"Українська культура" як дослідницьке поле та навчальна дисципліна: пропозиції до вирішення назрілих проблем

Викладання навчальної дисципліни "Історія української культури"- фундаментальної гуманітарної науки, що розглядається як передумова успіху сучасних демократій. Конструювання національно-культурної ідентичності й фахової репрезентації української культури.

Рубрика Педагогика
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 09.09.2024
Размер файла 46,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Файл не выбран
РћР±Р·РѕСЂ

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Українська культура" як дослідницьке поле та навчальна дисципліна: пропозиції до вирішення назрілих проблем

Лариса Довга Марія Лігус

У статті переосмислюється викладання та вивчення навчальної дисципліни «Історія української культури» - фундаментальної гуманітарної науки, що розглядається як передумова успіху сучасних демократій. Зазначається, що викладання цієї дисципліни в українських вищих навчальних закладах наразі базується переважно на історії художньої культури, нехтуючи тим фактом, що історія національної культури є філософською дисципліною, яка окрім художньої культури охоплює дослідження культурного світогляду, системи цінностей та політико-економічних моделей держави. Саме тому запропоноване філософське обґрунтування «Історіїукраїнської культури» як дослідницького поля і навчальної дисципліни. Зокрема, застосовано історико-філософську методологію В. Горського, з позицій якої поняття національної культури концептуалізовано як багатовимірне поле культурної творчості, де національна ідея обговорюється та формулюється через особистісний характер картини світу кожної історико-культурної епохи. Автори також звертаються до соціологічного підходу Ж. Хофстеде до вимірювання ціннісних рамок національних культур і обґрунтовують доцільність тлумачення історії української культури як перформативної практики опікування минулим, передачі культурних цінностей, культурної критики та композиції спільного знання в контексті публічного конструювання української модерної національної ідентичності. Висновується, що запропонована перспектива теоретичноїконцептуалізаціїта практичного впровадження навчальної дисципліни «Історія української культури» спонукатиме студентів до дослідження національного минулого, конструювання позитивної національно-культурної ідентичності й фахової репрезентації української культури на світовій арені.

Ключові слова: вища освіта, система цінностей, національний культурний простір, культурна творчість, перформативне викладання.

The article reconsiders the teaching and learning of the academic discipline "History of Ukrainian Culture”. This course is justified as fundamental in teaching humanities and the key to the success of modern democracies. It is noted that the teaching of the discipline "History of Ukrainian Culture” in Ukrainian higher education institutions is currently based mainly on the history of artistic culture, neglecting the fact that the history of national culture is a philosophical discipline which apart from artistic culture examines the cultural worldview, value system, and political and economic state models. Therefore, a philosophical justification of the "History of Ukrainian culture” as a research field and educational discipline is suggested. In particular, the historical-philosophical methodology of Gorsky is applied, from the standpoint of which the concept of national culture is conceptualized as a multidimensional field of cultural creativity, where the national idea is discussed and formulated through the personal character of every cultural-historical epoch's worldview. The authors address Hofstede's sociological approach to measuring value frameworks of national cultures and justify the reasonability to interpret the history of Ukrainian culture as a performative practice of curating the past, conveying cultural values, cultural criticism, and composing the shared knowledge in the context of public construction of the Ukrainian modern national identity. It is concluded that the suggested perspective on theoretical conceptualization and practical implementation of the academic discipline "History of Ukrainian Culture” may encourage students to research the national past, construct a positive national-cultural identity, and expertly represent Ukrainian culture on the world stage.

Keywords: higher education, value system, national cultural space, cultural creativity, performative teaching.

«Вища освіта може запропонувати людям і суспільствам глибину і широту бачення, яких немає в неминучому короткозорому теперішньому. Людям потрібен сенс, розуміння та перспектива так само, як і робота. Питання має бути не в тому, чи можемо ми дозволити собі нині вірити в такі цілі, а в тому, чи можемо ми дозволити собі цього не робити».

Д. Г Фауст [Faust 2009]

Громадянський запит на публічну гуманітарну освіту, що надає інструменти експертизи соціальних процесів та культурної критики, наростає упродовж останніх десятиліть: публічні дискусії, симпозіуми, бізнес-освіта з корпоративними гуманітарними курсами, відкриті лекції та платні лекторії з історії, історії мистецтва, історії філософії тощо підтримують ефективність інновацій. Водночас через соціально-економічні виклики сучасного світу й домінування трендів практичності та прагматизму в академічній сфері позиції гуманітаристики поступово послаблюються. Згідно з Мартою Нусбаум, панівна логіка економічного зростання обумовила «тиху кризу» гуманітарних наук [Nussbaum 2010: 7] у сучасних національних освітніх системах, зокрема й в Україні. Акцент академічних програм на дисциплінах STEM (наука, технології, інженерія, математика) коштом скорочення гуманітарних програм ін- струменталізує освіту, що загрожує витісненням гуманітарних наук на марґінес вітчизняної вищої освіти [Бойко та ін. 2020: 310]. перформативне викладання історія української культури

Попри підсилення операційної, прагматичної складової у системі вищої освіти, залишається зрозумілим, що викладання гуманітарних дисциплін у вищих навчальних закладах є фундаментальною умовою успіху сучасних демократій [Nussbaum 2010], а навіть найвищого рангу фахові навички та вміння, за відсутності у носіїв позитивних людиноцентрич- них та екологічних ціннісних настанов, можуть призвести в підсумку до домінації у цивілізаційному просторі деструктивних, руйнівних процесів. Натомість гуманітарні науки розвивають навички критичного мислення і рефлексійності, а також сприяють визнанню цінності бага- томаніття світу, національних культур і повазі до їхньої самобутності. При цьому, нині пропонується не протиставляти точні науки як такі, що сприяють суспільному прогресу через безпосередній вплив людини на матеріальний світ, гуманітарним як винятково умоглядним джерелам суспільної рефлексії, а навпаки, концептуалізувати гуманітарні науки як практики: (1) опікування минулим («curating»), (2) його актуалізації («conveying»), (3) культурної критики («criticizing») і (4) композиції («composing») [Felski 2021]. Така перспектива є плідною для переосмислення гуманітаристики в сучасному світі, а також методики викладання гуманітарних дисциплін у вищій школі. Отож крізь призму такого ставлення до гуманітарних дисциплін спробуємо поглянути на один з багатьох прикладів, присутніх в українському науковому та освітньому просторі, - на вивчення та викладання «Історії української культури».1

Ще на зорі здобуття українською державою Незалежності постало питання про засади формування модерної національної ідентичності громадян України, а заразом і про те, яку роль у цьому мають відігравати культура та освіта. Мабуть, культуру цілком резонно було обрано за важливий елемент, що має потужний потенціал до об'єднання довкола спільних моральних, політичних, інтелектуальних вартостей, а освіту за один із важливих способів трансляції концепцій модерної національної ідентичності широкому загалові Авторки цієї статті не вважають, що цей приклад є конче типовим, та цілком допуска-ють, що проблеми, які постають у царині вивчення та викладання «Історії української культури», можуть бути відсутніми в інших сферах української гуманітаристики. Насправді ці процеси відбувалися значно складніше, протистояння різних концеп-цій «національної ідентичності», що сповідувалися в колах українських інтелек-туалів, представників політичної та економічної еліти на тлі вагомої присутності у свідомості значної частини мешканців України «совєтської» («постсовєтської») іден-тифікації себе із «новой исторической общностью - советским народом», призвело до того, що насправді культура не стала фактором об'єднання нації, більш того - спе-куляції довкола концепцій «правильної» (престижної) і не-правильної (меншовар- тісної) культури часто використовувалися політиками як інструмент для поділу сус-пільства на ворогуючі табори (Більше про це див.: [Гнатюк 2005]). Освіта ж надовго застрягла у спробах виборсатися із засадничо «совєтських» практик і нормативних підходів, до яких, зокрема, належить і уявлення про правомірність «насаджування» певних ідеологічних кліше через освітні інституції.. Саме як один з інструментів формування у свідомості молодих людей відчуття причетності до українського культурно-національного простору тоді ж було впроваджено до освітніх програм вітчизняних вишів нормативний предмет «Історія культури». Втім, цьому не передувало осмислення поняття «українська культура» ані як поля наукового дослідження, ані як дидактичної дисципліни, а підручники, присвячені їй, фактично не пропонували нічого нового у порівнянні зі шкільними підручниками історії чи літератури Детальний огляд підручників див.: [Довга 2000a; 2016]. Врешті, проблеми з викладанням і наповненням дисципліни «Історія української культури» стали системними, студенти часто-густо висловлювали своє невдоволення, виші почали від неї відмовлятися чи переводити із нормативної у вибіркову. Від обдарованих і мислячих випускників українських вишів не раз доводилося чути фрази на кшталт: «Історія української культури» - це найважча моральна травма за час навчання в університеті», або «а що, був такий предмет... обов'язковий... то це ж із серії “здав та забув”, хіба таке вчать?» Розуміємо, що будь-яке узагальнення, а тим більш негативне, в якихось ситуаціях виявиться хибним. Віддаємо належну шану праці викладачів/викладачок, які попри все намагаються зробити предмет цікавим, шукаючи нової інформації та нових підхо-дів до роботи зі студентами. Але навіть такі педагоги постійно зіштовхуються з про-блемою катастрофічно низького рівня підручників та всякого «реферативного» мот-лоху, яким наповнена мережа Інтернет, чим хоч-не-хоч користуються студенти..

Упродовж останніх років було здійснено декілька спроб розпочати дискусію щодо змістовного/смислового наповнення, а також щодо методів викладання «Історії української культури» [Довга 2000; 2016; 2019; 2020], проте всі вони виявилися безрезультатними: дискусія згасала щойно розпочавшись, українська науково-освітня спільнота була не готова чи дивовижно байдужа до рефлексій над вказаною проблемою. Не беремося судити, чому так сталося: чи то запрошення до дискусії не знайшло своїх адресатів; чи ті, хто міг і мав би на неї зреагувати, не вбачили у ситуації, що склалася, нічого, що потребувало б нагальних рефлексій та змін; чи то «Історія української культури» як дослідницьке поле та дисципліна, що викладається у ВНЗ, були витіснені так далеко на марґінес інтересів української академічної та студентської спільнот, що системні проблеми, присутні в цій царині, загалом нікого не тривожили; чи ще якісь причини, які не завжди вловлюються. Так чи так - проблеми залишилися, а війна та спровокований нею вибух зацікавлення Україною у світі тільки загострили потребу їх вирішення.

Слід зауважити, що проблема викладання «Історії української культури» виходить далеко за межі дидактики і стосується насамперед дослідницької царини, де досі не проведено розрізнення між історією художньої культури (по суті, історією мистецтва, що й далі домінує у культурологічних дослідженнях) та історією культури як однієї з філософських (історико-філософських) дисциплін, у фокусі зацікавлення якої лежать світогляд, система цінностей, кореляція між системою цінностей та чинними політичними й економічними моделями (це й досі залишається на марґінесі зацікавлень істориків української культури попри те, що лише в такому контексті можна реалізувати названі вище практики гуманітарного знання). І якщо історія української художньої культури (особливо літератури) вивчається доволі ґрунтовно, то дослідження української культури у другому з названих контекстів залишається майже незайманим полем1 (хіба за винятком доби Незалежності та окремих травматичних епізодів ХХ ст. Слід зауважити, що саме в цьому, другому сенсі щонайменше від середини ХХ ст. ви-вчають історії європейських культур. Наприклад, функції «опікування минулим» та його актуалізації (культура пам'яті) сягають найдалі періоду УНР, сталінських репресій та Другої світової війни, а куль-турна критика і «композиція» (спроба виявити у минулому корисні для сьогодення, креативні тенденції, ввести їх у сучасний культурологічний дискурс та адаптувати до потреб майбутнього) загалом концентруються на добі Незалежності та на сучас-них міжкультурних контактах. Натомість весь період української культури від її заро-дження до початку ХХ ст. в таких дослідженнях або ігнорується, або впроваджується формально (історичні передумови до...), без глибшого розуміння відповідних часові процесів. Упродовж останнього десятиліття цю лакуну почали частково заповнюва-ти історики, які виходять за межі фахових зацікавлень та прагнуть осмислити глиб-ші культурні процеси. Проте їхній вклад в осучаснення методів дослідження та про-блемного поля «історії української культури» не може компенсувати майже повну відсутність історико-культурних чи історико-філософських досліджень у цій царині.).

На хибності редукції поняття культури винятково до художньої творчості наголошував Вілен Горський, який пропонував осмислювати національну культуру як «інтегративну форму буття, що акумулює в собі результати різноманітних типів діяльності» [Горський 2001: 9]. Інтерпретація національної культури як відкритого простору комунікації з рівнозначною творчою активністю учасників стала засадничою для обґрунтованої Горським історико-філософської методології, котра видається плідною і для переосмислення української культури як феномена. Згідно з цією тезою, саме філософська перспектива дослідження української культури уможливлює її розгляд не як сукупності артефактів, а як поля культурної творчості [Горський 2001: 9], зумовленої певним стилем мислення епохи і нормативно-ціннісними структурами, які визначають взаємодію всередині спільноти та її стосунок зі світом. Саме тому філософія є не лише важливим компонентом культури, але й сферою її осмислення у множині проявів, позаяк філософське дослідження історії культури охоплює увесь спектр відтворення картини світу в національному культурному просторі, а сама філософія виконує функцію самоусвідомлення культури і є платформою рефлексії національної ідеї.

Повертаючись до освітніх практик, запитаємо: чи можна сподіватися, що строката ідентичність сучасних українців стане монолітнішою завдяки засвоєнню інформації про стилістичні ознаки творів мистецтва тих чи тих історичних епох? Питання риторичне, відповідь звучатиме «ні». Відчути власну причетність до минулого свого народу, упізнати «себе» у дзеркалі історії можна лише тоді, коли йдеться про людей, їхні пошуки, прагнення, засади вибудовування життєвих стратегій. Щоб історія національної культури стала корисною студентській молоді, її доцільно досліджувати й викладати, акцентуючи особистісний характер картини світу в кожній культурно-історичній епосі [Горський 2001: 15], тобто інтегрувати історико-філософський дискурс у вивчення історії національної культури. З цієї перспективи видається корисним розуміння філософії також не виключно як теоретичного знання, а і як практичної мудрості (притаманне ще античній філософській традиції [Горський 2001: 18]). Відповідно, з позицій практичної філософії історія національної культури постане не абстрактною теорією, а дослідженням людського буття - життєвих практик, завжди історично зумовлених [Горський 2001: 13]. Її доцільно реконструювати за допомоги філософської герменевтики, досліджуючи втілені у культурних пам'ятках філософські засади колективних уявлень та цінностей. Таке діалогічне розуміння покаже обмеженість і недостатність абстрактно-спекулятивного знання і стане «відкритим каноном», зміст якого спільно переглядається учасниками культуротворчого процесу. На жаль, таку історико-філософ- ську методологію досі не було застосовано у вітчизняній дослідницькій і педагогічній практиці: українська культура все ще постає не як живий і цікавий об'єкт для дослідження та комунікації з ним, а як «іконостас» - незмінний, сповнений «сакральними» образами об'єкт поклоніння.

Не може не викликати тривоги і те, що між дослідженнями сучасної української культури й тими, де йдеться про минуле, пролягає прірва: сучасну культуру вивчають більш ґрунтовно, із застосуванням модерних методологій суміжних дисциплін (зокрема, філософії, соціології, соціальної психології, політичних наук, економіки тощо), натомість застосування цих методологій при дослідженні культури минулого все ще майже непомітне. Це призводить до суттєвого перекосу: явища, притаманні сучасній культурі, або трактуються як такі, що не мають зв'язку з минулим (тоді логічною виглядає нехіть до його пізнання), або екстраполюються на минуле так, наче вони були там незмінно присутні в звичному сьогодні вигляді, що неминуче містифікує минуле й цим самим теж гасить інтерес до нього, бо минуле сприймається не як місце ґенези цінностей та світоглядних парадигм, а як підтвердження давності традиційних цінностей. В обох випадках минуле трактується не як креативний досвід здійснення вибору, пошуку й зважування можливих «ходів», здобування прав і свобод, надавання переваги одним цінностям та рішенням над іншими, вибудовування народом власного шляху, а як неуникненне повторення наперед заданих циклів, де «законсервовано» ефемерну традицію. Важко заохотити молодих людей до вивчення і дослідження минулого, представленого в такому вигляді, і цілком неможливо довкола такого минулого вибудувати позитивну культурно-національну ідентичність, яка буде згуртовувати населення держави.

Звідси постає ще одна несподівана проблема, пов'язана з успішністю розповідей про Україну та українську культуру іноземній аудиторії. Якщо фахівців, готових якісно й переконливо репрезентувати на міжнародній арені сучасну Україну більш-менш достатньо (і дослідників, і журналістів, і спікерів, що представляють мистецькі або громадянські спільноти), то там, де справа заходить про минуле, ситуація зазвичай патова. Мова не про вчених-гуманітаріїв, які нині достойно представляють українську історію і, ширше, культуру на зарубіжних академічних та політичних майданчиках: кількісно їх надто мало, аби закрити нинішні запити/потреби. Йдеться про тих, хто мав би (і щиро намагається) задовольнити масовий інтерес до України в історичній ретроспективі - зрештою, такий інтерес нарешті оприявнився не тільки за нашими кордонами, але й у межах держави.

На цьому, масовому рівні спостерігається дуже поверхова обізнаність із українською культурою, як, утім, і з історією взагалі1. Ще дужче тривожить, що така умовна обізнаність зазвичай спирається на химерну суміш уявлень та ідей, які не мають нічого спільного ані з сучасними методами/засадами мовлення про культуру, ані з висновками актуальних наукових студій в царині історії та культури України. Натомість бачимо засилля уявлень, що сформувалися на підставі: (1) пострадянських (по- стколоніальних) візуальних/вербальних кліше На жаль, в Україні ще й досі переважає думка, що досліджувати історію чи культу-ру - це справа проста, яка не вимагає особливих умінь, відтак займатися цим може будь-хто. Палива додають численні скандали довкола куплених/списаних дисерта-цій, захищених посадовцями власне в царині гуманітарних дисциплін, де про причет-ність до науки не йдеться. Задовольняючи власне честолюбство, ці люди здійсню-ють справжню диверсію проти української культури та науки. Адже вони не тільки утверджують серед пересічних громадян думку, що гуманітарні дисципліни - це не наука; вони девальвують цінність української культури та руйнують зусилля вчених, які, працюючи фахово, намагаються протистояти потокові псевдонаукової продукції. Наприклад, ідеться про досі вживані візуальні символи «впізнаваності» українсько-го - дівчина у віночку, козак у шароварах, козак, що танцює гопак, портрет Шевченка в смушевій шапці, мальви або соняхи, мазанка під соломою тощо - це саме ті маркери, які цензура допускала у совєтський час і які тісно прив'язують українську культуру до села та до залежності від російської історії/культури. Утім, у сучасному митецько-му середовищі ці маркери поступово переосмислюються, див., наприклад, арт-проект Олександра Грехова «Квантовий стрибок Шевченка», постери до акції «Шевченко за-кликає - Україна перемагає» чи триптих-мурал Sociopath-a «Ікони революції». Про-те консервативність мислення не відступає перед модернізацією символічного ряду. Так, рекламна продукція й далі пропонує ті самі образи. За один із безмежної кіль-кості прикладів може слугувати обкладинка до підручника «Української мови для іноземців», де на тлі Києво-Печерської лаври бачимо того-таки Шевченка в кожусі та оберемок соняхів [Мазурик 2017]. Використані тут маркери - це віра/духовність,, (2) просвітницької (а по-суті совєтської) концепції, згідно з якою «висока» культура не притаманна українцям як народові, що тривалий час знаходився у колоніальній залежності, відтак їхня культура - це тільки відблиск величі «господарів» (метрополії)1; (3) народницького (а по суті совєтського, імперського) уявлення про українську націю як селянську (тобто засад- ничо не модерну)поет-виходець з простолюду, село, натомість немає жодного символу, який би засвід-чив модерність української нації/культури (треба віддати належне видавництву: на обкладинці перевидання 2022 р. цих маркерів уже немає). Аналіз уживання постра-дянських, постколоніальних маркерів на «позначення» українського в медійному просторі вимагає окремого докладного аналізу, адже часто ці маркери тиражують ав-тори, які щиро прагнуть популяризувати «все українське» й навіть не усвідомлюють, звідки тягнуться корені використаних ними знаків/символів. Варто додати, що намагання будь-що ствердити власну вищість порівняно з куль-турою метрополії теж є свідченням постколоніального синдрому, адже метрополія у цьому випадку залишається своєрідним мірилом значущості національної культу-ри, навіть коли перед ним ставлять знак мінус. Старанне небажання визнати присут-ність постколоніальних компонентів у масовій свідомості не змінює ситуації, ба, пе-решкоджає звільненню від них [Гнатюк 2005; Гундорова 2014; Рябчук 2011; 2021]. Здавалось би, війна мала цей процес прискорити: з одного боку, з'явилися очевидні причини пишатися Україною, а з іншого - потреба «дегуманізації» ворога призвела до того, що на зміну колишньому захопленню імперською культурою прийшло її по-слідовне відкидання. Втім, очевидне в середовищі інтелектуалів не так виразно зна-ходить шлях до масової свідомості, отож покищо майже не відбивається на вмінні та бажанні по-новому осмислити історичний розвиток української культури, а не тільки її гаряче сьогодення. А опір, який чиниться перейменуванню Київської консерваторії, показує, що й у мистецькій спільноті не бракує прихильників позиції, згідно з якою іс-нування української культури неможливе поза впливом російської як визначальної, а не як однієї з-поміж багатьох. Якщо культуру «селянської» нації трактувати як таку, що починається і завершуєть-ся фольклором і традиційним побутом мешканців села, то вона сприйматиметься як позбавлена раціональної та елітарної складової, а також «високих» жанрів і стилів. У сучасному світі - це цікавий музейний експонат, наснажений ностальгією за мину-лим, за своєрідним «золотим часом», коли «все було правильним» і люди жили в «гар-монії з природою». Але він позбавлений перспективи розвитку, а головне - не конку-рентний у просторі постмодерних культур., (4) квазіпатріотичної свідомості, в якій химерно перемішуються елементи міфологізації дійсності, месіанізм, ірраціональне благоговіння перед «унікальністю української душі», міфологеми, на яких буцімто уґрунтовано українську ідентичність, та байдужість до раціональних аргументів, які вказують на відсутність фундаменту для подібних тверджень Остання концепція, на жаль, походить не лише від «незнання» та пошуку привабли-вих (екзотичних, неконвенційних) відповідей, а ще й підсичується квазінауковими та науково-популярними працями, автори яких так само «заражені» вірусом міфологіч-ної свідомості та псевдопатріотизму. Зазвичай у таких працях ідеться про специфі-ку «української людини», витоки української ідентичності, архетипи або міфологеми,. Описана ситуація до певної міри є сумним результатом відсутності належної просвітницької роботи в широкому медійному просторіна яких вона буцімто формується. Ми утримаємося від посилань, позаяк таких праць багато, а вибір для прикладу однієї чи кількох може бути потрактовано як упередже-не ставлення авторів даної статті до авторів таких статей чи монографій. Наприклад, шоу та кінопродукція «95 кварталу» - тривалий час дуже популярного в Україні медіапроекту - послідовно популяризували власне колоніальну, креольську концепцію української культури та її вторинність щодо російської. Таку позицію «за-шивали» в низку впізнаваних, звичних на пострадянському просторі символів, на той час уже притаманних масовій свідомості (для прикладу, українська мова - це мова се-лян, а російська - освічених містян; українці простакуваті та недорікуваті, а росіяни освічені й вишукані, причому більшість «смішних» сюжетів базувалися на таких про-тиставленнях, де об'єктом висміювання слугувало простакувате й неотесане). Симп-томатично, що ані ототожнення українського з простацьким, селянським, наївним, таким, що не підлягає «окультуренню», ані надмірний пієтет перед «високим росій-ським» не викликали спротиву в масовій аудиторії українських глядачів, навпаки - сприймалися з ентузіазмом, а голоси тих, хто протистояв поширенню такої продук-ції, залишилися не почутими. Натомість такого самого рівня популярності фільми чи шоу, які б відстоювали ідею сомодостатності, повноти, модерності української куль-тури назвати важко, далебі їх не було. Звісно, легше здобути популярність, звертаю-чись до впізнаваних, клішованих образів та символів, аніж їх спростовуючи, та схоже, що «сю скалу» не надто й лупали., але ще більшою мірою наслідком незадовільного стану наукового осмислення/дослідження української культури, неналежного способу викладання цього предмету, та, як мовилося вище, неправомірним звуженням самого поняття «культура» до царини мистецьких практик.

Останнє, мабуть, потребує детальнішого огляду, позаяк трактування поняття «культура»/«українська культура» в дослідницькому та освітньому просторі залежить не тільки від прийняття/заперечення сучасних світоглядних концептів, але й від того, як це представлено в контексті правового регулятивного поля. Якщо поглянути на сфери, що ними опікується Міністерство культури та інформаційної політики України, то в галузі «культури» це і є те, що звично називають «художньою культурою» (архітектура, мистецькі матеріальні цінності, музеї, виставки, освітні заклади сфери художньої культури, кінопродукція, концерти, гастролі тощо). До оприлюдненого на сайті міністерства переліку «нематеріальних культурних цінностей», які знаходяться під охороною держави [Український центр культурних досліджень 2023], включено традиційні ремесла, побут, традиції, оздоблення, оформлення інтер'єру, елементи одягу, звичаї, обряди, святкування, рецепти страв, усні традиції та форми вираження, виконавське мистецтво - тобто те, що ми звично називаємо елементами народного побуту і що в Україні засадничо асоціюється з культурою села. Симптоматично, що в переліку об'єктів нематеріальної культури немає жодного (!) елемента, пов'язаного з міською культурою повсякдення, наче її української версії взагалі ніколи не існувало: ні страв, ні пісень, ні одягу, ні інтер'єрів. Відтак, українська культура в офіційній (міністерській) версії - це окремі мистецькі практики (включно з шоу-бізнесом, арт-ринком та закладами освіти в сфері мистецтва) та побутова культура села.

У контексті альтернативного трактування поняття «культура» вельми показовою, як видається, є оприлюднена 2015 року «Довгострокова стратегія розвитку культури в Україні до 2025 року» Майже половину тексту «Довгострокової стратегії.» присвячено аналізові, а радше нищівній критиці державної політики України часів незалежності в галузі культури [Альянс Культури 2015]. До слушних закидів, які тут знаходимо, вочевидь слід за-рахувати продовження радянських патерналістських практик та надмірну політиза- цію/міфологізацію уявлень про національний культурний простір України (свіжіший та ґрунтовніший аналіз державної політики в сфері культури, самого поняття «на-ціонального культурного простору» та його формування в незалежній Україні див.: [Гриценко 2019]).. У частині цього документа, яка стосується методології та суспільного контексту, слушно вказано, що дослідження стану культури й оцінки змін, що їх належить упроваджувати, мають спиратися на висновки «низки соціологічних досліджень щодо ключових цінностей, властивих, зокрема, й українському суспільству (Світове дослідження цінностей під керівництвом Роналда Інґлгарта, Європейське соціальне дослідження під керівництвом Ша- лома Шварца, аналітичні дані компанії pro.mova, висновки Несторів- ської групи тощо)» [Альянс Культури 2015: 12]. Далі констатується, що в Україні, згідно з наведеними дослідженнями, «ключовою цінністю ... є безпека (методика Шварца)», а також «спрямованість на виживання (методика Інґлгарта) на противагу самовираженню» [Альянс Культури 2015: 12]. Здавалось би, звернення до соціологічних методів дослідження культури [Український центр європейської політики 2020] обіцяє новий погляд як на зміст поняття «культура» (у її ціннісному вимірі), так і на формування стратегій її розвитку та вивчення. Втім, розмова про культурні цінності та про те, як вони впливають на всі сфери життя, а також про те, що вони притаманні всім членам спільноти, а не окремим дієвцям, на цьому практично завершується. Увага авторів відразу переміщується на «виробників або бенефіціарів сектора культури», які, хоч і відчувають разом із усією спільнотою «стан загроженості й високої тривожності», проте стоять дещо осторонь від спільноти, «творячи культуру» для неї і замість неї. Що ж у цьому контексті таке «сектор культури» і культура сама по собі? В розділі «Місія і цілі» читаємо: «Культура - [...] це, зокрема, дискурсивні практики, мистецькі/художні практики, кре- ативні/творчі практики, комунікативні та дослідницькі практики. Ці практики визначаються цінностями суспільства. Сектори культури - це інституційно оформлені сукупності практик і практиків. Наприклад, сектор музичного мистецтва, сектор театрального мистецтва, сектор бібліотек і читання, сектор музеїв, сектор дизайну» [Альянс Культури 2015: 22].

Наведена тут же матриця стейкхолдерів пропонованої стратегії культурного розвитку підтверджує, що в документ закладено суто операційне уявлення про культуру, а фрази типу «культура працює як простір широкої суспільної комунікації» - це лише засвоєні із західного культурологічного дискурсу гасла, які не змінюють суті.

Такий підхід до трактування культури, мабуть, є доречним, коли йдеться про інституційне управління. Проте він зовсім не годиться, коли йдеться про вивчення культури як явища, а тим більше - про ознайомлення учнів та студентів з розвитком цього явища в історичній ретроспективі. Натомість, саме ним визначено і структуру навчальних програм з «Історії культури», і зміст коротких параграфів «культура» в шкільних підручниках історії, і контент більшості підручників чи «Нарисів», присвячених розвиткові української культури, де, крім опису різних видів та жанрів мистецтва, ще можемо довідатися, коли і де відкрилася друкарня/школа/університет, або яких політичних поглядів дотримувався той чи той історичний персонаж, але геть нічого не дізнаємося про те, як формувалися певні системи вартостей та сталі світоглядні стереотипи, що й коли потрапляло до спільної культурної пам'яті, а що ні й чому, врешті, як усе це впливає на нас сьогодні та що з цим робити. Знову насувається низка риторичних питань, які почасти вже було озвучено вище:

1) чому ми гадаємо, що всім буде цікаво довідатися про те, як колись малювали, які стилістичні особливості вирізняють архітектуру різних епох чи якою була в минулому література (особливо коли це дуже далеке від сучасних інтелектуальних та естетичних запитів)?;

2) чому ми вважаємо, що телеграфна згадка про видатних людей минулого рівноцінна ознайомленню з культурою, а не є марною тратою часу?;

3) чи хтось довідається про культуру в сучасному, широкому трактуванні цього поняття, прочитавши: «NN народив(ла)ся там-то, в такому- то році, навчав(ла)ся там-то, написав(ла), намалював(ла), проголосив (ла) те-то й т. ін.»?);

4) врешті, навіщо витрачати час на слухання лекцій та читання підручника, аби ще раз ознайомитися з інформацією, доступною у Вікіпеді'ї?

В останній фразі наголос на «інформації», бо таке навчання не дає нічого, крім легко доступної інформації - ані інтелектуальної чи естетичної насолоди, ані ціннісного досвіду, ані змоги пошукати в культурі минулих часів чогось важливого й упізнаваного для себе (отих «найбільш фундаментальних структур», які базово вкладаються у «Я» індивіда), ані навичок критичного мислення, ані знань, які б дозволили якісно говорити про культуру на різних, серед іншого й іноземних, майданчиках. Тобто слухачі такого курсу не отримують практично нічого, крім відчуття згаяного часу. В такому ракурсі «історія культури» або перетворюється на «історію мистецтва» (і це кращий з варіантів), або у звичну «подієву історію» - без власного, специфічного предмету дослідження, проблемного наукового поля та способів мовлення. То чого ж дивуватися, що ця дисципліна врешті почала сприйматися як зайва?

Щойно описаний принцип трактування поняття «культура» апелює до просвітницького та пост-просвітницького дискурсу, в якому присутні низова й висока культури (за Іґлтоном, «культура» з малої і «Культура» з великої літери [Eagleton 2000]). Перша функціонує у просторі фарсу, бурлеску, карнавалу та не є самодостатньою (за висловом Дмитра Чи- жевського, «не повною»). Натомість друга, важлива й значима, охоплює сферу професійного мистецтва, іноді - професійного філософського/ політичного дискурсу. З перспективи просвітницького чи романтичного дискурсу така концепція правомірна, бо передбачає, що людина, читаючи книжки, слухаючи музику чи споглядаючи картини, може виходити за власні межі, долучатися до універсального, вдосконалювати свою природу через захоплення, розчулення чи піднесення. Утім, як уже згадувалося на початку цієї статті, в середині ХХ ст. перспектива кардинально змінилася. Навіть художня культура перестала бути політично, етично й свідомісно нейтральною. Втягнута у сферу політичного протистояння, культура стала важливим елементом ідентичності, закоріне- ної у масовій свідомості як здатність відрізнити себе від іншого, а базою для такого розрізнення більше не слугувало мистецтво. «У трьох формах радикальної політики, що панували в світі впродовж останніх десятиліть..., - пише Террі Іґлтон, - культура як знак, образ, сенс, цінність, ідентичність, солідарність та самовираження стала розмінною монетою в політичних баталіях, а не їхньою величною альтернативою. У Боснії та Белфасті культура - це не тільки те, що ви вкладаєте у магнітофон, але й те, за що ви готові вбити» [Eagleton 2000: 13].

В Україні останнього десятиліття цю концепцію болісно підтверджує досвід воєнного протистояння російській агресії. «Без світла, без води, без тепла, аби тільки без Росії» - це про глибоке культурне (ідеологічне, свідомісне, ціннісне) протистояння, а не про мистецтво. Тисячі скорботних вірян, які на другому році повномасштабної війни заполонили двір Києво-Печерської лаври, сумуючи з приводу того, що УПЦ МП мусить покинути територію української святині, - це теж про цінності, про певний тип культурно-релігійної ідентичності, яка настільки глибоко вкорінена у свідомість цих людей, що вони не зауважують, здавалось би, очевидного (якщо звужувати до їхньої персональної практики - обстрілів Києва, загибелі людей, відсутності світла, відвертого колабораціонізму священнослужителів УПЦ МП саме в Києво-Печерській лаврі тощо). Тут ідеться власне про культуру в широкому сенсі, а не про стилістику лаврських будівель, не про ікони (принаймні про них в останню чергу), натомість про причетність до чогось, з позиції цих вірян «справжнього», «правдивого», «спасенного» (чи, з позиції їх опонентів - облудного, брехливого, ілюзорного, погибельного). Чи можна зрозуміти природу такого протистояння, звернувшись до аналізу храмових розписів, елементів архітектурного декору, мелодій, піснеспівів, багатства церковного убранства тощо, без урахування політичної та ціннісної складової відповідних культурних феноменів? Далебі ні.

Отож, намагаючись зацікавити слухачів «культурою-як- мистецтвом» в обрамленні вибіркових історичних подій, ми пробуємо повернути їх у цілком неактуальну нині ситуацію - у той спосіб «кореляції» з культурою, який пішов у небуття ще в минулому столітті. Саме життя опирається таким діям, а молодь їх зазвичай просто ігнорує. Видається, що і в дослідницькому, і в освітньому просторах набагато продуктивнішим способом трактування культури є той, що його пропонують нині західні культурологи, соціологи й навіть економісти [Adler 1983; Hofstede 2010; Felski 2021]. Він базується на «вимірюванні» культури шляхом встановлення притаманних їй ціннісних «рамок». Коли йдеться про культуру в такому аспекті, то, по-перше, в її орбіті може впізнати себе кожен член спільноти, а по-друге, вона буде сприйматися не як щось зовнішнє, не дотичне життя окремих людей, а як те, від чого безпосередньо залежить благополуччя (чи неблаго- получчя) спільноти. Якщо представляти культуру як форму «універсальної суб'єктивності, яка діє в кожному з нас» [Eagleton 2000: 13], то її пізнання перетвориться на цікаве й важливе, бо стане структурною частиною самопізнання. Така позиція не чужа українському інтелектуальному дискурсові: вітчизняні соціологи також розглядають культуру крізь призму цінностей. Наприклад, у «Світовому дослідженні цінностей 2020 в Україні» читаємо: «Кожна національна культура є розмаїтою і багаторівневою та включає в себе багато елементів. Разом з тим у підвалинах культури можливо виокремити невелике число найбільш фундаментальних структур. Дослідники часто використовують для них термін цінності, який можна визначити як найбільш загальні схильності надавати перевагу певному стану речей над іншими, вважати благом саме його. Ці конструкти є досить абстрактними та не завжди усвідомлювані, проте вони впливають на вибір цілей життя та засобів їхнього досягнення в різних сферах - від міжособистісних стосунків та підходів до виховання дітей до політичного устрою, релігійних поглядів та економічних відносин» [18].

Напевно, такі «підвалини» можна й треба віднайти в українській культурі, про них слід розповідати в лекціях та підручниках з її історії. Історія української культури як практика могла б (і повинна) «опікуватися» артефактами й текстами національного минулого - крихкими засадами національної культурної пам'яті, що її творять передусім соціальні інституції, зокрема університети. Згадуване вище «опікування» уможливлюється «перекладом» історії у сучасних контекстах - завдяки історичній реконструкції цінностей, про які оповідають досліджувані джерела. Так дисципліна «українська культура» поставатиме «відритим проєктом» (а не «мета-дискурсом»), у якому національну культуру вивчають ізсередини [Hall 2019: 73]. Переосмислення історії української культури як практики культурного перекладу розвінчує педагогічні міфи, які Любов Кияновська, описуючи проблеми сучасної вищої музичної освіти, позначає як міфи «про всевладність матеріалу» і «незмінні фундаментальні засади» [Кияновська 2005: 5]. Видається, що якби викладання історії української культури здійснювалося не як трансляція викладачем «якомога об'ємнішого компендіуму інформації» [Киянов- ська 2005: 5], незмінної упродовж десятиліть, а як презентація дослідницьких перспектив аналізу національної культури, як пропозиція осмислення процесів, а не «єдино правильний» рецепт інтерпретації, предмет міг би стати значно привабливішим та справді запитуваним студентською молоддю. Подолавши педагогічні міфи та суспільні упередження, викладання історії української культури може стати проявом «ризикованого мислення» [Gumbrecht 2014: xi] - підважуванням історичних міфів та усталених поглядів на національне минуле, а в підсумку - платформою культурної критики [Aronowitz 2004]. Водночас історія української культури має стати не лише деконструкцією минулого, але й діалогом, тут і тепер, з «інтелектуальними незнайомцями» [Felski 2021] для формування спільного світу смислів та гуманістичного майбутнього. Саме тому цю дисципліну варто інтерпретувати і як практику композиції у широкому сенсі - збирання, складання, переформатування і переосмислення дискурсу української культури. Якщо метою гуманітарних досліджень є «створення, а не розформування, залучення, а не скасування, переклад, а не відокремлення» [Felski 2021], то викладання історії української культури мусило б пропонувати панорамний погляд на минуле й сучасне в її розвитку крізь призму національних культурних цінностей - основ життєдіяльності, які визначаються, дискутуються та створюються у публічній комунікації та спільних діях.

У пошуку можливих концепцій оновлення основного контенту курсу «Історія української культури» та методів його викладання ми звернулися до перформативної моделі, яка нині видається вельми продуктивною (хоч, звісно, лише однією з можливих). Згідно з Жаком Рансьєром, перформативне викладання є «інтелектуальною пригодою» [Рансьєр 2014: 82] - на відміну від експлікаційної моделі, що базується на міфі всевладності матеріалу, який викладач-експерт транслює студентам- незнайкам. Ця модель пропонує викладачеві й студентам разом долати інтелектуальні пастки, віднаходячи власні схеми аргументації та відповіді. Комунікація у межах такого формату визначається програмою, поєднуючи принципи відкритості й змістової визначеності курсу. Перформативна модель, таким чином, переосмислює процес викладання на процес творення сенсів і знання у комунікації, тобто протиставляється традиційному уявленню про трансляцію знання безвідносно до контекстів і форм його презентації. Таку модель спрямовано не так на засвоєння знання, як на формування навичок самоосвіти у комунікації завдяки розвиткові практичних фахових компетентностей: здатності критично аналізувати культурні явища, аналізувати державну культурну політику, визначати ступінь цінності та унікальності об'єктів культури в українському та міжнародному контекстах тощо.

Перформативний підхід передбачає надання студентам певного концептуального матеріалу, з яким вони мають ознайомитися перед лекцією і який задасть проблемні рамки для обговорення окремих явищ української культури як під час лекцій, так і на практичних заняттях, де студенти не переказуватимуть підручник, а ділитимуться власними роздумами щодо запропонованих для обговорення проблем. Аби створити попередню базу для впровадження перформативного підходу до викладання дисципліни «Історія української культури», ми створили інноваційний відкритий освітній онлайн-ресурс «УКультура» («UCul- ture») як платформу, на якій розміщено принаймні початкові матеріали, необхідні для того, аби впроваджувати інтерактивне викладання (і вивчення) дисципліни Платформа безкоштовна й доступна користувачам за посиланням https://uculture. com.ua.

У межах запропонованого тут курсу історія української культури постає як практика, а культура осмислюється як творення і «знання-разом- із-іншими» [Conquergood 1998: 26]. Курс пропонує комплексний погляд на українську культуру через презентацію актуальних досліджень, розробок і рефлексій, проведених провідними дослідниками, експертами і діячами сучасного культурного простору України.

Висновки

«УКультура» є «відкритим проектом», адже завдяки його медійності зміст може (і сподіваємося, буде) постійно оновлюватися і доповнюватися. Ресурс передбачено як самостійний освітній інструмент у викладанні курсів, присвячених українській культурі, а водночас як освітньо- комунікативну платформу позаінституційної освіти, до якої залучено провідних українських і міжнародних дослідників та експертів у галузі культури. Сподіваємося, що він об'єднає широку аудиторію, зацікавлену в дослідженні національного культурного простору та в причетності до його формування і трансформації відповідно до культурних, політичних і соціально-економічних викликів сучасності. Врешті, платформа «УКультура» - це ще одне запрошення усім, хто зацікавлений у покращенні дослідження та викладання предметів, пов'язаних з українською культурою, до дискусії, до співпраці, до обговорення проблем, які давно потребують вирішення, а також це проект, відкритий до конструктивної критики, побажань і порад щодо його ефективності, наповнення та покращення.

Посилання:

1. Альянс Культури. (2015). Довгострокова стратегія розвитку культури в Україні до 2025 року. https://www.cultura.kh.ua/images/stories/innovaciyna_diyalnist/ dovgostrokova_strategiya_rozv_.pdf

2. Бойко, А., Дахній, А., Карпенко, І., Менжулін, В., Пролеєв, С., Шашкова, Л., & Бойченко М. (2020). Перспективи розвитку філософської освіти в Україні. Круглий стіл. Філософія освіти, 26(1), 282-325. https://doi.org/10.31874/2309-1606-2020-26-1-18 Довга, Л. (2000a). Культура всеосяжна - культура не осягнута (роздуми над підручниками з історії культури). Український гуманітарний огляд, 6, 131-161.

3. Довга, Л. (2000b). Нові підходи до викладання світової та зарубіжної культури. Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету, 11, 59-65. Довга, Л. (2016). Посібник із курсу «Історія української культури»: питання до дискусії. Філософська думка, (3), 74-89.

4. Довга, Л. (2019). Методичні рекомендації щодо викладання навчальної дисципліни «Історіяукраїнської культури». Київ: НаУКМА.

5. Довга, Л. (2020). Методологічні роздуми про викладання курсу «Історія української культури». В Яковенко, В Н. (Ред.). Docendo discimus - Навчаючи вчимося: (методологія нових ділянок історичного знання та її впровадження у навчальні практики) (с. 73-93). Київ: Дух і Літера.

6. Гнатюк, О. (2005). Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність (А. Бондар, М. Боянівська, і О. Сливинський, Пер.). Київ: Критика.

7. Горський, В. (2001). Філософія в українській культурі (методологія та історія). Київ: Центр практичної філософії.

8. Гриценко, О. (2019). Культурний простір і національна культура: теоретичне осмислення і практичне формування. Монографія. Київ: Інститут культурології Національної академії мистецтв України.

9. Гундорова, Т. (2014). Генераційний виклик і постколоніалізм на сході Європи. Вступні зауваження. В Т. Гундорова, А. Матусяк (Ред.). Постколоніалізм. Генерації. Культура (с. 7-13). Київ: Лаурус.

10. Кияновська, Л. (2010). «Вища музична освіта сьогодення і подолання міфологічної свідомості минулого.» В Syntagma musicum. Збірка наукових статей та спогадів на пошану С. Павлишин (с. 4-12). Львів: Сполом.

11. Мазурик, Д. (2017). Українська мова для іноземців. Крок за кроком. Харків: Фоліо.

12. Рансьєр, Ж. (2014). Учитель-незнайко: п'ять уроків із розкріпачення розуму. Київ: Ніка-Центр.

13. Рябчук, М. (2011). Постколоніальний синдром. Спостереження. Київ: К.І.С.

14. Рябчук, М. (2021). Біла шкіра, чорна мова. Універсум, 3-4, 20-23.

15. Український центр європейської політики. (2020). Світове дослідження цінностей 2020 в Україні. https://ucep.org.ua/wp-content/uploads/2020/11/WVS_UA_2020_ report_WEB.pdf

16. Український центр культурних досліджень. (2023). Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України. https://uccs.org.ua/natsionalnyj- reiestr-obiektiv/

17. Adler, N. J. (1983). A Typology of Management Studies Involving Culture. Journal of International Business Studies, 14(2), 29-47.

18. Aronowitz, S. (2004). Against Schooling: Education and Social Class. Social Text, 22(2), 13-35.

19. Conquergood, D. (1998). Beyond the Text: Toward a Performative Cultural Politics. In S. J. Dailey (Ed.). The Future of Performance Studies: Visions and Revisions (p. 25-36). National Communication Association.

20. Eagleton, T. (2000). The Idea of Culture. Oxford: Blackwell Publishing.

21. Faust, D. G. (2009). The University's Crisis of Purpose. The New York Times. https://www. nytimes.com/2009/09/06/books/review/Faust-t.html

22. Felski, R. (2021). Why the Humanities Matter: Learning from Bruno Latour. ABC Religion and Ethics. https://www.abc.net.au/religion/rita-felski-why-the-humanities-mat- ter/13161486

23. Gumbrecht, H. U. (2014). Our Broad Present. New York: Columbia University Press.

24. Hall, S. (2019). Essential Essays. Volume 1. Foundations of Cultural Studies. D. Marley (Ed.). Durham and London: Duke University Press.

25. Hofstede, G., Hofstede, G. J., & Minkov, M. (2010). Cultures and Organizations: Software of the Mind. New York, etc.: McGraw Hill.

26. Nussbaum, M. C. (2010). Not for Profit. Why Democracy Needs the Humanities. Princeton: Princeton University Press.

References:

1. Adler, N. J. (1983). A Typology of Management Studies Involving Culture. Journal of International Business Studies, 14(2), 29-47.

2. Alliance of Culture. (2015). Long-term Strategy for the Development of Culture in Ukraine until 2025. [In Ukrainian]. https://www.cultura.kh.ua/images/stories/innovaciyna_ diyalnist/dovgostrokova_strategiya_rozv_.pdf

...

Подобные документы

  • Основні тенденції, проблеми та перспективи розвитку сучасної української культури, сучасна масова культура та комунікація в умовах глобалізації. Ефективність використання художньої культури України як засобу пізнавально-виховної самостійності учнів.

    курсовая работа [59,9 K], добавлен 16.10.2011

  • Інтенсивний пошук і впровадження нових форм і методів навчання студентів. Культурологія як наука та навчальна дисципліна. Еволюція поглядів на культуру. Сутність культури, її структура, функції та характерні ознаки. Традиційна і сучасна культура.

    практическая работа [10,0 K], добавлен 24.11.2011

  • Навчальна дисципліна "Університетська освіта" як нормативна дисципліна циклу гуманітарної підготовки студентів. Структурні підрозділи інституту. Характеристика та структурна побудова кафедри "Економіка підприємства". Дисципліни, які вивчаються на кафедрі.

    реферат [32,3 K], добавлен 27.05.2012

  • Навчальна гра як один із способів залучення молодших школярів до активної розумової діяльності. Структура дидактичної гри, особливості її застосування на уроках української мови. Методика формування граматичних понять в початкових класах засобами ігор.

    курсовая работа [66,5 K], добавлен 10.04.2014

  • Суть та структура культури навчальної діяльності учнів. Впровадження проектної діяльності в роботу вчителя. Сутність і зміст технологічних етапів впровадження проектування з метою формування культури навчальної діяльності учнів. Приклади проектів.

    курсовая работа [86,0 K], добавлен 19.08.2015

  • Характеристика дисципліни "Основи конструювання обчислювальної техніки", яка пов’язана із розробкою технічного проекту, виробництвом і експлуатацією виробу. Особливості способів подання навчального матеріалу і методики проведення лабораторних робіт.

    дипломная работа [587,7 K], добавлен 31.03.2010

  • Аспекти актуальної проблеми навчально-методичного забезпечення для навчальної дисципліни "Інформаційне право". Мета лекції з дисципліни, аналіз різних форм лекційних занять. Оптимальні форми лекційних занять із навчальної дисципліни "Інформаційне право".

    статья [20,0 K], добавлен 07.08.2017

  • Проблема формування та розвитку культури вчителя у працях багатьох сучасних науковців. Сутність комунікативного тренінгу, проведення круглого столу на тему "Креативний вчитель - запорука професійного успіху". Аналіз електронного методичного портфоліо.

    статья [21,8 K], добавлен 31.08.2017

  • Філософські та психолого-педагогічні основи виховання естетичної культури підлітків. Структура естетичної культури підлітків. Розробка та експериментальна перевірка методики формування у підлітків естетичної культури в процесі навчальної діяльності.

    курсовая работа [55,3 K], добавлен 15.06.2010

  • Короткий огляд і історичне дослідження напрямів розвитку культури і живопису за часів СРСР. Естетичний аналіз творів епохи і ціннісна оцінка студентами соцреалістичного мистецтва в Україні. Формування особистого відношення до соцреалістичного канону.

    конспект урока [33,6 K], добавлен 02.05.2013

  • Структура та особливості виховання естетичної культури підлітків. Використання елементів поліцентричного методу в її формуванні. Розробка та експериментальна перевірка методики формування у підлітків естетичної культури в процесі навчальної діяльності.

    курсовая работа [53,6 K], добавлен 10.06.2010

  • Мовленнєвий розвиток як методична проблема у методиці викладання української мови. Методика проведення уроків зв’язного мовлення в методиці викладання української мови. Тематика текстів для збірників переказів з розвитку зв'язного мовлення на їх основі.

    курсовая работа [53,1 K], добавлен 20.04.2015

  • Поняття та предмет семіотики культури як науки, основні її категорії. Характеристика системи культурологічних наук, зв’язок семіотики з культурологією. Основні методи активного навчання, ефективність застосування ігрових прийомів на етапах навчання.

    практическая работа [19,4 K], добавлен 24.11.2011

  • Дослідження сучасної класифікації уроків фізичної культури та характеристика їх особливостей. Аналіз нетрадиційних форм проведення та застосування сучасних технологій на уроках фізичної культури, використання яких сприяє розвитку інтересу учнів до занять.

    курсовая работа [342,7 K], добавлен 25.09.2010

  • Розробка методики навчання діалогічного мовлення з використанням української фразеології на всіх етапах навчання української мови і з урахуванням характерних рис мовлення, а також психофізіологічних особливостей учнів. Аналіз програми з української мови.

    дипломная работа [102,7 K], добавлен 20.03.2011

  • Становлення педагогіки як наукової дисципліни. Історичний розвиток української педагогіки, стадії її формування. Внесок видатних педагогів і науковців в українську педагогічну думку. Об'єкт, предмет і категорії науки, її структура и основні завдання.

    курсовая работа [45,9 K], добавлен 17.10.2010

  • Характеристика кобзарства, як унікального явища української культури. Кобзарі – носії духовного генофонду народу, пробуджувачі національної свідомості. Розробка нестандартного уроку на тему "Кобзарі та лірники, як народні співці-музиканти на Україні".

    реферат [30,1 K], добавлен 08.12.2010

  • Поняття про методику викладання світової літератури як науку. Особливості методики викладання літератури як педагогічної дисципліни. Закономірності розвитку літературної освіти. Предмет, мета і завдання цієї галузі педагогіки, зв’язок з іншими науками.

    лекция [11,4 K], добавлен 23.03.2014

  • Формування мовної культури викладача вищої школи на рівні магістерської підготовки. Вплив мовної культури педагога на рівень культури та свідомості особистості студента. Роль самопідготовки та самовдосконалення у формуванні мовної культури педагога.

    реферат [16,3 K], добавлен 09.11.2010

  • Види української народної іграшки. Вимоги програм виховання і навчання дітей дошкільного віку щодо використання української народної іграшки як засобу виховання, існуючі методики. Відображення цієї проблеми у творах педагогів світової і вітчизняної науки.

    курсовая работа [78,5 K], добавлен 08.05.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.