Сутність сентименталізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сентименталізм в українській, як і в інших літературах Європи, -- ідейно-естетичне явище, породжене активізацією третьостанової ідеології всередині Просвітництва, друга грань просвітительського гуманізму, що являє собою реакцію на ранній, раціоналістичний етап у розвитку Просвітництва. Як нова форма самоутвердження особистості сентименталізм тісно пов'язаний з процесом виділення індивіда з колективу, з розпадом корпоративності та конвенціональності у сфері художнього мислення.

В основі кожного літературного напряму, як відомо, лежить концепція людини і світу, їх нових взаємовідношень і зв'язків. Концепція особистості впливає на вибір героя, визначає систему відношень між ним і середовищем, що позначається на структурі твору, особливостях його жанру. В цьому плані сентименталізм став закономірною реакцією на раціоналістично-механістичну картину дійсності, розроблену філософією раціоналізму (Р. Декарт), що, зокрема, дістало втілення в жорстко регламентованій системі класицизму. Спираючись на досвід сенсуалістів (Ф. Бекон, Д. Локк), які в процесі пізнання відвели першорядну роль почуттям, а також філософію агностицизму (Д. Юм), в якій піддавалася сумніву віра у безмежні можливості інтелекту, сентименталісти протиставили розумові світ інтимних почуттів людини. Однак це протиставлення не мало абсолютного характеру. З одного боку, саме «почуття» у сентименталістів, на відміну від філософів-сенсуалістів, було позбавлене онтологічного змісту (воно мало скоріше етичне значення як момент самовиявлення внутрішнього світу особистості), а з іншого -- вони спиралися на той самий раціоналізм. В їх творах чуттєвість героїв, як правило, наперед визначена, наявні дидактизм, класицистична тенденція поділу героїв на позитивних і негативних, домінує чітка ієрархія морально-етичних цінностей тощо.

Висунення просвітителями на перше місце почуття не означало заперечення розуму, раціоналістського начала, оскільки «сила розуму і безпосередність почуття рівною мірою спрямовані проти одного ворога -- феодальної сваволі, культ почуття не є лише протест зростаючої людини проти централізованої опіки розуму, випробування розуму почуттям». І разом з тим поєднання раціоналізму й сенсуалізму в просвітительській естетиці було суперечливим і не утворювало синтезу. В концепції особистості це означало, що втрачений ідеал «універсальної людини» Відродження просвітителями не був повернений.

Просвітительська орієнтація на природу, розвиток уявлень про самоцінність особистості, утвердження права на її приватне життя незалежно від станової приналежності сприяли висуненню на перше місце . в літературі героя, який належав до демократичних низів, що не порвали ще свого органічного зв'язку з природою і не зазнали розкладницького впливу цивілізації. Не походження і соціальний статус індивіда, а здатність його до живого й глибокого почуття, «життя серця» визначали в сентименталізмі цінність особистості. Зовнішнім імпульсом і підставою вільного прояву емоцій виступала природа, яка не знає трагічних суспільних колізій і безпосередньо пов'язана з внутрішнім життям людини. Суто антропологічний характер естетики сентименталістів надавав особливої ваги моральній стороні переживання. Тому прагнення до найвищої морально-етичної цінності людини -- щастя -- неможливе в їх творах без співстраждання, готовності розділити смуток і тугу з іншою людиною.

В українській художній свідомості важливі передумови для формування сентименталістських ідейно-художніх засад складаються вже в XVII--XVIII ст. У цей час українська культура перебувала на межі між епохою європейського Відродження і Просвітництвом. Поштовхом тут стало ренесансне усвідомлення самоцінності людської особистості, віра в її необмежені інтелектуальні й чуттєві здібності, поступовий відхід від суто релігійних, богословських поглядів на сутність людини та її земне життя. Велику роль у формуванні особистості відіграли тут визвольна боротьба українського народу проти турецько-татарської і шляхетсько-польської агресії, пробудження національної самосвідомості, процес формування української народності, її менталітету, мови.

Українська філософська думка, яка відіграла одну із визначальних ролей у новому розумінні людської особистості, а також мала вплив на зародження художніх принципів сентименталізму, у XVII--XVIII ст. характеризується небаченим раніше проникненням природничо-наукових знань І орієнтацією на ідеологію європейського Просвітництва. В ній на зміну тяжіння до трансцендентних сутностей -- Бога і «неземного» людського буття -- приходить інтерес до живої людини і реальної дійсності, насамперед природи, що дістало виявлення в курсах філософії професорів Києво-Могилянської академії Ф. Прокоповича, І. Гізеля, Й. Кононовича-Горбацького, Й. Кроковського, С. Яворського та ін. Вони доводили, що саме природа, дані чуттєвого досвіду є основними факторами життя й пізнання.

На XVII--XVIII ст. припадає і розвиток серед українських мислителів характерних для просвітительського руху сенсуалістичних поглядів, що так чи інакше відіграло не останню роль у формуванні ідейно-естетичних засад сентименталізму. Так, у курсах професорів проводиться ідея про наявність в людині «чуттєвої душі», яка є, на думку І. Гізеля, «першим актом органічного тіла, що має відчуття в потенції». Ф. Прокопович у творі «Про риторичне мистецтво» виділив окремий розділ, якому дав назву «Про розгляд почуттів», де особливо наголошував на органічній якості людського індивіда -- «чуттєвій душі». Джерелом усіх почуттів він вважав любов, яка, на його думку, «дає початок усьому». Однак домінантою людського існування українські мислителі визнавали не природу й досвід, як це було у Д. Локка, а Бога.

Однією з характерних рис української філософії була повна довіра до «життя серця». Витоки кордоцентричної спрямованості мислення в Україні спостерігаються вже в культурі Київської Русі XII--XIII ст. («Моління Данила Заточника»), а найяскравіше -- у філософських поглядах Г. Сковороди, у «філософії серця» П. Юркевича (60-ті роки XIX ст.). Розуміння серця як центру фізичного, духовного й душевного життя людини є характерною особливістю не тільки української філософської думки, а й усього східного християнства.

За твердженням Г. Сковороди, серце спроможне відкрити таємницю безмежного і багато в чому неосяжного тільки за допомогою розуму світу. Воно для філософа -- осереддя душі людини: «Глава в человькь всему -- сердце человеческое. Оно-то есть самый точный в человькь человьк, а протчее все околица». Український мислитель, не виходячи в цілому за межі барокової свідомості, поглиблював уявлення про психологію людини, про її цілісний емоційно-духовний світ. Тіш самим його погляди певною мірою відбивали загальний рух європейської філософської думки у напрямі переміщення інтересу з «життя розуму» на «життя серця», який дедалі глибше входив в художні системи письменників XVIII ст. і став домінуючим принципом як сентименталізму, так і романтизму.

Близьким до західноєвропейської філософської традиції епохи Просвітництва був й інший український філософ Я. Козельський, який обстоював сенсуалістичні погляди на теорію пізнання. Його основна теза -- «ми за допомогою почуттів розуміємо речі» -- була багато в чому продовженням ідей професорів Києво-Могилянської академії. У нього з'являються ідеї, характерні для тих філософів, які скептично ставилися до віри у всесилля розуму. Яскраво сенсуалістична орієнтація мислителя, пошуки ним «природної» людини, наголошення чутливої природи особистості, критика дискурсивного методу пізнання наближує Козельського не тільки до європейських філософів-сенсуалістів, а й до письменників-сентименталістів.

В українській літературі деякі впливи й елементи сентименталізму наявні в п'єсах І. Котляревського («Наталка Полтавка»), в байках Є. Гребінки і зокрема в сентименталізмі своїми сюжетами й мотивами повістях й оповіданнях Г. Квітки-Основ'яненка (зокрема, «Маруся»). Наявність сентименталізму і впливів російського сентименталізму у творчості І. Котляревського заперечували І. Стешенко, С. Єфремов, Г. Житецький та ін., не виключаючи багатьох виявів сентименталізму у психологічному розумінні (чутливості) у творчості українських письменників 19 і 20 ст. Причетність до сентименталізму Г. Квітки-Основ'яненка, зокрема наявність сентиментальних книжних і народно-поетичних впливів у таких його творах, як «Маруся», «Щира любов», «Сердешна Оксана», стверджували М. Зеров, А. Шамрай, О. Дорошкевич. Д. Чижевський заперечує взагалі потребу вирізняти сентименталізм як окремий напрям в українські літературі.

Впливи й елементи сентименталізму помітні й у розвитку мелодрами в українській драматургії 19 і подекуди також 20 ст., наприклад, у мелодрамах І. Гушалевича («Підгірний», 1869), С. Воробкевича («Гнат Приблуда», 1875, «Убога Марта», 1878), Л. Манька («Нещасне кохання»), О. Суходольського («Помста або загублена доля») та в ін., інколи дуже примітизованих п'єсах цього жанру. Мелодраматизм зустрічається і в деяких творах і постановках М. Старицького й М. Кропивницького.

Основна риса: у творах сентименталістів зображується внутрішній духовний світ людини з розкриттям його почуттів (смуток, радість, гнів..тощо) з метою викликати належну реакцію.

Сентименталізм мав також вплив на сучасні йому живопис та гравюру і співіснував з класицизмом, ампіром та раннім романтизмом. Він практично не відбився в архітектурі, де панівні позиції посів класицизм і пізніше -- ампір.

Романтизм запозичив у сентименталізму зацікавленість до внутрішнього світу пересічної особи, відтінків почуттів, їх зміни, поглибивши індивідуалізм і бунтівне протистояння особи з суспільством. Сентименталізм був консервативною і охоронною реакцією митців на бурхливі політичні події зламу 18-19 століть з трагічними наслідками французької революції 1789-1793 рр., її терором та наполеонівськими авантюрами та війнами у Європі. Акцент був зроблений на особистому чи родинному житті особи, що відмовлялась від активної участі в суспільних подіях.

Сентименталізм охопив з різною мірою інтенсивності всі три літературні роди -- епіку, лірику й драму, культивуючи передусім ті жанри, які найбільш послідовно давали змогу оцінити почуття героя зсередини його внутрішнього світу: елегію, пісню, сонет, баладу, повість, оповідання, етнографічно-побутову драму. Динамічна лабільна художня структура українського сентименталізму спричинилася до того, що він легко вступав у плідні контакти з іншими літературними явищами епохи -- просвітительським реалізмом, преромантизмом і романтизмом.

Розвиваючись в одній ідеологічній системі Просвітництва, сентименталізм і в царині естетики, як уже говорилося, близько стикався не тільки з просвітительським реалізмом, а й великою мірою як явище преромантичне входив у взаємодію (і це особливо характерне саме для української літератури) з романтичним типом творчості. Ряд ідейно-естетичних настанов взагалі були спільними для сентименталізму і просвітительського реалізму. До них належать: зображення дійсності в її життєвій (у тому числі й соціальній) конкретиці; відстоювання позасоціальної цінності людини; домінуюче місце у творах позитивного героя, його ідеалізація; віра в добре природне начало людини, в її здатність до морального самовдосконалення; одноплановість і незмінність характерів та ін.

Спільною рисою було й ототожнення морального та естетичного начал. Усі просвітителі вважали, що мистецтво відповідає своєму призначенню лише остільки, оскільки ставить і розв'язує моральні проблеми. Коли мистецтво втрачає моральне значення, воно цим самим позбавляється й естетичної цінності. сентименталізм художній свідомість

До рис, які слід вважати поступом у характеротворенні і які відрізняють сентименталізм від просвітительського реалізму та відповідно зближують його з романтизмом, є усвідомлення самобутності особистості, автономності її внутрішнього світу, який у просвітительському реалізмі виступає здебільшого своєрідною проекцією зовнішніх обставин: «Я заглиблююсь у себе і відкриваю цілий світ!», -- записує гетевський Вертер. Такою ж рисою є моральний максималізм сентименталістських героїв, їх відповідальність перед іншими, почуття любові до них як вияв безкорисливої емоції, відчуття моральної краси людини та її провини перед іншими.

Сентименталізм вніс великий вклад у ліризацію художніх структур, підніс роль інтуїції як засобу самопізнання, осягнення найпотаємніших порухів людської душі. Ці та інші набутки сентименталізму органічно засвоювалися романтизмом і критичним реалізмом, про що, зокрема, свідчить присутність сентименталізму в українській літературі уже за хронологічними межами його становлення й функціонування як самостійного художнього явища.

Размещено на Allbest.ru