Трансформація концепції українського дошкілля початку ХХ століття через призму сьогодення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформація концепції українського дошкілля початку ХХ століття через призму сьогодення

Калічак Ю.Л.

Вступ

Дошкільне дитинство - найважливіший період життя людини, час формування фундаменту особистості, опанування системи моральних еталонів та особливого сприйняття здійснюваних виховних впливів.

Особистість педагога закладу дошкільної освіти завжди хвилювала суспільство. Більшість дітей дошкільного віку відвідують дитячі садки, і батьки беззастережно довіряють вихователям, довіряючи їм своїх малюків.

У наш час вихователь закладу дошкільної освіти - людина, з котрою діти комунікують частіше, ніж із власними батьками. Сучасний вихователь - фахівець-професіонал, котрий знається на різноманітті розмаїтих програм і методичних розробок. Одночасно це і хороший психолог, здатний вникнути в складну систему взаємовідносин дітей та їхніх батьків, чуйний колега, що вміє працювати в колективі однодумців. Постійна самоосвіта, пошук нових шляхів і методів роботи з дітьми, вміло використовуючи вже напрацьовані здобутки та кращі зразки педагогічного досвіду - ось зразок сучасного вихователя.

П.Ф. Лесгафт підкреслював, що має бути сувора відповідність слів і справ при поводженні з дитиною. «Необхідно твердо пам'ятати, що на дитину головним чином впливає справа, а не слово; він настільки реальний, що все у нього складається внаслідок вчинків, котрі дитина бачить...» [12, с. 105].

Вихователь повинен бути яскравою особистістю, відповідати ідеалу, котрого чекає від нього дитина, тобто мати професійну та особистісну моральність, а з іншого боку, він повинен опанувати необхідні професійні якості та педагогічну компетентність, щоб впливати на саморозвиток дітей.

Робота в закладі дошкільної освіти вимагає незвичайної самовіддачі. Жити інтересами дітей, реагувати на всі зміни, що відбуваються з ними, дбати про те, щоб вони розвивалися гармонійно і всебічно, важко і приємно одночасно.

Вихователь зобов'язаний вміти знайти індивідуальний диференційований підхід до кожної дитини, створити у неї відчуття, що в закладі дошкільної освіти комфортно та зручно. При цьому важливо, щоб кожен малюк відчував: він потрібен, його проблемами, турботами, досягненнями та успіхами цікавляться. І вихователь повинен бути тією людиною, з котрою малюк захоче поділитися власними радістю чи горем. Хороший вихователь вміє радіє перемогам вихованців, навіть найменшим і незначним.

Акуратність, охайність і дотримання всіх правил вихователя. Йому дуже важливо стежити за своїм одягом, ЗОВНІШНІСТЮ, адже він є взірцем для малюків.

Вимоги до педагогів сьогодні надзвичайно серйозні: це знання методичних основ педагогічної діяльності та психологічних основ вікової педагогіки, знання та вміння керувати сучасними інформаційно-комунікативними технологіями (комп'ютер, магнітні дошки, мультимедійний програвач, відеопроектор). Сучасний вихователь повинен вміти керувати усіма технічними засобами навчання дітей дошкільного віку, адже по-іншому не можливо - такими є нові жорсткі вимоги сьогодення, котрі безапеляційно диктують свої правила.

Головна якість сучасного вихователя - вміння дарувати дітям любов і ласку. Новими здібностями вихователя стали мобільність, уміння йти в ногу з часом, дотримуватися сучасних традицій у вихованні та навчанні дітей. Велику увагу сучасний вихователь приділяє самоосвіті. Він змінюється разом із мінливим світом і повинен йому відповідати.

Не кожна людина, котра здобула професію вихователя, може стати успішним вихователем і результативно працювати на цій посаді. Необхідно так любити роботу з дітьми, щоб йти до дитячого садка з гарним настроєм та бажанням нести дітям нове та неодмінно позитивне. При цьому постійно треба мати життєрадісний і веселий характер, уміння не сердитися на дитину, уникати монотонності, нудьги, буденності. Діти оптимістичні за натурою і цінують якості у своєму наставнику, котрий є для них зразком для наслідування. Однак завжди треба пам'ятати, що жодна методика чи найуспішніша технологія не замінить чуйного серця вихователя.

Виклад основного матеріалу

українське дошкілля вихователь

На підставі вдумливого опрацювання та осмислення праць видатних представників психолого-педагогічної думки й детального аналізу історичного розвитку дошкільного виховання, на початку ХХ століття в Україні було створено концепцію українського дошкілля. Її основний зміст викладено у праці, виданій у 1926 році в Празі під назвою “Дошкільне виховання” [10].

Основними положеннями концепції вважаємо такі:

1) врахування ролі інстинктів у вихованні дітей;

2) виховання “змислів”, тобто сенсомоторної культури;

3) залучення дітей до посильної праці;

4) навчання рідної мови з раннього дитинства з використанням скарбниці народного фольклору;

5) необхідність вивчення й усвідомлення вихователем особливостей фізичного і розумового розвитку дошкільників;

6) організація нових типів дошкільних установ.

Ключовим моментом концепції є своєрідний погляд на розвиток інстинктів у дошкільному віці, котрий розглядається як “психологічний прояв, що здійснює цілі, не розуміючи їх й не передугадаючи” [1, с. 28]. Вони спрямовані на задоволення потреб усього організму дитини. Всі прояви свідомого життя беруть початок з інстинктивних дій. Власне, на них ґрунтується все психічне, інтелектуальне, емоційне й вольове життя людини, бо саме в цьому віці інстинкт безапеляційно домінує. Необхідним є розвиток тих чи інших інстинктів, коли вони ще не контролюються свідомістю та волею. З них виокремлюють основні інстинкти, що яскраво виявляються в дошкільників, а саме: самоохорони, пристосування, творчості, соціальний, батьківський, моральний, а також другорярдні - колекціонування, будівничий, естетичний і драматичний. Лише відсутність будь-якого примусу з боку вихователя та потяг до самовдосконалення дитини спричинять розвиток її внутрішнього світу й інстинктів, сприятимуть удосконаленню творчих і вольових проявів психіки дитини.

Не менш важливим є виховання “змислів”, вміння адекватно сприймати навколишній світ за допомогою органів дотику, слуху, зору, смаку, нюху. Це веде до фізичного й духовного зміцнення дитини. Вже з перших днів її життя педагог радив захищати органи чуттів від сильних зовнішніх впливів. Ґрунтуючись на положеннях

М. Монтессорі, рекомендується звертати увагу на розвиток “змислів” дитини вже з раннього віку, розвивати навички тактильного, візуального й вербального сприймання навколишньої дійсності, що викликатиме відповідну реакцію, котра унеможливить помилкові враження в майбутньому. Систематична зміна позитивних і негативних відчуттів під пильною увагою вихователя дасть змогу сформувати основи сенсомоторної культури дошкільників [1, с. 36].

Намагання дитини “обмацати” будь-яку річ пояснюється її бажанням відчути відмінності між предметами, а також початком створення у дитини примітивної свідомості.

Завдяки зоровому аналізатору виробляється ставлення дошкільників до оточуючих речей, що безпосередньо впливає на стан нервової системи. Особливо важливим є внутрішнє облаштування помешкання, де діти переважно проводять увесь свій час. Воно повинно бути просторим і світлим. Не бажаною є різка зміна освітленості приміщення. Окремої уваги потребує добір матеріалу для занять дітей. На перше місце у вихованні зорових відчуттів виходить ознайомлення дітей з формою, а вже потім - з кольором. Поєднання дотику, м'язевої роботи й зору підсилює дитяче задоволення від ознайомлення з оточенням, позитивно впливає на психічний стан дитини. Завдяки різним комбінаціям відчуттів у неї формуються свідомість, сила й повнота уявлень. Виховання відповідних “змислів” веде до накопичення знань про світ речей, створення нових образів, настроїв, ідей [1, с. 39].

Важливим органом чуттів дитини дошкільного віку небезпідставно вважається слух. Різкі зовнішні звуки бентежать дитину, породжують нічим не пояснюваний страх. Від правильного розвитку слуху залежать у подальшому житті ясність думки, правильність вимови. Спираючись на думки академіка В. Бехтерева, можна впевнено стверджувати, що вкрай необхідно якнайшвидше оточувати немовля мелодійними звуками - це спів, музика, звучання невеликих металевих дзвоників, прикріплених до колиски. Згодом бажано ознайомлювати дитину зі звуками музичних інструментів, зокрема скрипки, піаніно, особливо кобзи. Розглядаючи вплив музики на дошкільників, можна впевнено стверджувати, що вона “утворює ґрунт не тільки для радісного, спокійного настрою, для розвитку творчих здібностей, але призводить до облагородження дитини, до виховання моральних стосунків” [1, с. 45] .

Основною педагогічною цінністю музичних творів небезпідставно вважається гармонійне поєднання звуків у ритм, за допомогою якого можна керувати поведінкою дітей. Ритмічна музика сприяє формуванню координації рухів, їх пластичності, а також розумінню краси в них. У роботі з дітьми можна успішно використовувати швидкі й веселі мелодії, а не повільні й сумні, вчити розпізнавати звуки окремих інструментів, настрої музичних творів, знаходити в них зміст чи образ. З цією ж метою бажаним є поєднання музики з хоровим співом дітей, переглядом ілюстрацій до казок. Стосовно репертуару для занять співом і музикою у роботі з дітьми дошкільного віку можна сміливо використовувати високомистецький матеріал та оточувати їх українською народною піснею. При цьому необхідно дотримуватися вікової періодизації й чіткої послідовності у використанні пісенного матеріалу.

Улюбленою забавою дітей небезпідставно вважаються “лекції тиші” (за М. Монтессорі), упродовж яких дошкільники мають змогу пізнавати звуки, які є менш помітними в повсякденному житті. Під час цих занять дитина не лише відпочиває, а й у неї розвивається увага, напружується й удосконалюється слух, вміння керувати власними рухами.

За допомогою власного голосу дитина задовільняє своє інстинктивне прагнення до переймань. Мова ж матері з перших днів життя стає імпульсом, що згодом перетворюється в могутню силу, яка зберігає та розвиває мову рідного народу. “Мова то ж є також музика, то є душевний ритм; голосом висловлюється переживання людини, її горе, радість, сум і біль”, - констатуємо розповсюджені та справедливі думки знаних науковців, звертаючи увагу на залежність розвитку мови від розвитку слуху [1, с. 47].

Наголошуючи на необхідності розвивати відчуття нюху, аналіз концепції дозволяє стверджувати той факт, що чутливість дитини більшою мірою збуджують приємні запахи. Діти, які живуть у горах, серед садків або ж проводять багато часу серед природи - в полі, в лісі чи просто на свіжому повітрі, краще сприймають і розрізняють різноманітні запахи. Завдання педагога - сприяти систематичному перебуванню дітей на лоні природи, а також привчати їх дотримуватися елементарних вимог особистої гігієни.

У правильному харчуванні великого значення набуває смак. Кожна дитина володіє вродженими смаковими уподобаннями, тобто не сприймає певних смакових якостей продуктів чи страв. У цьому випадку недоречним з боку дорослих є застосування будь-яких форм примусу. Урізноманітнення раціону, повна свобода у виборі їжі дитиною допоможе вирішити цю проблему [2, с. 27].

Необхідно загартовувати дітей уже в дошкільному віці [1 с. 53]. Кращому пристосуванню до холоду, за його переконанням, сприятиме перебування дітей на повітрі, незалежно від пори року, легкий одяг, помірна температура в приміщенні. Відтак у дошкільників виробляється здатність організму адаптуватися до неспрятливих кліматичних умов та їх змін, опиратися простудним захворюванням; діти стають більш жвавими й активними. Цьому сприятиме також ходіння босоніж, вмивання прохолодною водою, використання повітряних ванн. Отож вода й повітря є необхідними чинниками формування термічних відчуттів, а також нормального фізичного розвитку організму дошкільника.

Процес виховання “змислів” необхідно започатковувати вже в дошкільному віці, оскільки надалі це буде робити складніше. Людина з вадами органів чуттів майже не помічає краси в природі, мистецтві, сприймає світ грубим, а часом і жорстоким, що, в свою чергу, позначається на її взаєминах з оточуючими. “Добре розвинені змисли ще з дитинства допоможуть побачити й відчути численні джерела естетичної насолоди” [2, с. 28].

Дієвим засобом розумового розвитку дітей дошкільного віку важаються “речові лекції”. Їх завдання - дати відповіді на численні дитячі запитання, задовільнити безмежну цікавість, викликати активізацію всіх органів чуттів з метою засвоєння дітьми фізичних властивостей оточуючих предметів (форми, кольору та ін.). Результатом таких занять мали б стати дитячі асоціації, порівняння, пошук спільних ознак речей [1, с. 170].

Головним об'єктом “речових лекцій” є природа - основа всіх впливів на людину, а тому їх зміст слід планувати під час мандрівок у різні пори року. При цьому необхідно вибирати одну тему, навколо якої проводити розповіді, розмови, читання, малювання, драматизацію, поєднуючи їх з конкретним побаченим дітьми матеріалом.

Такий спосіб організації навчально-виховного процесу в дитячих дошкільних закладах учений називав методом “центральної ідеї”. Прикладами його застосування можуть бути заняття за темами: “Жнива”, “Весняні квіти”, “Город восени”, розраховані на кілька днів. Відстоюючи доцільність використання цього методу в дошкільній практиці, можна однозначно підкреслити його позитивні риси:

а) завдяки поєднанню різних навчально-виховних засобів він забезпечує відносно тривалішу концентрацію нестійкої уваги малюків;

б) на основі всебічного вивчення різноманітних предметів, явищ навколишнього середовища розвиває дитячу творчість;

в) сприяє більш швидкому введенню дітей у життя природи, їх соціалізації;

г) ініціює створення схеми: розмови, бесіди з використанням наочності - відчуття, враження, думки - праця, творчість [2, с. 89].

Поряд з рухливими іграми та забавами величезне виховне значення має використання дитячих іграшок, які є не тільки придатним матеріалом для вивчення дорослими особливостей розвитку дітей з перших днів життя, але й зручним засобом розвитку сенсорних систем. “Забавки” чи “цяцьки”, виготовлені малюками власноручно є безпосереднім проявом їхньої волі, характеру, уяви, фантазії.

За власними спостереженнями педагога, дитину цікавлять ті іграшки, в яких можна виявити свої індивідуальні риси. Тому створені своїми руками “забавки” приваблюють дошкільників більше, ніж придбані дорослими. Задля забезпечення очікуваного виховного впливу іграшки повинні задовільняти такі вимоги: а) відповідати віковому періоду дитини своїми фізичними показниками (вага, розмір, колір та ін.); б) активізувати її творчу уяву , при цьому це можуть бути навіть прості речі з оточення чи “викидний” (вторинний, використаний) матеріал; в) мати художню вартість; г) бути простими за будовою; д) викликати інтерес у дітей; ж) враховувати вимоги дитячої психології, особливо іграшки, виготовлені на виробництві [2, с. 43].

Найкращою сировиною для виготовлення іграшок педагог вважав дерево (ялина, верба). До переліку необхідних предметів дитячих забав у закладах дошкільної освіти рекомендується вносити дерев'яні кубики, цеглини, гриби, яйця, а також м'ячі, скакалки, обручі, ляльки та подібного характеру викидний матеріал.

Дитяча праця займає чільне місце в концепції українського дошкілля. Вона розглядається у взаємозв'язку із забавою дошкільників, адже вони “мають багато спільного й часто буває, що забава дитини є її працею, самою серйозною її діяльністю й навпаки” [1, с. 84]. Проте необхідно чітко розмежовував ці два види дитячої діяльності з огляду на їх мету. Дитяча праця “характеризується досягненнями, прагненням через неї до конкретно поставленої мети, здійснення якої може бути лише тоді, коли пройдено певний шлях роботи” [2, с. 43], а в забаві метою є сам процес її проведення.

Загальновідомими вважаються три види дитячої праці: а) спрямовану на обслуговування потреб забави; б) ручну; в) господарську. Ознакою першої є, за його словами, застосування дітьми фізичної сили для подолання під час забав усіляких труднощів і перешкод (копання ямок, будування фортець і ін.). Педагог вважав, що ручні роботи є найважливішим видом дитячої праці, бо невтомні, неспокійні рученята дітей є найліпшим спільником вихователя в його діяльності. Не існує жодних сумнівів у існуванні тісного органічного зв'язку між рухами рукою й діяльністю головного мозку, і можна впевнено стверджувати неможливість всебічного інтелектуального розвитку без активної допомоги рук як органів праці. Ручна праця у взаємозв'язку з іншими формами м'язевої діяльності зумовлює гармонійний розвиток організму дитини, а її відсутність є причиною негативних наслідків у фізичному й інтелектуальному розвитку дітей.

Аналізуючи складні та надзвичайно різноманітні психофізіологічні процеси у дитячому організмі, приходимо до висновку, що “бездіяльність м'язів спричиняє атрофію нервових шляхів людського організму, а мозок не досягає свого повного розвитку” [1, с 87]. В цьому випадку варто йти шляхом активізації діяльності дітей, насамперед за допомогою рухливих вправ та ручної праці, цілком погоджуючись з автором ідеї трудового виховання Г. Кершенштейнером у тому, щоби “фізичний розвиток дитини з найранішого часу йшов поруч розумового і навіть попереджуючи останній” [2, с. 44]. Ручна праця є чи не найголовнішим фактором розвитку інстинктів, реалізації прагнення дитини до самостійності, розвитку дитячої уваги й волі, першочерговою ланкою фізичної активності, яка пов'язана з психічним і розумовим розвитком, але лише тоді, коли її “поставлено на шлях доцільности й свободи без обтяження, навантаження, накидування й примусу з боку виховника” [1, с. 86]. Лише за цієї умови ручна праця може приносити нові знання, збудити в дитячій душі природну творчість, сприяти вільному й гармонійному розвитку індивідуальності.

Недосвідчених вихователів потрібно застерегти від перетворення праці з прояву творчих сил у механічну з безліччю шаблонів і зразків. У самому процесі праці дитині слід створювати умови для широкого використання фантазії, творчості, волі, розуму, що підсилить очікуваний виховний вплив. Вчений радив відмовитися від праці утилітарного характеру, яка перетворить дитину в “ремісника”. Завданням у проведенні ручної праці вважається розвиток координації рухів, уяви й фантазії, підпорядкування органів тіла волі, а не обов'язкове удосконалення точності обробки та довершеності виконання відповідних операцій, що призведе до нервового перенапруження ще слабкого дитячого організму. Необхідно прислухатися до думки відомого свого часу педолога Е. Кілпатрика щодо шкідливості надмірної спеціалізації дитячої праці у дошкільному віці, бо вона повинна мати простий характер, адже непосильні, недоступні завдання позбавляють дитину впевненості у власних силах та здібностях [1, с. 38].

Дитина власноручно шукає праці, за допомогою якої намагається задовольнити свою природну активність, постійне прагнення до виконання рухових дій та вгамувати власну цікавість, тобто вона виконує інстинктивні дії. Саме тому дошкільник переставляє, переносить, складає, пересуває різні речі, саме тому допомога дорослих у такій діяльності може викликати у нього як схвалення, так і протест чи просто ігнорування.

За тривалими спостереженнями, праця у віці від 2 до 4 років сприяє розвитку координації рухів, творчості, самодіяльності, свідомості, знайомству з елементами природи, а також поширює “духовні придбання на власнім досвіді”, але вона не повинна бути одноманітною, довготривалою аж до втрати інтересу дитиною, а має бути пов'язаною зі спогляданням неповторної краси рідної природи. У цьому віковому періоді з'являються початки колективної праці, формується любов до людей, до батьківщини, розвивається почуття соціального обов'язку, патріотизму.

Величезне значення має правильний добір матеріалу для праці, котрий можна класифікувати за такими ознаками: а) матеріал для виробів ляльки; б) кубики та інші дерев'яні форми; в) дари природи; г) дерево; д) папір; е) “викидний” матеріал. Небезпідставно рекомендується спонукати дітей до створення ляльок власними руками, вкладаючи в них свої силу, знання, енергію, переживання. Через дерев'яні кубики, бруски, цеглини діти виявляють творчість у будівництві, знайомляться з розмірами, кольорами, порівнюють форми й величину. Для ширшого вияву дитячої фантазії необхідно, щоб ці форми були взаємопов'язаними. У праці з дерев'яними формами необхідно відкидати шаблони, дати дитині свободу й самостійність у діях. “Треба вже зовсім забути той шлях, яким було пішли так звані фребелічки - використовуючи матеріал для виховання дисципліни, уваги, доводячи як працю, так і забаву до автоматизації, що противна є всім законам психології” [1, с. 93]. Найбільш доступним та улюбленим матеріалом для дитячої праці є глина, за допомогою котрої можна ілюструвати оповідання, казки, розмови, знайомити з рідною історією та географією.

Глину можна використовувати в дитячому садку якнайчастіше. Завдяки її пластичності дитина, починаючи від простих форм (кульки, цеглини), досягає певних навичок і створює образи овочів, фруктів, тварин, людей. При ліпленні не слід вимагати надмірної охайності, закінченості роботи. Отже, глина є одним з найкращих виразників дитячої самодіяльності, переживань, емоцій, фантазії, творчості.

Пісок, як надзвичайно значимий матеріал, дає найширший простір уяві дитини. Легкий і зручний у користуванні, він є бажаним матеріалом в дошкільних закладах не лише як засіб розвитку окремих “змислів”. У поєднанні з іншими матеріалами (гілки, трава, камінці, папір, картон) пісок є чудовою сировиною для ілюстрації казок, оповідань, вражень з мандрівок. Надаючи йому певних форм, діти можуть створювати цілі краєвиди. Важливо пам'ятати, що зберігати пісок потрібно у спеціальному ящику з низькими бортами в помешканні дитячого садка, що уможливить ручну працю дітей упродовж цілого року.

Наприкінці другого періоду дошкільного віку поруч зі знаряддями праці (пилка, обценьки та ін.) слід використовувати дерево й кору, гілки для плетіння, папір для вирізання, з яких діти можуть виробляти окремі речі (полички, рамки, скриньки та ін.). Примітивне столярство може бути не лише проявом інстинкту переймання й пристосування, але й важливим засобом трудового виховання дошкільників. За допомогою паперу дітей слід знайомити з формою, пропонуючи їм витинати різні фігури - ілюстрації до казок, оповідань, а згодом і більш складні з численними деталями (дерева, квіти, фрукти та ін.).

Важливу роль у трудовому вихованні дошкільників відіграє “викидний” матеріал - коробочки, склянки, ґудзики, обгортки та ін., призначений для колекціонування, конструювання, і який під впливом творчої фантазії дитини перетворюється в певні речі, предмети. Його педагогічна цінність його в тому, що він задовільняє “головні дитячі вимоги щодо творчости, до активности, даючи широке поле для дитячого винаходу, фантазії, зручности, орієнтації”, розвиває бережливість, практичність [2, с. 52]. Існує кілька причин на користь використання “викидного” матеріалу в дитячій праці. По-перше, він є яскравим проявом інстинкту колекціонування, а тому здавна діти захоплювались його збиранням і створенням з нього різних предметів, що вимагає включення свідомості. По-друге, праця з цим матеріалом не призводить до автоматизму і чисто механічної роботи. По-третє, він є доступним для усіх без винятку дітей, незалежно від рівня достатку їх батьків. По-четверте, різноманітність “викидного” матеріалу сприяє розвитку окремих “змислів” (зору, дотику) у дітей, знайомить їх з поняттям пропорції.

Шиття та вишивку можна рекомендувати для занять із ручної праці з дітьми старшого дошкільного віку (6 - 7 років).

Обслуговуючу працю потрібно проводити на свіжому повітрі незалежно від пори року, при цьому для естетичного та соціального виховання має важливе значення спільна праця дошкільників - прибирання, оздоблення інтер'єру дитячого садка. Під час колективної праці діти засвоюють певні обов'язки, у них виховується відповідальність, формуються взаємовідносини окремого дошкільника й колективу. При цьому виховання й догляд за дітьми дорослі повинні спрямовувати в русло вироблення поваги в дошкільників як до громадської думки (позитивні чи негативні оцінки їх діяльності), так і до своєї особистості. Такий взаємозв'язок закладає підґрунтя майбутнього соціального життя.

Соціальне значення колективної праці полягає в тому, що під час її проведення найкраще врегульовуються взаємини дитини й колективу, засвоюються певні обов'язки, виховується почуття відповідальності. А спостереження за такою діяльністю дозволяє дорослим зрозуміти дитячі потреби, інтереси, відчуття й переживання, тобто усе її єство. З таким розумінням вихователі зможуть ефективніше використати дитячу працю для вирішення педагогічних завдань, які полягають не в “формі безконечних балачок, пояснень, показувань різних зразків зі стурбованим виглядом, а у активній, спокійній, спільній праці з дітьми, яка об'єднала б непомітно виховника з дітьми” [1, с. 110]. Роль вихователя під час дитячої праці полягає не у його пасивності, настирливому зовнішньому втручанні чи перешкоджанні самодіяльності дитини, порушенні її волі, а у співпраці, причому лише тоді, коли цього потребує сама дитина, не маючи можливості самостійно здійснити власний задум.

Зрештою, кожен вихователь повинен усвідомлювати “наслідки ручної праці, що розвивають: 1) хист до ручної праці; 2) звичку з радістю і приємністю віддаватися роботі; 3) грунт любови до праці, до свідомої працьовитости; 4) добровільну дисципліну; 5) активно - самостійну увагу; 6) силу волі й упертість в досягненні мети; 7) самодіяльність; 8) індивідуальну творчість; 9) здоровий розум; 10) підготовленість до ремесел; 11) звичку й потребу у праці; 12) відкриття шляху до щастя в житті. Все це є ті ще тендітні паростки, що повинні розвинутися в вільне трудове життя” [1, с. 113].

Малювання є особливою формою дитячої праці, “мистецтвом, що ґрунтується на естетичних та творчих інстинктах ще в часи дошкільного життя дитини” [2, с. 57], а також відіграє значиму психологічну вартість у виховання. Він відзначав три основні напрямки у малюванні: 1) копіювання, 2) ілюстрування, 3) вільне малювання. Через зображення на папері дитина демонструє свою фантазію, увагу, здатність спостерігати навколишній світ. Вже в чотирирічному віці діти за допомогою певних символів виражають свої ідеї. Підкреслимо зацікавлення експериментальної психології вільним малюванням, котре дає змогу спостерігати за особливостями індивідуальних нахилів дітей. Вільне малювання є найкращим засобом розвитку творчості, самовираження дошкільника. З огляду на це забезпечення максимальної самодіяльності дитини для вияву нею власних думок вважається одним з основних методів трудового виховання.

У розглянутій концепції дошкільного виховання наголошується на вивченні рідної мови як першочерговому завданні, а опанування з раннього віку скарбницею народного фольклору вважається важливим чинником початкового етапу становлення майбутніх громадян України. Серед провідних напрямів становлення й розвитку мовлення дітей виділяють такі: слухання гарної й легкої мови рідної поезії, прози, спонукання до мовної творчості. Враховуючи фізіологічні механізми мовленнєвого розвитку дітей, можна впевнено виокремити його окремі етапи: “1) самий вигук без повноокреслених голосівок, 2) з'являються певні голосівки й навіть з деякою мелодійністю, 3) щось губами ляпа, 4) вимовляє звуки губами, горлом, носом, 5) зубні звуки, 6) перші слова” [1, с. 135].

Перші з членороздільних звуків, котрі вимовляє дитина, за спостереженнями вчених, з'являються у формі дитячого лепету, котрий вважається “швидше початком співу й музики, ніж початком членороздільної мови”. Саме ці перші етапи розвитку мовлення вчені називають підготовчою вправою до розвитку мови. Наголошуючи на значенні звуконаслідування у формуванні дитячого мовлення, потрібно вимагати від вихователів чіткої й виразної вимови слів, що сприятиме попередженню дефектів мовлення у дітей; вважається неприпустимою практика повторювання дорослими дитячих слів, утворених внаслідок спрощення або скорочення чи й перекручення їх звучання, особливо тоді, коли діти, створюючи свою оригінальну мову, змінюють у словах голосні, пропускають звуки “Л” та “Р”.

Спираючись на думки відомого на той час європейській освітній системі англійського дослідника психології дитинства Д. Селлі, концепція українського довкілля небезпідставно стверджує, що вже двадцятимісячні діти починають складати короткі речення, і тому надзвичайно важливим є ще одне завдання: свідомо й відповідально, за допомогою власного прикладу, “давати зразки рідної мови, в яких була б ясність, правильність і твердість вимови” [2, с. 71], допомагати дитині в цій важкій розумовій праці, яка за складністю схожа з вивченням студентами східних мов. Наголошуючи на соціальному значенні розвитку мовлення дітей, за допомогою якого здійснюється соціальна функція людини, мовлення формує також думку дитини, ініціює розвиток загальної культури, допомагає зв'язку з соціумом, “відкриває браму й готує до розвитку вже в шкільному віці” [1, с. 141]. Погоджуючись із видатним педагогом Дж. Дьюї можна сформулювати рекомендацію щодо проведення якомога більшої кількості бесід з дітьми, викликати їх на вільну, безпосередню розмову з вправляннями в тих граматичних формах слів, котрі не варто відразу виправляти, а доцільно дати можливість дошкільнику самостійно тренуватися й удосконалюватися. Відтак основний наголос здійснюється на певній самостійності дитини не лише в засвоєнні мови, а й в усуненні окремих вад у мовленні й уникненні ускладнень.

Серед провідних чинників впливу на розвиток мовлення дітей концепція, услід за Е. Кілпатриком, виокремлював інстинкти виявлення особистісних рис, переймання, або наслідування, гри і соціальний, що є

свідченням психофізичної спрямованості його концепції дошкільного виховання. Інстинкти виявлення і переймання зумовлюють засвоєння мови від оточуючого середовища; впродовж перших дитячих ігор спостерігається вимова окремих звуків ще задовго до того, як дошкільник починає говорити; водночас мовлення допомагає дитині приєднатися до загалу, тобто увійти до соціального життя, у чому і виявляється соціальний інстинкт.

Основними причинами появи дефектів у мовленні дітей є байдуже і неуважне ставлення вихователів до розвитку мовлення дошкільників, захворювання нервової системи, негативний вплив неправильного мовного оточення або чужої мови на початкових етапах мовлення: “Дитина, що чує погану мову - (неправильна мова, чужа для дорослих, московська, польська в нас - та инші) засвоює собі ці дефекти, від яких пізніш вже визволяється з величезними труднощами й то при певному зусиллю й увазі щодо виправлення вимови”, - писав учений. Як наслідок, дефекти мови негативно впливають на подальший інтелектуальний та духовний розвиток дошкільників [2, с. 83]. У пошуках шляхів їх виправлення звертається увага на систему М. Монтессорі, котра в першій третині ХХ століття була однією з найпрогресивніших. Поділяючи погляди італійського педагога на доцільність добору засобів корекції мовлення дітей із скарбниці сенсомоторних вправ, можна радити лікувати заїкування заняттями зі співу, забезпеченням спокою дитини, “вправами тиші”, лекціями чіткої і виразної вимови, які включали б невелику кількість назв предметів навколишнього середовища, а також “гімнастикою мови”, в яку повинні входити дихальні вправи та на правильність вимови. Комплекс усіх вказаних заходів має забезпечити не лише вдосконалення мовленнєвого розвитку дітей, але й сприятиме їх загальному здоровому розвитку.

Серед провідних методів розвитку мовлення дошкільників виокремлюють слухання оповідань, їх драматизацію, проведення бесід і “речових лекцій”. На його думку, оповідання не лише знайомлять дитину з найкращими зразками художньої мови, але й ініціюють зміцнення дитячої уваги, розвиток словесної творчості, а також сприяють естетичному, трудовому й моральному вихованню. Лише за умови бережливого ставлення вихователя до мови, розуміння її художньої краси, вміння бути добрим оповідачем у дітей можна викликати любов до рідного слова: у розповідях за творами дітей потрібно вчити відтворювати вирази, схожі за стилем до художнього зразка, формувати образне мислення й на цій підставі створювати нові уявлення та стимулювати емоції, вчити дітей культури їх вираження [2, с. 75].

Наголошуючи на необхідності постійного розвитку природних нахилів і талантів, необхідно звертати увагу на драматизацію як прояв драматичного інстинкту, котра є необхідною складовою естетичного розвитку дошкільників, певним відображенням дитячих спостережень за навколишнім середовищем, побутом рідного народу. Розглядаючи драматизацію як поштовх до розвитку творчих здібностей у дітей, можна вважати за доцільне спонукати дітей використовувати під час драматизації національні танці, які своєю красою, пластичністю, ритмом демонструють психологію українського народу з його боротьбою, радістю, смутком; водночас під час драматизації того чи іншого твору в дітей виробляються інтонація, правильна вимова слів, вдосконалюється словотворення.

Водночас потрібно уникати збудження в дітей сильних нервових потрясінь, моментів, що викликають жорстокість, смуток, негативні переживання.

Чимало роздумів викликав на початку століття брак книжок, видрукованих для молоді рідною мовою, зокрема для дітей дошкільного віку. Засмучувала педагогічна цінність текстів, недостатня образність мови, через що важливо постійно тримати книгодрукування для дітей у полі зору.

Потрібно домагатися відчутного збільшення кількості й тиражів дитячих книжок, написаних українською мовою, активно пропагувати збирання народних ігор та забав, пісень, щедрівок, колядок, загадок, приказок, а також оповідань, п'єс, віршів для дітей.

Не можна оминути мовчанням дискусію про доцільність використання казок у вихованні дітей молодшого віку. Багаторічні дослідження пізнавально- виховної цінності казки дозволяють дійти висновку, що доцільніше в роботі з дошкільниками вживати тексти з реальними і правдивими, а не з фантастичними сюжетами. Відтак потрібно не використовувати казки “з занадто розвиненою, грубою, підчас занадто жахливою фантазією, а по-друге, казки по свойому змісту неохайні й недбалі по своїй будові, й зрештою казки, в яких моралізаторські моменти займають занадто поважне місце” [1, с. 154]. Сприйняття казок дітьми різного віку дещо відмінне, отож весь казковий матеріал потребує чіткої вікової диференціації.

Окреслюючи такі особливості сприймання дітьми казкових творів, як відчуття захоплення не лише від змісту тексту, а й влучних слів, загалом мови казки, розгортання подій, можна констатувати той факт, що народні казки є одним із найбагатших матеріалів для дитячих оповідань, а, отже, для розвитку їх мовлення. “Слова іноді самі западають у голову дитини, робляться тими крилатими музичними словами, що надовго лишаються в її пам'яти” [1, с. 158].

Найкраще відповідають цій меті казки “Ріпка”, “Лисичка-сестричка і вовк-панібрат”, “Івасик-Телесик”, “Котик та півник”, “Рукавичка”, які “мають своє позитивне значення в розвитку чепурної, ясної мови...” [2, с. 80]. Виробленню правильної інтонації, вимови слів, словотворенню дошкільників сприяє драматизація, про що педагог писав так: “Головне голос, слово й рухи дітей. Це робить уже бажаний ґрунт для розвитку загально-духового розвитку мови” [1, с. 160].

Однією з найважливіших складових концепції дошкільного виховання є фізичне виховання. Задля усвідомлення правильного перебігу цього важливого процесу вихователям необхідно знати особливості фізичного розвитку дитини. Ще під час вагітності жінки формується здоров'я майбутньої дитини. Причини вад чи відхилень у фізичному й психічному розвитку новонароджених педагог вбачав у негативному впливі зовнішнього середовища під час вагітності. Найважливішим періодом вагітності є перші місяці, упродовж яких недоїдання, перевтома, різного роду запальні процеси, фізичні хвороби матері, а також “тяжкі душевні переживання, афекти” можуть спричинити небажані наслідки для здоров'я майбутньої дитини. Негативно позначаються на життєдіяльності немовлят також екстремальні соціальні явища: війни, революції, заворушення [1, с. 4]. З метою запобігання зростанню дитячої смертності справедливою є проблема необхідності організації та поширення заходів щодо охорони материнства шляхом створення відповідних умов для нормального фізичного й психічного розвитку дітей ще в ембріональному періоді.

Упродовж першого року життя дитини відбуваються найінтенсивніші зміни кількісних показників її фізичного стану. Цей ріст залежить від різноманітних факторів, серед яких педагог виокремлював основні: географічне положення місцевості, якість харчування, професії батьків, їх загальний фізичний стан, спадкові та індивідуальні особливості. Особливе місце займають гігієнічні умови, які мають, перш за все, практичне значення у вихованні дошкільників. Негативними чинниками загального розвитку дитини є недостатньо великі розміри помешкання, тривале перебування в кімнаті, особливо коли в ній проживає багато осіб, постійна відсутність свіжого повітря [2, с. 4].

На фізичний розвиток дитини впливає зміна пори року. За спостереженнями вчених, весною, на початку літа та взимку ріст дошкільників уповільнюється [1, с. 6]. Поряд з температурними особливостями енергія росту залежить і від роду їх занять. Наприклад, якщо діти займаються влітку ручною працею, у них зміни в рості виявляються в меншій мірі.

Важливим критерієм фізичного розвитку небезпідставно вважається збільшення розмірів грудної клітки. Нормальний ріст її - ознака здоров'я дитини. Співвідношення розміру грудної клітки і половини зросту дошкільника є певним показником його фізичного розвитку [2, с. 5]. Перший показник повинен бути завжди більшим за другий. Для шестирічок існують контрольні цифри співвідношення розмірів окремих частин тіла і величини зросту, які необхідно враховувати для вибору меблів у дитячому садку. Ось ці дані: висота голови - 16%, довжина шиї - 5%, тулубу - 30%, нижніх кінцівок - 49%, верхніх кінцівок - 44% [1, с. 8].

Вага тіла, котра є важливим свідченням фізичного розвитку дитини, залежить від умов життя, характеру виховання, спадкових та індивідуальних особливостей дошкільників і правильного харчування. У таблиці середніх показників ваги дітей від народження до семирічного віку знаходимо наступні цифри (у грамах): вага новонародженого - 3250 - 3450; у кінці першого року - 9500 - 10000; другого - 12000; третього - 14450; четвертого - 16120; п'ятого - 17360; шостого - 17930; сьомого - 29990 [2, с . 6]. Суттєве збільшення ваги тіла дитини відбувається восени й взимку, а основні причини відхилень цього показника - постійне недоїдання матері й дитини, невчасне проведення догодовування й самостійного харчування, погані санітарні умови. З огляду на доцільно прислухатися до поради щодо раціонального харчування дошкільників з боку дієтологів. Молочні продукти, а насамперед коров'яче молоко, можуть вживатися дитиною вже з сьомого місяця життя. Спочатку один раз в день, розведене на половину з водою. Далі можна використовувати сухе молоко, юшку, яйця, зварені вкруту. Вживання молока слід поступово зменшувати, а час між годуваннями повільно збільшувати. Великої шкоди завдає здоров'ю дитини переїдання, особливо коли годування грудьми проводиться лише для заспокоєння дитини, яка плаче. Достатнім педагог вважав п'ятиразове годування дитини в кінці грудного віку, надалі ж слід переходити на чотириразовий прийом їжі.

Щодо дитячого раціону, то його треба постійно урізноманітнювати його соками з овочів і фруктів, пюре, юшками, кашами. Небажаним для дитини є вживання їжі, яка містить надмірну кількість жирів і вуглеводів, а також кави й чаю. М'ясо слід споживати лише з кінця другого року життя. Взагалі ж питання правильного й збалансованого харчування в дошкільному віці є надзвичайно важливим через його вплив не лише на фізичний, але й на інтелектуальний розвиток. Відтак він висував вимогу до роботи садків - проведення гарячих сніданків, а при роботі упродовж цілого дня - щонайменше чотириразового харчування дітей з таким розпорядком: о 9 год. - сніданок, о 13 год. - обід, о 17 год. - підвечірок, о 19 год. - вечеря. Перевага повинна надаватися продуктам рослинного походження. Середньодобова норма за калорійністю їжі для дошкільників становить приблизно 1500 калорій, хоча для кожної дитини вона може бути індивідуальною. При цьому слід дотримуватися норм стосовно кількості білків, жирів та вуглеводів у їжі, яка виражається в співвідношенні 220-40-60 грам на добу. Білки ж, як основний будівельний матеріал дитячого організму, необхідно вживати у відповідній пропорції на один кілограм ваги [1, с. 19].

Прийом їжі як удома, так і в дошкільних закладах має супроводжуватись двома умовами: вільною розмовою дітей і наявністю особистої посуди, окремої для кожної дитини, що сприятиме профілактиці хвороб і розвитку самостійності.

Концепція українського довкілля загалом демонструє негативне ставлення до використання в дошкільному віці різноманітних штучних сумішей, натомість підкреслює особливу цінність коров'ячого й козячого молока, а також вівсяної каші.

Як одну з умов правильного фізичного розвитку дитини розглядається її одяг. Для немовлят бажаним є легке сповивання, при якому дитина може вільно рухати руками. Упродовж дня її слід часто розповивати, особливо влітку для кращого доступу повітря й можливості рухатися. З матеріалів для одягу дитини вважається за потрібне використовувати сорочки з вовни чи тонкого полотна до тіла, а поверх цього - фланель.

Заколисування є шкідливим для немовлят, оскільки воно негативно впливає на кровообіг, а також з кожним наступним разом дитина вимагає збільшення його тривалості. Замість колиски рекомендується окреме ліжко відповідних розмірів або звичайний плетений кошик, який краще пропускає повітря і є зручним для прибирання [1, с. 22].

Важливою передумовою здорового розвитку дитини є часте перебування на свіжому повітрі, починаючи з кількох хвилин на першому тижні життя, і використання сонячних ванн.

У процесі фізичного виховання вирішуються наступні завдання: виховання волі, дисципліни, ініціативи, самостійності дитини, поваги до товаришів, розвиток основних фізичних якостей; формування життєво необхідних умінь і навичок, а також прищеплення елементарних санітарно-гігієнічних норм.

Основним засобом фізичного виховання дошкільників у концепції українського дошкілля є рухливі ігри та забави. В ній з наукових позицій проаналізовано психологічні й фізіологічні причини їх виникнення, а також їх педагогічну вартість; з метою збільшення ефективності занять розглядаються відомі класифікації ігор, а також аетодика їх проведення з дітьми [3, с. 3]. Дитячі рухливі забави є “першою школою дитини, першим щаблем до праці, першим кроком входження дитини до життя суспільства” [3, с. 2].

Особливо детально окреслено механізм м'язевої роботи [3, с. 3], який супроводжує рухову активність дитини. Він здійснюється наступним чином: органи “змислів”, тобто чуттів, сприймають сигнали, що надходять ззовні, передають їх до нервової системи, виробляють варіант відповіді й за посередництвом м'язів реагують на цей зовнішній вплив, але при умов

відсутності внутрішнього гальмування. У принципі таке твердження збігається з теорією утворення тимчасових нервових зв'язків (умовних рефлексів) І. Павлова.

Мимовільні рухи пояснюються “скупченням потенціальної енергії” в стані спокою, проте поштовхом для них є “чи то змислова акція чи інтелектуальна”. Порівнюючи різні відчуття, дитина тренує волю, яка згодом стає “духовою ознакою рухів”. А далі дитина вчиться розуміти речі та власні дії відповідно до них через витрати своєї м'язової енергії й чуттєвого сприймання. Через постійну активізацію відповідних центрів головного мозку з часом до дитини приходить осмислення рухових дій, які при дуже частому повторенні можуть виникати вже поза свідомістю (наприклад, рівновага) [2, 27].

М'язева діяльність робить виразнішими прояви “змислів”, сприяє пристосуванню та орієнтуванню серед оточення, знайомить із простором. Вже в колисці, протягуючи руки до іграшки, дитина намагається осягнути поняття простору, а схопивши її, немовля відчуває задоволення й заспокоєння, починає досліджувати форму. Саме у цей час, а також тоді, коли вона починає ходити, бігати, гратись самостійно, необхідно “давати повну волю тим проявам, цьому першому вияву самодіяльности, саморозвитку дитини” [1, с. 57].

Участь дорослих повинна полягати в усуненні зовнішніх умов, котрі могли б перешкодити цій руховій діяльності, та попередженні травм, але ні в якому разі не в обмеженні її. На підтвердження своїх думок можна навести тезу Ж. Ж. Руссо про те, що нерухомість і примус у рухах дитячих органів негативно впливають на кровообіг і ведуть тільки до спотворення тіла, яке саме формується, а коли першими відчуттями дитини є біль і муки внаслідок тугого повивання, то це лише пригнічує її вдачу й темперамент і є причиною фізичного каліцтва.

Дитина має природний нахил до рухів, яких вимагає саме її єство, а тому у вихованні потрібно надавати максимум свободи й простору. Адже завдяки руховій діяльності вона набуває досвіду, розвиває самодіяльність, тим самим формується її сприймання, відбувається нормальний розвиток. Прикладені фізичні зусилля й здійснення рухових дій підвищують настрій, вселяють упевненість і бажання удосконалюватись. Обмеження й пригнічення дитячої рухливості негативно відображається на психічному стані дитини, бо кожен з органів чуттів пов'язаний з м'язевою діяльністю, яка викликає сплеск позитивних емоцій. “Отже, для нормального розвитку дитини стає конче потрібним разом з вихованням змислів і певний розвиток активности дитини шляхом розвитку рухливости, йдучи на зустріч задоволення природних потреб її” [1, с. 48]. Вільний прояв рухової діяльності зміцнює ще не сформовану нервову систему. Тому неприпустимими є кари, погрози, залякування, вигуки, накази дорослих, спрямовані на обмеження рухової активності дитини. Дитина, позбавлена можливості постійно розширювати власний руховий досвід, приречена у подальшому житті на “пригніченість, заляканість, млявість, у майбутньому й відсталість” [1, с. 61].

Першопричиною виникнення рухової активності є ситуація “тимчасової стихії”, котра є своєрідним виходом накопиченої енергії, а також показником нормального фізичного розвитку дитини. “Коли дитина не бігає, не бавиться, не проявляє себе рухливо - значить в її організмі щось порушено, є щось ненормальне, якась хиба в її рості” [5, с. 3].

Вихователям необхідно уважно стежити за ходом забави, разом з дітьми брати в ній участь, подавати приклад виконання незнайомих дій. Педагог повинен попереджувати неправильну техніку виконання рухових дій, шкідливі звички в спілкуванні дітей, стежити за дотриманням естетичності та пластичності у їх рухах; за допомогою вказівок керувати процесом забав, але лише в окремих випадках. Особливо це стосується технічно складних рухових дій, наприклад, ритмічної гімнастики, яка за допомогою музичного ритму вчить дитину керувати власним тілом і його частинами, зміцнює окремі групи м'язів. Забави слід обов'язково диференціювати відповідно до віку дітей, що зумовлене віковими особливостями протікання психічних процесів дошкільників. Те ж саме можна спостерігати і в системах Ф. Фребеля та М. Монтессорі. Можна рекомендувати забави для дітей 3-4 років з обов'язковою участю у рухових діях усіх гравців, наголошуючи, що втрата дітьми інтересу, захоплення, а також їх пустощі є ознакою неправильного вибору забави вихователем.

Забави потрібно, за найпершої можливості, пристосовувати до пори року. Вони повинні мати певне розумове навантаження, спонукаючи дітей помічати певні явища, відмінності та зміни в природі. Йдучи в доборі ігор від простих до складних, вихователь повинен поступово вводити дітей до “храму краси природи”, формувати естетичний смак, підводити до розуміння забав рідного народу, як наприклад, веснянок чи гагілок, в яких “природа удушевляється, де квіти промовляють і сполучуються з життям і уявою дітей” [1, с. 72].

Для досягнення бажаного виховного впливу ігор умовно поділяють дошкільників на дві великі групи відповідно до типу темпераменту, душевних нахилів і ступеня розвитку соціального інстинкту. До першої групи відносять дітей, які є жвавими лише в компанії з ровесниками, до другої - тих, які люблять бавитись на самоті й байдужі до інших. На цій підставі висувається завдання перед вихователями - сприяти розвитку “соціального почуття, солідарності”, а поряд з цим - виявляти повагу до права дитини залишатися інколи на самоті зі своїми думками й улюбленими речами. Саме тому вихователям потрібно проводити забави й ігри з ініціативи самих дітей, без нав'язування, що зменшує очікуваний педагогічний ефект: керівництво повинно бути непомітним, а керівник - рівноправним членом дитячого колективу. Спостереження та студіювання душевних і фізичних особливостей кожної дитини, на думку педагога, вкажуть вихователеві шлях до вдосконалення навчально- виховного процесу, в якому на першому місці завжди повинен стояти гармонійний розвиток дитини.

Ідею вільного виховання концепція українського дошкілля вважає справою майбутнього. “Ідеал майбутнього є такий устрій, при якому було би найменше примусу й усяка праця була би побуджуєма внутрішнім стремлінням кожного члена суспільства та представлялася би приємністю й задоволенням. Це б то була би також приємною забавою людства. Для досягнення цього ідеалу мусить стреміти кожний виховник у наші дні, вкладаючи своєю працею з дітьми в забавах певну й головну цеглину у будівлю великого, світлого, трудового, вільного життя...” [2, с. 89].

Важливою складовою концепції дошкільного виховання виступає ідея необхідності організації нових типів закладів дошкільної освіти з урахуванням передового світового досвіду.

Різноманітні типи закладів дошкільної освіти повинні враховувати, насамперед, вік дітей і соціальні умови, серед яких виокремлюють важке матеріальне становище найбідніших прошарків суспільства, особливо селян; постійну зайнятість працею батьків; брак часу, відведеного ними на виховання дітей; відсутність розуміння батьками правильного перебігу цього процесу і т. ін. За умов існування українського національного дошкілля доцільно створювати такі види дитячих установ: притулок для немовлят (ясла), дитячий садок, захоронок - денний і цілодобовий, дитячий майдан, дитячу колонію, дитячий музей [1, с. 183].