Філософія права

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Предмет та становлення філософії права як науки

На жаль на сьогоднішній день єдиного визначення щодо предмету Ф.П. не існує, тому проілюструємо декілька визначень предмету Ф.П. Одним із перших хто спробував визначити предмет був німецький юрист Гуго: Ф.П - це частково метафізика голої можливості, частково політика доцільності того чи іншого правового положення. Інший підхід щодо предмета Ф.П. ми знаходимо у Гегеля: «Наука про право є частиною філософії, тому вона покликана розвинути із поняття ідею, яка представляє розум предмета або що те ж саме спостерігати власний іманентний розвиток самого предмета». У сучасній філософсько-теоретичній правовій науці існує багато визначень предмету Ф.П.: 1) Керімов - предмет Ф.П. можна охарактеризувати як розробку логіки, діалектики і теорії пізнання правового буття; 2) Нерсесянс - Ф.П. визначає власне право у його відповідності і співвідносності із законом. При цьому Ф.П. повинна виконувати ряд інтегральних функцій методологічного, гносеологічного і аксіологічного характеру; 3) Тіхонравов- переконаний що « Ф.П. є вченням про смисл права, тобто є тим в результаті яких універсальних причин і заради яких універсальних цілей людина встановлює право, тобто до права слід відноситися як до явища історичного і як до явища логічного. Спроби визначити предмет Ф.П. ми бачимо і в нашій філософсько - правовій літературі. Зокрема Козюбра, Бобровник, Сливка, Гвоздинський. Вони не виходять за рамки розуміння предмету російських колег, зокрема Нерсесянса. Досить оригінальним є підхід Бачиніна, зокрема у своєму підручнику «ФП і прєступлєнія» стверджує що ФП досліджує цивілізації в середині яких функціонують системи права, культуру релігію, мораль, на які опирається право, державу, зусиллями якої в основному здійснюється правове регулювання соціального життя, норми і цінності що складають зміст права, свідомість і поведінку людини, що дотримується або порушує правові норми.

2. Проблеми методологія

Методологія - це систематизована сукупність відрефлектованих пізнавальних засобів, що дозволяють досліджувати правову дійсність в її різноманітних зв'язках із світовим буттям.

Філософія права у питанні проблеми методології поділена на 2 школи:

1. Настав час виробити універсальну методологічну науку, яка б обслуговувала всі без винятку сфери наукового дослідження і на її базі повинна розвиватися методологія конкретних наук.

2. Інші переконані, що такої методології бути не може. Оскільки сучасні наукові знання настільки диференційовані, різні, що кожна наука має опиратися на свої власні теоретико-пізнавальні підходи.

Юдінг перший звернув увагу на дану тему. У своїх дослідженнях він розділяв усі методологічні знання на 4 рівні: 1 - вищий - філософська методологія, яка визначає загальні принципи пізнання, а також формує універсальний науковий категоріальний апарат; 2- загальнонауковий - формуються і формулюються основні принципи, підходи до наукових знань в цілому. Вони у певній мірі індиферентні до конкретних наук, але водночас вони намагаються охопити всю сукупність наукових знань і ставлять в основу процес пізнання; 3 - конкретно-наукова - та частина методів, способів, засобів, яка допомагає проникнути в сутність тих чи інших наукових проблем; 4 - методика і техніка дослідження - це набір наукових інструментів, процедур, підходів, методик, через які ми здобуваємо достовірний емпіричний матеріал, робимо його первинну обробку і вводимо в науковий обіг.

Сучасні філософи права здебільшого займаються проблемами конкретної наукової методології як на рівні методології права взагалі, так і на конкретних галузях.

Петрова стверджує, що методологічною основою права є складна система ідеалізму, що включає в себе філософський раціоналізм та філософську антропологію

Інший трактує методологію право і науки як сукупність вихідних наукових підходів до досліджуваного предмету. Основним питанням методології права є чи взаємодіє право з іншими суспільними явищами та суспільними відносинами? Що є вторинним, а що первинним? А потім уже філософсько-правова методологія займається теоретичними питаннями самостійно. Науковець розділяє весь комплекс методологічних знань на дві сторони: 1 - зовнішня (вивчає право в нерозривному зв'язку з іншими суспільними явищами); 2 - внутрішня (досліджує природу самого права).

3. Глобальні фактори що впливають на розвиток права

Розвиток права -- тривалий, багатоступеневий і різноаспектний процес, зумовлений особливостями конкретно-історичних цивілізацій, специфікою розвитку народу, культури, науки в тій чи іншій країні. Розглядуваний процес має значною мірою об'єктивний характер. Разом із тим систематизовані знання про фактори, що впливають на розвиток права, дають змогу певним чином впливати на останній, запобігаючи негативним тенденціям і створюючи умови для позитивних. Це надзвичайно актуально в сучасних умовах, коли значення права суттєво зростає у зв'язку з сучасними інтеграційними процесами в усіх сферах світового суспільства. Отже є такі фактори:економічний, історичний, національний, релігійний, цивілізаційний. Цивілізаційний фактор. Цивілізаційні країни і країни що розвиваються. У нашій культурі це етичний моральний культурний аспект. У нашій культурі цивілізація більш ширше поняття. якщо говорити про цивілізаційний фактор у зах. розумінні то виходить що рівню цивілізованості має відповідати рівень правової системи політичні і правові культури. Іде процес глобалізації об'єднання держави у союзи. Національний фактор. Таку проблему як вплив нац. фактору раніше серйозно не розглядали. Якщо її і розглядали то так що є специфіка між цивілізаціями культурами а не брали до уваги вплив мент-ту на правосхідний і західний менталіт. У кінці 90-хроків ментал. починають використовувати і застосов. у правових науках. Від конкретного виду менталіт. залежить спосіб і механізм створення правової норми і прав системи в цілому. Релігійний фактор. Це вплив релігії на право і жодна правова система не позбавлена впливу і пов'язаності з релігією. Релігійні норми безпосередньо вплинули не тільки на формування духу а й на формування прав. система вона базується на Корані та релігії. Історичний фактор. Чи може бути позбавлено право історії, жодне явище не може бути позбав. істор. так само як право. Право розвив. із розвитком спільноти, формуванням прав. інститутів і т.д. Істор традиції стосовно права єдине джерело зародилося руська правда далі говорити про якісь зразки не можна до 20століття.Можна говорити що укр. право немає як такої власної історії. Якщо право не опирається на власні традиції формується на традиціях іншої держави то не можна чекати від нього ефективності. Як вже зазначалося, в сучасних умовах неможливо всебічно проаналізувати явища і процеси, що визначають напрями розвитку права, якщо проводити такий аналіз без урахування процесів глобалізації. У найбільш загальному плані глобалізація означає формування певного загального світового простору, пронизаного єдиними принципами економічного та гуманітарного співіснування націй. Глобалізація -- це об'єктивне явище сучасності, що розвивається і діє за своїми законами. Воно зумовлено особливостями і рівнем розвитку виробництва, досягненнями науки, спільністю економічного, екологічного, інформаційного тощо просторів існування різних націй.

До економічних факторів розвитку права належать соціально-економічні потреби населення й економічні трансформації в суспільстві, ресурси, тип виробництва, особливості розвитку ринкових відносин тощо. Отже, на розвиток права починають все більше впливати глобальні економічні процеси. Саме у праві формуються інструменти і механізми, які здатні адекватно реагувати на виклики глобалізованої економіки та забезпечувати її потреби. При цьому ключовим має бути принцип верховенства права, практична реалізація якого є одним із найвпливовіших гуманних засобів, здатним вирішити проблему несправедливого перерозподілу світових ресурсів.

4. Поняття сутності та явища в праві. Питання їх взаємодії

У філософії під сутністю розуміють внутрішню субстанцію, ядро, серцевину, буття явища, його основну, унікальну, істинну природу, яка відрізняє його від буття іншого однорідного явища і яка володіє стійкою формою. Явище у філософському розумінні це зовнішні форми, прояв сутності, де, що є нестійким, те що може видозмінюватися, те, що характеризує, складає зовнішню ознаку сутності. Категорію сутності в праві намагався визначити російський філософ права НЕРІМО, який стверджує: під сутністю права слід розуміти єдність тих внутрішніх необхідних, загальних і основних, суттєвих і стійких правових явищ, сутність і взаємообумовленість яких визначає їх специфіку і закономірності розвитку. Право володіє як юридичною (формальна визначеність, загальнообов'язковість, системність, санкціонованість державою і т.д.), так і соціальною (сусп.) сутністю.

Різниця між сутністю і явищем у праві заклечається в тому, що сутність права завжди виражає загальні закономірності розвитку правової дійсності, в той час коли явище в праві відображає лише специфіку особливості, в сутності права і відображені всі без винятку основні суттєві характеристики правових явищ в їх єдності в той час коли правові явища відображають лише другорядні риси і властивості. Сутнісна ознака права - це довговічна, статична, незмінна складова. Явище в праві - динамічне і швидкоплинне: сутність права як загальне для всіх правових явищ може бути виражене тільки як сукупність основних правових явищу Правове явище може бути саме по собі. Щоб проникнути в сутність права ми звертаємося до правової дійсності і розпочинаємо процес пізнання через проникнення в сутність правового явища. Якщо, зможемо прослідкувати еволюцію, генеалогію і, цим самим, проникнути в сутність правового явища, то ми зможемо проникнути в сутність явища взагалі. В тому числі правове явище стає об'єктом емпіричного та гносеологічного дослідження.

Емпірична сторона пр. явища і специфіка його пізнання. Для проникнення в сутність пр. явища ми застосовуємо на І етапі (емпірич.) ті же самі пізнавальні механізми, що і застосовувалися при пізнанні буття інших явищ. Відчуття, сприйняття, уява це складові емпіричного пізнання з цього розпочинається процес емпір. пізнання. Специфікою пізнання на емпіричному рівні є «правова матерія» - це продукт раціонального мислення і її емпіричний вплив на свідомість проходить на більш високому рівні ніж емпіричне пізнання «грубої матерії» (специфіка раціон. підсвідомість). Складність емпіративного пізнання пр. явища заклечається і в тому, що ми сприймаємо пр. явище не саме по собі, невідривне від буття в цілому, а в контексті інших суспільних явищ, які діють як на саме правове явище так і на наш процес його сприйняття і пізнати пр. явище в чистому виді без його соц. контексту, неможливо, а оскільки правове явище в соц. контексті може виступати і в якості детермінанти, і в якості детермінованого, то дуже часто сутність пр. явища слід шукати не в самому правовому явищі, а в тих природно-соціальних факторах, які його виражають.

5. Еволюція правового явища

Досліджуючи правові явища ми починаємо з правової норми. При цьому умовно ці правові норми ми назвемо первісними правовими нормами. На думку російського філософа права Фатєєва під терміном первісні правові норми слід розуміти ті норми традиційного і звичаєвого права, які появилися і функціонували до писаних джерел, тому щоб відповісти на природу первісної правової норми ми повинні використовуючи етнографічні, етнологічні та знання по історії первісного суспільства розкрити походження і характер первісних норм, а також вплив інших соціальних норм первісного суспільства на появу та еволюцію правової норми (доцільно застосовувати при цьому історико-порівняльний метод). На думку окремих філософів права витоки правових явищ слід шукати у психофізичній діяльності самої людини(бо без людини вони не мислимі). Інші витоки права виводять із самої природи, тобто з тих природних причин та обставин, які зумовили появу права. Порівняльна характеристика первісних правових норм і сучасних вказує як на спільні риси, так і на суттєві відмінності. Поряд з відомими відмінностями формально-реалізаційного порядку ми бачимо що первісна правова норма суттєво відрізняється за своїм характером правового регулювання. Первісна правова норма регулює три основні види суспільних відносин: 1)відносини що випливають із фактів природи; 2) відносини що випливають із поведінки тварин; 3)відносини що стосуються фізичної діяльності і думок та психологічних поривів самої людини. Ще однією суттєвою відмінністю первісної правової норми є її натуральний, предметний характер(майже повна відсутність абстракції).

6. Поняття у праві; право як поняття, філ.-ко-правовий аспект

Зміна суті правової матерії її ускладнення і встановлення її універсальності потребували логічного впорядкування, осмислення пр. дійсності при допомозі різноманітних абстрактних символів, визначень категорій понять. Матеріальне право поступово замінюється правом абстрактним, яке в свою чергу не лише відображає обслуговує пр. буття але й суттєво впливає на це пр. буття. Буття права суттєво допов-ся існуванням права. В кінцевому результаті світ речей у праві замін-ся світом абстрактних понять у праві.

Поняття 1із форм а по суті вища форма відображення світу в с-мі пізнання це синтезовані знання які направлені на виявлення найбільш стійких сутнісних властивостей предмета або явища. Одночасно в них відображається об'єктивні взаємозв'язки між окремими як мате-ми так і транседетальними об-ми. Це знання які набуті в процесі люд. мислення перевірені практикою суспільного буття позбавлені особистих суб'єктивних переживань і уявлень. Поняття проявляється: 1) по-тя являється своєрідним абстрактно логічним інт-рієм за допомогою якого відобра-ся відчув-ся, сприймається прав. матерія тобто це ті способи і методи при допомозі яких ми вивчаємо та сприймаємо буття та існування права. 2) пон-тя виступає в якості об-та дослідження сутності права, оскільки будуть продуктом раціонального мислення вони так само як і пр. матерія живуть власним життям, мають свою логіку розвитку вдос-ня. 3) при допомозі пр.понять л-на не тільки відокремлює себе від природи але й утверджується як індивід і особистість в суспільстві. Виходячи з цього ми ств-мо що з самого моменту усвідомлення себе як особистості з моменту коли до нас приходить елементарне право сприйняття і право розуміння в залежності від суб'єкт. Сприйняття права, інтелекту на 3х рівнях: 1) рівень побутової індивідуальності прав. свідомості на цьому півні л-на не мислить пр. поняттям має справу лише з прав. буттям і відчуває право через особисту пр. практику оскільки сучасний світ є світом в тому числі і права то л-на в цьому пр. світі намаг-ся знайти своє місце свій статус, не замислюючись при цьому над специфікою. 2й рівень- це про-не сприйняття. Цей рівень характерний для проф.-х юристів, при цьому мова йде не стільки про теоретиків, філософів права скільки про практиків. На цьому етапі сприйняття права зустрічаємося із прав. дійсністю, але мислимо право на рівні визначень, категорій, понять. 3 рівень доктринальне розуміння права. На цьому рівні право розуміння ми виходимо за рамки діючого, об'єктивного права, розглядаємо право у широкому розумінні в його еволюції його багатоманітності, обов'язково підходимо до права через світоглядні позиції і неминучі при цьому руйнуємо ті стереотипи ті визначення і по-тя, які нав'язує нам об'єкт. Враховуючи таке право розуміння і сприйняття права, власне і розділяють по предмету теорію та ф-ію права. Сприйняття права на рівні загальноприйнятих понять розгляд-ся в історії філос. думки неоднозначно. Підхід до розуміння права в його абстрактному вигляді практично означає те що право не являється автономним воно не володіє власною природою, а бере свої початки в ін. прир. сусп. явищах, зокрема позит. право. яке не опирається на такі загально значимі сусп. цінності, як добро, спра-ть.

7. Поняття справедливості за Платоном та Аристотелем

Справедливість, за Платоном, безпосередньо пов'язана з державним устроєм, розбудовою держави, структурою суспільства та ін. (держава і суспільство для Античності в цілому - неподільні). Платонівська держава з її суспільною власністю має тристанову суспільну структуру - правителі-філософи - керують; стратеги-військові - охороняють; виробники-землеробці - виробляють, а раби залишаються рабами. Всіх їх об'єднує надстанова чеснота - справедливість, слідування якій забезпечує розбудову та функціонування держави. Ідеальною є така держава, яка дотримується справедливості, тобто такий порядок суспільства, коли кожний клас займається своєю справою. Перехід із одного стану в інший чи змішування цих станів між собою - це несправедливість, що є найбільшим злочином проти держави і призведе до її руйнування. Справедливістю вважається те, що слугує інтересам держави, а саме: а) принцип природних привілеїв; б) загальний принцип холізму чи колективізму; с) принцип, відповідно до якого завдання і мета індивіда - зберегти і посилити стабільність держави. Таким чином, головний критерій ідеальної держави - це захист інтересів держави відповідно до вимог справедливості: все, що сприяє могутності держави, є благо і справедливість; все, що їй загрожує, - несправедливість, зло, порок. Платон розглядає справедливість як властивість держави, засновану на відносинах між класами. Держава справедлива, якщо вона здорова, сильна, єдина, стабільна. Він бореться проти будь-якого егалітаризму й обґрунтовує колективістську теорію справедливості, що є основою розбудови тоталітарної держави. Аристотель багато писав про справедливість як про якісну характеристику соціальних феноменів - справедливу рівність, справедливий закон, справедливе правосуддя і т.д. Справедливість є «найбільш досконала» і «повна чеснота». Аристотель звертав увагу на відносність поняття «справедливість» й у той же час на його об'єктивну обумовленість природними законами. Вважаючи справедливість однією з людських чеснот, він говорив про «спеціальну справедливість», і розрізняв два види її прояву: розподільну і зрівнювальну справедливість. При розподільній справедливості принципом розподілу всієї суми предметів є якості осіб, між якими відбувається розподіл. У цьому випадку можливим є як рівне, так і нерівне наділення різних осіб відповідними благами. Це - принцип розподілу, що встановлює певне ставлення до якостей осіб, що не мають господарського значення (наприклад, до їх заслуг, моральні якості тощо). І навпаки, при зрівнювальній справедливості перехід предметів з одних рук в інші (наприклад, при ринковому обміні, купівлі-продажу тощо) визначається не врахуванням гідності осіб, що обмінюються, а іншими - економічними чинниками. Тобто зрівнювальна справедливість діє у сфері обміну і «проявляється в прирівнянні того, що є предметом обміну». Концепція справедливості як загального блага лягла в основу розуміння Аристотелем і феномену держави. «Держава як живий організм має душу, яка є справедливістю».

8. Поняття справедливості у філософсько-правовій спадщині М.Т. Цицерона та римських юристів

В основі права, згідно з Цицероном, лежить притаманна природі справедливість. Причому справедливість ця розуміється як вічна, незмінна і невід'ємна властивість як природи в цілому, так і людської природи. Під поняттям "природи" розумів фізичний та соціальний світ, що оточує людей, форми співжиття та спілкування людей, а також власне людське буття, тобто як внутрішній так і зовнішній світ людини.

Справедливість - це поняття, яке "воздає кожному йому належне, зберігаючи при цьому правову рівність".

Основною вимогою справедливості було не завдання іншим шкоди, а також повага до чужої власності.

Природне право, згідно праворозуміння римських юристів, втілювало вимоги справедливості і в цілому виражало ту основну ідею, що право взагалі справедливе. "Слово "право", - писав юрист Павло, - вживається в декількох змістах. Одне з яких є таким, що право означає те, що завжди є справедливо і добрим - яке природне право".

Характеристика права як справедливості і добра відсилає до знаменитого юристу I ст. н. е. Цельсу. У цьому зв'язку Ульпіан писав: "особі, яка «займається» правом слід спочатку з'ясувати, звідки прийшло найменування права (ius). Воно походить від справедливості (iustitia): адже, як елегантно визначає Цельс, ius est ars boni et aequi" ("право є мистецтво добра і еквівалента").

У наведеному цельсовском визначенні права слово aequi не тільки з етимології, але і по суті означає саме еквівалентність, тобто ту специфічну властивість правової рівності (відповідність, рівномірність і т.д.), яка, власне, і виражає сенс справедливості права.

"Справедливість, - писав Ульпіан, - є незмінна і постійна воля надавати кожному його право. Суть права полягає в тому, щоб жити чесно, не чинити шкоди іншому, кожному віддавати те, що йому належить. Справедливість є пізнання божественних і людських справ, наука про справедливе і несправедливе ". Тут мова йде про основний принцип права - принцип рівності, який передбачає рівну справедливість та справедливу рівність.

Спираючись на джерела чинного права, юристи при розгляді тих або інших справ інтерпретували існуючі правові норми в дусі їхньої відповідності вимогам справедливості (aequitas) і у випадку колізій найчастіше змінювали стару норму з урахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право (aequum jus).

9. Поняття справедливості у філос.-правовій спадщині Ф. Аквінського і А. Августина

Рівність є необхідною стороною, умовою справедливості. Категорія справедливості (соціальної справедливості) оцінює суспільну дійсність, яку слід зберегти або змінити під кутом зору належного. Вона ".. фіксує в узагальненому вигляді принципи взаємовідносин особи і суспільства, класів, соціальних груп, ґрунтовно характеризує людську діяльність. Вона потребує відповідності між практичною діяльністю окремих індивідів та соціальних груп і їх становищем у суспільстві, між правами і обов'язками, працею і винагородою, заслугами людей і їх суспільним визнанням. Будь-яка невідповідність у цих співвідношеннях розглядається в суспільстві як несправедливість. Соціальна справедливість -- це не лише правильний розподіл між людьми продуктів виробництва і різноманітних благ, а й можливість у рівній мірі користуватися соціальними та політичними правами.. В понятті соціальної справедливості розкриваються уявлення індивіда чи соціальної групи, класу про суспільні порядки, які відповідають їх інтересам чи протилежні їм".

Ідея справедливості є глибоко історичною: "Не було, нема і, мабуть, ніколи не буде справедливості вічної, незмінної, раз і назавше даної, придатної для всіх часів і народів. У самій ідеї справедливості, як і в інших соціальних ідеях, в тому чи іншому поєднанні виступають минуще і непроминальне, змінне і усталене".

В епоху середньовіччя ідея верховенства права як регулятора суспільних відносин обґрунтовувалася тезою про божественне походження норм закону. Ідеї необхідності підпорядкування державної влади божественним законам обстоювали, зокрема, Аврелій Августин і Фома Аквінський. Справедливим вони вважали закон, що існує в силу волі Божої. Перед законом усі мають бути рівними як «раби Божі».

Головна особливість філософських учень християнського Середньовіччя полягає в їх теоцентричному характері. Принцип теоцентризму що послідовно проводиться Августином і Фомою Аквінським, затверджував Бога як центр всесвіту і головного хранителя світового і соціального порядку. Бог виступав як законодавча першооснова, з якої виходять всі релігійні, моральні і правові норми.

Августин думав: мета і зміст людського життя - щастя, що досягається в Бозі. Головна теза вчення - первинність віри над розумом. Найвище авторитетне джерело віри - церква як єдина непогрішна, остання інстанція всякої істини.

Земний правопорядок світських держав піддається впливові злих, демонічних сил. Щоб зберегти людей від цього впливу, необхідно соціальне життя освятити ідеями вищої божої справедливості.

Однією з центральних у вченні Августина Блаженного, з якою він пов'язує роздуми щодо проблеми справедливості, є проблема свободи волі як основи людської особистості та прагнення людини до щастя. Зокрема, осягнути розумом людина може лише те, у що вірить, до чого прагне. Єднання з Богом відбувається не при допомозі розуму, а завдяки волі. Богослов проголошує прагнення до щастя основним змістом людського життя і соціальної справедливості.

Правопорядок на землі сама людина встановити не здатна. Її створив Бог після гріхопадіння перших людей, аби уберегти наступні покоління від загибелі в безодні зла і незліченних злочинів. Підстава правопорядку - це страх божий. Бог, погрожуючи людині покаранням, тим самим допомагає їй утриматися на краю безодні зла.

Мислителем, який зробив спробу систематизувати християнські ідеї, звести їх в єдине несуперечливе ціле, став Фома Аквінський. Держава, на думку Аквінського, є створенням людини, яка виконує веління Бога. Сама людина істота розумна, така, що є вільною. Свобода здатність людини діяти відповідно до розумно пізнаної необхідності, що витікає з божественного статусу, характеру і цілей порядку всесвіту і обумовлених цим законів.

Трактування законів доповнюється Аквінат вченням про право. Право - це дія справедливості у божественному порядку людського співжиття. Справедливість же передбачає ставлення людини до інших людей, а не до себе і полягає в відплату кожному свого. Він розділяє уявлення Аристотеля про зрівнюючу і розподіляючу справедливості.

Під правом Аквінський розуміє зрівняння дій і одночасна дія божественної справедливості в суспільстві. Право у нього підрозділяється на три рівні: 1) божественне право: встановлення, дані Богом і норми церкви як представниці Божої влади на землі; 2) право народів, що розуміється як природне право в його аристотелівському трактуванні; 3) людське право як писане, позитивне право світської держави. Кожному рівню відповідають свої закони. Божественне право втілюється у Вічному законі (Писання); право народів в законах відповідних природі людини (прагнення до самозбереження, продовження роду, пошана гідності); людське право в світських законах, які силою і страхом примушують людей не робити зла.

В епоху середньовіччя справедливість носить скоріш зовнішній характер, вона обмежена соціальною нерівністю, становим статусом. Проблема чесноти пов'язувалася із вільною волею та справами людини і мала в основані любов до богу і добру. З появою християнських чеснот справедливість втрачає властиве їй в епоху античності одно з ведучих місць, але ж отримує нові нюанси.

Характеристичним є й етичні погляди Фоми Аквінського. Усупереч Августину він вважає передумовою моральної поведінки та справедливості «свободу волі» людини. Однак над волею вивищується розум що керує волею, ведучи її до морального порядку, в основі якого лежить божественний закон. Сенс життя Фома Аквінський бачить у щасті, яке полягає в пізнанні й спогляданні Бога. Причому, пізнання розглядається ним як вища функція людини, а Бог для пізнання виступає як невичерпне джерело. Справедливість їм визначається як доброчесність, поряд з мудрістю, відвагою, помірністю та трьома християнськими: вірою, надією і любов'ю.

10. Особливості філософії права Нового часу та епохи Просвітництва

Правові учення цього періоду своїм головним предметом зробили розробку природного права. Такий новий напрям в правознавстві оформився в школу природного права яка домінувала в юриспруденції впродовж XVII-XVIII ст. Родоначальником її був голландський юрист Гуго Гроцій. Найбільш відома праця Гроція «Про право війни і миру». Він ділить право на природне і волевиявлене. Природне право визначається їм як «розпорядження здорового розуму» і виступає як критерій для відмінності дозволеного і недозволеного. Волевиявлене право ділиться на божественне і людське. Томас Гоббс стверджував, що всі люди рівні від народження, оскільки «природа створила людей рівними в фізичних та розумових здібностях». Людина від природи має право на все, але це не дає гарантій безпеки. Значний внесок в розвиток філософсько-правових поглядів вніс Джон Локк, який по праву вважається творцем політичної доктрини лібералізму. В творі «Два трактати про державне правління» виявляються ідеї обмеження прав суверена, правителя, держави в цілому, обґрунтовується необхідність лібералізації права і розширення рамок права і свобод. Ідеї Просвітництва чітко виразив перший мислитель епохи Просвітництва Вольтер, який висунув концепцію «освіченого монарха», суть якої зводиться до обґрунтування того, що несправедливість, що панує в суспільстві, може виправити розумний, освічений правитель. У його владі встановити рівність всіх перед законом, відмінити тортури, заснувати свободу слова і віросповідання, недоторканність приватної власності, гласність суду і інші правові норми. Концепція Шарля Луї Монтеск'є отримала назву «філософсько-правовий натуралізм». У своєму філософському трактаті «Про дух законів» Монтескьє формулює важливе двоєдине положення про закони. Загроза війни примушує людей на додаток до природних законів створювати «людські закони. Французький філософ і просвітитель Жан-Жак Руссо увійшов до історії філософсько-правової думки як автор цілого ряду оригінальних концепцій свободи і рівності, рівності і нерівності, природного стану і суспільного договору, політичного права і політичних законів, загальної волі і юридичних законів. Клод Адріан Гельвецій свої філософські ідеї прагнув наповнити конкретним соціальним змістом, зіставляючи інтереси особи громадянина з основами суспільної моралі, права і політики. Отже ми можемо сказати що: 1 - Грецькі натурфілософи поклали початок природно-правовій філософії. Але вивчення права ще не виділяється в особливу галузь наукового знання. 2 - подальший розвиток проблема праворозуміння знаходить у Платона (ідеальне право -- прагнення до належного; природне і позитивне право -- лише тіні ідеального права) і Аристотеля, який визначив політичний характер права, розподіл його на природне й умовне (волевстановлене). Найважливіший етап у процесі перетворення правознавства на самостійну науку -- це епоха еллінізму. 3 - значення філософії права епохи Відродження полягає в тому, що в цілому вона, власне, створила ґрунт для філософії права Нового часу. Сутність суспільства, його законів у цю епоху розглядалася з позиції антропоцентризму. Період філософії Ренесансу є необхідним і закономірним переходом від середньовічних філософсько-правових традицій до традицій Нового часу. 4 - для філософії права Нового часу характерне висування на передній план прикладної, практичної цінності наукового юридичного знання. У цю епоху історична і правова наука перетворилася на практично значущу політичну і суспільну дисципліну. Філософи-просвітителі, проводячи здоровий глузд через усі сфери людського життя, культивуючи це, сприяли формуванню людини як автономного суб'єкта.

11. Розуміння права у філософсько-правовій спадщині Г. Гроція

Право поділяв на природне та воле встановлене. ПП-це приписи здорового глузду. ПП виступає критерієм та підґрунтям для встановлення належного(дозволеного) і неналежного(недозволеного) по самій своїй природі. Джерелом ПП є розум людини, розумна природа людини як істоти соціальної, що прагне до спілкування. При чому не будь-якого спілкування, а тільки такого що керується принципами людського розуму. ПП і є справедливість. ВП повинно відповідати приписам ПП. Звідси робимо висновок про пріоритетність та первинність ПП порівняно з ВП. ВП має своїм джерелом волю людей або Бога. Звідси його поділ на людське та божественне. Людське право поділяється на: 1)внутрішньодержавне-це право яке походить від державної влади;це позитивне право, що виражається в законах держави; 2)людське право у вузькому контексті-це право, що проявляється у веліннях батька(батьківське право), а також у веліннях господаря (право господарів);це право підкоряється державній владі; 3)людське право у широкому контексті-це право народів, що отримує обов'язкову силу волею всіх народів або більшості з них. Волевстановлене божественне право безпосереднім своїм джерелом має волю Бога. Будь-якою ознакою його прояву є його обов'язкова сила. Ця обов'язкова сила характерна і для природного права. Разом із тим відстоював незмінність природного права та неможливість його змінити навіть самим Богом. Природне право полягає в тому щоб надавати іншим те, що їм належить, а також виконувати покладені на нас обов'язки по відношенню до цих осіб. Існує два способи доказу буття природного права: 1)докази апріорів (ті, які отримані з першоджерел) - їх призначення зводиться до виявлення необхідної відповідності чи не відповідності певної речі розумній природі; 2) докази апостеріорів (виникають із наслідків в результаті практичної діяльності та досвіду)- призначення цих доказів полягає у встановленні природного права шляхом пошуку того, що визнається таким, тобто природнім у всіх народах або найбільш освічених із них. Цей другий спосіб не є досконалим.

12. Особливості поглядів Гоббса

Сформульована ним концепція розуміння права дає підставу для характеристики його як родоначальника юридичної позитивізму. Свою теорію Гоббс виклав у знаменитій книзі «Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської», що стала згодом основою англійської політичної і правової думки. Суттєве значення Гоббс надає принципового протиставлення природного стану цивільного стану. Гоббс визначає природне право як свободу кожної людини використовувати свої власні сили на свій розсуд для збереження своєї власної природи, власного життя, тобто як свободу робити все, що для цієї мети необхідно. Природне право, на думку Гоббса, не слід змішувати з природним законом - приписом або виробленим загального правила, згідно з яким людині забороняється робити те, що згубно для його життя, і випускати те, що він вважає найкращим засобом для збереження життя. Людина - істота розумна, тому загальним правилом і розуму розпорядження, згідно з Гоббсом, є шукати миру і слідування йому, що і виступає як фундаментального природного закону. Гоббс виводить цілий ряд інших природних законів, :

- Люди повинні виконувати укладені ними угоди;

- Отримав благодіяння повинен зробити так, щоб благодійник не розкаявся у своїй доброті;

- Кожен повинен пристосовуватися до всіх інших;

- Помста має орієнтуватися на благо, яке слідує за ним;

- Ніхто не повинен нічим виявляти неприязнь до іншого;

- Кожен повинен визнавати інших рівними собі від природи;

- Посередникам світу мають бути дані гарантії недоторканності;

- Ніхто не може бути суддею самого себе і т. д.

Згідно Гоббсом, наявність самих лише природних законів ще не веде до миру і безпеки. Гарантувати дотримання цих законів може лише спільна влада, що тримає людей в страху і направляє їх дії до загального блага. Така влада має не божественне, а земне походження. Вона виникає в результаті суспільного договору людей із метою їх захисту. Велика кількість людей, що об'єднуються таким чином в одній особі (суверенне), і є держава. Суверен володіє верховною владою по відношенню до підданих. Гоббс розрізняє природне право і цивільний закон, тому що право є свобода, яку залишає цивільний закон; цивільний ж закон є зобов'язання. Залежно від походження Гоббс розрізняє божественні і людські закони. Божественний, у свою чергу, підрозділяється на природний закон, «який Бог сповістив людям за допомогою свого вічного слова, від народження властивого їм в вигляді природного розуму», і позитивний закон, що міститься у Святому Письмі. Природний закон підрозділяється на природний закон для окремих людей і природний закон для держав (в загальноприйнятій в ті часи термінології - право народів). Людський закон є владне розпорядження, веління як суверена держави. Нормативне співвідношення між законами така, що людський закон не повинен суперечити природному. Інші нормативні вимоги до людського закону: його зміст і авторство мають бути оприлюднені; закон має бути вірно витлумачений; закон повинен не тільки містити обов'язок, але й покарання за порушення обов'язку. У цілому гоббсовская філософія права і держави носить антілічностний характер. Трактуючи закон як наказ суверена, Гоббс протиставляє його праву таким чином, що резюмує закон лише несвободу, безправ'я і обов'язки підданих по відношенню до суверену, свободу і повновладдя суверена по відношенню до підданих. У філософсько-правової концепції Гоббса відсутні ідеали правового закону, розуміння закону і держави як форм свободи в цивілізованому громадянський стан. Гоббс зробив наступний крок у цьому напрямку, почав відокремлювати політику від права.

13.Філософське обґрунтування права Локка. Проблема співвідношення права і закону

філософія право закон справедливість

Стосовно до концепції Локка не можна говорити про первинність або вторинність права або закону. Право людини на свою «власність», його свобода нездійсненні без закону, де немає закону, там немає свободи. Але закон сам не створює свободу. Він визначає умови її здійснення. Метою закону є не знищення і не обмеження, а збереження і розширення свободи.

Розрізнення права і закону здійснене в «Досвіді про закон природи» полягає в тому, що «право-надає можливість вільно розпоряджатися якою-небудь річчю, а закон є те, що велить або забороняє нам робити щось». Локк визначає закон природи як «незмінне і вічне моральне правило, встановлене самим розумом, а тому міцно корениться в основах людської природи, потрібно спочатку змінити людську природу, для того, щоб міг бути змінений або скасований цей закон, бо між ними існує взаємозв'язок».

У «Досвіді про людське розуміння «Локк виділяє такі види законів: «1) закони божественні, 2) закони цивільні, 3) закони громадської думки або доброго імені. Звертаючись до першого роду законів, люди судять про те, чи є їх дії гріхом, або виконанням обов'язку, звертаючись до другого роду законів - злочинні вони або нешкідливі, звертаючись до третього роду законів-чиє вони чеснотами чи пороками». Божественний закон поділяється на два види залежно від форми його вираження і способу його пізнання. Закон може бути оприлюднений:1)світлом природи, 2)»голосом одкровення».

Локк вказує, що закон природи:»містить у собі все необхідне для того, щоб бути законом. Бо, по-перше, це прояв вищої волі, в чому мабуть і полягає формальна підстава закону «, по-друге» наказує, що має і чого немає робити, а це і є власне ознака закону», по третє» зобов'язує людей, бо містить у собі все, що формує зобов'язання». Локк пояснює:»немає закону, якщо немає законодавця, і закон не має сенсу, якщо не існує кари».

Локк розмежовує закони по їх джерелу і за способом пізнання. Воля бога проявляється або прямо або через природу пізнається відповідно або з одкровення або з природи завдяки розуму. Друге джерело законів-воля людей. Цивільний закон по Локку - це правило встановлене державою для людей, що належать до держави…щоб судити про те злочинні їх дії чи ні. Закон громадської думки або доброго імені. Вважається що «чеснота» і «порок» - це слова, що позначають дії, за самою своєю природою правильні чи неправильні». І в тій мірі, в якій ці слова дійсно так вживаються, тобто позначають дії по природі правильне і неправильне, вони збігаються з божественним законом.

Що стосується проблеми співвідношення права і закону можна сказати, що в його вченні формально-правові характеристики громадянського закону(позитивного права) спираються на його змістовно-правові характеристики і являють їх конкретизацію. Оновний задум Локка полягає в досягненні того, щоб цивільний закон втілив у собі вимоги природного закону, надавши їм необхідну визначеність і забезпечивши їх публічно-владним захистом. Отже, Локк прагне забезпечити дію закону природи і невідчужуваних прав і свобод людини опосередковано-саме через цивільні закони. У разі такої відповідності природного та цивільного законів ми маємо справу із ідеальною конструкцією правового закону.

14. Філософсько-правові ідеї Ш.-Л. Монтеск'є

Закони говорячи взагалі, є людський розум, оскільки він керує всіма народами землі. Закони природи - це, в першу чергу, закони фізичні, які з незмінністю виявляються у ставленні до людини як суті фізичної. До природних законів він відносить: прагнення до миру, до добування собі їжі, до відносин з людьми на основі взаємного прохання, бажання жити в суспільстві. Потім появляються позитивні закони, що визначають відносини між народами (міжнародне право), закони, що визначають відносини між правителями і керованими(політичне право), закони, які визначають відносини всіх громадян між собою (цивільне право). У трактуванні Монтеск'є позитивний (людський)закон передбачає об'єктивний характер справедливості і справедливих відносин. Досліджуючи співвідношення закону і свободи, Монтеск'є виділяє 2 види законів про політичну свободу: 1) закони, які встановлюють політичну свободу у її відношенні до державного устрою; 2) закони, які встановлюють політичну свободу у її відношенні до громадянина. Монтеск'є приділяє велику увагу способам складання законів, законодавчої техніки: 1) склад законів повинен бути стислим і простим; 2) слова закону повинні бути однозначними; 3) закони не повинні вдаватися в тонкощі; 4) мотив закону повинен бути гідний закону; 5) не слід забороняти дії, у яких немає нічого поганого, тільки заради чогось більш досконалого; 6) законам повинна бути властива відома чистота; 7) вони повинні володіти непорочністю. Співвідношення права і закону постає у вченні Монтеск'є як співвідношення «духу законів» і позитивного законодавства. «Дух законів» резюмує в собі сукупність тих відносин і факторів, які впливають на законодавство, визначають його, надають йому характер об'єктивно-обумовлених, необхідних, закономірних, справедливих і розумних правил. Така філософсько-правова концепція, що встановлює необхідне законотворче значення «духу законів» і що випливають звідси обов'язкові вимоги до закону, законодавця і держави в цілому стає суттєвим бар'єром проти свавілля у суспільному і політичному житті.

Размещено на Allbest.ru