Методологія науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методологія науки (rp.methodos - спосіб, метод і logos - наука, знання) - це система методологічних і методичних принципів і прийомів, операцій і форм побудови наукового знання. Філософський рівень методології функціонує у вигляді загальної системи принципів діалектики. Вона формує світоглядну концепцію світової науки, тобто основні вихідні теоретичні положення, які затвердилися в науці і які рівною мірою треба знати: і філософію, і правознавство, і туризмологію, і філологію. У кожній галузі науки є, крім загальних, ще й свої специфічні теоретичні вихідні положення, які становлять її теоретичний фундамент.

Питання методології досить складне, оскільки саме це поняття тлумачиться по-різному. Багато зарубіжних наукових шкіл не розмежовують методологію і методи дослідження. У вітчизняній науковій традиції методологію розглядають як учення про методи пізнання або систему наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів. Найчастіше методологію тлумачать як сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в якійсь науці. Методику розуміють як сукупність прийомів дослідження, включаючи техніку і різноманітні операції з фактичним матеріалом.

Методологія виконує такі функції:

- визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динаміку процесів та явищ;

- передбачає особливий шлях, за допомогою якого може бути досягнута науково-дослідна мета;

- забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що вивчається;

- допомагає введенню нової інформації;

- забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці;

- створює систему наукової інформації, яка базується на об'єктивних явищах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання.

Ці ознаки поняття «методологія», що визначають її функції в науці, дають змогу зробити такий висновок: методологія - це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об'єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища. Розрізняють три види методології:

1. Філософську або фундаментальну - систему діалектичних методів, які є найзагальнішими і діють на всьому полі наукового пізнання, конкретизуючись і через загальнонаукову, і через часткову методологію.

2. Загальнонаукову, яка використовується в переважній більшості наук і базується на загальнонаукових принципах дослідження: історичному, логічному, системному, моделювання тощо. Сучасні дослідники в наукових розробках віддають перевагу системно-діяльнісному підходу, тобто дослідженню комплексної взаємодії суттєвих компонентів: потреба -► суб'єкт -► об'єкт -► процеси -► умови -► результат. Це забезпечує цілісність, комплексність, структурність, взаємозв'язок з зовнішнім середовищем, цілеспрямованість і самоорганізацію дослідження, створює умови комплексного вивчення будь-якої сфери людської діяльності.

3. Частково-наукову - сукупність специфічних методів кожної конкретної науки, які є базою для вирішення дослідницької проблеми.

Філософська, або фундаментальна методологія є вищим рівнем методології науки, що визначає загальну стратегію принципів пізнання особливостей явищ, процесів, сфер діяльності. Філософська методологія виконує дві функції. По-перше, вона виявляє сутність наукової діяльності та її взаємозв'язки з іншими сферами діяльності, тобто розглядає науку відносно практики, суспільства, культури людини. По-друге, методологія вирішує завдання вдосконалення, оптимізації наукової діяльності, спирається на розроблені нею світоглядні й загальнометодологічні орієнтири та постулати.

Усі досягнення минулого були опрацьовані у вигляді діалектичного методу пізнання реальної дійсності, в основу якого було покладено зв'язок теорії і практики, принципи пізнанності реального світу, взаємодії зовнішнього і внутрішнього, об'єктивного і суб'єктивного тощо. Проблеми наукового пізнання стали предметом постійного протистояння різних наукових поглядів на світ, на сутність науки та знання через антиномію в гносеології - антиномію раціоналізму - емпіризму.

Поняття методу й методології

методологія науковий пізнання психологія

Метод (грецьк. metodos) у широкому значенні слова -- "шлях до чого-небудь", спосіб соціальної діяльності в будь-якій її формі, а не лише в пізнавальній. Проте не варто зводити весь арсенал методів до раціонального, оскільки існують й інші засоби та прийоми пізнання.

Проблема методу завжди була й залишається в центрі уваги філософської та наукової думки (особливо з Нового часу) і обговорювалася в рамках різних учень. Нині питання методу й методології широко ставляться й вирішуються в таких філософських напрямах, як філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, структуралізм, постструктуралізм, пост-позитивізм тощо. Специфіка соціальної методології досліджується у сучасній герменевтиці, теорії інтерпретації текстів та інших філософських концепціях (Г. Гадамер, Г. Ріккерт, П. Рікьор та ін.).

Таким чином, метод (у тій або іншій формі) зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання та діяльності. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта на вирішення конкретного завдання, досягнення результатів у певній сфері діяльності. Метод дисциплінує пошук істини, дає змогу зекономити сили і час, рухатися до мети найкоротшим шляхом, регулюючи пізнавальну та інші форми діяльності людини.

Проте не варто впадати в крайнощі: 1) відкидати роль методологічних проблем ("методологічний негативізм"); 2) перебільшувати (абсолютизувати) значення методу, перетворивши його на "універсальну відмичку" до всього ("методологічна ейфорія"). У сучасних методологічних концепціях намагаються, як правило, не допускати цих крайнощів, хоча вони й зустрічаються. Цікавою й досить популярною серед науковців є концепція "методологічного анархізму" П. Фейєрабенда.

Існує думка (Р. Фейман, лауреат Нобелівської премії, фізик), що метод "живого" дослідження такий же індивідуальний, особливий і неповторний, як і його предмет, особа дослідника. Таке розуміння пізнавальної діяльності призводить до методологічного релятивізму, оскільки методи, прийоми, що застосовуються в одному випадку (при вирішенні певної проблеми), зовсім не придатні в іншому, при вирішенні іншої. Це означає, що неможливо створити загального методу пізнання й, отже, жодної методології. Необхідно щоразу шукати новий шлях дослідження, оскільки методи, якими ми користувалися раніше, не дають позитивних результатів і не рухають пізнавальний процес. Кожне нове відкриття потребує застосування нових методів і нової методології дослідження.

Зрозуміло, така позиція має як свої позитиви, так і негативи. Відомо, що розвиток і ускладнення процесу пізнання потребують дедалі новіших, більш досконалих методів дослідження. Проте навколишній світ, кожен об'єкт зокрема є діалектичною єдністю індивідуального (неповторного) та загального (типового, повторюваного). Ці загальні риси, зв'язки є істотнішими, ніж одиничні, індивідуальні. Тому й методологія їх дослідження спирається як на традиційний арсенал методів, прийомів, засобів дослідження, так і на новітні, котрі враховують специфіку, особливості того чи іншого об'єкта. Мало того, практика наукового пізнання підтверджує цю методологічну тезу, оскільки об'єктивному світу притаманні не лише індивідуальні, одиничні властивості й характеристики, а й загальне, закономірне. У пізнавальному процесі постійно відбувається екстраполяція результатів, отриманих при вивченні обмеженого числа об'єктів, на великі класи чи пласти природної й соціальної дійсності.

Кожний метод розробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність, сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка "співіснує з методом". Своєю чергою, метод розгортається в систему й використовується для подальшого заглиблення й розгалуження знання та його матеріалізації в практиці.

У науковому пізнанні, як зазначав К. Маркс, істинним повинен бути не лише його кінцевий результат (сукупність знань), а й шляхи, що ведуть до нього, тобто метод, який сприяє дослідженню й підтверджує специфіку об'єкта. Тому не можна відокремлювати предмет від методу. Будь-який метод виникає з реального процесу життя і знову входить у нього. Метод не нав'язується предмету пізнання, а змінюється відповідно до його специфіки. Отже, сутність методу зумовлена насамперед змістом об'єкта, предмета дослідження.

Метод не є щось безсуб'єктне, яке існує окремо й поза суб'єктом. Останній завжди включає метод і невідривний від нього. Інакше кажучи, "людина -- центр всієї методології" (Фейербах). Будь-який метод є засобом, прийомом забезпечення й досягнення мети, має інструментальний характер і є системою регулятивів.

Метод існує, розвивається лише в діалектиці суб'єктивного й об'єктивного за визначальної ролі останнього. У цьому плані кожний метод об'єктивний, реалістично змістовний, фактичний. Разом з тим він одночасно суб'єктивний, але не як сукупність довільних прийомів, правил і процедур, а як продовження й завершення об'єктивності, на основі якої він виростає.

Багатоманітність сфер людської діяльності обумовлює розмаїтий спектр методів, які можуть бути кваліфіковані за різними критеріями. Насамперед потрібно виокремити методи духовної (ідеальної, теоретичної) і матеріальної діяльності. Водночас методи можна класифікувати відповідно до філософських категорій на одиничні, особливі й загальні; за сферою і масштабами застосування -- на одиничні, специфічні, загальні та всезагальні (універсальні).

Щодо методів науки, то основ їх поділу на групи, типи може бути декілька. Так, залежно від ролі й місця в процесі наукового пізнання методи поділяють на формальні й змістові, емпіричні й теоретичні, методи дослідження й викладання тощо. Вирізняють ще й якісні та кількісні методи, методи безпосереднього й опосередкованого пізнання, оригінальні й довільні тощо.

У сучасній науці досить успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. У зв'язку з цим методи наукового пізнання за ступенем загальності й сферою діяльності можна поділити на кілька основних груп:

1. Філософські методи, серед яких найзагальнішими та історично першими є діалектичний і метафізичний. До них належать також аналітичний (характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний та інші.

2. Загальнонаукові методи (підходи) дослідження, що отримали широкий розвиток і застосування в науці XX ст. Вони виступають як своєрідна проміжна методологія між філософією та фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. До загальнонаукових найчастіше зараховують такі теоретичні конструкції, як інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, оптимальність тощо.

Характерними рисами загальнонаукового інструментарію є, по-перше, поєднання і зняття в їх змісті окремих властивостей, ознак, понять, філософських категорій тощо; по-друге, можливість (на відміну від останніх) формалізації, уточнення засобами математичної теорії.

На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи й принципи пізнання, які забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософської методології зі спеціально-науковим знанням та його методами. До загальнонаукових принципів і підходів належать системний, структурно-функціональний, кібернетичний, імовірності та моделювання, формалізація тощо, їхня роль полягає в тому, що внаслідок свого "посередницького" характеру вони забезпечують взаємозв'язок філософського та спеціально-наукового знання.

Методи міждисциплінарного дослідження як сукупність ряду синтетичних, інтегративних способів, які застосовуються на стиках наук, включаючи й групи наук, що функціонують у межах певної форми руху матерії.

4. Методи спеціальних наук, тобто сукупність способів, принципів пізнання досліджуваних прийомів і процедур, що застосовуються в тій чи іншій сфері окремої науки.

Таким чином, у науковому пізнанні функціонує складна, динамічна, цілісна система різноманітних методів різних рівнів, сфер діяльності, спрямованості, які реалізуються з урахуванням конкретних умов.

Методологія (від грецьк. methodos -- шлях дослідження чи пізнання; logos -- вчення) -- це, по-перше -- систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання істинного знання або побудова наукової теорії та її логічного обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті чи спостереженні тощо. Вживаються поняття "методологія фізики", "методологія біології", "методологія пізнання космосу", "методологія соціології", "методологія економіки" та ін. Практична діяльність може спрямовуватися на створення бажаного матеріального чи ідеального об'єкта, певної реальності, на потрібну спрямованість об'єктивного процесу, функціонування матеріальної системи чи її цілеспрямоване трансформування тощо. По-друге -- це галузь теоретичних знань, уявлень про сутність, форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів і процедур у процесі наукового пізнання та практичної діяльності.

Осмислюючи теоретичний і соціокультурний досвід, методологія розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основним об'єктом вивчення методології є метод, його сутність і сфера функціонування, структура, взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію та відповідність характеру досліджуваного об'єкта і його зв'язок з пізнавальною метою чи цілями практичної діяльності.

Методологія ставить перед собою завдання з'ясувати умови перетворення позитивних наукових знань про дійсність у метод подальшого пізнання цієї реальності, виявити ефективність і межі його продуктивного застосування. Важливим і принциповим для методології є обґрунтування положення про метод як систему, його складність і багатогранність змісту, що включає в себе знання різноякісних характеристик і множинність рівнів -- від принципів філософського значення до безпосередніх наукових знань про конкретний об'єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного й практичного функціонування.

Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання. Вченням про метод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська методологія. Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська методологія в інструментальному значенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії включає в себе різноманітні філософські системи й течії, то й філософська методологія являє собою множину методологічних програм, у яких вирізняються своєрідні методологічні системи. Жодна з існуючих філософських методологій не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна з них має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної галузі, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій чи іншій методології універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, й самій методологічній теорії. Дослідники у своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму.

Як систематизоване вчення про метод методологія виникла ще в епоху Нового часу, зокрема у філософії Ф. Бекона та Р. Декарта. Вагомий внесок у розвиток філософської методології зробили Сократ, Платон, Арістотель, Спіноза, Лейбніц, Кант, Гегель, Маркс, Мах, Пуанкаре, Гуссерль, Поппер, Копнін та інші.

Завданням методології було і є дослідження пізнавальної діяльності, що здійснюється у різних галузях науки, виявляє загальні закономірності функціонування й розвитку наукового мислення, розробляє загальнонаукові методи пізнання. Вважалося, що методологія досягла своєї вершини у формі марксистської (діалектико-матеріалістичної) методології. В ній порушувалась і вирішувалась вся сукупність логіко-гносеологічних та інших проблем. Та час показав, що претендувати на абсолютну істину вона не може, хоча й значна частина її положень "працює" й сьогодні.

Спираючись на загальнонаукові методи, кожна конкретна наука розробляє власну методологію, яка проявляється, зокрема, у сфері окремих методик. Щодо них філософська методологія є загальною теорією методів.

Методолога (методологію) завжди цікавить не безпосереднє відношення суб'єкта до об'єктивної реальності (природи, суспільства), а до теоретичної, духовної конструкції, що відображає цю природну й соціальну дійсність. Образно кажучи, методологія розпочинається з того, чим закінчується теоретична діяльність. Тому не сама навколишня дійсність, а теорія про цю дійсність є об'єктом дослідження методології. Отже, методологія прагне дати відповідь не на те, що є цей об'єкт, а як він є? Ще І. Кант запитував, як можлива математика? Як можливе природознавство? Що необхідно взяти (засоби, прийоми, методи) і як їх застосовувати, щоб виникла теорія математики чи природознавства? Тут філософія неначе роздвоюється. З одного боку, вона є світоглядом, а з іншого -- методологією. Звідси, власне, й філософський спосіб вирішення світоглядних проблем, а водночас і теоретична передумова методологічного дослідження. Методологія як вчення про прийоми, засоби, принципи наукового дослідження як найважливішою умовою свого існування потребує положень, які б вказували на те, що пізнавальний процес, хоч би в якій сфері він здійснювався, має загальні моменти.

Одним із різновидів методології є методологія науки. Вона вивчає комплекс явищ, що належать до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення й функціонування. Методологія науки досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки й особливості наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні істинних знань. На цій основі вона виробляє принципи, норми й правила, які організовують і спрямовують пізнавальну діяльність.

У рамках методології науки найбільш розвиненими й внутрішньо структурованими є методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна методологія та антропна методологія. Вона широко застосовувалася у практиці наукових досліджень (кінець XIX ст.), коли центром методологічного дослідження стала наукова теорія. Вагомий внесок у розвиток методології науки зробили Франке, Рассел, Уайтхед, представники віденського гуртка (Карнап, Фреге, Гілберт), Львівсько-Варшавської школи (Айдукевич, Тарський, Лукасевич) та сучасні -- Лакатос, Кун, Фейє-рабенд, Поппер. Нині обґрунтовується думка про необхідність застосування альтернативного підходу в методології науки. На відміну від попереднього (стандартного) підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз несформованих структур та утворень, що стоять поза мовними виразами. Показовими в цьому плані є концепції Т. Куна та І. Лакатоса.

І насамкінець, стосовно типології методологій. Донедавна у вітчизняній філософській, суспільно-політичній літературі (словники, енциклопедії, посібники, підручники тощо) поділ здійснювався на наукову (марксистську, діалектико-матеріалі-стичну) та ненаукову (західну, буржуазну тощо) методологію. Сьогодні ідейно-політичні підвалини втрачають сенс. Нині дедалі частіше стає нормою методологічний плюралізм, утверджується методологічний обмін і співробітництво. Вітчизняні філософи, науковці широко застосовують методологію західних дослідників (біхевіоризму, прагматизму, неопозитивізму тощо). І навпаки, західні філософи, політологи, соціологи не відмовляються від методології діалектичного та історичного матеріалізму.

Актуально досліджується структура методології. З цієї проблеми можна виокремити два основних погляди. Перший -- це намагання дати чітку класифікацію й виокремити структурні елементи методології, другий -- описовий, аморфний підхід.

З урахуванням раціональних положень, сформульованих сучасними авторами у філософській, соціогуманітарній та природничо-науковій літературі, до основних структурних компонентів методології наукового пізнання на абстрактному рівні належать такі методи:

1) загальні; 2) загальнонаукові; 3) міждисциплінарні; 4) специфічні.

Проте така класифікація -- надто загальна. Конкретизувати її методи варто в контексті розмежування принципів, законів, категорій та їх гносеологічної ролі. Якщо дотримуватися цієї вимоги, то основними структурними елементами є:

* філософські принципи, до яких належать принципи матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності тощо;

* закони діалектики, які виконують і гносеологічну, і методологічну функції;

* категорії діалектики, найважливішими з яких є сутність і явище, зміст і форма, причина й наслідок тощо;

* загальнонаукові принципи, до яких передусім належать системний, структурно-функціональний, моделювання тощо;

* міждисциплінарні та дисциплінарні методи;

* закони та категорії конкретних наук, які виконують пізнавальну функцію й є інструментами дослідження.

Системи цих елементів можуть бути й іншими. Безперечним є лише те, що чим ширшим є об'єкт наукового дослідження, тим повніший арсенал методів необхідно використати для його пізнання.

У широкому значенні «методика» розглядається як одна з частин наукової і навчальної дисципліни «теорія і методика». Якщо предметом вивчення теорії є встановлення загальних закономірностей педагогічного процесу, то методика реалізує ці закономірності і виявляє закономірності.

У вузькому значенні до недавнього часу методика визначалася як сукупність методів (навчання, виховання, тренування), які спрямовані на вирішення педагогічної задачі (наприклад, методика навчання стрибкам в довжину). Методика визначала як підбір засобів, так і послідовність їх використання.

Поява терміну «технологія» його визначення перекликалося з визначенням терміну «методика».

У різних наукових дослідженнях пропонуються різні варіанти визначення цих понять.

У деяких з них змішуються в одному визначенні поняття різного рівня. Наприклад, дуже часто зустрічаються варіанти такого визначення: «технологія освіти ширша, ніж методика навчання». Але в даному визначенні взагалі не можна порівняти «технологію» з «методикою», оскільки поняття «освіта» само по собі ширше за поняття «навчання».

Освіта є створення образу людини в результаті процесу навчання, виховання і розвитку. При цьому освіта - це, по-перше, результат засвоєння знань, умінь і навиків - показник готовності людини використовувати свої здібності, по-друге, процес систематичної зміни його якісного достатку і, по-третє, дорога (спосіб) формування індивідуального образу.

У технології визначають процесуальний, кількісний і розрахунковий компоненти, а в методиці - цільовий, змістовний, якісний і варіативне орієнтування.

Слід зазначити, що у виробничій технології визначено все: матеріал, з якого виготовляється виріб, його якість, кількість і тому подібне. Тому чітко розроблений покроковий технологічний процес (умовно кажучи: «роби - раз, роби - два.») дійсно може гарантовано привести до запланованого результату.

Перенесення цієї ідеології в область педагогіки неможливе, бо «матеріал», з яким працює педагог, неоднорідний по своїм характеристикам і в зв'язку з цим, неможливо передбачити відповідну реакцію на стандартну педагогічну дію. Таким чином, само по собі використання розробленої технології (наприклад, навчання перекиду вперед: 1 крок - навчання правильному групуванню; 2 крок - навчання постановці рук; 3 крок - навчання руху ніг і так далі) не гарантує результат - засвоєння дитиною вправи, яка розучується. 142 Ольга ПІРУС

Щоб дійсно отримати планований результат при реалізації цієї технології, педагог повинен оцінити умови проведення занять (розміри залу, наявність гімнастичних матів і т. д.), можливості тих, що займаються (рівень фізичної підготовленості, бажання виконувати вправу і т. д.) і вибрати відповідні форми організації, методичні прийоми навчання, способи стимулювання діяльності, залежно від індивідуальних особливостей дітей. А для цього педагогові не досить знати лише технологію, і недостатньо знати фізіологію, психологію, біомеханіку.

Йому необхідно уміти з'єднати ці знання в конкретному педагогічному процесі для вирішення конкретного педагогічного завдання. Саме цим і займається «методика».

Технологія, по суті, безособова. Вона передбачає опис правил послідовного виконання дій для досягнення результату.

Методика передбачає індивідуалізацію і диференціацію технології відповідного рівня освітнього процесу. Таким чином, методика це технологія плюс індивидуально-дифференційованний підхід.

Тобто, навчання стрибка у довжину з місця - це технологія. Як тільки до цієї назви додаються слова, що конкретизують особливості освітнього процесу: вік тих, що займаються, умови проведення, терміни вчення і тому подібне (наприклад, навчання стрибка у довжину з місця молодших школярів), воно стає методикою. Це відбувається тому, що до технологічного ланцюжка вправ додається цілий блок знань, що визначають особливості її реалізації: вікові особливості сприйняття дітьми інформації (за часом, за змістом і тому подібне), рівень розвитку у них фізичних якостей, особливості організації навчання в умовах залу шкільного закладу.

Узагальнюючи сказане, можна зазначити, що методика є алгоритмом. Особливістю алгоритму є наявність блоку (або блоків) вибору, тобто на певному етапі (або етапах) необхідно зробити вибір відповідно до наявних умов рішення задачі.

Технологія є основною частиною методики, описуючи певний набір дій. Методика визначає реалізацію цих дій в конкретних умовах.

Терміни «теорія», «методика», «технологія» освячують різні грані педагогічного процесу.

Теорія відповідає на питання - навіщо робити? Навіщо займатися фізичними вправами, навіщо виконувати цю рухову дію і тому подібне Технологія відповідає на питання - що робити? Тобто дає конкретний перелік вправ в конкретній послідовності.

Методика відповідає на питання - як робити? Скільки разів повторювати вправу, які використовувати методичні прийоми, які використовувати допоміжні засоби, як враховувати особливості тих, що займаються і тому подібне.

Особливо слід зазначити, що ці поняття мають як вертикальну, так і горизонтальну структуризацію.

Вертикальна структура цих понять передбачає наявність різних рівнів. Найчастіше виділяють три рівні (хоча їх може бути і більше):

* частково предметний;

* загальнонаочний;

* загальнопедагогічний.

Так, освітній процес по фізичній культурі може бути декількох рівнів: засвосвоєння фізичних вправ, організація занять фізичними вправами, організація фізкультурно-оздоровчій роботи в освітній установі. Відповідно і технології, і методики на різних рівнях застосовуватимуться різні.

Горизонтальна структура передбачає, що у формуванні особи людини виділяють декілька напрямів: навчання, виховання і розвиток. Таким чином, є різні групи, як технологій, так і методик, які вирішують різні завдання.

В зв'язку з цим порівнювати методики і технології, не враховуючи їх рівня і спрямованості, не зовсім коректно. Застосування понять «технологія» та «методика» у теорії фізичного виховання.

Висновок

Методика виникає в результаті узагальнення досвіду або впровадження нових засобів, а технологія проектується, виходячи з конкретних умов та орієнтується на заданий результат.

Технологія на відміну від методики, не допускає варіативності, з неї не можна викинути певні елементи. Технологічний підхід не допускає пошукової діяльності. Для технологічного навчання обов'язковим є постійний зворотній зв'язок, внесення виправлення та змін у подальшу діяльність.

2)Методологічними принципами психології є загально-філософські твердження, що, конкретизуючись, визначають предмет, стратегію і методи психологічних досліджень, а також вихідну позицію для інтерпретації одержаних результатів. Водночас свої методологічні засади має кожен напрям у психології. Від них залежать способи вирішення психологічних проблем.

Принципи, на яких ґрунтується методологія сучасної вітчизняної психології, поступово викристалізувалися в дослідженнях Л. Виготського, Б. Ананьєва, С. Рубінштейна, Г. Костюка, О. Леонтьева та ін. До основних із них -- детермінізму, єдності психіки і діяльності, розвитку психіки в діяльності -- український психолог О. Ткаченко (нар. 1941) додав ще два -- відображення і системності.

Принцип детермінізму, будучи найважливішим у матеріалістичній психології, стверджує, що психіка залежить від способу життя. Він розкриває основні причини виникнення психіки у філогенезі (історичному розвитку всього органічного світу) і онтогенезі (індивідуальному розвитку організму від народження до смерті), закономірну зумовленість психічних явищ, психічної діяльності та психічних властивостей людини.

Принцип єдності психіки і діяльності дає змогу розкривати механізми появи і функціонування психіки. Виникнувши в діяльності, психіка утворює її внутрішній, ідеальний план. У свідомості формуються динамічні моделі дійсності, за допомогою яких людина орієнтується в навколишньому середовищі. Цей принцип заклав засади об'єктивного дослідження психіки. Міміка, жести, виразні рухи, мовні висловлювання об'єктивно виражають психічні стани людини. їх аналіз і вивчення допомагають розкрити внутрішні секрети психіки індивіда.

Принцип розвитку психіки в діяльності дає змогу розглядати психіку як динамічне утворення, що постійно змінюється на різних етапах становлення особистості. Відповідно до цього принципу психіку можна правильно зрозуміти і пояснити, якщо оцінювати її як продукт розвитку і результат діяльності.

Принцип відображення означає, що всі психічні функції генетично спрямовані на відображення дійсності. Випереджуючи фізичний контакт людини з об'єктом, психічне відображення сигналізує про значущі для неї об'єкти -- воно має сигнальний характер. Образ світу, що є продуктом відображення, орієнтує людину в середовищі, створює основу для її активності, виконуючи регулятивну функцію. Без неї психічне відображення втратило б своє значення.

Принцип системності вимагає розглядати психіку як складну систему взаємопов'язаних психічних явищ. На цій підставі О. Ткаченко вважає його узагальнюючим. Згідно з принципом системності у процесі наукового пізнання всі принципи психології треба використовувати у взаємозв'язку.

Методологічні принципи психології створюють надійну основу для вивчення психіки за умови використання науково обґрунтованих і перевірених методів пізнання.

Методи психології. Основні вимоги до методів психології

Психологія як наука має певні предмет і методи вивчення психічних явищ. Знання методів і вміння за їх допомогою вивчати вікові та індивідуальні особливості психічного розвитку особистості -- шлях до глибшого пізнання психологічних особливостей особистості й використання цих знань у практичній діяльності.

Психологія висуває до методів дослідження психічних явищ певні вимоги:

-- психічні явища потрібно вивчати в їх розвитку, взаємозв'язку та взаємозалежності;

-- метод психологічного дослідження має бути адекватним предметові дослідження, розкривати істотні, а не випадкові, другорядні особливості досліджуваного психологічного процесу, стану чи властивості.

Основним принципом психологічного дослідження є його об'єктивність. Методами, які забезпечують об'єктивність розкриття досліджуваного психічного явища, є спостереження, експериментальне дослідження, аналіз продуктів діяльності (навчальної, трудової, спортивної), бесіда, інтерв'ю та ін. Метод самоспостереження, особливо інтроспективна його форма, не може бути єдиним і вірогідним способом вивчення особливостей психічних процесів, станів і властивостей особистості. Самоспостереження легко піддається суб'єктивному тлумаченню психічних явищ, особливо тоді, коли досліджувана особа малорозвинена і не здатна до самоспостереження. Перевірити ж описи психічних переживань, що досліджуються самоспостереженням, здебільшого неможливо. Втім, при дослідженні об'єктивними методами самоспостереження може використовуватись у формі словесного звіту піддослідного про те, що і як він переживає під час самоспостереження психічного процесу чи стану. При самоспостереженні особистість одночасно постає як суб'єкт та як об'єкт дослідження, що унеможливлює успішність дослідження. Кращою формою самоспостереження є ретроспективне спостереження, засадовим стосовно якого є згадування про перебіг досліджуваного психічного явища після того, як воно відбулося. Людина може в такий спосіб описати, що вона відчувала у стані радості, суму, страху, як вона запам'ятовувала чи міркувала, розв'язуючи завдання.

Провідним принципом об'єктивних методів у психологічному дослідженні є єдність свідомості та діяльності, опосередкованість пізнання внутрішніх, психічних явищ зовнішнім їх виявленням у вчинках, поведінці, мовленні, мімічних рухах, жестах та інших реакціях.

Наприклад, закономірності спостереження виявляються у ступені адекватності та швидкості розпізнавання предмета, виокремлення його серед інших об'єктів, знаходження спільного та відмінного в них.

Класифікація методів

Існують різні класифікації і типології психологічних методів. Наприклад, всі методи можна розділити на два класи: суб'єктивні і об'єктивні. До суб'єктивних методів відносять інтроспективну, яка привела науку до кризи на початку ХХ-го століття. У основі об'єктивних методів лежить принцип єдності свідомості і діяльності. Всі емпіричні методи збору|збирання| психологічної інформації мають бути об'єктивними. Емпіричні методи діляться на основних і допоміжних.

Основні методи: спостереження, опит, експеримент, тестування, моделювання. Допоміжні: всі останні, наприклад, контент-аналіз, біографічний метод, вивчення продуктів діяльності, графічний метод, аналіз незалежних характеристик і так далі

Н.І. Шевандрін прокласифікував методи, використовувані психологією у зв'язку з навчанням і вихованням:

1. Феноменологизациі і концептуалізації.

2. Дослідження і діагности.

3. Обробки і інтерпретації. Для обробки отриманих|одержувати| даних найчастіше використовуються статистичні методи.

4. Корекції і терапії. Ці методи направлені на вирішення щоденних практичних проблем спільності людей.

5. Мотивування і управління. Ці методи дозволяють спонукати суб'єктів до діяльності і забезпечувати оптимальне функціонування окремих осіб і груп.

6. Навчання і розвитку. Ці методи навчання і розвитку особистості або групи використовують потенціал міжособової взаємодії для підвищення ефективності засвоєння конкретних знань, умінь і навиків.

7. Конструювання і творчості. Ці методи дозволяють задіювати потенціал групової взаємодії для цілей алгоритмізированого (по правилах) або цілком спонтанного породження чого-небудь нового: вирішення конфліктної ситуації, розробка технічного пристрою, методики навчання і тому подібне

Між перерахованими методами немає жорстких меж, вони взаємозв'язані і доповнюють один одного.



Спостереження

Види спостереження:

1. По характеру контакту: безпосереднє; опосередковане.

2. За умовами діяльності: польове (природне); лабораторне (експериментальне).

3. По характеру взаємодії: відкрите або приховане; включене або стороннє.

4. По цілях: випадкове; цілеспрямоване.

5. По фіксації результатів: констатуюче; що оцінює.

6. По впорядкованості діяльності: вибіркове або суцільне (час); довільне або структуроване.

В ході спостереження експериментатор не втручається в психічне явище, що вивчається, а тільки фіксує. Є дві важливі вимоги до спостереження: 1) наявність продуманого плану, 2) фіксація результатів спостереження в щоденнику. Необхідно заздалегідь спланувати що саме і як Ви фіксуватимете в щоденнику.

Опит. Це може бути бесіда, анкета або інтерв'ю. Вони дають інформацію про мотивацію психічної діяльності людини, про суб'єктивну оцінку людиною своїх дій, про цілі, припущення. До опитних методів слід віднести метод експертних оцінок. Його широко застосовують при діагностиці особи. Як експерти можуть виступати компетентні особи, обізнані випробовуваного: вихователі, класні керівники, спортивні тренери, однокласники і так далі

Види опитних методів.

1. Усний. Застосовується у тому випадку, коли бажано ще вести спостереження за реакціями і поведінкою людини, що відповідає на питання. Недолік - велика витрата часу і необхідність глибокої професійної підготовки дослідника.

2. Письмовий. Дозволяє охопити більшу кількість людей. Найбільш поширена його форма - анкета. Недолік - неможливо врахувати реакції людини.

3. Вільний. Тут перелік питань і можливих відповідей на них заздалегідь не обмежений. Може бути усним і письмовим. Він дозволяє міняти тактику по ходу опитування, зміст і кількість питань, що ставляться, і отримувати|одержувати| нестандартні відповіді.

4. Стандартизований. Кількість питань і можливих відповідей дана заздалегідь|наперед|. Економічніший в часі і матеріальних витратах.

Тестування. Тест - (з англ. - проба) це метод отримання інформації про індивідуальні особливості розвитку окремих властивостей психіки конкретної людини. Тестування - це спеціалізований метод психодіагностичного дослідження, застосовуючи яке можна отримати точну кількісну характеристику явища, що вивчається. Воно припускає чітку процедуру збору первинних даних плюс своєрідність їх подальшій інтерпретації.

Види тестів.

1. За формою проведення: групові; індивідуальні.

2. По меті: для класифікації; для розподілу; для відбору.

3. За ознакою, що вивчається: тести інтелекту; тести досягнень; тести спеціальних здібностей; особові тести (ситуативні, опитувальники, проектні).

Тест-завдання припускає оцінку психіки і поведінки людини на базі того, що він робить. Частіше це серія спеціальних завдань, за підсумками виконання яких судять про наявність або відсутність і ступінь розвитку у нього якості, що вивчається. Тест-опросникі засновані на системі заздалегідь продуманих і відібраних питань, по відповідях на яких можна судити про психологічні якості випробовувані. Проектні тести. У їх основі лежить механізм проекції, згідно якому неусвідомлювані особисті якості, особливо недоліки, людина схильна приписувати іншим людям. Позитивний момент такого виду тестування - більш інформативний, немає проблеми соціальної бажаності, виявляє деякі явища, властивості особи, яких не можна виявити ні в якому іншому виді тестування. Негативний - займає багато часу, труднощі інтерпретації, вимагає високої професійної кваліфікації з боку психолога, а також достатнього рівня утвореної і інтелектуальної зрілості випробовуваних.

За допомогою методу тестування ми з'ясовуємо індивідуальні особливості, а не отримуємо|одержуємо| загальну|спільну| інформацію. Відноситися до тестування потрібно дуже обережно, не можна узагальнювати. Тест дає вимірювання тільки одній якоїсь сторони в даний момент часу. Але все міняється, психіки людини дуже пластична.

Експеримент. Основний метод для отримання нових психологічних фактів. Основна відмінність і гідність експерименту в тому, що дослідник може за бажанням викликати якийсь психічний процес або властивість, прослідкувати залежність психічного явища від зовнішніх умов. Проте експеримент може бути застосований не у всякому дослідницькому завданні. Класифікується експеримент на два види: природний і лабораторний. Природний організовується і проводиться в звичайних життєвих умовах, де експериментатор практично не втручається в хід подій, що відбуваються, фіксуючи їх в тому вигляді, в якому вони розгортаються самі по собі. Лабораторний експеримент припускає створення деякої штучної ситуації, в якій властивість, що вивчається, можна краще всього вивчити. Цей вид експерименту виграє в точності результатів, але поступається в ступені відповідностями життю.

Моделювання. Як метод моделювання застосовується у тому випадку, коли дослідження явища іншими методами утруднене або неможливе через складність або труднодоступности. Модель повинна повторювати основні параметри і передбачувані властивості феномену, що вивчається. Класифікуються на: математичне, логічне, технічне, кібернетичне.

Математичне моделювання - це формули, що виражають закони Бугера-вебера, Вебера-фехнера і так далі Логічні моделі використовуються при вивченні мислення людини. Технічне моделювання часто застосовується при вивченні сприйняття і пам'яті людини. Кібернетичне - використання в психології ідей математичного програмування на ЕОМ.

Размещено на Allbest.ru

...