Філософія Нового часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Філософія Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.), її основна парадигма - вивчення природи

2. Єдність чуттєвого та раціонального, логіка та інтуїції у пізнанні

Бібліографічний список

1. Філософія нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.), її основна парадигма - вивчення природи

Формування нової парадигми філософствування XVII ст. відкриває особливий період у розвитку філософської думки, що прийнято називати класичною філософією. У розвитку європейської духовної культури це століття визначають як століття «розуму»: йому поклоняються, звертаються до нього як до «вищого судді» у справах людських; стверджується ідея «розумності» світу. Формується нова, так називана просвітительсько-модерністська філософська парадигма.

У цю епоху стверджується віра в безмежні можливості розуму - необмежений раціоналізм. Немає нічого, що людина не могла б досліджувати і зрозуміти. Наука не знає границь. Новий час стверджував відмінну від античних і середньовічних цінностей роль науки. Наука не самоціль, нею потрібно займатися не заради забавного проводження часу, не заради любові до дискусій і не заради того, щоб прославити своє ім'я. Вона повинна нести користь людському роду, збільшувати його владу над природою.

Однією з важливих особливостей цієї парадигми є прагнення утвердити нове представлення про реальність, буття. Розвиток мануфактурного виробництва, буржуазний спосіб життя орієнтував на пізнання природи, природного буття як дійсної реальності. Саме природа («натура»), а не божественний дух є істинною «світовою субстанцією», «дійсним буттям» з погляду мислителів цієї епохи. Відповідно до цього «головним» знанням стає знання про природу - природознавство. При цьому відбувається «очищення» філософії від гуманістичної орієнтації, направлення її на «чисту» (без специфічно людського, соціального аспекту) об'єктивну природу.

Прагнення філософів XVII ст. до удосконалювання філософського знання, подолання схоластичних установок і забобонів середньовічної філософії, спиралося на осмислення й узагальнення результатів і методів нової науки, науки, спрямованої на пізнання природи, а не божественного духу. Це створило передумови для утвердження філософського матеріалізму у власному смислі слова.

Особливістю науки нового часу є, з одного боку, опора на дослідно-експериментальне знання як головний засіб досягнення нових, практично дієвих істин, на знання вільне від будь-якої орієнтації на авторитети. З іншого боку, у розвитку науки цього часу значну роль відіграли успіхи математики, що призвели до виникнення алгебри, аналітичної геометрії, до створення диференціального й інтегрального числень та ін.

Лідером природознавства в Новий час, завдяки науковій революції XVI-XVII ст., стала механіка - наука про рух тіл, що спостерігаються безпосередньо чи за допомогою інструментів. Ця наука, основана на експериментально-математичному дослідженні природи, вплинула на формування нової картини світу і нової парадигми філософствування. Під її впливом формується механістична і метафізична картина світу. Всі явища природи тлумачаться як машини (machina mundi) чи системи машин, створені безкінечним творцем.

Правда, творчість бога зведена в цій картині до мінімуму - створення матерії і надання їй деякого первісного поштовху, у результаті якого уся вона починає рухатися. Розплутування цього хаосу і його трансформація в космос відбувається вже спонтанно відповідно до закономірностей механічного руху і підпорядковане твердій однозначній детермінації. Бог стає зовнішнім «поштовхом» стосовно створеного ним світу.

Таке розуміння світу відрізняє природознавство нового часу не тільки від античної і середньовічної науки, але і від натурфілософії ХV-ХVI ст., що розглядали поняття «природа» і «життя» як тотожні (цю позицію можна назвати органіцизмом).

Розвиток науки, і насамперед нового природознавства, ствердження її особливої ролі в розвитку людства, спонукає філософів постійно погоджувати свої уявлення й висновки з даними і методами, прийнятими в точному природознавстві. Філософсько-методологічні роботи належать до числа головних праць, у яких сформульовано основні принципи нової, антисхоластичної філософії .

І якщо в середні століття філософія виступала в союзі з богослов'ям, а в епоху Відродження - з мистецтвом і гуманітарним знанням, то в XVII ст. філософія виступає в союзі з наукою про природу. Вона стала уподібнюватися природознавству, перейнявши в нього і стиль мислення, і принципи, і методи, і ідеали, і цінності.

У дослідженнях філософів XVII ст. акцент зроблений на методологічні і гносеологічні проблеми. Пізнання розглядається як дзеркальне відображення дійсності у свідомості людини, як спостереження й експериментування з об'єктами природи, що розкривають таємницю свого буття розуму, що пізнає; причому сам розум наділений статусом суверенності. Він наче б то з боку спостерігає і досліджує речі («сторонній спостерігач»).

Таким чином, уже з перших кроків формування нової філософії наука поляризує філософські погляди: математика і математичне природознавство впливають на філософію в напрямку перетворення її в абстрактну раціональну науку, емпірична ж методологія підказувала зовсім іншу архітектуру філософських представлень.

2. Єдність чуттєвого та раціонального, логіка та інтуїції у пізнанні

філософія природа раціоналізм логіка

Основними формами відображення дійсності є живе споглядання і його форми -- відчуття, сприйняття, уявлення, які дають конкретно-наочне знання про зовнішній бік речей, і мислення, що полягає в абстрагуванні, узагальненні чуттєво даного матеріалу й оперуванні абстракціями.

Чуттєве відображення ґрунтується на безпосередній взаємодії суб'єкта і об'єкта, має конкретно-образну чуттєву форму виразу, дає знання явищ. На відміну від чуттєвого відображення, яке дає знання одиничного, абстрактне мислення дає знання загального, відображає дійсність у формі абстракції.

Виділяючи загальне в предметах і явищах, абстрактне мислення переходить від знання явища до знання сутності речей. Тим самим воно дає можливість піднятися до пізнання всезагального, а тому відображає дійсність глибше, повніше. В історії філософії були філософи, котрі надавали перевагу живому спогляданню (сенсуалісти, емпірики), і такі, що визнавали провідну роль за абстрактним мисленням (раціоналісти). Насправді ж ці дві форми пізнання становлять єдине ціле, вони діалектичне взаємозв'язані, доповнюють одна одну.

До основних форм чуттєвого пізнання належать:

- відчуття;

- сприйняття;

- уявлення.

У відчуттях кожен з органів чуття специфічним для нього способом відображає окремі властивості, сторони речей. Органи відчуття поділяються на екстерорецептори (від лат. exter -- зовнішній і receptor -- той, що сприймає) та інтерорецептори (від лат. interior -- внутрішній і receptor -- той, що сприймає), тобто зовнішні й внутрішні органи сприйняття. До екстерорецепторів належать зір, слух, нюх, дотик, смак. Вони відповідно відображають колір, звук, запах, твердість, смачність та інші якості об'єкта пізнання. До інтерорецепторів належать органи, що відповідають за почуття голоду, статевого потягу, просторової й часової орієнтації, страху тощо.

Сприйняття -- це відображення властивостей об'єкта пізнання як цілого. Воно виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну і регулятивну. Завдяки першій з них розкриваються властивості та структура об'єктів. Друга функція спрямовує практичну діяльність суб'єкта згідно з цими знаннями про суб'єкт.

Уявлення є наочним цілісним образом речі, що виникає на основі уяви і минулого чуттєвого досвіду, який зберігається й узагальнено відтворюється в пам'яті суб'єкта пізнання. В момент відтворення чуттєвого образу об'єкта його безпосереднього «контакту» з суб'єктом немає. Тобто цей контакт був у минулому.

До основних форм логічного пізнання належать поняття, судження і умовиводи.

Поняття відображають суттєві ознаки речей, явищ, процесів. За допомогою цих ознак одні предмети відрізняються від інших або поєднуються в класи.

Судження -- це елементарна форма вираження змісту поняття, в якій щось стверджується або заперечується щодо об'єкта пізнання. Зв'язок між поняттями здійснюється за допомогою суджень, а самі поняття є наслідком міркувань у формі суджень.

Умовивід -- це такий логічний процес, в якому із кількох суджень за певними логічними правилами й законами виводиться нове судження з новим змістом. Воно є новим знанням, здобутим логічним шляхом. Докладніше форми логічного пізнання (поняття, судження, умовиводи) й операції над ними розглядаються в межах теми «Логіка наукового пізнання».

Інтуїція (від лат. intuitio, intueror -- уважно дивлюсь) -- це третя форма відображення дійсності. Вона є способом пізнання через безпосереднє чуттєве споглядання чи умогляд на відміну від опосередкованого послідовного логічного мислення. Відмінність між логічним та інтуїтивним відкриттям полягає в тому, що перше відкриває елементи вже відомого людині буття, друге -- нові сфери буття, створюючи фундамент для логічних відкриттів. Внаслідок активності суб'єкта, його творчої уяви, фантазії, інтуїції відбуваються якісні переходи від чуттєвих форм відображення до логічних, від емпіричного до теоретичного, від знання явища до знання сутності, від сутності першого порядку до сутності другого порядку і т.д.

Сучасні філософські джерела дають можливість трактувати інтуїцію як:

- ірраціональну здатність людини, яка не залежить ані від почуттів, ані від розуму;

- специфічну нелогічну форму інтелектуальної здатності;

- здатність до сприйняття;

- неусвідомлений і скорочений шлях логічного процесу;

- наслідок специфічного способу взаємодії чуттєвого й логічного;

- самостійну форму «метаболічної» переробки інформації поряд з її чуттєвими, логічними й моральними формами;

- безпосереднє отримання знання, містичне осягнення істини, Божу іскру, даровану обранцям.

Багатозначність поняття «інтуїція» детермінується неоднорідністю за змістом і методами отримання інтуїтивного знання (рис. 2.1).

Ядро інтуїції як особливого пізнавального акту характеризується, з одного боку, принципово новими образами й поняттями, а з другого -- ефектом несподіваного здогаду, своєрідного психологічного явища натхнення.

У свідомості людини знання трансформуються переходом:

- від одних наочних образів до інших (чуттєва асоціація);

- від одних понять до інших (логічне міркування);

- від наочних образів до понять, тобто концептуальним переходом (від лат. conceptus -- думка, поняття, формулювання, смисл знаку, імені);

- від понять до наочних образів, тобто ейдетичним переходом (від грец. еЯдпу -- вид, вигляд, психологічна здатність відтворювати надзвичайно яскравий наочний образ предмета через певний час після припинення його дії на органи почуттів).

Як бачимо, перші дві форми трансформації знання належать до чуттєвого й логічного пізнання, а дві інші відповідно -- до творчої інтуїції (концептуальної й ейдетичної).

Характерні риси та механізм концептуальної інтуїції систематизовані у таблиці 2.1.

Рис. 2.1 Зміст і методи отримання інтуїтивного знання

Таблиця 2.1 Концептуальна інтуїція

Як на це вказує наведена таблиця 2.1, умовою і «фоном» для прояву концептуальної інтуїції, тобто формування поняття про суттєві риси об'єкта дослідження, є стартова інформаційна база дослідника, його вміння застосовувати загальні евристичні ідеї та технології (стиль мислення, НКС, дослідницьку програму тощо) і механізми формування «вихідного», «допоміжного» та «матричного» образів.

Характерні риси та механізм ейдетичної інтуїції систематизовані у табл. 2.2.

Таблиця 2.2 Ейдетична інтуїція

У наведеній таблиці 2.2 «фон» ейдетичної інтуїції для формування наочного уявлення про об'єкт дослідження такий самий, як у концептуальній інтуїції, але механізми застосовуються зовсім інші: нечуттєві уявлення понять, образи елементів і структур.

Моральне (емоційне) пізнання належить до четвертої форми відображення дійсності. З моральних позицій можна оцінювати не тільки результати будь-яких досліджень, наслідки їхнього практичного застосування, істину взагалі, а й вихідні принципи і процес наукового пошуку. Мораль є своєрідним регулятивом наукової діяльності. Саме завдяки їй наукова діяльність постає не лише у формі сукупності операцій, спрямованих на досягнення певної локальної мети, а й набуває свого змісту. Цей зміст включає світоглядні орієнтири й установки дослідника, усвідомлені ним моральні принципи оцінки проблем і способів їх розв'язання, вибору гіпотез, системостворючих понять, сфери практичного застосування теорії тощо.

Емоції (від фр. еmotion -- хвилювання) -- це процес ситуативного переживання, ставлення до навколишніх об'єктів. Вони класифікуються за різними підставами: структурою (прості й складні), забарвленням (негативні й позитивні, радісні і неприємні), соціальним наповненням (моральні, естетичні, інтелектуальні), життєздатністю (стенічні й астенічні). Для гносеології особливе значення має інформаційна теорія емоцій, котра актуалізує емоції людини якоюсь актуальною потребою і дає можливість розрахувати час, ресурси, засоби для досягнення певної мети, з'ясувати закономірності й механізми виникнення емоційного стресу при виконанні відповідальної роботи. Вищим продуктом розвитку емоцій є сталі почуття до предметів, що відповідають її потребам. Сильне, абсолютно домінуюче почуття називається пристрастю. Емоції також викликають певні фонові зміни для відповідного настрою людини. Осягнення емоційного стану іншої людини називають емпатією (від грец. емрбиеЯб - співчуття, співпереживання).

Мораль у пізнавальній діяльності являє собою динамічну систему ідейних, чуттєвих, вольових спонук і заборон. Від змісту моральних почуттів ученого, тобто чуйності або черствості, скромності або схильності до самозвеличення, відповідальності перед людством (Богом, власною совістю) або безвідповідальності, чесності або нечесності, сумлінності або зловмисності залежать мотивація, характер, зміст, результати, соціальна цінність його внеску в науку. Лев Толстой у листі Ромену Ролану стверджував, що з усіх наук, котрі людина може й повинна знати, найголовнішою є наука про те, як жити і при цьому творити якомога менше зла та більше добра. Він попереджав, що той, хто звільняє себе від загального для всіх людей морального обов'язку і під приводом власної схильності до науки або мистецтва влаштовує собі життя паразита, той ніколи не створить нічого, крім хибної науки і хибного мистецтва.

Бібліографічний список

1. Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика. Учебное пособие. - М.: Инфра-М, 2001. - 324 с.

2. Горский Д.П. О критериях истины. (К диалектике теоретического знания и общественной практики). // Вопросы философии. -- 2002. - № 2. - С. 28-39.

3. Кебуладзе В. Феноменологія досвіду. / Навчальний посібник. Відп. ред. А. Лой. - К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2011. - 280 с.

4. Ойзерман Т.И. К вопросу о практике как критерии истины. // Вопросы философии. - 2000. - № 10. - С. 98-112.

5. Поліщук О.П. Інтуїція. Природа, сутність, евристичний потенціал. / Навчальний посібник. - К.: Вид. ПАРАПАН, 2010. - 228 с.

6. Тюріна Т.Г. Інтуїція: синергетичний підхід. / Навчальний посібник. - Львів: СПОЛОМ, 2010. - 136 с.

7. Фейнберг Е.Л. Две культуры. Интуиция и логика в искусстве и науке / Навчальний посібник. - М.: Наука. Главная редакция восточной литератры, 2002. - 251 с.

Размещено на Allbest.ru