"Історичний досвід" у постмодерністській філософії історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Історичний досвід» у постмодерністській філософії історії

Добролюбська Ю.А.

Серед тем, що активно обговорюються в сучасному філософсько-історичному співтоваристві, особливе місце займає поняття «історичний досвід», яке розглядається у найтіснішому взаємозв'язку з такими базовими поняттями історичної професії як «історична реальність» і «історична істина». Увага філософів історії до цього поняття зовсім не нова. У філософії історії, теорії і історії історіографії нового і новітнього часу тема «досвіду» в людській історії незмінно була предметом критичного осмислення. Вона цікавила І. Канта, Г. Гегеля, Ф. Ніцше, В. Дільтея, Б. Кроче, М. Хайдеггера, Г. Гадамера, П. Рикера. До неї постійно зверталися відомі історики XX століття - Й. Хейзинга, Р. Коллінгвуд, Л. Февр, М. Оукшотт і багато інших [5;8].

У лексиконі новоєвропейської філософії історії «історичний досвід» найчастіше використовується у двох значеннях:

1) «досвід історії» - вираження зв'язку минулого, сучасного і майбутнього, певний результат історичного процесу, повинний бути вивченим, використаним і перевершеним в суспільстві;

2) «досвід історика» - найважливіша процедура інтелектуальної роботи, розумовий процес досягнення минулого, в якому встановлюється певне відношення дослідника до свого предмета. При цьому перше значення «історичного досвіду» виглядає як «зовнішнє», адресоване соціуму, і припускає наявність іманентних сил, які рухають історичний процес або (і -) існування зовнішньої верховної сили, що управляє цим процесом.

Друге значення, яким може наділятися це поняття, виражає процес творчої роботи історика по відтворенню і уявленню минулого, тобто, - безперервний (що перевершує і заперечує себе) досвід пізнання і самопізнання в процесі здійснення завдань, що становлять зміст праці дослідника (досягнення історії «заради неї самої», «на благо суспільства», для витягання «уроків історії» тощо). Використання поняття «історичний досвід» в цьому значенні припускає його зв'язок з проблемами «історичного розуміння» і «пояснення» і, кінець кінцем, з епістемологією як такою.

Слід зазначити, що обидва значення сформувалися у рамках модерністської загальнонаукової теоретико-пізнавальної парадигми і мають принципову спільність. Ця спільність обумовлена укоріненими суспільними уявленнями про існування історичної реальності як світу, зовнішнього самосвідомості суб'єкта, надійності історичного методу в отриманні достовірних і веріфікованих результатів дослідницької роботи з історичними свідченнями, здібності історика виразити у своєму тексті минуле, яке він вивчає. У обох значеннях «історичний досвід», який розуміється таким чином, постає як відкритий шлях свідомості, що безперервно оновлюється, містить в собі процедури спостереження, узагальнення, освоєння, переробки, подолання того, що осмислено і пройдено людиною.

Останніми роками нову оригінальну версію змісту поняття «історичний досвід» стала пропонувати постмодерністська філософія історії. Метою цієї роботе є спроба окреслити постмодерністське бачення поняття «історичний досвід», викладене у працях одного з найяскравіших представників сучасного постмодернізму - Франкліна Рудольфа Анкерсміта [1;2].

Традиційне трактування досвіду минулого, вважає Анкерсміт, прагне до відродження минулого, занурення в нього, до отримання тих самих досвідних знань, які належать минулому безпосередньо. В результаті досягається зворотний результат, оскільки досвід минулого підміняється минулим досвідом, що не одне і те ж. Постмодерністський аналіз феномену історичного досвіду побудований зовсім на інших підставах.

По-перше, пише Анкерсміт, сама ідея дослідження історичного досвіду принципово нова в писанні історії. «Більшість сучасних історичних теорій ґрунтуються на допущенні того, що минуле ніколи не може бути об'єктом досвіду по простій, але вирішальній причині: досвід завжди має місце тільки в сьогоденні, і досвід минулого тому виключений майже за визначенням. За загальним визнанням, історик може базувати своє знання минулого на досвіді того, що минуле нам залишило - на документах, хроніках, археологічних та епіграфічних даних, витворах мистецтва, але усе це є джерела історичного знання, а не само минуле безпосередньо», - пише Ф. Анкерсміт [1,с.53]. Навіть тлумачення історичного досвіду Гадамера, згідно Анкерсміту, з досвіду історичності перетворилося на історичність досвіду, тобто на один з етапів інтерпретації історії. При цьому, визнає він, усі кантіанські теорії історії по суті є теорії досвіду, перетвореного на знання. Некантіанська теорія історії, яку створює сам Анкерсміт, згідно з його логікою, так само повинна виходити з досвіду, але інтерпретованого зовсім з інших позицій.

По-друге, в постмодернізмі теорії історичного досвіду взагалі немає, і тому Анкерсміт виступає тут її першим творцем. Фундаментом його теорії історичного досвіду стає феномен ностальгії, і це - ще один крок у спробі Анкерсміта створити некантіанську неметафоричну філософію історії. Особливість його позиції в тому, що за основу історичного досвіду взято не колективне минуле, а індивідуальне, по аналогії з тим, як емпіричний базис науки часто ідентифікується з візуальними спостереженнями, а емпіризм з індивідуалізмом. Анкерсміт переконаний в тому, що особисте ностальгічне минуле не занадто відрізняється від колективного.

По-третє, феномен ностальгії, вважає Анкерсміт, дозволить повніше пояснити історизм в термінах постмодернізму і, отже, зрозуміти його як радикалізацію історизму.

Ностальгія, вважає Анкерсміт, є реальний міст між фізичною реальністю минулого і нашими емоціями, що інспірує свого роду зміщення людини в просторі і в часі так, що сьогодення відходить на периферію наших бажань, а на перший план висувається минуле. Зазначимо, що йдеться не просто про дослідження історичного минулого і наближення його до сьогодення як безперечного завдання історії і філософії історії, але про пряме переживання досвіду минулого. Саме у ностальгії концентрується найбільш інтенсивний і найбільш справжній, на думку Анкерсміта, досвід минулого, оскільки в ній минуле переживається в сьогоденні і людина отримує досвід минулого як би «з перших рук». При цьому почуття недосяжності минулого, неможливості повернутися до нього зберігається і свідчить про те, що ностальгічний досвід захищає минуле, шанує розрізненість між ним і сьогоденням. Досвід розрізненості між минулим і майбутнім, що фіксується ностальгією, вважає Анкерсміт, надає історику і зацікавленому читачу відчуття єдності минулого і сьогодення, але при цьому розрізненість між минулим і сьогоденням залишається центральною. Реальність, пізнана в ностальгії, і є сама розрізненість, а не те, що лежить на одній з її сторін - минуле. Ностальгія стає у такий спосіб переживанням відмінності між минулим і сьогоденням, у момент якого минуле реально повертається, завжди будучи частиною нас самих. Тут Анкерсміт використовує теорію Аристотеля про ідентичність функціонування свідомості і пізнання, згідно якої свідомість суб'єкта, який пізнає, набуває форми об'єктів навколишнього світу. При цьому ностальгічне минуле як би інвертує перспективу: задній план історичного дослідження несподівано стає центральним; приблизно так само це відбувається в мікроісторії, межі минулого як би розмиваються [2,с.45-46].

З метою аргументації своєї позиції Анкерсміт далі розрізняє об'єкт і суб'єкт історичного досвіду. Суб'єкт історичного досвіду в історизмі завжди трансісторичний, він позбавлений всякої емпіричної самоти і має жорстко фіксовану точку зору, з вершини якої він поглядає на минуле. Тут історик вимкнений з сьогодення, він бачить відмінність тільки в межах минулого, тому що центрований в нього, але не бачить відмінності між минулим і сьогоденням. Історизм завжди матеріалізував минуле і тим самим поглинав феномен відмінності. Анкерсміт ілюструє цю думку метафорою Мінка про річку часу, в якій затверджується такий метафоричний погляд на минуле. Постмодерністський суб'єкт історичного досвіду, навпаки, історізований, тут метафорична точка зору неможлива через постійну флуктуацію точки зору самого суб'єкта, що пізнає. Історичний час тече, відмітка сьогодення постійно пересувається вперед, і разом з нею пересувається і сам історик, помічаючи і досліджуючи відмінність між минулим і сьогоденням. Постійної позиції (чи точки зору) у постмодерністського суб'єкта історичного досвіду немає, і це є основою, вважає Анкерсміт, для формулювання тези про відсутність точки зору взагалі: точка зору про відсутність точки зору. Проте ця теза не виключає трансісторичності постмодерністського суб'єкта історичного досвіду, який також знаходиться як би над річкою історичного часу: він одночасно і над нею, і в її русі, тобто він рухається паралельно цій річці, на відміну від суб'єкта історіцизму, що нерухомо завис над нею.

В результаті, виводить Анкерсміт, по-перше, сам постмодернізм стає радикальною формою історизму, по-друге, теза про відсутність точок зору або метафоризація метафори знищує метафору епістемології в писанні історії. Метафора не просто стає вільною, як у разі естетизації писання історії, а знищується взагалі і народжується некантіанська неметафорична теорія історії.

Що стосується об'єкту історичного досвіду, то в історизмі, вважає Анкерсміт, ним стає будь-який фізичний предмет, який знаходиться поза людиною і служить об'єктивізації минулого, що розуміється як лінійний процес. У постмодернізмі об'єктом історичного досвіду є об'єкти історії ментальностей, що мають надприродні здібності одночасно бути усередині людини і поза людини, як би деоб'єктивуючи минуле, розуміючи його як частину нашої ідентичності. Тут об'єктивується не само минуле, а розрізненість між минулим і сьогоденням, вона також стає об'єктом історичного досвіду.

Анкерсміт вважає, що парадокс філософії історії полягає в тому, що вона завжди сильно залежала від цієї категорії розрізненості, але завжди відмовлялася надати вказаній розрізненості роль, яку вона повинна грати у філософсько-історичних дослідженнях. Центральність цієї ролі обумовлена тим, що в ході пізнання історії ми не «пристосовуємо» світ під себе, що було властиво історизму з його трансценденталізмом, а досліджуємо те, що було частиною нас самих, але стало раптом дивним, чужим і невідомим. На підтримку своєї позиції Анкерсміт наводить приклад з теорії психоаналізу Фрейда, де останній порівнює перцептивний апарат нашої свідомості з особливим записником, в якому наш життєвий досвід збережений так само, як і відбиток деякого предмета на воску. На думку Фрейда так пишеться історія нашої психіки: травматичний досвід і поведінка невротика ідентичні. У результаті отримується досвід нашого психічного минулого, який ми переживаємо безпосередньо і який доступний нам у будь-який момент життя як у свідомому, так і в несвідомому, тому що він - невід'ємна частина нашої психічної конституції. Так само історичний досвід доступний нам у будь-який момент життя, і відкривається він в особливому історичному почутті (описаному Ф. Мейнеке і Й. Хейзинга), яке Анкерсміт називає почуттям ностальгії. Він вважає, що історична репрезентація вимагає наявності незалежно-даної історичної реальності, тобто такої, яка мала б чітку структуру референції. Її дуже довго шукали в інших системах філософії історії, подібних марксовій і гегелівській. Але насправді, на його думку, її може дати тільки досвід розрізненості, який відкривається в ностальгічному переживанні минулого.

Зазначимо, що «категорія розрізненості» Анкерсміта існує в філософії історії давно, вона завжди означала межу між минулим і майбутнім, але, можливо, не була офіційно введена як поняття. Постмодерністська філософія історії в результаті досліджень Ф. Анкерсміта здійснила цю процедуру, і сам Анкерсміт назвав вказану категорію структурою писання історії. Не можна сказати, що до теоретиків філософії історії постмодерна ніхто не шукав подібну структуру. Швидше вірне протилежне твердження: ці пошуки велися постійно. Е. Пітц, наприклад, у статті «Історичні структури» досить детально розглянув цю проблему і запропонував свій спосіб її рішення. З його точки зору, структурою писання історії є принцип корелятивності зв'язків між мотиваційними комплексами особи, відтворюючими вірну картину її мотиваційних горизонтів і разом з цим картину усієї досліджуваної історичної дійсності. Структура, що розуміється таким чином, «відкриває перед істориком шлях, який допоможе здійснити об'єднання усіх сучасних історичних знань в цілісну картину. саме тут лежить ключ до створення універсальної історії» [7,с.171-172]. Акцент, отже, робиться на мотивах дії людини, і сама теорія виконана у рамках теорії дії. Структура ж в розумінні Анкерсміта вписана в теорію приміток Р. Барта, що характеризується мобілізацією ірраціонального і тривіального в історії. Натягнення структури, а саме рух центру аналізу в загальному дослідницькому полі філософії історії як би від низу до верху, від старого до нового, детермінує, на думку Анкерсміта, еволюцію філософії історії. Так, наприклад, колишній центр значень в дослідженні всесвітньої історії, що трактувалася теологічне, у дусі історії порятунку світу, помалу зміщувався до історії окремих націй Ранке, далі до економічної і соціальної історії Маркса і, врешті-решт, сьогодні знаходиться, на думку дослідника, в зоні історії ментальностей. Колишній центр значень поступився місцем тому, що раніше здавалося безглуздим. Він змушував філософію історії розвиватися у рамках структури, що відділяє реальність минулого від реальності сьогодення, що трактує межу між ними як перехід від одного до іншого. Сьогоднішній центр, навпаки, створює нову реальність минулого, акцентуючи увагу на відмінності між минулим і сьогоденням і заперечуючи перехід від першого до другого. На думку Ф. Анкерсміта, тут постмодерністська філософія історії і вся філософсько-історична наука взагалі, виходить на якісно новий рівень досліджень, що залишає позаду наративізм і акцентує увагу на аналізі персонального досвіду і його наслідку - колективному історичному досвіді.

При досвіді розрізненості між минулим і сьогоденням відстань між одним і іншим зберігається, але в той же самий час минуле знаходиться безпосередньо у межах сьогодення. У цей момент лінійний час і вічність неначе співпадають, і разом з ними зникає і наратив. В результаті історізується і об'єктивується не само минуле, а згадана відстань між минулим і сьогоденням, і саме вона стає об'єктом історичного дослідження. «Як рів з водою покритий взимку товстим шаром льоду, так минуле покрите товстою корою наративних інтерпретацій, і історичні дебати завжди є дебати про компоненти цієї кори, а не про саме минуле, заховане під нею» [1,с.59]. Насправді ж має бути здійснений акт дослідження безпосередньо минулого. Матриця ностальгії повідомляє історикові знання того, що упущено в міркуваннях про історичний наратив. Але правила наративу не універсальні, говорить Анкерсміт. Досвід відмінності між минулим і майбутнім, вважає він, показує, що існує установка по відношенню до минулого, яка не лише вільна від наративу, але і протистоїть йому.

Виходячи з позицій системного підходу та класифікації філософії історії, запропонованої М.О. Кукарцевою, можна визначити модель філософії історії Ф.Р. Анкерсміта як розрізнювальну субсистему епістемологічної підсистеми філософії історії. Концептом цієї субсистеми виступає безперервна зміна історичного об'єкта, структурою - ностальгічне переживання минулого, субстратом - історичний досвід [6].

Реконструюючи основні ідеї Ф. Анкерсміта ми намагалися показати джерела і основні складові його постмодерністської, некантіанської, неметафоричної моделі філософії історії. У постмодерністський філософії історії сталася, на нашу думку, відкрита зустріч жорсткого раціоналізму у дусі класичного трансценденталізму і пафосу особистої модальності в історичних дослідженнях. Вирішальну роль тут зіграла недостатність традиційної моделі історії, в якій роль суб'єкта завжди обмежувалась «привласненням» світу відповідно до очевидних істин його буття. Аналітично сконструйована історія затверджувала анонімність самої історії, і особа самого історика в ній розчинялася під натиском «очевидних поглядів і відомих понять». Уся повнота історичної думки присвячувалася «найбільш суттєвому», а уся суб'єктивність емоційно особистих інтенцій відходила як би на другий план. Ф. Анкерсміт і разом з ним постмодерністська філософія історії намагаються відкрити горизонти іншого пізнання історії, не такого вже нового насправді, але, як правило, відкиданого усією попередньою філософсько-історичною думкою. Ці горизонти - алгоритм підпорядкування історичного дослідження суб'єкт-об'єктне заданій історичній реальності. В ідеалі тут не повинно бути відчуття втрати можливості адекватного пізнання минулого, а відкрита об'єктивна необхідність підпорядкування дослідницького пошуку філософсько-поетичним, естетичним і тільки потім (і тільки при жорсткій необхідності) логіко-теоретичним установкам історика.

Анкерсміт пише про так званий есенціалізм попередньої філософії історії. Він полягає в тому, що історики завжди шукали суть минулого - «принцип, який сполучав би у минулому (чи частині його) усе воєдино і на основі якого все можна було б зрозуміти». Постмодерністська філософія історії, вважає Анкерсміт, здійснює радикальний прорив в столітній традиції, і цей прорив полягає в тому, що метою історичного дослідження стає не тотальність історії, а тільки її відгалуження. Він стверджує, що в сучасній філософії історії наступила осінь, а разом з нею значно зменшилися зобов'язання історіографії і філософії історії по відношенню до науки і метанаративів традиційної історіографії. Анкерсміт пропонує порівняти історію з деревом. Стволом цього дерева є есенціалізм спекулятивних систем філософії історії, історизм і модерністський сцієнтизм - його гілки, що тягнуться до ствола, постмодернізм - листя дерева. Наступила осінь, і настала пора збирати листя. Метафора дерева вказує на те, що у філософії історії наступив час постмодерну. Історик повинен почати грати з історичним минулим у власну гру, засновану не на дослідженні минулого, а на його рефлексії. У цьому сенсі, стверджує Анкерсміт, метафоричне звернення уваги історика назад, до дологічної, досцієнтичної уніфікації минулого, практично не порушує традицію філософсько-історичного дискурсу, тому що невіддільно від усієї практики філософсько-історичних досліджень, від техніки їх вдосконалення (що допускає апеляцію до попереднього) і цілком вписується в регламентуючі принципи загального руху світової філософської і філософсько-історичної думки.

Ф. Анкерсміт помічає: «Одержимість мовою і дискурсом набридла. Ми говорили про мову більше ста років. Прийшов час змінити об'єкт дослідження. Особисто мені дуже цікава категорія історичного досвіду» [3,с.262]. Е. Доманська вважає, що точка зору Анкерсміта фундаментальна для майбутнього філософії історії [3].

Категорія історичного досвіду укупі з іншими - піднесене, пам'ять, свідомість - може по-справжньому відновити філософію історії. Це спробував показати Леруа Ладюрі в «Монтайю», інтерпретувавши життя на основі досвіду людини і інтерпретувавши історію, простежуючи життя. Це намагається зробити і Анкерсміт у своїй новій книзі «Піднесений історичний досвід» [2]. Анкерсміт вважає, що тільки через наш досвід конкретного соціального і ментального світу як минулого шукане минуле стає реальністю.

постмодерністський анкерсміт історичний досвід

Список використаних джерел

1. Анкерсмит Ф.Р. История и тропология: взлет и падение метафоры / Франклин Рудольф Анкерсмит; [Пер. с англ. М. Кукарцева, Е. Коломоец, В. Катаева]. - М.: Прогресс-Традиция, 2003. - 496 с.

2. Анкерсмит Ф.Р. Возвышенный исторический опыт / Франклин Рудольф Анкерсмит; [Пер. с англ. А. Олейников, И. Борисова, Е. Лямина и др.]. - М.: Европа, 2007. - 612 с.

3. Доманска Э. Философия истории после постмодернизма / Эва Доманска; [Пер. с англ. М. Кукарцева]. - М.: Канон+, 2010. - 400 с.

4. Зверева Г.И. Понятие «исторический опыт» в «новой философии истории» / Г.И. Зверева // Теоретические проблемы исторических исследований. - 1999. - Вып. 2. - С. 104--117.

5. Коллингвуд Р. Дж. Идея истории. Автобиография / Робин Джордж Коллингвуд. [Пер. с англ. и комм. Ю. А. Асеева]. - М.: Наука, 1980. - 486 с.

6. Кукарцева М.А. Современная философия истории США / Марина Алексеевна Кукарцева. - Иваново: Ивановский государственный университет, 1998. - 215 с.

7. Питц Э. Исторические структуры (К вопросу о так называемом кризисе методологических основ исторической науки) / Э. Питц // Философия и методология истории. - Благовещенск: БГК им. И.А. Бодуэна де Куртене. 2000. - С. 168-196.

8. Oakeshott M. Experience and its Mode / Michael Oakeshott. - Cambridge: Cambridge University Press, 1985. - 346 p.

Размещено на Allbest.ru