Колізії співвідношення утопії та історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

12

Колізії співвідношення утопії та історії

Окорокова В.В.

Сфера утопічного містить багато проблем, які в наш час надають явищу утопії надзвичайно актуальне змалювання. Велике різноманіття точок зору, як вітчизняних так і зарубіжних, лише збільшують інтерес серед науковців до цього феномену людської культури. Так, наприклад, майже в кожній науковій статті, ми можемо помітити використання такого поняття як «утопічна свідомість», проте в жодній з них ми не знайдемо якогось чіткого визначення цієї дефініції. Тим паче особливого значення набуває пов'язана з попереднім питанням й проблема здійснення утопії в межах реальності, прояви утопічної свідомості в соціальному бутті. Й це лише одна з тих дискусійних галузей утопії, які й понині викликають жваві обговорення проблем утопії із залученням філософів, істориків, соціологів, культурологів. Вказана різноплановість наукового підходу до вивчення утопії лише ще раз демонструє масштабність сфери дії цього явища в соціокультурному бутті людини та унеможливлює лише однобічну методологію дослідження.

Значної актуалізації означених вище проблем сприяє ще й та обставина, що їх аналіз дозволяє виявити співвідношення утопії з такими категоріями як дійсність, мета, час та простір, ідеал, цінність, добро і красота та інші онтологічні та аксіологічні категорії. В купі своїй результат цього аналізу розкриває своєрідність самого явища утопії по відношенню до історії. Саме визначення утопії в межах історичної реальності дозволяє виявити метафізичні ознаки утопічного ідеалу, певну трансцендентність по відношенню до наявного буття. Низка відомих дослідників, які безпосередньо вивчали утопію в межах історичної реальності Е. Я. Баталов,

О. І. Лучанкін, В. Чалікова, О. Л. Черткова, Г. В. Флоровський звертали увагу на суперечливість дослідження утопії лише в межах історичного буття, оскільки відмічені дефініції «утопія» та «історія» мають відносну співвіднесеність, що, в свою чергу, вказує на суперечливість їх ознак повідношенню один до одного. Спираючись на відмічену проблематичність даного питання, ми здійснимо спробу розглянути спільні та відмінні риси утопії та історії та й взагалі експлікувати явище утопії в історичному аспекті.

В наш час сформувалося кілька наукових суджень з приводу історичного характеру утопії. Панівною точкою зору серед них є концепція про антиісторизм утопії. Прихильники цього напрямку одностайно наголошують на неможливості існування утопії в історичному бутті. Підґрунтям такого судження виступає те, що сам антиісторизм утопії розглядається як її головна ознака, яка виражає відношення утопії до дійсності та просторово-часових категорій. Так, ідеальний устрій не може перейти в інший, якісно відмінний від нього, адже досконалість й означає завершеність. Якщо взяти до уваги саму ідею досконалості у повному сенсі слова, то зрозуміло, що по відношенню до реального світу вона має надісторичне завдання. Історична пам'ять, традиція - чужі для утопії поняття. Оскільки нове суспільство розуміється як антитеза існуючому, історія предстає як темне минуле, що заважає здійсненню утопічного ідеалу. Чим страшніше виявляються минуле і теперішнє, тим бажаніше бачиться «світле майбутнє». Як відмічає О. Л. Черткова, подібно реактивному приладу, утопія тим швидше проривається у майбутнє, чим з більшою силою відкидає минуле [11,с.74]. Абсолютне заперечення минулого являється тут умовою абсолютного утвердження майбутнього. Причому заперечення історії виступає оборотною стороною утвердження ідеалу досконалого суспільства. В своєму прагненні створити гармонійне суспільство утопія перериває історичний зв'язок та спадковість, оскільки вони перешкоджають здійсненню планів перетворення суспільства. Заперечення історії відноситься не лише до минулого, а до майбутнього. Досконале суспільство ніби випадає з часу, оскільки втілення ідеалу означає завершення історії. Ідеальний устрій не може перейти в інший, якісно відмінний від нього, адже досконалість й означає завершеність, досягнення повної гармонії всіх елементів та сторін суспільства, вирішення усіх його протиріч. На цьому вчена робить висновок, що ідея завершеності історії зближує утопію з есхатологією [11,с.75]. Їх ріднить мотив здійснення розуму в історії. Та й в цьому випадку не можна розглядати зі спільних позицій утопію та релігію, оскільки шляхи до досконалості між християнством та утопією мають ґрунтовну відмінність.

Цікавою в цьому плані виступає думка О. І. Лучанкіна, який говорить про те, що ідеал - це рефлексія об'єктивно-ідеалізованого еквіваленту часу в проекції на вічність, тоді як утопія таких підстав не має. Там, де безумовність ідеалу знижується до умовності, звільняючи місце розчаруванню, скептицизму та невір'ю, там народжуються утопії [3,с.109]. Головна властивість утопій не в тому, що їх проекти принципово нездійснені, а в тому, що утопії іронізують над теперішнім, де немає ніяких передумов їх реалізації в майбутньому. Це й пояснює той факт, що утопіст переймається не покращенням становища реальних людей, а звільненням всього людства, втіленням ідеалу справедливого суспільства. Тому, якщо ми порівняємо історика й утопіста, то побачимо, що якщо перший об'єднує час в одне ціле, то другий розбиває його на протилежні частини. Він нерідко звертається до історії як до науки, та він не історик і не може бути ним. Історія тут змішується з легендою, правда з фантазією, прогноз з мрією, спогади з надією.

Значно розширює горизонт даного боку розуміння співідношення утопії та історії В. І. Мільдон, який взагалі визначає ці два феномени культури типами свідомості [5]. Порівнюючи їх він дійшов до таких висновків. У свідомості історичної є важлива відмінність: вона рухлива, тобто виникнув, переживає зміни, розвивається, отримує нові риси, яких раніше не було. В утопії зміни мають зовнішній характер: змінюється словник, способи вираження. Так, Ямбул не походить на Ф. Бекона, Кампанела на Ш. Фур'є, проте зміст завжди один: колективне благо, щасливе людство, винищення зла [5,с.21]. Утопія вважає можливим віднайти втрачений рай, назавжди викорінити зло - в цьому складається спасіння людства. Історія відкидає таку можливість, адже нікуди повертатися. Те, що для утопії є метою, з досягненням якої припиняється «часова історія» (події між утратою та здобуттям раю), на це «постійна історія» дивиться як на утопію в буквальному розумінні - як на державу, якої не має, не було й не буде. На його думку, реалізація утопії вимагає припинення історії, а оскільки буття людства здійснюється в історичному процесі, то торжество утопії буде означати припинення історії. Утопія розраховує на спасіння людства, тому абсолютне значення для утопічної свідомості має фігура або образ спасителя, месії - конкретний або вигаданий взірець чи цілий народ. Тому стає зрозумілим, продовжує вчений, що утопія не переймається індивідуальною долею, її предмет - колективне спасіння. В утопії немає місця свободі, лише порядок, оскільки свобода звернена до індивідуального життя та є актом індивідуальної волі. Доказом цієї думки виступає той факт, що всі відомі літературні та практичні утопії дуже суворо регламентують буденне життя того ідеального суспільства, яке вони зображують.

Викладені основи концепції про антиісторизм утопії виступають цілком обумовленими. Як відомо історія містить значну кількість спроб побудувати ідеальне суспільство в реальності. До низки цих спроб або комунітарних експериментів, як прийнято їх називати, відносяться й хіліастичні ідеї середньовічного проповідника Т. Мюнцера про «рай на землі», багаточисельні утопічні общини, побудовані за утопіями Е. Кабе, Ш. Фурє, Р. Оуена. Однак, як відомо, жодна з них якщо і була реалізована, та не відрізняється тривалим існуванням. Так, наприклад, англійському мислителю Роберту Оуену зі всіма перепонами вдалося на території США створити у 1824 році утопічну общину «Нова Гармонія», кількість якої складали 800 людей. Конституція цієї трудової общини проголошувала спільність засобів виробництва, що базувалася на ліквідації приватної власності, пропагувала ідею про розвиток гармонійної праці, яка передбачала у майбутньому поєднання розумової праці з фізичною та ідею самоуправління общини, якам б сприяла вдосконаленню кращих сторін людського характеру. Але попри на перший погляд успішні перші кроки будови життя «Нової Гармонії» все ж виявилися згодом недоліки, що призвели до її розвалу. У 1826 році община розпалася. Помилкою Р. Оуена, як і багатьох інших діячів, була віра в те, що п'ятдесят років політичної свободи американців підготували їх до справжнього самоуправління. Однак досвід показав всю передчасність втілення суперечливих дійсності утопічних ідей. Даний приклад відноситься не тільки до вказаної общини. Та швидкість з якою розпадалися інші общини, цілком вказує на неможливість навіть при створенні утопічного ладу, подальшого функціонування цієї системи в межах навколишнього капіталістичного світу. Та риса, яка присутня майже у всіх утопічних експериментах цього часу - спроба побудувати утопію на віддаленій території (в більшості своїй на землях США) вже розуміє під собою утікання від реалій дійсності, від її впливу на саму ідею реалізації утопічного ідеалу. Саме ця обставина й розкриває всю слабкість та навіть певну поверховість ідеї втілення утопії. В нашому випадку приклад з практичного використання утопічних ідей якраз дуже добре виступає підтвердженням концепції про антиісторизм утопії.

На противагу комунітарним експериментам як прикладу з реального життя, також особливо примітною в цьому випадку є творчість відомого радянського письменника Андрія Платонова, автора двох найвідоміших антиутопій ХХ століття «Котлован» і «Чевенгур» [6;7]. Вказані твори містять в собі утопічні уявлення Росії 20-х років (часи молодості письменника), які сам автор зумів побачити лише набагато пізніше. Саме в цей історично важкий для Росії період в поняття «творчості життя» А. Платонов включає широке коло питань соціальної перебудови суспільства, комплексного перетворення природи, суспільства та особистості [4,с.160]. Проте, для нас важливо в його поглядах те, що головну увагу він приділяв формуванню тих чи інших (утопічних по суті) ідей в суспільній свідомості в кризовий період - часи громадянської війни, суцільної розрухи на селі та воєнного комунізму. У своїх роздумах про миттєвість приходу соціалізму він цікавиться не стільки змістом утопічних ідей, скільки утопічним мисленням як таким, що демонструє незалежність вихідної ідеї (наприклад ідеї комунізму) від тієї життєвої практики, в яку цю ідею збираються втілювати, «насаджувати». Платонов веде мову про шляхи та умови перетворення теорії в практику, ідеї в реальність. Досліджуючи утопічне мислення, автор показує, що саме через миттєвість та буквальність (як основні властивості утопічного мислення) ідея так і залишається відокремленою від реального життя - або виявляючись простою декларацією, що нічого не змінює по суті, або приводячи до імітації тих зовнішніх ознак, які насправді повинні стати наслідком глибинних процесів, що зачепили сутність [2,с.178].

Продовжуючи свої ідеї стосовно утопічної думки, А. Платонов виділяє в її середовищі два типи - народний, що створює міф або казку про ідеальний устрій, про прекрасне життя та теоретичний, що відноситься до систематизованого знання. На прикладі своїх творів він продемонстрував процес зміни суспільної свідомості під впливом тогочасних подій та його наслідки, серед яких головними виступають такі:

- по-перше, казковий або міфічний тип людини перетворюється у «делателя», який прагне втілити ідею у «речовину». Так, до подібного типу відноситься один з героїв «Чевенгура» Олександр Дванов, який на відміну від інших своїх товаришів, що вже намагаються втілити утопічну ідею в життя, ще шукає «казкову країну»;

- по-друге, народна свідомість переживає глибинні внутрішні зміни, поступово витісняючись новим «теоретичним» типом свідомості. Сутність цих змін постає в тому, що внутрішньо нероздільна народна утопічна свідомість змінюється жорсткою системою уявлень про світ, свідомості та співвідношенням між ними, що відповідає новій діяльнісній орієнтації людини [2,с.180]. Автор на основі зміни утопічної свідомості (перехід народного типу у теоретичний) зобразив життєву сутність нової ідеї в індивідуальній свідомості, показуючи тим самим процес перетворення народної утопічної свідомості у системно організований ідеалізм. Така система проявляється у відірваності більшості героїв романів від реального світу. Його герої просто приречені на незнання своєї істини або ідеї в житті. Розгублена людина шукає відповіді на питання про причини того, що відбувається і саме в цей час їй пропонується новий «утопічний» варіант будови суспільства, новий ідеал, характерний для цього часу. Так, головний герой роману «Котлован» Вощев, задумуючись над тим, що відбувається й приходить у своїх роздумах до висновку: «Все живет и терпит на свете, ничего не сознавая. Как будто кто-то один или несколько немногих извлекли из нас убежденное чувство и взяли его себе» [6,с.11]. Саме на прикладі таких образів як Дванов, та Вощев, які на протязі романів шукають відповіді на свої питання стосовно сенсу свого життя, Платонов показав всю поверховість швидкої перебудови життя на новий суспільний лад. Головним зерном протиріччя між новим ідеалом та дійсністю є свідомість окремих індивідів, яка виступає в ролі «лакмусового папірця», реагуючого на нововведення в суспільстві. Їх очима та думками ми переживаємо зміни того часу, коли «нікуди стало жити».

Проведений вище аналіз співвідношення утопії та історії в межах однієї концепції, як ми побачили, унеможливлює спільне розуміння цих двох понять. Тим паче на цьому боці ще й суперечливість практичного втілення утопії в наявне буття людини чи суспільства. Проте, на наш погляд, було

б не досить вірним однозначно трактувати таким чином суперечливість історії і утопії. Говорячи про антиісторизм не можна наголошувати лише на тому, що утопія відкидає історію, адже категорія «утопічності», не дивлячись на стійкі риси утопічного мислення, являється історичною категорією. Немає таких поглядів, які були б утопічними самі по собі незалежно від того, в яких умовах вони проголошуються. З іншої сторони, глибинні суспільні зміни неминуче ведуть за собою занепад колишніх утопій або навіть їх переродження у консервативні та реформістські ідеології. Консервативні ідеології своє життя в якості утопій починають лише після того, як дане становище перестає існувати в дійсності та становиться всього лише ідеалом тієї чи іншої групи противників старого порядку. Сказане дозволяє зробити висновок, про те, що виникнення утопій відповідає якоїсь стійкій вимозі людини, яка по суті й породжена історичної реальністю. Тому, якщо з однієї сторони в утопії суспільство будується як антитеза існуючому, історія постає як темне минуле, що заважає здійсненню утопічного ідеалу, то з іншої сторони можна виділити певні форми їх взаємовідношення. Однією з таких форм є зв'язок утопії з прогностикою. В даному випадку мова йде про те, що кожний історичний час своєрідно відображається в свідомості, сприймається нею. Від того, як осмислюється історичний час залежить світоглядна свідомість тієї чи іншої соціальної групи, а в результаті, й висунута нею утопія. Історичні факти вже не розглядаються просто в хронологічній послідовності, вони осмислюються, групуються в певному порядку, після чого відбувається інтерпретація подій минулого і майбутнього.

Подібної точки зору притримувався й вже згадуваний нами російський вчений Г. В. Флоровський, який вважав, що говорячи про антиісторизм мова йде про завершеність не історичного часу, а суспільного прогресу. Історичний час при цьому розуміється навпаки безкінечним, невизначено та необмежено продовжуваним. «История» не кончается, кончается только прогресс, т.е. нарастающее обогащение, улучшение и совершенствование жизни и быта» [12,с.86]. Вчений продовжує свою ідею тим, що на безкінечній лінії часу допускається існування особливої та критичної точки, в якій «пред-історія» змінюється «історією». Однак і після «скачка из царства необходимости в царство свободи» зміна поколінь продовжується, оскільки інакше би втратив весь свій сенс прогрес. Вся «пред-історія» є довготривалий процес вироблення та накопичення у розрахунку на майбутнього споживача та на те, що в блаженних умовах ідеального устрою і побуту буде кому жити. Якщо б із досягненням досконалості приходив кінець історичному процесу, згас би сам час, тоді з утопічної точки зору життя втратило би всякий сенс. Історія отримала б характер безплідного та нерозумного збирання нікому не потрібних цінностей. Утопіст повинен стверджувати, що «історія» довше «прогресу». Ідеал тут виступає в якості факту досягнутого майбутнього, заради якого і здійснюється історія.

Суперечливе відношення утопії до історії виступає як результат її раціоналістичності. Ідея раціонально побудованого світу, суспільства на принципах розуму як реалізації розумного суспільного ідеалу, присутня в будь-якій утопії. Ця тенденція йде ще з античної утопії, де найбільш чітко вона проявилася в «Ідеальній державі» Платона. Починаючи з його утопії в давньогрецькій філософії виокремлюється дещо інша лінія у відношенні до міфу, як основи античної свідомості та світогляду. В області соціального пізнання міфологія переростає у вчення про державу, а точніше у вчення про ідею держави. Змінюється не тільки форма вираження знань про природу та суспільство, а й виконуючі соціальні функції. Якщо для міфології характерна функція підтримки усталеності в суспільстві через збереження та постійного відтворення традиційних форм знання і поведінки, то в утопії стверджується певний ідеал суспільного ладу, поданий як мета перетворення існуючого суспільства та основа його критики. Критичний погляд на соціальну дійсність - ось та корінна відміність утопії від міфу, її крок до раціонального знання. Проте слід відмітити, що цей крок не передбачає повного розриву з міфологічною свідомістю, але й відштовхує її на другий план, відводячи допоміжну роль. Теоретичне обґрунтування та критична оцінка існуючого направлені на пошук нових моделей поведінки і становлять задачі зміни існуючих відносин у напрямку, що визначається пізнанням істини про світ [10,с.49]. Мова йде про те, що вже не міф, а розум повинен керувати людиною у всіх його проявах - від частого життя до будови держави: правильне бажання та правильні поступки випливають із знання істинного блага. Як наслідок характерна міфологічному мисленню функція дотримання традиції, змінюється авторитетом розуму або раціонального обґрунтування, з яким пов'язане радикальне відкидання всього, що виникло в ході історичного процесу як неістинного.

Утопіст розглядає ідеальне суспільство як продукт людського розуму та волі в протилежність реально існуючому суспільству як результату дії розрізнених й стихійних сил. З категорії онтологічної та гносеологічної раціоналізм в утопії перетворюється на категорію соціальну та становиться синонімом справедливості. В своєму прагненні зрозуміти світ людини виключно на основі розуму та побудувати його загалом на принципах розуму утопізм являється розширенням та абсолютизацією класичного раціоналізму [8,с.314]. Поняття соціальної та історичної необхідності ототожнюється з принципами розуму, які в свою чергу співпадають з мріями про якнайкраще суспільство. Суспільство як і людина повністю підпадають під юрисдикцію розуму. Всі соціальні утворення розглядаються як продукти умисної раціональної діяльності людини. На цьому стоїть утопічна критика реального суспільства, як того, що побудоване на обмані, насиллі та інших негативних сторін людського життя. В даному випадку прослідковується ще одна утопічна риса - розподіл світу на «видимий» (не істинний) та «невидимий» (істинний), яка буде сприйнята багатьма утопістами. Світ «видимій» є лише слабкою подобою світу «невидимого», імматеріальні ідеї та сутності якого виступають прототипами видимих речей. Ідеальний світ протистоїть звичному нам світу не тільки логічно та онтологічно, а й аксіологічно - як благе - злому. В такому розмежуванні двох світів - істинного та неістинного - виявляється метафізична основа вчення про істинну або неістинну досконалу державу. В такому співвідношенні світів ховається призив до всього найвищого та кращого, що згодом переросте в ідеал, який стане на основі описаної дихотомії індикатором утопічної думки.

Проведений вище аналіз проблеми взаємодії утопії та історії надає можливість зробити такі висновки. Насамперед необхідно відзначити, що дійсно утопія та історія несуміжні категорії. Той образ досконалого ладу, який пропонує утопічний ідеал, не вміщується в межі реального соціального буття людини. Коріння такої «відірваності» утопії від дійсності виходять з критики реальних суспільно-політичних устоїв, прагненні їх не просто змінити, а перетворити на значно протилежні. Саме таке прагнення утопіста віднайти ідеальний образ, в якому б все, що звертає увагу на будь-які суспільні суперечності в сучасному йому суспільстві було б перетворено з значним позитивним перетворенням на «рай» на землі. В цьому випадку достатньо лише згадати середньовічні хіліастичні рухи та навіть згадувані в даній роботі комунітарні експерименті. Та обставина, що жодна з створених утопічних общин не проіснувала довгий час, вже говорить про неможливість існування утопії в межах реальності. Утопія не сумісна з практичною її реалізацією. Вона існує в своєму світі, трансцендентно від наявного.

З іншого боку, вступаючи у конфлікт з історичним процесом, утопія являється його породженням. Сама дійсність соціального буття, з усіма його негативними відтінками формує утопічний ідеал, надає йому певний характер, спрямованість (суспільно-політичний образ, науковий та інші). Тому, з огляду на означені вище судження, слід звернути увагу на ту важливу обставину, що якщо утопія й суперечить історії (особливо у питанні її реалізації), то разом з цим вона й виступає її невід'ємним атрибутом.

конфлікт соціальна утопія історичний процес

Список використаних джерел

1. Баталов Э. Я. Социальная утопия и утопическое сознание в США / Эдуард Яковлевич Баталов.- М.: Наука, - 1982.- 335 с.

2. Золотоносов М. Усомнившийся Платонов / М. Золотоносов. // Нева. 1990

3. Лучанкин А. И. Идеал и утопия: проблемы социопоэтики праздника / А. И. Лучанкин. // Идеальное как продукт исторического развития человечества: сборник научных трудов / отв. ред. В. И. Плотников; Урал. гос. ун-т. им. А. М. Горького. - Свердловск: УрГУ, 1989. - С.102-117.

4. Малыгина Н. М. Идейно-эстетические искания А. Платонова в начале 20-х годов. («Рассказ о многих интересных вещах») / Н. М. Малыгина. // Русская литература. - 1977. - № 4. - С.158-165.

5. Мильдон В. И. История и утопия как типы сознания / В. И. Мильдон. // Вопросы философии. - 2006. - № 1. - С.15-24.

6. Платонов А. Котлован: Повесть / Андрей Платонов. - СПб.: «Азбука - классика», 2004. - 192 с.

7. Платонов А. Чевенгур: Роман / Андрей Платонов. - М.: Худож. лит., 1988.

8. Теория познания: В 4 т. / под ред. В. А. Лекторского, Т. И. Ойзермана; АН СССР, Ин-т философии. - М.: Мысль, 1991 - 1995. - Т.4. - Познание социальной реальности. - 1995. - 431 с.

9. Чаликова В. Утопия рождается из утопии: Эссе разных лет / Виктория Чаликова. - Лондон: Overseas Publications Interchange Ltd, 1992. - 217 с.

10. Черткова Е. Л. Специфика утопического сознания / Е. Л. Черткова. // Вопросы философии. - 2001. - № 7. - С.47-56.

11. Черткова Е. Л. Утопия как тип сознания / Е. Л. Черткова. // Общественные науки и современность. - 1993. - № 3. - С.71-93.

12. Флоровский Г. В. Метафизические предпосылки утопизма / Г. В. Флоровский. // Вопросы философии. - 1990. - № 10. - С.78-98.

Размещено на Allbest.ru