Історико-філософські аспекти феномена страху

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історико-філософські аспекти феномена страху

Мовчан М.М.

Дослідження страху як важливого модусу сучасного буття людини стає особливо актуальним в перехідні періоди розвитку суспільства, в точках екстремуму соціальних систем, коли підвищується інтенсивність відчуття страху, і він отримує глобальний характер. В давнину люди співчували тим, кому доведеться жити в епоху перемін, і їх слова можна в цілому віднести до більшості людей, що живуть в сучасній Україні. Україна має всі ознаки «цивілізаційного страху». Прогресивний розвиток українського суспільства пов'язаний з подоланням багатьох несвідомо існуючих соціокультурних страхів, починаючи з архаїки і закінчуючи модерними та постмодерними жахами. Страх не дає особистості пересічного українця діяти конструктивно, захищаючи свої інтереси і права, руйнує його гідність та значно знижує можливість розширення нового, позитивного світорозуміння і світовідчуття.

Страх має метафізичне підґрунтя і сприяє породженню екзистенціальних потреб в особистості, що у свою чергу визначає систему ціннісних орієнтацій і модель поведінки у соціумі. Тому проблема страху в інформаційному суспільстві стає актуальною для філософського аналізу і тісно стикається з умовами людського буття. Сьогодні, власне філософського дослідження екзистенціалу страху у вітчизняній науці відверто бракує. На нашу думку це пов'язано з ідеологічною настановою минулого, що страх може «породжувати» тільки негативні соціокультурні інститути (систему експлуатації, міф, релігію тощо), яких радянське суспільство і держава були повністю «позбавлені». Таким чином, нормальний філософський аналіз страху начебто втрачав будь-який сенс. В українській філософії на тривалий час було загальмовано процес філософського бачення природи страху, визначення, значення цього екзистенціалу в бутті особистості і людства. В Західній філософії аж до середини XIX ст. страх розглядався як певне суб'єктивне відчуття, але цей феномен так і не отримав понятійного філософського статусу (виняток - хіба що філософія Б. Паскаля та Т. Гоббса).

Започаткував філософський розгляд страху Г. Гегель. С. К'єркегор, Ф. Ніцше, З. Фрейд, О. Шопенгауер починають трактувати цей феномен як філософське поняття, невизначеність котрого пояснюється недостатнім рівнем розкриття його онтологічної різноманітності. Страх як екзистенційне відчуття вводиться С. К'єркегором і в подальшому розробляється М. Хайдеггером, К. Ясперсом, П. Тілліхом, Ж.-П. Сартром та ін. Велику увагу дослідженню страху приділяв психоаналіз і неофрейдизм (З. Фрейд, К. Юнг, Е. ромм та ін.). В радянській науці окремі аспекти феномена страху розглядали С. Аверінцев, В. Андрусенко, М. Бахтін, П. Гайденко. Проблема страху проаналізована в працях сучасних російських філософів Б. Ємельянова, А. Замалєєва, А. Королькова, І. Осипова, О. Райкової та інших.

В сучасній вітчизняній філософії і суміжних дисциплінах дана проблема залишається маловивченою. Лише останнім часом в Україні з'явилися дослідження, що торкаються різних сторін цього феномена, авторами котрих є І. Бичко, Л. Газнюк, В. Лук'янець, Н. Паніна, О. Туренко, Н. Хамітов та ін.

Накопичений теоретичний і фактичний матеріал, різноманітні підходи і дискусійні точки зору в обговоренні феномена страху і шляхів його теоретичного описання вимагають поглибленого вивчення історичного і сучасного стану цієї проблеми, а також подальших творчих напрацювань у цьому напрямі. Метою даної статті є аналіз специфіки феномена страху в культурно-історичні епохи - античність, Середньовіччя, Відродження, Новий час, XIX та XX ст.

Екзистенціал страху є однією з сутнісних характеристик людського буття, і тенденція усвідомлення причин та шляхів його подолання завжди була у філософських роздумах мислителів. В античній і філософії людина не лише переживала страх, але й робила його предметом своїх дослідницьких інтенцій, вольових і моральних посилань. В концепціях Платона й Аристотеля розуміння страху поєднувалося з основоположним принципом «золотої середини». Страх, як і протилежний до нього полюс героїзм, є екстремальним станом душі. Платон, як прихильник метемпсихозу душі після смерті, виділяв два основних види страху: страх природний, до-соціальний - страх майбутніх утрат, який може бути посланим, «наведеним» із царства мертвих, це - страх перед Аїдом («Федон»); страх соціальний (сором) як страх чужої думки, божественний страх закону. Аристотель виділяє страх і описує його в «Риториці» та «Поетиці»: «... Страх - певного роду неприємне відчуття чи хвилювання, що виникає з уявлення про майбутнє зло, яке може згубити нас чи спричинити нам неприємність». Філософ пов'язує страх із стражданням. В його концепції потрібно звернути увагу на три важливих моменти: 1) страх виникає як результат порушення цілісності соціальних модусів існування; 2) страх універсальний, його сила - в ізоморфізмі зла (нещасть); 3) страх має позитивне значення, він - фактор, що мобілізує на захист цілісності, виховує людину.

Епікур на чільне місце своїх філософських роздумів поставив проблему позбавлення від страху, від страху смерті (як і від самої смерті). Геніальність цього мислителя, як відзначає І.Ялом, в тому, що він передбачив сучасний погляд на несвідоме, адже більшість людей не усвідомлює страху смерті. Епікур писав, що цей «страх проявляється зовсім в іншому: у когось - в надмірній набожності, у когось - у всепоглинаючому накопиченні грошей чи в сліпому прагненні до пошани і влади» [1,с.102]. Від страху смерті Епікур «спасає» людину, елімінуючи саме післясмертне існування Я як «іншого Я», яке «могло б оплакувати свою власну утрату, і стоячи, спускати стогін, при баченні самого себе, розпростертого на землі і відданого на поталу тваринам і вогню». Представник стоїчної філософії Епіктет вважав, що справжній страх - це внутрішній страх (малодушність), а все зовнішнє не дається нам у володіння і його не потрібно боятися. Епіктет схильний до парадоксів: «Людина не повинна нічого боятися, вона повинна бути безстрашною і разом з тим вона повинна жити з острахом»... Бути безстрашним в одних випадках, побоюватися - в інших [2,с.147].

Екзистенціал страху в епоху античності етимологічно був пов'язаний зі словами - загроза, потрясіння, утеча, покарання, переступання через межі. Для античної людини страх знаходився передусім поруч з людиною, і в середині самої людини.

В добу Середньовіччя страх інтерпретувався філософією передусім через призму євангельських положень, чого не можна однозначно сказати про повсякденну культуру «низів»; хоч і вплив останньої на філософію безперечно був. Окрім страху фізичного, страху втрати, каліцтва і «смерті першої» (фізичної), яких людині, згідно Святому Письму, не потрібно боятися - адже вони зачіпають лише тілесну оболонку і земну, гріховне життя, оскільки вони є засобом прикріплення до процесу відтворення гріхів (тобто земного життя) і, відповідно, відтворення зла, Біблія особливо виділяє страх за душу, страх за можливість її очищення і спасіння. Ці інтенції втілюються в особливому універсальному понятті Страху Божого, яке включає в себе багато теологічних і екзистенціальних смислових відтінків і нюансів. екзистенціал страх філософський

Страх Божий створює комплекс релігійно-екзистенціальних перешкод, які екзистенціально-привінтивно утримують людину від гріха і зла. Зазначимо, що Максим Сповідник виявляє амбівалентність Страху Божого: одна складова страху («один страх» - нечистий) народжується покаранням, від нього народжуються - поміркованість, терпіння, покладання на Бога, безпристрасність, з якого витікає любов. Інша складова («інший страх» -»чистий») зв'язана із самою любов'ю, продукуючи в душі благоговіння (для припинення можливого нехтування Бога). По суті, Страх Божий - це поєдинок, боротьба двох страхів (або двох різновидів страху) за умови перемоги творчого страху. Страх Божий - це, передусім, страх, перетворений любов'ю до Бога («справжньою любов'ю»), тобто благоговіння. Нові імпульси і нові смислові обертони Страх Божий дістає в Новому Завіті, адже Ісус Христос, здійснюючи перше воскресіння, торжествує над смертю, повністю знищить, переможе смерть. Приклад Христа, його жертовної смерті вказує шлях спасіння, адже «коли Ісус зійшов у пекло, злякалася смерть, втекла смерть і утечу її виявила боязнь» [3,с.135].

У Ранньому Середньовіччі страху смерті нема, як нема і страху перед покійниками. Страх породжувала смерть «неправильна» - смерть, яка знаходилась за межами установлених правил. Основним страхом Раннього Середньовіччя був страх прокляття, і, відповідно, страх вічної (другої) смерті. Безумовно те, що кожна людина, як земна істота, відносилася до акту помирання негативно і з неминучим страхом смерті. Але середньовічна віруюча людина, намагалася знайти «ліки від страху» - і знаходила їх в релігії, у філософії тощо. Страх смерті в релігійній трактовці інтерпретувався як не гідний справжнього християнина, як ганебний вияв церковної віри і потурання диявольським силам, як допущення переваги земної, гріховної оболонки. Для Середньовіччя характерним страхом є страх бути захопленим страхом раптово, зненацька, і в самотності. Тому страх раптової смерті можна було подолати системою превентивних ритуалів, а страх самотньої смерті, - прилюдністю останнього причастя і соборуванням помираючого.

Менталітет епохи Відродження успадкував від античності страх перед морською безоднею, з усією гамою негативних нюансів цього страху. Море приховувало і чудовиськ, і демонів, і сатану - море було екзистенціальним вузлом страху, смерті, безумства, ірраціональною безоднею. Страх моря переплітається з іншими страхами - страхом самотності, страхом неприродних станів, страхом безумства, страхом дивовижності, страхом якоїсь вкоріненості Чужого, Іншого в людську оболонку. Відзначимо наступні важливі моменти: 1) два сильних страхи, укорінених в людській ментальності, - страх Сатани і страх моря - екзистенціально пов'язувалися з безумством. Божевілля в той час, люди лікували надзвичайно «радикальним засобом», таким як подорож в переповненому страхом мінливому морі; 2) витісняючи страх, здійснюючи боротьбу із божевіллям, «лікуючи» його, західноєвропейське суспільство одночасно боролось із самотністю бродячих божевільних, юродивих, насильницьки створюючи їм на «кораблі дураків» мікромодель, копію «нормального» суспільства (соціуму).

В класифікації страхів, що беруть початок в Середньовіччі, особливе місце займає страх зав'язування вузлика, який символізував безпліддя, кастрацію, імпотенцію, фригідність (про це свідчать Ж. Боден, П.де Ланкр та ін.) [4,с.39]. Постійний страх укорінився у середовищі людей, всередині людини саме тому, що все негативне (хвороби, смерть, нестатки тощо) не проходить само по собі, неприродне, є наслідком втручання диявольських сил і більш того є помстою ображеного святого, праведників. Особливий вид страхів - страх демонічних сил, страх сатани, до якого був близьким страх вовків (оборотнів) - «пекельного звіра», страх безумства і страх спокуси пошуками земного раю [4,с.213].

Страх майбутнього, що наповнене прийдешніми небезпеками, спонукав до тлумачень знамень, до виявлення взаємозв'язків матеріального і духовного світів, які впливають на долі людей. До речі, середньовічна теологія і філософія боялися магії, оскільки магія загрожувала знищенням середньовічного образу універсуму - завершеного і замкнутого, позачасового і позаісторичного, а це означало можливість вибору людиною диявольського. Магія й астрологія із сфери демонічного в епоху Відродження переходить в сферу, де суворі поняття, геометричні структури розуму дістають гнучкість, жвавість і жагу. Страх і жахи, що народжуються в результаті зіткнення з глибинними силами, угамовуються за допомогою магічних процедур і астрологічних викладок.

Екзистенціал страху в часи Реформації XVI ст. - нового витка розвитку сотеріологічних (рятівних) обґрунтувань - перетворювався в певний «концептуал», дякуючи діяльності теологів-протестантів - М. Лютера, Ж. Кальвіна та ін. Вони відстоювали авторитет віри виходячи з положення про протиріччя Бога і людини один до одного, про необхідність дистанції між ними, благочестя зі Страхом Господнім. Образ людини як тимчасової, кінцевої істоти, покинутої в безпорадному чеканні між двома пришестями Христа, провокував, на думку М. Лютера, на гостре, жахливе усвідомлення непозбутньої провини перед Богом. Страх Господній у сукупності з почуттям вини несе спасіння дає захист від Бога. «Господь не спасає фіктивних грішників. Будь грішником і хоробро гріши, але ще більш хоробро вір у Бога і радій у Христі, бо він переможець над гріхом, смертю і злом» [5,с.281-282]. Коріння лютеранської боротьби зі страхом (і подолання смерті) містяться в знаменитій тезі «Тільки вірую» на противагу спасінню через «добрі справи».

Класичне розуміння значення феномена страху в добу Нового часу можна побачити у філософії Р.Декарта. Згідно за його концепцією страх «присутній» у людській душі не як екзистенціал, а як психологічна пристрасть, поряд з іншими пристрастями. У своїй праці «Пристрасті душі» філософ виділяє три групи пристрастей: 1) фізіологічні ( де відчуття нав'язують свій закон суб'єкту) - від захоплення до гніву, від радості до печалі; 2) психологічні пристрасті (де душа й тіло реалізуються в єдності у середині пристрастей), які можуть виходити і від об'єкта, і від суб'єкта - страх, надія, любов, бажання, ненависть; 3) моральні пристрасті (вони пов'язані із свободою волі), що несуть «печать душі», виявляючи людину як «духовну тварину» (наприклад, щедрість). Щоб вгамувати чи перемогти емоції душа мусить спиратися на два почуття - печаль і радість. Для цього потрібно надавати перевагу не емоціям і почуттям, а розуму, тому що він зорієнтований на пошук Істини і виступає основним «оцінювачем» пріоритетів у виборі прийнятних емоцій. Душа людини, діяльність якої, згідно за Р.Декартом, пов'язана передусім із «залозою» в мозку, при появі «страшного» предмету «відчуває страх» і може, при особливій «силі» душі впливати на дії людини - зупинити втечу, спонукати до поєдинку. Одного бажання і волі душі недостатньо для боротьби зі страхом (і взагалі з «пристрастями» - емоціями). Основний залог перемоги над пристрастями - інтелектуальний, тобто знання Істини, а в даному випадку, усвідомлення наслідків втечі від страшного, «прорахування» варіантів розвитку подій.

Б. Паскаль виходить із «представлення» страху (разом з іншими пристрастями) суто в живих предметах. Розуміння і відчуття проблеми страху пов'язано не стільки з фіксацією зв'язку страху з живими тілами, скільки з інтерпретацією християнських догматів в дусі екзистенціалізму. Мислитель впевнено вибирає в якості ідеального страхоборця Ісуса. Ісус перебуваючи в сумніві і в страху смерті, молиться про те, щоби проявилась воля Бога-Отця. «Але, узнавши Його волю, Він іде назустріч їй, щоб принести себе в жертву» [6,с.331]. Тому Христос, який згідно за Б. Паскалем, відчуває по сей день (і до кінця світу) страждання і самотність в жаху ночі, є прикладом для віруючої людини, яка не повинна спати в цей час. Людина бачить лякаючі простори всесвіту, які її оточують. Б.Паскаль підкреслює, що «нема для людини нічого важливішого, ніж її доля; нема для неї нічого страшнішого, ніж вічність» [6,с.193]. Саме смерть відкриває ворота жахливої вічності і загрожує цим кожну мить людського життя. Жах полягає і в щохвилинній можливості смерті (і вічності), і в неминучості смерті, і незнанні про «змістовне» наповнення екзистенціальної вічності людини - «вічного небуття, вічних мук». Без напруженого осягнення власної участі, подолання страху смерті і боротьби із самою смертю не може скластися справжнє людське буття.

Перші зауваження, пов'язані із сучасною проблематикою страху можна знайти ще у молодого Г.Гегеля. Мова йде про одне цікаве місце із «Феноменології духу» [7,с.136-145], в якому Г. Гегель показує діалектику пана і раба. Пан переміг раба і думає, що винесе із перемоги визнання самого себе як пана, так як він одержав свою перемогу дякуючи презирству до смерті, ризику якому він піддавався до останньої хвилини. Пан стверджує, власне, що абсолютне визнання свідомості зобов'язано цій свідомості вже по одному тому, що вона не відчувала «страху», тоді як, навпаки, свідомість, що відступила перед ризиком, не може мати іншої реальності, крім визнання іншого як себе, як ipse. Але якрозмірковує Г. Гегель, гранична істина відносин пана і раба не така. Майбутнє належить рабу, а панування - це історичний тупик. Чому? Що примушує стверджувати, що раб є межова істина пана? Те, що раб на протилежність пану пізнав страх. Пан не мав творчого досвіду негативності, яку пережив раб. Свідомість раба відчувала страх не з приводу тієї чи іншої речі, на протязі того чи іншого часу, вона переживала страх з приводу усієї його сутності у цілому, тому що вона пережила страх смерті, який є абсолютним паном. Таким чином, ні відвага, ні ризик не розкривають людину і її усвідомлення самої себе. Це робить загроза небуття. Потрібно, на наш погляд, правильно зрозуміти Г. Гегеля. Велич раба не в тому, що він відступив. За це він покараний своїм рабством. Його велич у тому, що він побачив тотальність свого буття, яка зосереджена у спілкуванні своєї смерті, і побачив цю тотальність як можливість не бути. Пан відчував, можливо страх за ті чи інші свої багатства, боявся отримати рани в битві; він не пізнав (тому що він пан) страху смерті, і він, власне, не знає ні себе як тотальність, ні цю тотальність як негативність.

Одне з чільних місць в екзистенціальної філософії займає поняття страх. Екзистенціалізм декларує, що світ тим страшний, бо в ньому немає смислу, він не піддається людському розумінню. Під маскою доброзичливості люди діють один проти одного.

У книзі «Страх і трепет» датський філософ С. К'єркегор приділяє увагу феномену страху в контексті проблематики віри і знання. Сюжетна лінія цього твору присвячена старозавітній повісті про Авраама. «Бог спокушав Авраама... Бог сказав: візьми сина твого єдиного твого, якого ти любиш, Ісаака; і піди в землю Моріа, і там принеси його у всеспалення на одній з гір, про яку я тобі скажу» [кн. Буття 22.1-2]. В цій історії прихований глибокий парадокс віри і С. К'єркегор намагається показати «нужду і страх», які переслідували Авраама, і мають бути присутніми в душі будь-якої по-справжньому віруючої людини. Цей філософ визначає Авраама як рицаря віри. Рицар віри проводить рух безкінечного самозречення, через яке він виражає своє бажання духовно і, цим самим досягає безкінечності. Але за допомогою віри, а саме, віри силою абсурду лицар віри одержує конечне. По суті, через віру здійснюється примирення конечності людини з відчаєм перед лицем безкінечності. «Він пережив біль відмови від усього самого любимого, що буває лише в людини у цьому світі, і все ж конечне для неї так само добре на смак, як і для того, хто не знає нічого більш високого...» [8,с.28]. У своїй філософії С. К'єркегор намагається дати психологічне пояснення страху, що присутній в кожній людині, з точки зору християнства. Цьому мислитель присвятив працю «Поняття страху», де розглядається проблема первородного гріха, що лежить в основі страху. Через гріх Адама гріх увійшов у світ, а через гріх кожної людини страх входить у свідомість кожного індивіда. Страх, згідно за С. К'єркегором, це - симпатична антипатія й антипатична симпатія. З одного боку людина боїться можливості, яка закладена в страхові, але з іншого боку, вона якраз і прагне реалізувати цю можливість, оскільки вона є забороненою.

Через страх людина стає винною, і водночас вона є невинною, так як страх - це сила, яку вона любила, яка чужа для неї. С. К'єркегор розділяє два поняття страху: об'єктивний страх і суб'єктивний страх. Об'єктивний страх - це страх, що знаходиться в роді, а суб'єктивний страх - це страх, що знаходиться в кожному суб'єкті.

М. Хайдеггер звертається до поняття страху в «Бутті і часі» у контексті фундаментальної онтології. Страх цей філософ розглядає у трьох взаємозалежних аспектах: «перед-чим страху», «наляканість», «про-що страху» [9,с.140]. «Перед-чим» страшиться страх - це кожний раз якесь внутрішньомирне суще, страшне в його страшності. Це «страшне в його страшності» як раз вказує на предметність страху [9,с.140]. »Про-що» страшиться страх - це саме людське Dasein, самість. В страхові ми завжди страшимося за себе, за своє буття. Якщо ми говоримо, страшимося «за іншого», то це не означає, що ми беремо на себе його страх і страшимося (боїмося) загрозливого йому, це означає, що ми страшимося за своє спів-буття з ним, тобто в кінці кінців знову ж таки за себе. В екзистенціальній аналітиці М.Хайдеггера страх не є «самостійним» феноменом. Він як «модус розподіленості» фундирований в жахові - одним з основоположень, яке відіграє роль «відмітного» в екзистенціальній аналітиці [9,с.140-142]. «Основоположення» (основонастрій) Dasein - це структурна категорія, що указує на фундамент налаштованості людського буття, а не на конкретний настрій (наприклад, жах). На відміну від страху, «перед- чим» жаху не є якимось внутрішньомирним сущим. Жах застає якраз тоді, коли жахливе підступило «впритул», але залишається невизна- ченим у своєму «що» і «де». Те від чого жахається жах, є ніщо із сущого. В жаху людське буття (як буття-в-світі) жахається за свою можливість бути-в-світі. В основонастрої жаху «перед-чим» і «за-що» співпадають, причому не в силу «самоспрямованості», а в силу вихідної нерозділеності: «перед-чим і за-що - це ось буття». Цей момент самоспівпадання потрібно вважати сутнісною рисою не лише жаху, але і будь-якого можливого основонастрою, налаштованості як такої [9,с.114-130,140-142]. М. Хадеггер зазначає, що страх відкриває перед екзистенцією її останню можливість - смерть.

Висновки. Страх як сутнісний екзистенціал людського буття є обов'язковою умовою екзистенціальної напруги, яка виникає, як антипод і умова мужності; як покірне прийняття, принципове непротивлення; як «начало мудрості» (в християнстві - Страх Божий); як начало пізнання «абсолютної» істини тощо. В античності страх виступав як «домашній» екзистенціал і не претендував на трансцендентне буття. В епоху Середньовіччя особливо яскраво виділяється Страх Божий - це передусім страх перетворений любов'ю до Бога («як справжньою любов'ю»), тобто благоговіння. Доба Відродження успадкувала від античності страх перед морською безоднею, який переплітається з іншими страхами - страхом самотності, страхом неприродних станів, страхом безумства, страхом дивовижності, страхом якоїсь вкоріненості Чужого, Іншого в людську оболонку. Класичне розуміння значення феномена страху в Новий час можна побачити в концепції Р.Декарта. Згідно за його концепцією страх «присутній» у людській душі не як екзистенціал, а як психологічна пристрасть, поряд з іншими пристрастями - надія, любов, ненависть тощо. У Б.Паскаля страх виступає як екзистенціал. Філософський розгляд страху започаткував видатний представник німецької класичної філософії

Г. Гегель. С. К'єркегор дає психологічне пояснення страху, що присутній в кожній людині, з точки зору християнства. Представник XX століття, один з основоположників екзистенціальної філософії М. Хайдеггер розглядає страх у трьох взаємозалежних аспектах: «перед-чим страху», «наляканість», «про-що страху» і підкреслює, що страх відкриває перед екзистенцією її останню можливість - смерть.

Страх як суттєвий і невід'ємний компонент буття людини є малодослідженою сферою й потребує широкого філософського аналізу. Накопичений сьогодні фактичний і теоретичний матеріал, різноманітні підходи й дискусійні точки зору в обговоренні феномена страху і шляхів його теоретичного опису вимагають поглибленого вивчення історичного та сучасного стану цієї проблеми, а також подальших творчих пошуків у цьому напрямку.

Список використаних джерел

1. Ялом И. Вглядываясь в солнце. Жизнь без страха смерти / И. Ялом; [пер. с англ. А. Петренко]. - М.: Эксмо, 2008. - 352 с.

2. Гагарин А.С. Экзистенциалы человеческого бытия: одиночество, смерть, страх (от античности до Нового времени). Историко-философский аспект: дис. ... док. філос. наук:

09.00.03 / А. Гагарин. - Екатиринбург, 2002. - 355 с.

3. Брянчанинов И. Слово о смерти / И. Брянчанинов. - М., 1905. - 318 с.

4. Delumeau J. La Peur en Occident (XIV-XVII siecles). Une cite assiege / J. Delumeau. - P., 1978. - 346 P.

5. Luther M. Works / M. Luther. - Philadelphia, 1955. Vol. 48. - 406 P.

6. Паскаль Б. Мысли / Б. Паскаль. - М.: Изд-во Сабашниковых, 1999. - 480 с.

7. Гегель Г.В.Ф. Феноменологія духу / Г.В.Ф. Гегель; пер. з нім. - Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. - 548 с.

8. Кьеркегор С. Страх и трепет. Понятие страха. Болезнь и смерть /

С. Кьеркегор; пер. с дат. - М.: Республика, 1993. - 383 с.

9. Хайдеггер М. Бытие и время / М. Хайдеггер; пер. с нем. - М.: Ad Marginem, 1997. - 477 с.

Размещено на Allbest.ru