Феномен перекладання: індивідуальний стиль автора

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ФІЛОСОФСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ ГУМАНІТАРНИХ НАУК

РЕФЕРАТ

до складання кандидатського іспиту з філософії на тему:

«Феномен перекладання: індивідуальний стиль автора»

Аспірантки І року навчання

Шум Ольги Володимирівни

Науковий керівник

к.філол.н., проф. Кудіна О.Ф.

КИЇВ - 2013

Зміст

Вступ

Розділ І. Філософське тлумачення поняття «переклад»

1.1 Співвідношення герменевтики і перекладу

1.2 Погляд Ф. Шляєрмахера на концепцію перекладу

1.3 Концепт перекладу Г.-Г.Гадамера

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

На сьогодні зв'язок письмового і усного перекладу такою наукою як герменевтика очевидний, проте філософія мови спочатку не мала безпосереднього зв'язку з перекладом, а більш займалася екзистенціальним значенням мови для людини. Герменевтика ж як мистецтво тлумачення, пояснення текстів (гр. hermeneuein - пояснювати, трактувати) в античній Греції цілком знаходилася у сакральній сфері «належної» інтерпретації священних текстів. Починаючи від Шлеєрмахера герменевтика стала розглядатися як загальна теорія мистецтва розуміння і навіть як одна з методологічних основ гуманітарних наук [Historisches Worterbuch der Philosophie. - Basel : Schwabe, 1971. - 1319 s. : 1971, 1062]

Уявлення про те, що досягнення об'єктивного пізнання можливо лише через методичний аналіз є ніщо інше як статичне розуміння істини. Таке уявлення йде від Арістотеля, який не тільки створив діючі дотепер закони формальної логіки, але і висунув принцип, згідно якому з кожним кроком на шляху пізнання ми просуваємося вперед до абсолютної істини. За допомогою розуму і ретельного спостереження людина може пізнати суть речей - ось головний постулат, який став методологічною основою раціоналізму.

Принципово інша позиція характерна для класичного німецького ідеалізму, де сам суб'єкт виступає як міра всіх речей, що, на думку німецьких філософів, особливо виявляється у поезії як виразі індивідуальної творчості. Найчіткіше ця ідея простежується у В. фон Гумбольдта, який зв'язує здатність мислити з володінням рідною мовою [Humboldt 1949, 60]. Мова, згідно Гумбольдту, є виразом індивідуальної, культурно-специфічної картини.

Якщо теорія перекладу, це та ж історія перекладознавства, але очищена від проявів суб'єктивного фактору та систематизована на об'єктивних засадах, то історія перекладознавства - це персоніфікована та драматизована теорія перекладу, в якій кожне наукове поняття та теоретичне положення містить ярлик, в якому вказані особи, дати та конкретні обставини, пов'язані з їхньою появою в науці. І як стверджував Вернадський «кожне покоління наукових дослідників шукає і знаходить в історії науки відбиття наукових течій свого часу. Рухаючись вперед, наука не лише створює нове, але й неминуче переоцінює старе, пережите». Тому й необхідно знову переробляти історію науки, знову історично поринати в минувшину, тому що завдяки розвитку сучасного знання в минулому набуває ваги одне та втрачає інше.

Стратегії перекладу, котрі мають справу з такими двома основними завданнями як вибір джерельних текстів для перекладу та розробкою методу перекладів цих текстів, неодмінно виникають як реакція на внутрішню ситуацію в культурі й обумовлюються цілою низкою факторів: не лише культурних, але й політичних та економічних. Тому, щоб краще зрозуміти суть та значення трактату Шляйєрмахера, слід розглянути на якому тлі з'явилася ця непересічна праця.

Тема перекладу актуалізується філософами XX в. у зв'язку з висуванням на перший план мовної проблематики. Безумовно, проблема перекладу, так чи інакше, стояла перед філософією завжди, вона зачіпалася у попередні періоди (варто згадати Фр. Шляйермахера, романтиків), але все ж до XX ст. вона не усвідомлювалася як власне філософська проблема. У даний час проблематика перекладу розробляється в аналітичній філософії, герменевтиці, структуралізмі, постструктуралізмі, деконструктивізм та ін. Слід зазначити зростаючий інтерес до цієї проблематики у вітчизняній філософії: роботи А. Мелікян, Т.Д. Бенедиктова, Є.В. Петровської, Л.А. Микешин, особливо системне дослідження проблем перекладу представлене у роботі Н.С. Автономової «Пізнання і переклад».

Розділ І. Філософське тлумачення поняття «переклад»

1.1 Співвідношення герменевтики і перекладу

Джордж Стайнер у праці «Після Вавилону» (“After Babel”) висловлює узагальнююче міркування: «Зрозуміти означає перекласти» [Steiner 1998, 25].

У своєму дослідженні зв'язку герменевтики з перекладом Демешко П.В. зазначає, що переклад, розуміння і тлумачення мають однакову природу. Будь-яке розуміння є тлумаченням. І будь-який переклад є тлумаченням і інтерпретацією. Переклад є процесом розуміння та інтерпретації з боку перекладача. Відмінність від розуміння у рамках однієї мови полягає лише у тому, що «чужість» мов і відстань між мовами додатково ускладнюють процес розуміння. Подолання прірви відбувається дещо легше у рамках однієї мови, ніж під час розуміння-перекладу між двома іноземними мовами. Окрім відмінності між мовами, додається ще й прірва між двома віддаленими духовними світами двох країн. Проблемою подолання цієї прірви і займається герменевтика [Демешко].

Герменевтика (від грец. eсмзнеэейн - тлумачити) - у первісному значенні - напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії - з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів - з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами. Герменевтика виникла як мистецтво, а потім - і як теорія тлумачення текстів. Термін цей пов'язаний з ім'ям бога Гермеса, що в античній міфології вважався посланцем богів, який доставляє людям їхні повідомлення та веління. Але щоб божественна мова стала зрозуміла людям, Гермес повинен був відповідним чином витлумачити і пояснити їхні повідомлення, тобто він виступав не тільки посередником, а й інтерпретатором. Згодом проблема розуміння й тлумачення послань «богів», виречень «оракулів» і пророкувань «пророків» переросла в тлумачення письмових джерел, насамперед Біблії та інших священних книг [wiki].

На початку XIX століття філологічний етап у розвитку герменевтики завершився роботами німецького філософа і теолога Фрідріха Шляйермахера, який вважається батьком класичної філологічної герменевтики і одночасно основоположником власне філософської герменевтики. Класична філологічна герменевтика значною мірою зобов'язана своїм походженням практиці і теорії лінгвістичного перекладу і тлумачення текстів. Як справедливо зауважив Палмер, феномен перекладу - саме серце герменевтики [Демешко].

Виходячи з визначення герменевтики як науки про тлумачення і інтерпретацію тексту, до герменевтичного аспекту перекладу можна віднести питання розуміння і інтерпретації тексту оригіналу перекладачем і питання розуміння й інтерпретації тексту перекладу його реципієнтами.

Очевидно, що діяльність перекладача починається саме з аналізу тексту оригіналу, його сприйняття і розуміння, і саме етап аналізу є початковим у всіх традиційних моделях перекладу. Невипадково герменевтичний аспект згадується багатьма авторами при описі процесу перекладу.

Так, М. П. Брандес вказує на те, що перекладацький процес, що являє собою досить складну систему, як одну з підсистем включає підсистему «текст - інтерпретатор». Ця підсистема являє собою змодельований процес виявлення смислової організації тексту, що відіграє роль великої стратегії перекладу і регламентує перекладацький процес на другому етапі, на якому здійснюється перекодування виявленої смислової моделі мовою перекладу [Брандес 1988, 16].

Б. А. Ольховиков розглядає тлумачення вихідного тексту як відправний пункт у формуванні задуму перекладу: «Не підлягає сумніву, що задум перекладу, що формується як продукт розумової діяльності перекладача, невіддільний від перекладацького бачення авторського задуму, від перекладацького його осмислення, від інтерпретації перекладачем вихідного тексту, інакше - від його тлумачення, а у відповідних випадках від професійного текстологічного його дослідження і свого роду герменевтичного аналізу оригінального тексту - з метою його адекватного перевтілення в мовній матерії тексту перекладу» [Ольховиков 1999, 104].

Більше того, деякі автори включають вимогу зрозуміти оригінал у саму дефініцію перекладу. За висловом З. І. Роганової, «перекласти - це означає адекватно зрозуміле адекватно відтворити засобами іншої мови, відтворити з урахуванням взаємодії змісту й форми» [Семко, Рябов 1998, 113].

Адекватно зрозуміти оригінал часом не легше, ніж адекватно його перевиразити засобами іншої мови, і в перекладознавстві справедливо піднімається питання про «питому вагу» герменевтичного аспекту перекладу серед інших його аспектів. На думку М. П. Брандес, оскільки «вихідною категорією» перекладацької діяльності виступає розуміння, то ця категорія повинна в теорії перекладу вважатися центральною [Брандес 1988, 16]. Питання про правомірність виділення категорії розуміння як центральної категорії перекладознавства є досить суперечливим. Разом з тим немає сумнівів у тому, що розуміння тексту оригіналу перекладачем є передумовою успішного перекладу.

Розуміння можна трактувати як видобуття з тексту деякої сукупності знань. Як пише В. Куренной, текст можна визначити як низку знаків, організовану в систему схожостей і відмінностей. Ця система, яка спершу «схоплюється» як знакова послідовність, потім розростається і ускладнюється по мірі того, як вона відтворюється і розгалужується на різних рівнях нашого «оживлюючого» (у термінології Гуссерля) розуміння і сприйняття цієї системи: смисловому, референційному, емоційному, асоціативному тощо [Куренной 2005, 74]. Ідеальний переклад, згідно з цією концепцією, полягав би в тому, щоб текст, перекладений іншою мовою, потенційно містив би у собі можливість відтворення всієї цієї багаторівневої структури і дійсно б відтворював її при зверненні читача до знакової системи подібностей і відмінностей, вираженої іншою мовою, тобто пропонував абсолютно ідентичні можливості для численних інтерпретацій. Щоправда, такий переклад лишається недосяжним ідеалом, оскільки ця система не може бути ідентичною навіть для читачів оригіналу, які належать до однієї культури і живуть в одну епоху. Кожен розуміє в тексті щось інше, щось своє, процеси розуміння та інтерпретації індивідуальні.

Е. Кошмідер вважає, що [Koschmieder 1981, 50] переклад здійснюється шляхом відшукання того, що мається на увазі (Gemeinte), тобто змісту тексту, який виступає третім порівнянням (tertium comparationis). Інакше кажучи, ми перекладаємо не окремі одиниці мови, а той смисл, який вони повідомляють.

Аналогічний погляд на природу перекладу представлений у концепції В. Коллера. На його думку, твердження, що перекладач функціонує як «реле» (Schaltstelle) між двома знаковими системами, не відображає повною мірою справжню сутність перекладу [Koller 1981, 265]. Перекладач виконує функцію «реле» не безпосередньо між мовою оригіналу і мовою перекладу, тобто між текстом оригіналу і текстом перекладу, а опосередковано - через те, що мається на увазі (Gemeinte), - яке перекладач реконструює за допомогою одиниць мови перекладу в тексті перекладу [Koller 1981, 265].

Розуміння того, що мається на увазі, є ніби сполучною ланкою між аналізом тексту оригіналу і синтезом тексту перекладу. Відповідно, першочерговим завданням перекладача є правильне розуміння тексту, що передбачає інтерпретацію тексту оригіналу.

На прямий зв'язок між розумінням і перекладом звертають увагу представники так званої інтерпретативної теорії, розробленої провідними спеціалістами Вищої школи перекладачів (ESIT) Д. Селескович і М. Ледерер та поглибленої їх учнями. Слід зазначити, що спершу ця теорія розроблялась для опису процесу усного перекладу, але згодом стала очевидною її плідність для моделювання і письмового перекладу. Згідно з цією теорією, перекладач повинен зрозуміти смисл вихідного повідомлення, а потім вільно передати його засобами іншої мови. На думку представників цієї школи, переклад не можна звести до процесу трансформації мови (мовних знаків) оригіналу в мову перекладу. Переклад є комунікативним актом, а оскільки комунікація в широкому розумінні являє собою обмін інформацією, то переклад передбачає передачу смислу, цим самим заперечується бачення перекладу як простого процесу перекодування, тобто механічної заміни одиниць мови однієї одиницями іншої мови.

Згідно з інтерпретативною теорією, переклад можна здійснювати на трьох рівнях: на рівні мови (неактуалізованих значень слів), на рівні мовлення (актуалізованих мовних значень), і на рівні тексту, який характеризується не мовними значеннями, а смислом [Бодрова-Гоженмос 2002, 12].

Переклад на перших двох рівнях здійснюється за допомогою «міжмовних відповідників» (еквівалентів), тоді як релевантним для інтепретативної теорії є переклад на третьому рівні - рівні тексту.

Щодо опису процесу перекладу, то в інтерпретативній теорії виокремлюють три етапи:

1) розуміння смислу, який утворюється унаслідок синтезу актуалізованих в мовленні мовних значень і когнітивного багажу перекладача;

2) девербалізація, під час якої перекладач відокремлює мовну форму від змісту, абстрагуючись від мовних одиниць і зберігаючи в пам'яті лише смисл, який «утримується» без опори на мову;

3) ревербалізація, або вираження цього смислу засобами іншої мови.

Розуміння - основний етап процесу перекладу, полягає у виявленні смислу, що являє собою результат взаємодії лінгвістичних значень і екстралінгвістичних знань. Розуміння являє собою інтерпретацію, тобто вилучення смислу, абстрагуючись від його мовного вираження. На відміну від власне перекладу, інтерпретація має справу не з одиницями мови, а з ідеями, зі смислом та ігнорує формальні міжмовні відповідники [Seleskovitch 1976, 97].

Інтерпретація передбачає виділення значущих смислових елементів у вихідному висловлюванні і перевираження смислу засобами мови перекладу таким чином, що оригінал і переклад співпадають за смислом і не обов'язково містять формальні мовні еквіваленти. З цього слідує, що в процесі перекладу перекладач повинен відокремити смисл від його мовного вираження, тобто здійснити девербалізацію.

Девербалізація супроводжує появу смислу і полягає в абстрагуванні від вербальних форм мови оригіналу, які слугують для вираження смислу. Девербалізація полягає у тому, щоб забути конкретні слова і висловлювання, які породили вилучений з них смисл. Девербалізація необхідна для того, щоб відшукати відповідні форми вираження в мові перекладу і встановити смислові еквіваленти. Отже, перед тим як створити новий мовний продукт, перекладач зводить виражену вербальними засобами думку автора до думки, яка не має мовного вираження [Seleskovitch 1976, 98].

Ревербалізація являє собою «перевираження» виявленого смислу засобами мови перекладу, незалежно від лінгвістичних засобів мови тексту оригіналу. На думку авторів концепції, смислу слід надати мовної оболонки, уникнувши при цьому дослівності та мовної інтерференції. Автори йдуть ще далі і вимагають на початковому етапі викладання перекладу заборонити передавати в перекладі думку тексту оригіналу за допомогою тих самих лексико-граматичних засобів [Бодрова-Гоженмос 2002, 18].

Хоча подібну вимогу абсолютного «відходу» від мовної оболонки тексту оригіналу ми вважаємо нераціональною, заслуга інтепретативної теорії перекладу полягає у визнанні вагомого місця розуміння та інтерпретації для процесу перекладу.

Отже, на думку Демешко П.В., спільним недоліком представлених моделей є відсутність зв'язку із практикою, оскільки вони не пропонують конкретних процедур здійснення перекладу в герменевтичному сенсі, а лише вказують на важливу роль розуміння в процесі перекладу.

1.2 Погляд Ф. Шляєрмахера на концепцію перекладу

шляєрмахер філософський переклад герменевтика

Ф. Шляєрмахер свого часу чітко показав, що не можна так просто ігнорувати сам процес об'єктивного історичного розвитку. Що умови пізнання, які здаються нам як такі, що діють апріорно, насправді є історичною спадщиною і що суб'єкт теж не може монополізувати право на досягнення і пізнання абсолютної істини. У зв'язку з цим надзвичайно важливою стає проблема розуміння [Humboldt 1949, 77], яку не можна ігнорувати навіть тоді, коли її як би не існує, коли загальна граматика приводить партнерів по комунікації до появи однакових значень. Процес розуміння тексту на іноземній мові обтяжується ще і такими чинниками як несподіваність його сприйняття і пов'язана з цим його суперечність, а також із тим, що зветься «очужиненням» у широкому сенсі. Такий текст вже за своєю природою для читача є несподіваним і чужим (хоча сам Шляєрмахер вважав ідеальним читачем перекладів художніх творів перш за все реципієнта, що достатньою мірою володіє даною іноземною мовою. Не випадкова у зв'язку з цим думка А. Шопенгауера про те, що знання іноземних мов є кращими ліками від ксенофобії. Очужиненість іншомовного тексту абсолютно необхідна для «нового сприйняття речей» [Hunfeld 1998, 35], і її наявність є обов'язковою складовою, необхідною для естетично гармонійного його розуміння. Останнє зауваження при цьому зовсім не робить менш значущою думку про те, що процес перекладу ґрунтується також на свободі, легкості формулювання. Кожен переклад, що вдався, легко запам'ятовується, дає волю емоціям, піднімає завісу над іноземним текстом, дозволяє заглянути вглиб нього [Paepcke 1981, 54]. Кожен текст іноземною мовою містить у собі образ мислення і сприйняття людей іншої, іноді невідомої для читача культури, і чим більше він з нею (у тому числі і через мову) знайомий, тим краще він долає це очужинення тексту, толерує його і навіть розглядає як засіб розвитку рідної мови (синтаксису, морфології, лексики) через іноземну, що довели німецькі романтики і В. фон Ґете, обґрунтувавши велику ідею «всесвітньої літератури».

Романтична концепція перекладу, що знайшла своє відображення в теорії А. В. Шлегеля, систематично аналізувалася Ф. Шляєрмахером й набула свого вершинного вираження в трактаті останнього «Про різні методи перекладу» («Ueber die verschiedenen Methoden des Uebersetzens»), в якому Шлейєрмахер протиставив, безпрецедентно загостривши увагу на їх важливості, два перекладацькі методи: очужинення та одомашнення. Ця відмінність виявилась надзвичайно впливовою в сучасному перекладознавстві й широко використовується в теоретичних побудовах перекладознавців кінця XX ст. Методів, що впливають на розуміння вітчизняним читачем іномовного автора лише два: «або перекладач залишає автора у спокої, наскільки це можливо, й наближає читача до нього, або ж він залишає читача у спокої, наскільки це можливо, й наближає до нього автора». Шляєрмахер надає перевагу першому методу, заставляючи читача цільовою мовою здійснювати мандрівку за кордон, бо оскільки асоціативні комплекси відрізняються в залежності від мови та культури, то передача можлива лише за умови застосування «відчужуючого» методу перекладу: перекладач визначається виходячи з єдності форми та змісту джерельного тексту, та в залежності від джерельної мови.

Якщо ми розглянемо під кутом праці Шляєрмахера теорії перекладу, то побачимо, що таке бінарне протиставлення, у вже іншому контексті, зародилося ще у Цицерона, у його протиставленні ut interpres - ut orator, а в сучасні часи ця двоїчність проступає у протиставленні «формальний переклад - семантичний переклад» у Ю.Найди, «семантичний переклад - комунікативний переклад» у П. Ньюмарка, «непрозорий переклад - прозорий переклад» у І. Лєвого, «адекватний переклад - доречний переклад» у Г. Турі, «відкритий переклад - закритий переклад» у Дж. Гауз, «документальний переклад - інструментальний переклад» у К. Норд, «опірний переклад - прозорий переклад» у Л. Венуті. Проте всі ці теорії відкидають третє поняття - перекладача.

Отже, Ф. Шляєрмахер був першим дослідником, який шукав загального принципу інтерпретації, що міг би бути застосований не лише до релігійних текстів. Шляєрмахер сформулював те, що відоме як «герменевтичне коло»: частина чогось завжди зрозуміла з точки зору цілого. Наприклад, значення слова визначається реченням, частиною якого воно є, тим не менше, речення може бути зрозуміле лише через слова, які його складають. Розуміння - це безперервне взаємоузгодження цілого й частин. Ф. Шляєрмахер доводив, що ми здатні пізнати автора минулих часів краще, ніж цей автор міг знати себе, бо можемо розглядати його в ширшому історичному контексті, ніж був доступний досі. Він розрізняє як граматичну герменевтику, що займається мовою й семантикою самого тексту, так і герменевтику технічну, що виходить за межі мови до особистості автора.

1.3 Концепт перекладу Г.-Г.Гадамера

Г.-Г. Гадамер тематизує переклад через мовну проблематику. Мову він розглядає у рамках онтологічного трактування. Онтологізація мови, як зазначає Н.С. Автономова, - «сукупність явищ, що фіксують перетворення мови в якесь самодостатнє, «непрозоре» буття, що не зводиться до якихось закономірностей позамовного плану» [2. С. 554]. Основні положення онтологічної трактування мови можна сформулювати на основі аналізу концепцій М. Хайдеггера, В.В. Бібіхіна і, звичайно ж, самого Г.-Г. Гадамера.

Онтологічне осмислення мови рухається не від висловлювання як окремої мовної одиниці, а від людського буття. Людина закинута у світ і відкриває його за допомогою мови. При цьому важливо відзначити, що мова виступає тут не як засіб спілкування чи подання і трансляції інформації: не людина його використовує у відповідності зі своїми цілями і прагненнями. Мова сама є активним початком, вона є, за словами Хайдеггера, «способом події, його мелодією» [3. С. 272], або, як зауважує Г.-Г. Гадамер: «мислення завжди рухається за колією, яку прокладає мова» [4. С. 24].

Мова Г.-Г. Гадамер, М. Хайдеггер і В.В. Бібіхін розуміють як «дім буття» у тому сенсі, що він виступає як «первинна, найбільш природна і загальнодоступна репрезентація світу» [5. С. 505]. Мова є світобаченням, а тому будь-яка мова невіддільний від культури свого народу. «Живу» мову не зводимо до її лінгвістичних характеристик: граматики й синтаксису. «Мова не предмет знання і розташовується не у свідомості» [6. С. 58]. Вона невловима для понятійного мислення і творчо рухлива.

Усі три автори критично ставляться до спробу створення теорії мови на основі розкладання її на складові частини, як це робиться у лінгвістиці [6. С. 23]. З позиції онтологічного трактування мові не дозволяється заглянути в себе, можливо тільки осмислення мови з неї самої, потрібно «дати слово мові саме як мові» [7. С. 264].

Цікава позиція Бібіхіна з питання створення метамови, або, в його термінології, вселюдського мови. Він критично ставиться до таких спроб на основі знаходження мовних універсалій, єдиною мовною універсалією виявляється сама мова. Але все ж вселюдської мова існує, хоча і не в такій формі, як приватні мови. Він навіть не існує, а «присутній». «Вселюдського мову» в сучасному світі - це перекладаються. Мова - це не засіб для обміну інформацією.

Справжнє його призначення полягає у вираженні світу. Але вираз тут не просто фіксація, в мові людина «бачить» світ (адже мова - це світобачення), «буття світу влаштовано мовним образом» [8. С. 420].

У рамках онтологічного підходу до мови переклад розглядається Г.-Г. Гадамером досить песимістично. Він - щось штучне у порівнянні з оригінальним твором. Вивчення іноземної мови не буде освоєнням ще одного нового світобачення. А значить переклад - це штучна операція, спрямована на подолання мовного бар'єру. З точки зору Гадамера, мовним бар'єром для перекладача стає, у першу чергу, знання чужої мови, яке розуміється як відмова від природності. Він пише: «У мові укладена сила, що зберігає і оберігає, що перешкоджає рефлексивному схоплюванню і ніби покриває вунесвідомому все, що здійснюються у мові» [9. С. 60].

Розуміти мову означає зовсім не знати мову, а жити нею, бачити в ній світ. «Якщо ми дійсно володіємо мовою, то нам вже не тільки не потрібен переклад, але переклад здається нам неможливим» [8. С. 448].

Будучи активним початком мова рухає за собою розуміння. Переклад, вступаючи до колії іншої мови, активізує інтерпретативні процеси, а значить, він може розглядатися як специфічна герменевтична ситуація, здійснювана за моделлю інтерпретації. Модель інтерпретації поряд з онтологічним трактуванням мови є складовою частиною герменевтичного концепту мови.

Під інтерпретацією Г.-Г. Гадамер розуміє творчу поведінку з текстом, метою якої є розуміння. Можна виявити наступні компоненти герменевтичної інтерпретації: передрозуміння, герменевтичне коло, принципова незавершеність, усунення авторської інтенції, діалогічність, орієнтація на досягнення істини.

Передрозуміння - це очікування сенсу тексту, представлене у філософській герменевтиці як сукупність забобонів. Забобони Гадамер пропонує розуміти не як деяку упередженість, що призводить до помилок, а як попереднє знання, завдяки якому і з'являється можливість розуміти щось нове.

Інтерпретація має круговий характер, що в герменевтиці виражається через модель герменевтичного кола. Ціле розуміється на основі частин, частини розуміються виходячи з цілого.

Герменевтична стратегія перекладу спрямована на конструювання змісту тексту, який можна розкрити тільки на основі застосування моделі герменевтичного кола та принципу діалогічності. Г.-Г. Гадамер розглядає інтерпретацію не як монологічність, а як діалог.

Принципова незавершеність. Переклад не можна завершити у тому сенсі, що він ніколи не досягне повної еквівалентності оригіналу. Різноманітність апплікатівних позицій уможливлює існування декількох перекладів оригіналу, які в однаковій мірі будуть істинними.

Більш того, чим більше перекладів існує у твору або філософського тексту, тим більше актуальних смислів у ньому можуть знайти різні перекладачі.

Отже, на основі моделі інтерпретації переклад - це особистий досвід осмислення оригіналу. Перекладач не повинен намагатися зрозуміти, що хотів сказати автор, а прямо звернутися до смислу твору. Адже, слідуючи герменевтиці Гадамера, автор - це всього лише перший інтерпретатор. А тому у герменевтичній стратегії перекладу особливо актуальна традиційна антиномія перекладу: переклад - це копія оригіналу або ж самостійний твір. Як мінімум, перекладач стає співавтором, адже він створює заново такий сенс, який буде корелятивним до світогляду нової мови.

Висновки

Для Ф. Шляєрмахера «справжній перекладач це той, хто бажає звести дійсно разом цих двох цілковито відособлених людей - свого автора і свого читача і, котрий хотів би дати останньому розуміння першого та насолоду від нього настільки точні та повні, наскільки це можливо, без того, щоб запрошувати його покинути сферу рідної мови». Шляєрмахер по суті наголошує на перекладі як на об'єкті інтерпретації тексту, з одного боку, та на засобі спілкування, тобто «методі зустрічі автора та читача», з іншого.

Шляєрмахер відстоював використання в перекладі особливої «перекладацької» мови, що неодмінно веде до змін в самій мові.

Таке дослідження, з нашої точки зору, дозволяє заново осмислити творчий потенціал, закладений в одній з найвпливовіших філософських парадигм XX в. Крім того, герменевтичний ракурс дослідження концепту перекладу дозволить вирішити багато традиційні антиномії перекладу, вибудувати його оригінальну герменевтичну стратегію, яка може ефективно застосовуватися при перекладі як художніх, так і філософських текстів.

Список використаних джерел

Бодрова-Гоженмос Т. И. Процесс перевода с точки зрения интерпретативной теории / Т. И. Бодрова-Гоженмос // Социокультурные проблемы перевода : Сбор. научн. тр. - Вып. 5. - Воронеж : ВГУ, 2002. - С. 11-19.

Брандес М. П. Стиль и перевод (на материале немецкого языка) / Маргарита Петровна Брандес. - М. : Высш. школа, 1988. - 126 с.

Куренной В. Как сделать наши переводы ясными / В. Куренной // Логос 2 (47), 2005. - С. 72-83.

Ольховиков Б. А. Замечания об особенностях филологического анализа и текстологического истолкования текста при переводе / Б. А. Ольховиков // Актуальные проблемы межкультурной коммуникации : сб. научн. тр. - Вып. 44. - М .: МГЛУ, 1999. - С. 100-116.

Семко С. А., Рябов Г. П. О герменевтическом аспекте перевода / С. А. Семко, Г. П. Рябов// Информационно-коммуникативные аспекты перевода : сб. научн. тр. - Часть 2. - Нижний Новгород: НГЛУ имени. Н. А. Добролюбова, 1998. - С. 112-122.

Koller W. Anmerkungen zu Definitionen des Ubersetzungsvorgangs und zur Ubersetzungskritik / W. Roller // Ubersetzungswissenschaft - Darmstadt : Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 1981. - 350 c.

Koschmieder E. Das Problem der Ubersetzung / E. Koschmieder // Ubersetzungswissenschaft /. Darmstadt : Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 1981. - 228 c.

Seleskovitch D. Interpetation, A psychological Approach to Translation / D. Seleskovitch // Translation : Application and Research. - New York : Gardner Press Inc., 1976. - 176 c.

Steiner G. After Babel : Aspects of Language and Translation / J. Steiner - Oxford : Oxford University Press, 1998. - 278 c.

Historisches Worterbuch der Philosophie. - Basel : Schwabe, 1971. - 1319 s.

Humboldt W fon. Uber die Verschiedenheit des menschlichen Sprachbaues und ihren Einfluss auf die geistige Entwicklung des Menschengeschlechts / Wilhelm fon Humboldt. - Darmstadt : H. Nette, 1949. - 240 s.

Hunfeld H. Die Normalitat des Fremden / Hans Humfeld. - Berlin : Waltsteiber, 1998. - 418 s.

Paepcke F. Ubersetzen zwischen Regel und Spiel / Friedrich Paepcke. - Tubingen : Paepcke, 1981. - 182 s.

Schleiermacher F. Hermeneutik und Kritik / Friedrich Schleiermacher. - Frankfurta. M : Suhrkamp, 1977. - 310 s.

Размещено на Allbest.ru