Значення теорії межових ситуацій Карла Ясперса для аналізу поведінки людини у екстремальних ситуаціях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Значення теорії межових ситуацій Карла Ясперса для аналізу поведінки людини у екстремальних ситуаціях

Чурмантаєв П.С.

Дослідження поведінки людини у ектремальних ситуаціях найбільш очевидно пов'язане з філософією екзистенціалізму, яка вважає саме життя людини ситуацією екстремальною - чи то "закинутості" у чужий людині світ (Ж.-П. Сартр), чи то боротьби за сенс життя у ситуації тотального абсурду (А.Камю [3]). Втім, очевидні і розбіжності - те, що для екзистенціалістів є постійною ситуацією, у теоріях підготовки фахівців до дій в екстремальних умовах розглядається як особливі обставини. Дійсно, постійне знаходження у напруженому стані навряд чи сприятиме підвищенню "боєготовності" фахівця, швидше призведе до перевиснаження і втрати "робочого" стану. Однак, саме порівняння з ситуаціями постійної внутрішньої психічної і загальної духовної напруги людини дозволяє здійснити суттєві розрізнення, виявити ті загрози, яких слід уникати майбутньому фахівцю не лише для збереження здоров'я своєї психіки, але й для успішного виконання завдань у дійсно екстремальних ситуаціях. Tому у даній статті буде здійснено аналіз деяких аспектів вчення про екстремальні ситуації, пропонованого Карлом Ясперсом, який не лише постав як один з засновників і основних представників екзистенційної філософії, але й спеціально, згідно своєї базової фахової підготовки, займався дослідженням наслідків тривалого або ж надто інтенсивного перебування людей у екстремальних умовах.

Спочатку варто дещо зупинитися на загальній характеристиці екзистенціалізму як вчення про екстремальність людського існування. Якнайкраще це можна зробити на прикладі філософії Жан-Поля Сартра, який був чи не найбільш послідовним прихильником цієї філософії [5]. Засадничою для філософії Сартра є теза, за якою існування людини передує її сутності. Будь-який індивід є спочатку, як доводив філософ, лише можливістю стати собою, своїм власним ескізом, котрий ще має трансформуватися у своєрідний витвір мистецтва завдяки вільній, невимушеній діяльності індивіда з приводу створення самого себе. Людина, за Сартром, без будь-якої опори й без хоч якоїсь допомоги приречена у кожний момент винаходити людину, тобто саму себе. Вона споконвічно вільна й існує лише остільки, оскільки вільно обирає. Навіть те, що з давніх-давен розглядалося як доля, фортуна чи фатум, щось наперед визначене або незалежне від людини, є насправді предметом і продуктом її власного вільного вибору. Більше того, ці зовнішні сили, вигадані людиною, є продуктом (усвідомленого чи ні її) екзистенційного страху перед власного свободою, неадекватною, перетвореною формою сприйняття свободи. Іншою формою неавтентичного осягнення свободи Сартр вважав своєрідну екзистенційну нудьгу, обтяженість індивіда відповідальністю за якоюсь мірою реальну довільність свого вибору та його сумнівність і, отже, тим, що "у людини немає алібі" у тому разі, коли вибір виявляється невдалим чи негідним. Єдино ж адекватною формою є, як гадав філософ, стоїчне сприйняття людиною свободи як істинного способу її існування, постійно наявної й такої, що постійно потребує реалізації можливості "вилущування" справді людського буття з нашого наявного, буденного існування. З одного боку, Сартр був переконаний, що кожна людина приречена на свободу й водночас пов'язана (через свій власний, вільний вибір) з усім людством, відповідальна перед усіма іншими людьми. З іншого ж боку, на його думку, свобода й необхідність, історія та природа, суб'єктивність і об'єктивність, "Я" та "Інші" відокремлені між собою. Більше того, навіть взаємовиключають одне одного [4].

Порівнюючи з ситуацією фахівця, який має у екстремальній ситуації приймати єдино вірні рішення (причому блискавично) і згідно ним бездоганно виконувати необхідні дії, можемо сказати, що саме це - людина Сартра! Дійсно, вряд чи пересічна людина здатна "підняти" ті вимоги до особистості, які висуває Сартр: повністю відповідати за всі свої вчинки, усвідомлювати їх наслідки. He здатен на це і фахівець з надзвичайних ситуацій - якщо брати усе його життя. Але під час цих ситуацій він якраз і повинен бути таким. Філософія екзистенціалізму - саме для нього. Цій людині ніхто не дозволить відчувати "нудоту" від відповідальності, вона не повинна зомліти у екстремальній ситуації, але повинна уміти залишати за собою у таких ситуаціях свободу дій і "тверезу голову".

У такій ситуації, певною мірою, знаходився сам творець філософії межових станів Карл Ясперс. Суттєвий чинник, що зумовив його соціальну ізоляцію і скорочення якої-небудь суспільної активності, мав витоки в негативному дитячому досвіді [1,с.662]. Ранній інтерес у Ясперса до медицини і водночас до смисложиттєвих проблем зумовлений певною мірою вродженою й небезпечною, невиліковною хворобою (захворювання бронхів, що провокувало серцеву недостатність), яка закінчувалась, у більшості випадків, смертю до тридцятиліття. Te, що він розпочав свою діяльність як психіатр, з одного боку, вплинуло й на характер подальшого осмислення ним вже філософської тематики. Через хворобу він був позбавлений можливості брати участь в "підліткових забавах" однолітків, не міг займатися верховою їздою, плаванням і танцями, часто був самотній. Коли він став студентом-медиком, і його стан був остаточний діагностовано, він відпустив собі (згідно "теорії") тільки десять років життя, але сприйняв це стоїчно, почавши самолікування за допомогою строгих режимів. В той же час він почав напружено працювати з метою досягнення висот думки до того, як його наздожене смерть. Тому в написання "Загальної психопатології" Ясперс вклав все, що міг, і завжди визнавав, що це було його найзначніше досягнення.

Після виходу "Загальної психопатології" [6] в 1913 році і захисту її як докторської дисертації по психології у професора В. Віндельбанда, що викладав філософію в той період також і в університеті Гайдельбергу, Ясперс в принципі відходить від психіатрії. По суті, в "Загальній психопатології" Ясперсом був відтворений весь категоріальний апарат психіатрії з феноменологічних позицій. Вводячи термін "феномен" в психіатрію, Ясперс зняв наклеп з його застосування нібито лише для позначення вузької сфери індивідуальних психічних переживань, що співвідносили з первинним розумінням його Гуссерлем в його дескриптивній психології проявів свідомості. Пізніше використання Гуссерлем поняття феномена в сенсі "вбачання суті" (Wesensschau) він не вважав корисним для своїх цілей. В основному Ясперс дотримувався феноменологічної моделі свідомості "Логічних досліджень", в якій свідомість вважається як нескінченний "потік", але проте синтезованої і цілісної форми. У цьому потоці, проте, вирізняють окремі одиниці, власне Гуссерлеві "феномени", що також характеризуються цілісністю, які можна розглядати як в їх своєрідності, так і в єдності з потоком.

З іншого ж боку, вже у своїй "Загальній психопатології", методологічними засадами котрої були розуміюча психологія Дільтея та розроблений молодим Гуссерлем метод описової психології (до запропонованого зрілим Гуссерлем методу "споглядання сутностей" Ясперс так і залишився байдужим), Яспрес тлумачить патологічні вияви психіки не так симптомами розпаду особистості, як спробами вкрай напруженого пошуку нею власної неповторної (й у цьому сенсі самоцінної) індивідуальності. Саме з цих позицій і варто оцінювати аналіз Ясперсом патологічних станів - як роботу людини "на межі" своїх можливостей. Для цього слід дещо заглибитись слідом за Ясперсом у "механіку" цієї роботи.

Однією з найбільш важливих характеристик свідомості за Гуссерлем є його інтенціональність, тобто спрямованість на предмет ("свідомість про щось"), яка може бути конкретизована, будучи розглянутою з погляду структурного розмаїття актів свідомості, в рамках яких даються наочності [2]. Таким чином аналізуються модифікації актів свідомості типу сприйнять, спогадів, фантазій тощо. Суб'єкт-об'єктне протистояння Ясперс вважав первинним і "жодним чином не усуненим" феноменом, у зв'язку з чим він протиставив свідомість того, що оточує, наочну свідомість (Gegenstandsbewusstsein), свідомості свого Я, самосвідомості (Ichbewusstsein) [6]. Відповідно до такого внутрішнього поділу ставало можливим описувати спочатку саму по собі анормальну реальність, а потім переходити до форм зміни самосвідомості. Нероздільність цих складових в переживанні була позначена як сукупність відносин, розчленовування якої виправдане тільки необхідністю відповідних описів.

Зміни свідомості, які ведуть до нервових та психічних захворювань, йдуть тим же шляхом, яким відбуваються і зміни свідомості будь-якої людини у екстремальній ситуації. Перша відмінність полягає у тому, що для хворої людини екстремальною може бути цілком невинна і буденна ситуація. Друга - у тому, що мобілізація усієї свідомості у хворої людини вводить її у стани, з яких вона не може вийти самостійно. Нарешті, третя - у тому, що мобілізація свідомості у хворої людини вводить її у стани, які не допомагають їй опанувати ситуацією по-справжньому: хворий по суті "виключається" з екстремальної ситуації, входячи у свій власний внутрішній світ, тоді як здорова людина, а особливо фахівець з роботи у екстремальних ситуаціях лише переключається зі звичайного, буденного режиму роботи свідомості на екстремальний, але не екстремально-хворий, а екстремально-продуктивний режим роботи свідомості. Саме у цьому контексті слід оцінювати виявлене Ясперсом при аналізі роботи свідомості у екстремальних ситуаціях.

Сукупність відносин між вимірами свідомості, за Ясперсом, ґрунтується на характері переживання простору і часу, своєї тілесної свідомості (Leibbewusstsein), свідомості реальності (Realitatsbewusstsein) [6]. Далі Ясперс провів підрозділ у зв'язку із зіставленням (контрастом) емоційного стану (Gefulilzustand) і потягу (Trieb), кожне з яких підрозділяється вже усередині себе. Нарешті, всі ці підрозділи були охоплені розділенням феноменів на безпосередні (unmittelbare) і опосередковані (vermittelte). Наступним зіставленням виявилося універсальне протистояння форми змінному змісту, оскільки останній стає ясним тільки в сприйнятті, уявленнях, думках, відчуттях, потягах, самосвідомості, які і є формами психічних феноменів і позначають характер існування (Daseinsweise). У цьому підрозділі також утілилася ідея про інтенціональність, оскільки зміст відображає наочне, тоді як спосіб, яким індивідуум має перед собою предмет, є формою.

Ці та інші чітко позначені підстави склали той фундамент, на якому Ясперс приступив до систематизації всіх аномальних психопатологічних феноменів. До цього дня його уявлення залишаються базою феноменологічних і клінічних досліджень. Так, одним з центральних понять у вченні про деперсоналізацію - розлад, що займав так багато місця в подальших побудовах екзистенціального аналізу, є Ясперовий перший критерій для розладів самосвідомості. Згідно цьому критерію, в основі деперсоналізації лежить переживання недостатності активності Я. Далі Ясперс розділив цей критерій на два підпункти: 1) порушення переживання відчуття свого існування, 2) порушення активності Я. Перший підпункт характеризує порушення відчуття первинного пасивного буття, відчуття свого Я, тобто самовідчуття. Другий підпункт характеризує порушення усвідомлення активності Я як цілеспрямованої діяльності, яка лежить в основі формування більш зрілих рівнів, - вже не самовідчуття, а власне самосвідомість.

Формування самовідчуття створює передумови для вирізнення суб'єкта і прояву його активності. Як самовідчуття - плотська підкладка Я, з якої народиться доросла самосвідомість, є базисом для розвитку більш зрілих і надалі домінуючих рівнів самосвідомості, так вітальна деперсоналізація постає первинним, ініціальним розладом деперсоналізації для розвитку нерідко переважаючих на подальших етапах формування синдрому деперсоналізації алопсихічного, соматопсихічного і аутопсихічного її типів [6]. Починаючи з робіт Гуссерля і Ясперса, при аналізі будь-яких тілесних порушень (Leibstromungen) разом з розладами "відчуття", що традиційно вирізняються, тобто симптомами, що відображають патологічні зміни термічних, гаптичних, кінестетичних і вісцелярних відчуттів, прийнято розглядати і прояви, пов'язані з усвідомленням якогось цілісного "образу тіла" або "тілесного Я". Tаке усвідомлення, проте, стає можливим тільки тоді, коли власне тіло сприймається як об'єкт - носій відчуттів, що суб'єктивно переживаються. Об'єктивне, за Ясперсом, сприйняття власного тіла припускає дистанціювання від свого "тілесного Я", що зв'язане з певним оцінним ставленням до тіла як об'єкту. На психологічному рівні мова йде про стабільний, фіксований зміст представлень індивіда про своє "тілесне Я". І на психопатологічному рівні відношення до власного "тілесного Я>> зберігає змістовний характер і виступає поза зв'язком з якими-небудь конкретними феноменологічними структурами.

Як указує Ясперс, такого роду "змістовні" психопатологічні утворення залишаються в межах психологічно зрозумілих ("змістовно зрозумілих") розладів, що виявляються у формі іпохондрії, нарцисизму тощо [6]. Для нього феноменологія була емпіричним актом, що утворюється завдяки повідомленням хворих. Саме тому він так високо цінував докладні історії хвороби - їх розширення, особливо порівняно з часами Пінеля, коли історія хвороби могла займати об'єм не більш за сторінку, що дозволяло б глибше проникнути у внутрішній світ хворого. Це стало закономірним наслідком переваги індуктивного методу з його вирізненням загального за рахунок індивідуального і специфічного, методу феноменологічного, такого, що зберігає в своїх поняттях структуру реального різноманіття ознак. У основних рисах цей метод мав походження від дескриптивного методу Гуссерля. Було очевидно, що подібний психологічний метод явно відрізняється від природничонаукових описів, оскільки предмет в даному випадку не постає сам по собі перед нашим поглядом як плотський, адже досвід є лише уявленням. У пропонованому методі Ясперсом опис вимагав, окрім систематичних категорій, вдалих формулювань і контрастуючих порівнянь, виявлення спорідненості феноменів, їх порядку проходження або їх появи на нездоланних відстанях, і мав своїм завданням наочно представляти психічні стани, що переживаються хворими, розглядати їх споріднені співвідношення, якомога строгіше розмежовувати їх, розрізняти і визначати їх в часі.

Аналогічно з вимогою пояснення змісту станів свідомості хворої людини у екстремальній ситуації, слід з'ясовувати і зміст свідомості фахівця, який працює у екстремальних ситуаціях. Він не просто "переключається" на ектремальний режим роботи свідомості, який є "чорною скринькою" для нього, але повинен розуміти себе у цьому екстремальному стані - розуміти, щоб контролювати, контролювати себе, а отже і ситуацію.

Показово описує Ясперс стан хворої людини у екстремальній ситуації як втрату самоконтролю: "У екстремальних ситуаціях - коли людина украй виснажена, коли його охоплює реальне відчуття безсилля, коли весь її вітальний настрій перероджується в повну байдужість, - просте твердження типу "все кінчено" звучить цілком щиро і правдоподібно. Коли ж перед цією людиною ставиться питання про те, чи дійсно він не хоче зробити над собою ще хоч би одне зусилля, чи дійсно у нього є бажання беззастережно примиритися з цією своєю слабкістю і безпорадністю, вона часто утримується від відповіді" [6]. Саме тому фахівець повинен не просто вміти переключитися на "екстремальний режим" усвідомлення і діяльності, він повинен розуміти себе у цих станах, відповідати собі, а за необхідності і іншим, як він "прораховував ситуацію". Як би це не здавалося неможливим нефахівцю - не просто діяти, а ще й думати у екстремальній ситуації!

Звісно такі можливості не є повного спонтанністю - фахівець "прораховує ситуацію" як правило на підставі певних шаблонів поведінки, напрацьованих завчасно. Aлe чи можна напрацювати їх завчасно у звичайній ситуації, тим більше подумки? Безумовно, самого лише моделювання ситуації, її аналізу абсолютно недостатньо. Але без такого аналізу фахівець ризикує виявитися заручником тих своїх психічних станів, у які він потрапляє у першій своїй екстремальній ситуації - зовсім як хвора людина, про яку пише Ясперс. "При деяких екстремальних ситуаціях, створених діями самого суб'єкта (дітовбивство, вбивство), мають місце реакції незвичайного типу. Подія, що змінює всю долю людини, породжує подібні до маячні переживання релігійного навернення (Bekehrungserlebnissen) в рамках гострого психозу. Зміст таких переживань наполегливо зберігається суб'єктом як основа всього його подальшого життя" [6]. Таким чином, не людина керує собою у екстремальній ситуації, але потрапляючи у таку ситуацію, хвора людина відтворює ті дії, які колись дозволили їй успішно з неї вийти - причому буквально, як релігійний ритуал, виключивши самоконтроль і активну свідомість, лише спостерігаючи за собою ніби збоку. Але екстремальні ситуації ніколи не бувають тотожними - те, що допомогло у одній, може завдати шкоди у іншій. Tому фахівець має активно використовувати свій попередній успішний досвід, а не намагатися шаблонно повторювати його, навіть якщо він настільки ж важливий для нього, як і для хворої людини. Для цього фахівцю слід особливо ретельно аналізувати, моделювати свою власну поведінку під час екстремальних ситуацій, у які він був задіяний раніше - особливо це важливо щодо першої з них ("бойового хрещення"). ясперс екзистенційний мотивація світогляд

Таке завдання цілком по силам фахівцю з роботи у екстремальних ситуаціях. Адже, за Ясперсом, навіть психічно нестійка людина здатна осмислювати свою поведінку. Але завжди є межа того, що піддається осмисленню - навіть для найрозумнішої, та найбільш вольової людини, не кажучи вже про хвору. "Психоз має деякий сенс - причому це може відноситися або до психозу як цілому, або до окремих його деталей. Він служить для захисту, він оберігає, він дозволяє вислизнути від дійсності, він виконує бажання. Його джерело - це конфлікт, що став нестерпним, з реальністю. Aлe значення подібного розуміння не слід перебільшувати. По-перше, механізм трансформації сам по собі не можна зрозуміти в принципі. По-друге, кількість аномальних явищ, що реально мають місце, майже завжди більше тої, яка може бути об'єднана в рамках цілісного, доступного розумінню контексту. По-третє, навіть в тих випадках, коли травматичне переживання грає роль причинного чинника, буває важко оцінити дійсну міру його значущості з цієї точки зору".

У "Психології світоглядів" [7], що є, ймовірно, "першою ластівкою" німецького екзистенціалізму, Ясперс, слідом за Дільтеєм, спробував розробити вчення про основні форми можливих світоспоглядань. Однак чи не найбільшою мірою на формування власне філософських поглядів Ясперса вплинула екзистенційна філософія Кіркегора. І навпаки, своєрідною лінією відмежування від спроб тлумачити філософію як науку для нього стала раціоналістична традиція Декарта - Гегеля - Маркса. На противагу цим мислителям, Ясперс вбачає у справжній філософії не певну систему філософських знань, а сам живий процес філософського мислення ("екзистенційного філософування"). Відправною точкою системи екзистенціальної філософії самого Я. є поняття межової ситуації (приклади останньої - боротьба, провина, страждання, хвороба, смерть); основоположними категоріями - історичність; свобода; комунікація; буття-в-світі; справжнє буття (екзистенція); "охоплююче" - неосягненна межа будь-якого буття та мислення (трансценденція, Бог). Відповідно мислення у ракурсі буття-в-світі постає як "орієнтація в світі"; у вимірі екзистенції - висвітленням екзистенції; в осягненні трансценденції - метафізикою, котра характеризує свій предмет, що не піддається автентичному, прозорому вираженню через своєрідні шифри буття. У переломні періоди людського існування, тобто в екстремальних ситуаціях, у моменти найглибших потрясінь відбуваються тектонічні зсуви на всіх рівнях і в усіх вимірах буття - аж до руйнації означених шифрів, не кажучи вже про звільнення особистості від тягаря повсякденних клопотів "буття-в-світі" чи ідеальних запитів і наукових уявлень трансцендентального "буття-в-собі". Внаслідок таких зсувів у людини й з'являється (реалізується) можливість сягнути справжнього "осяяння екзистенції", відкрити для себе трансцендентну, божественну реальність і залучитися до неї через безпосереднє, самозречене переживання Бога.

Екстраполюючи на нашу дослідницьку проблему, можемо сказати, що таким справжнім "внутрішнім" Я, справжньою екзистенцією для фахівця з роботи у естремальних ситуаціях постає його стан у такій ситуації як стан його максимальної персональної ефективності, "боєздатності". Це стани, у яких особистість не просто досягає свого "екстремуму" можливостей, але ніби зливається з ситуацією, тоді як ситуація, своєю чергою, зливається з цією особистістю, стає критично залежною від дій особистості. Таку ситуацію важко оцінити засобами наукового пізнання, зокрема таких наук, як психологія, фізіологія тощо.

Філософію (специфічним для котрої, за Ясперсом, є інтуїтивно-умоглядне споглядання) та науку (вузькораціональне, розсудкове трактування) Ясперс розглядав як принципово відмінні за своїм змістом і підходами вияви людського духу [8]. Предмет науки, а отже, і її значення, як стверджував Ясперс, - локальні; вона вивчає окреме - взяте саме по собі, об'єктивне - ізольовано від суб'єктивного, матеріальне - від ідеального тощо. Tому сенс буття, життєвий світ або історію (родову чи індивідуальну) людини, котра є суб'єктом і водночас об'єктом, істотою духовною і разом з тим матеріальною, засобами науки, на думку Ясперса, автентично осягнути неможливо (оскільки насправді "немає ні світу, позбавленого Я, ні Я, позбавленого світу"). На це спроможна, як наголошував Я., лише філософія, котра, розглядаючи матеріальне й ідеальне, суб'єктивне та об'єктивне у їх взаємопроникненні, сягає основи, яка єднає і обґрунтовує ці моменти. Крім того, Ясперс загалом віддавав перевагу індетерміністським поглядам перед жорстко детерміністськими, будучи переконаним, що не може бути таких законів розвитку, які повністю визначали б історичний перебіг природних чи суспільних процесів.

Ясперс не тільки не вважав визначальною теоретико-пізнавальну функцію філософії, а й взагалі заперечував можливість прогресу у пізнанні, зокрема філософському, як і відповідність справжньому історичному поступу передбачень, обґрунтованих за допомогою логіко-понятійного пізнавально-доказового арсеналу науки. Філософія, як наголошував він, має забезпечувати людині орієнтацію в навколишньому розмаїтому й історично плинному світі, освітлювати, робити досяжною екзистенцію (справжнє людське буття), і нарешті, - через піднесення метафізичного погляду особистості надавати їй можливість стрибнути "до безумовного буття", дотику до вищої духовної сили, трансценденції. У вирішенні цих завдань визначальну роль покликане відігравати не дискурсивне, логічне мислення, а розум, що поєднує інтуїтивне та дискурсивне, і філософська віра, котра, з одного боку, підноситься над усіма різновидами наукового пізнання; з іншого ж - істотно відрізняється й від традиційної віри одкровення, наближаючись скоріше до скептицизму, ніж до догматизму. Виявляючи межі знання, скептицизм тим самим вказує, за Ясперсом, не на ніщо, а на дещо суще, але неосяжне, що є предметом не філософського знання, а філософської віри. З одного боку, воно (суще) фіксується вірою в існування трансцендентного; але не може бути доведене за допомогою позитивних доказів розуму; з іншого ж боку суще - предмет віри саме філософської, такої, що все ж передбачає знання про трансценденцію, як таке, що підтверджується аргументами розуму, щоправда суто негативними.

Якраз саме таке, засноване на усвідомленні екстремальних ситуацій, філософської віри, сумнівів та подивів філософське осягнення навколишньої (у тому числі історичної) реальності німецький мислитель відрізняв від традиційної філософії й називав філософуванням (чи екзистенційним філософуванням). Він наголошував, що людина неспроможна наблизитися до свого автентичного існування (екзистенції) за допомогою розсудково-понятійного інструментарію традиційної філософії; екзистенцію можна лише прояснювати, робити досяжною, зримою. У цьому плані філософування постає таким, що не має завершення, відкритим й безупинним заглибленням особистості у саму себе, діяльністю, котра виробляє внутрішній зміст людини і не може знати свого кінцевого сенсу. У контексті такого тлумачення філософія набуває чітко вираженого етичного характеру. Водночас власне етичні проблеми Ясперс прагне розглядати крізь призму запитів сучасності з обов'язковим врахуванням, щоправда, усієї її багатовимірності, відкритості й мінливості, оскільки будь-яка категоричність та однозначність.

На наш погляд, саме філософія Ясперса як одна з головних версій екзистенційної філософії, дозволяє адекватно виразити ту проблематику, яка пов'язана з осмисленням потенціалу удосконалення підготовки фахівців з роботи у екстремальних ситуаціях - від селекційної та організаційної - до мотиваційної та світоглядної її складових.

Список використаних джерел

1. Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник /І.В.Бойченко. - K.: Знання, КОО, 2000. - 723 с.

2. Гуссерль Э. Картезианские размышления/Эдмунд Гуссерль. - СПб.: Наука. Ювента, 1998. - 315 с.

3. Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство / Пер. с фр. И.Я. Волевич, Ю.М. Денисов, А.М. Руткевич, Ю.Н. Стефанов; Общ. ред., сост., предисл., примеч. А.М. Руткевич. - М.: Политиздат, 1990. - 415 с.

4. Сартр Ж.-П. Буття і ніщо. Нарис феноменологічної онтології / Пер. з фр. В. Лях, П. Таращук. - K.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2001. - 854 с.

5. Сартр Ж.П. Экзистенциализм - это гуманизм //Ницше Ф., Фрейд 3., Фромм Э.

6. Дамю А., Сартр Ж.П. Сумерки богов,- М.: Политиздат, 1990. - С.319-344.

7. Ясперс К. Общая психопатология / Пер. с нем. JI. О. Акопяна под ред. докт. мед. наук В.Ф. Войцеха и канд. филос. наук О.Ю. Бойцовой /Карл Ясперс. - М., "Практика", 1997. - 1056 с.

8. Ясперс К. Психологія світоглядів / 3 нім. пер. О.Кислюк, Р.Осадчук. - K.: Юніверс, 2009. - 464 с.

9. Ясперс К. Философская вера /Карл Ясперс // Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М.: Политиздат, 1991. - С.273-365.

Размещено на Allbest.ru