Методи пізнання права у "Філософії права" Г.В.Ф. Гегеля

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методи пізнання права у «Філософії права» Г.В.Ф. Гегеля

Павлова Т.С.

Філософська методологія Г.В.Ф. Гегеля у питаннях пізнання права завжди викликала інтерес. Сьогодні вона залишається актуальною, оскільки дає можливість комплексного погляду на право, пояснює його з філософської точки зору. Питання пізнання і права і його реалізації виступають як єдина сфера духу.

Проблемами методів пізнання права у філософії Г.В.Ф. Гегеля займалися такі фахівці як Ільїн І., Керімов Д., Кечекьян С., Козловскі П., Костенко О., Маркузе Г., Нерсесянц В., Т. Ойзерман, Е. Вейль та інші у роботах яких розглядаються політико - правові питання гегелівської філософії, які стосуються головним чином прикладних правовових питань. Але питання методології пізнання права у роботах Г.В.Ф. Гегеля наскільки широкі, настільки ж і важливі, тому необхідно розглянути його інтерпретацію філософської методології щодо основ права, саме цьому і присвячена дана стаття.

У «Філософії права» викладене довершене вчення про право, яке в ній виступає як ідея свободи. Складається вона з трьох частин: абстрактне право, мораль, моральність. «Філософія права» являє собою найбільш ґрунтовну і зрілу роботу Г.В.Ф. Гегеля щодо правової проблематики. Концептуально важливою є її конструкція. Вона складається з трьох розділів - у першому піднімаються питання пов'язані з абстрактним правом, у другому - з питаннями моралі, а у третьому - моральності. Г.В.Ф. Гегель зазначає, що воля за послідовністю ступенів у розвитку ідеї у собі і для себе свободи волі - А) безпосередня; тому її поняття абстрактне - особистість (Personlichkeit), і її наявне буття - безпосередньо зовнішня річ; це - сфера абстрактного або формального права; Б) воля, безпосередньо рефлектована в себе із зовнішнього наявного буття, визначена у якості суб'єктивної одиничності у протиставленні загальному; це загальне є частково у якості внутрішнього - добро, частково у якості зовнішнього - наявний світ, і обидві ці сторони ідеї суть лише як опосередковані одна іншою; ідея в її роздвоєнні або особливому існуванні, право суб'єктивної волі у відношенні до права світу і права ідеї, але ідеї, сущої лише в собі, - це сфера моралі; С) єдність і істина цих обох абстрактних моментів - мисляча ідея добра, що реалізується у рефлектованій в собі волі і у зовнішньому світі,таким чином, що свобода як субстанція існує як дійсність і необхідність і як суб'єктивна воля - це ідея в її в собі і для себе загальному існуванні, моральність [3,с.93].

Структура даної роботи чітко показує напрямок у якому необхідно проводити дослідження філософсько-правових поглядів філософа. У структурі роботи «Філософія права» показана і структура об'єктивного духу, того етапу розвитку духу, на якому, на думку Г.В.Ф. Гегеля, розгортається правова проблематика. Таким чином, «Філософія права» являє собою основне викладення, що показує діалектику і структуру філософії об'єктивного духу у контексті гегелівської філософії взагалі. П. Сінгер провів цікаве дослідження щодо поняття «дух» у філософії Г.В.Ф. Гегеля і зазначив, що слово Geist з німецької може перекладатися у різних, але близьких змістах - це і дух, як протилежність тілу, і душа, а також як третя іпостась християнської Трійці -Дух Святий (der Heilige Geist) [12,с.85-86]. Таке широке розуміння поняття «дух» Г.В.Ф. Гегелем, виражається у його складній і розвинутій філософії. Широта поглядів філософа поширюється і на об'єктивний дух.

На початку роботи «Філософія права» Г.В.Ф. Гегель зазначає, що ця робота відрізняється від звичайного компендія перш за все своїм методом, якій відіграє у ній керівну роль [3,с.44]. Крім того, філософ зазначає, що дана робота у якості філософського твору повинна бути подалі всього від того, щоб конструювати державу такою, якою вона повинна бути; вчення, що міститься у ній не може бути направлене на те, щоб повчати державу, якій їй слід бути; його мета лише показати, як держава, цей моральний універсам, повинна бути пізнана. Пояснює Г.В.Ф. Гегель такій свій підхід тим, що для того, щоб пізнати, яким світ повинен бути, для цього філософія завжди приходить занадто пізно. У якості думки про світ вона з'являється лише після того, як дійсність скінчила процес свого формування і досягла свого завершення. Те, чому нас вчить поняття, необхідно показує і історія, - що лише у пору зрілості дійсності ідеальне виступає наряду з реальним і будує для себе в образі інтелектуальної царини той же світ, осягнутий своїй субстанції. Коли філософія починає малювати своєю сірою фарбою по сірому, тоді деяка форма життя стала сірою, але сірим по сірому її омолодити неможна, можна тільки зрозуміти; сова Мінерви починає свій політ лише з настанням сутінок. Таким чином, завданням філософії у Г.В.Ф. Гегеля є пізнання того, що є, а не того, що повинно бути. Мислитель нічого іншого не прагнув таким свідомим і виразним шляхом, як «розуміння того, що є» [2,с.55].

Гегель звернув увагу на співвідношення філософії і дійсності. Як зазначає Ю.В. Перов про книгу Р. Гайма присвячену гегелівській філософії, що відношення філософії до сучасної дійсності як за часів Г.В.Ф. Гегеля так і в інші часи не вичерпується лише соціально - політичною проблематикою філософських вчень, але захватує фундаментальні пласти змісту і методів філософствування. Згідно Гегеля, ніяка філософія не в змозі вирватися за межі власної епохи і (в цьому сенсі) звеличитися над нею. І тим не менше, у той мірі, у якій філософія піддає цю епоху суду розуму, вона все ж звеличується над нею і долає її подумки [2,с.26-27]. У Йенських лекціях філософія у мислителя постає як провозвісниця нової історичної епохи, яка ще тільки наступає, а у «Філософії права» як наука, що допомагає зрозуміти історичну епоху, яка відходить до минулого.

Таким чином, філософсько-правова проблематика розглядається Г.В.Ф. Гегелем у даній роботі не тільки у контексті філософії духу, але і з застосуванням інших специфічних філософських методів, гегелівської логіки. Вона сама являє собою систему гносеологічних принципів на підставі яких будується правове знання. На думку В.С. Нерсесянца, поняття «право» застосовується у «Філософії права» у наступних основних значеннях: А) право як свобода («ідея права»), В) право як визначена ступінь і форма свободи («особливе право»), С) право як закон («позитивне право») [10,с.52].

На початку своєї роботи «Філософія права» Г.В.Ф. Гегель зазначає гносеологічні принципи, на підставі яких він розглядає правові питання.

По-перше, право є розумним, істина права міститься у правовій реальності і є публічно визнаною. Г.В.Ф. Гегель зазначає, що позиція неупередженої особи є в тому, що вона з довірою і впевненістю додержується публічно визнаної істини і будує на цій підставі свій образ дій і надійне положення у житті. Думки щодо неможливості визначення загальноприйнятої і значимої думки, філософ вважає надуманими. Навпаки, такі сумніви слугують доказом того, що їм потрібне дещо інше, не загальновизнане і значиме, не субстанція правого і морального. Якби тими, хто ставить такі питання дійсно керувало піклування про це, а не суєтність і намагання до особливості власної думки, то вони трималися б субстанціально правого, а саме велінь моральності і держави, і будували б відповідно до цього своє життя [3,с.46]. А також, - філософія саме тому що вона є проникнення в розумне, є осягнення наявного і дійсного, а не виставлення потойбічного начала... [3,с.53] Філософ таким чином, зазначає, що право не є деякою недосяжною, трансцендентною ідеєю, а проявляє себе у реальності. Реальність, виходячи з гегелівської філософії духу завжди є стороною істини у процесі розгортання Абсолютного духу. Тобто право, яке проявляє себе у реальності є стороною істини, етапом розвитку Абсолютного духу.

По-друге, Г.В.Ф. Гегель критикує суб'єктивне пізнавальне протиставлення індивідуального загальному. Він зазначає, що уявлення, про те, що свобода мислення і духу доводиться взагалі лише відступленням від публічно визнаного і навіть ворожого до нього найбільш вкоренилася у наш час по відношенню до держави, і відповідно до цього дивним чином здається, що філософія має своїм сутнісним завданням надати теорію, при чому теорію нову і особливу [3,с.47]. А також наскільки безглуздо передбачати, що якась філософія може вийти за межі сучасного їй світу, настільки безглуздо передбачати, що індивід здатний перестрибнути через свою епоху. якщо ж його теорія насправді виходить за її межі, якщо він будує світ, яким він повинен бути, то цей світ, правда, існує, але тільки у його думках, у цьому податливому матеріалі, що дозволяє будувати що завгодно [3,с.55]. Історичний процес розглядається Г.В.Ф. Гегелем як процес розвитку Абсолютного духу, відповідно неправильно було б вважати, що тільки тепер, можна створити якусь нову теорію, що з'явиться у надрах суб'єктивності і вирішить всі проблеми сучасності. Такій підхід не враховує тривалий час розвитку історії, історії філософії зокрема, і відриває теорію від практики, індивідуальне від загального. Підставу, на основі якої людина відносить себе до загального, Г.В.Ф. Гегель бачить у мисленні. Він зазначає: «я є мислення і разом з тим загальне» [3,с.69].

По-третє, пріоритет раціонального перед чуттєвим у пізнанні правових питань. Г.В.Ф. Гегель критикує, підхід, згідно до якого істина не може бути пізнана, що істинною про моральні предмети, перш за все державу, уряд і державний лад, є те, що кожен відчуває у своєму серці, душі і натхненні. А також він зазначає, що чуттєвий підхід є поверхневим, замість того, щоб ставити в основу науки розвиток думки і поняття, її засновують на безпосередньому сприйнятті і випадковому уявленні...[3,с.48] Однак у той мірі, у якій благочестя є істинним, воно відмовляється від форми почуття, як тільки виходить за межі внутрішнього переживання і вступає в полосу яркого світла дня, розгорнутого і відкритого багатства ідеї; воно приносить із свого внутрішнього служіння Богу шанування у собі і для себе сущої істини, що звеличується над суб'єктивною формою почуття і шанування законів [3,с.49-50]. У філософії Г.В.Ф. Гегеля розумність проявляє себе всюди. Щодо розгляду правової проблематики, то із ствердження філософа про те, що право є розумним, можна зробити деякі інші висновки. Таким чином воно є ще і пізнаваним, і втілює у собі логічний розвиток Абсолютного духу.

По-четверте, форма права виступає не лише як об'єктивний прояв права, а і як розумна його частина - «єдність форми і змісту». Г.В.Ф. Гегель зазначає, що у тому, що право і моральність, і справжній світ права і моральності осягають себе завдяки думці, завдяки думці повідомляють собі форму розумності, а саме загальність і визначеність, в цьому, в законі, це почуття, що залишає за собою право на свавілля, ця совість, що переміщує правове у область суб'єктивного переконання, з повною підставою бачить найбільш вороже собі. Форма правого як обов'язку і закону сприймається цим почуттям як мертва, холодна буква, як кайдани, оскільки воно не пізнає у ньому самого себе, не пізнає себе у ньому вільним, оскільки закон є розум предмету, а цей розум не дозволяє почуттю зігрітися своєю власною приватною відокремленістю. Або, форма у її конкретному значенні є розум як пізнання, що осягається у поняттях, а зміст є розум як субстанціальна сутність моральної і природної дійсності; усвідомлена тотожність обох є філософська ідея [3,с.50-55]. Саме з протиставлення змісту і форми права починається проблема протиставлення природного і позитивного права. Як буде показано пізніше, Г.В.Ф. Гегель розділяє право на природне і позитивне, але не протиставляє їх, позитивне право виступає формою природного і є розумним, як і природне право.

По-п'яте, єдність принципу розумності, дійсності і Божественності. Щодо розумності і дійсності, то існує відомий вислів Гегеля: «що є розумним, то є дійсним; і що є дійсним, то є розумним». Цей вислів Гегеля про розум і дійсність викликав не аби який ажіотаж у філософських кругах. Трактувати його можна по-різному. Тому у вступі до своєї роботі «Енциклопедія філософських наук», він уточнює свою думку. Істинно дійсним є єдиний Бог, а існування є лише частиною дійсності. Або ж у «Філософії права» філософ зазначає, що за допомогою філософії ми приходимо до розуміння того, що дійсною є лише ідея. І ще, оскільки вступаючи у своїй дійсності одночасно і у зовнішнє існування, розумне, синонім ідеї, виступає у нескінченному багатстві форм, явищ і утворень, оточує своє ядро барвистою корою, у якій перш за все застрягає свідомість, через яку проникає лише поняття, щоб нащупати внутрішній пульс і відчути його биття також і у зовнішніх утвореннях [3,с.53-54]. У повсякденному житті часто дійсністю називають помилку, зло і таке інше, але на справді випадкове існування не заслуговує гучної назви дійсність. Збереглися спогади Г.Гейне, якому у діалозі Г.В.Ф. Гегель пояснив значення свого вислову щодо розумності та дійсності так «все, що є розумним, те є неминучим». Таким же чином ця фраза звучала і у більш ранніх записах курсу філософії права Гегеля, що була прочитана у 1817-1818 рр. За спогадами Д. Хенриха, який віднайшов у американській бібліотеці рукопис студентського конспекту лекцій Гегеля, де це твердження записане інакше, ніж у опублікованій роботі: «що є розумним, стане дійсним, і що є дійсним, стане розумним». На думку В.С. Нерсесянца у вченні про об'єктивний дух Г.В.Ф. Гегеля основоположна ідея тотожності мислення і буття преломляється Гегелем в тезу про тотожність розумного і дійсного. Ці дві тези при певній концептуальній спільності далеко не рівнозначні. Трансформуючи логіко-філософську, за своєю сутністю гносеологічну, ідею тотожності мислення і буття в політико-соціологічну тезу про тотожність розумного і дійсного у сфері об'єктивного духу, Гегель не приводить переконливих доказів на користь допустимості подібних аналогій. Будучи послідовним, він міг лише стверджувати, що у сфері об'єктивного духу (явищ суспільства, держави, всесвітньої історії) діє діалектична тотожність мислення і буття [10,с.40]. Така постановка питання про розумність, дійсність і Божественність має гносеологічний характер. Дійсно, деякі категорії у філософії Г.В.Ф. Гегеля як би переходять одна в іншу. Це пов'язане з тим, що діалектичний метод пізнання допускає такі переходи. Філософ зазначає, що вся справа у тому, щоб у видимості тимчасового пізнати субстанцію, яка іманентна, і вічне, що присутнє у сьогоденні [3,с.54].

По-шосте, розум єдиний, він включає в себе і розумну свідомість і розумну дійсність, між ними немає протиставлення. Г.В.Ф. Гегель зазначає, що те, що лежить між розумом як духом, що себе усвідомлює і розумом як наявною дійсністю, що відрізняє перше від другого і не дозволяє віднайти у ньому вдоволення, представляє собою окови якоїсь абстракції, що не досягла звільнення в понятті. Пізнати розум як розу на хресті сучасності і радіти їй - це розумне усвідомлення є примирення з дійсністю. Г.В.Ф. Гегель не прикрашає дійсність, він описує її як таку, що у минущому житті все погано або в кращому випадку посередньо, але нічого іншого у ній нема чого і чекати і тільки тому слід примиритися з дійсністю; пізнання дає нам більш тісне примирення з нею [3,с.55-56].

По-сьоме, розділення законів на закони природи і закони права. Г.В.Ф. Гегель зазначає, що різниця між цими двома типами законів є в тому, що при вивченні правових законів діє дух розгляду і вже сама різниця законів змушує звернути увагу на те, що вони не є абсолютними. Правові закони - це закони, що йдуть від людей. Людина не зупиняється на сущому, що є наявним, а стверджує, що всередині себе володіє масштабом правого: вона може підкоритися необхідності і владі зовнішнього авторитету, але ніколи не підкорюється їм так, як необхідності природи, оскільки її внутрішня сутність завжди говорить їй, як повинно бути, і вона у собі самій знаходить підтвердження або не підтвердження того, що має силу закону. В природі велика істина є в тому, що закон взагалі існує. В законах права припис має силу не тому, що воно існує, і кожна людина вимагає, щоб воно відповідало його власному критерію. Тут, таким чином, можлива колізія між тим, що є, і тим, що повинно бути, між в собі і для себе сущим правом, що залишається незмінним, і довільним визначенням того, що є право [3,с.57]. Г.В.Ф. Гегель відзначає закони природи і закони права як два різні предмети пізнавальної діяльності. Справа в тому, що по відношенню до законів права, людина завжди має уявлення про те, як повинно бути, на відміну від законів природи, які сприймаються такими, які вони є без уявлень про те, якими вони мають бути. Правові закони завжди створюються людьми і людина може надавати їм оцінки. Таким чином, філософ акцентує увагу на тому, що закони права можуть вивчатися лише як такі, що належать до сфери духу, на відміну від законів природи.

По-восьме, розділення права на природне і позитивне, але не їх протиставлення. На думку Г.В.Ф. Гегеля, у праві людина повинна знайти свій розум, повинна, таким чином, розглядати розумність права, і цим займається філософська наука про право на відміну від позитивної юриспруденції, яка часто має справу лише з протиріччями [3,с.57-58]. Право позитивне взагалі а) завдяки формі визнання, і цей законний авторитет являє собою принцип його знання, науку про позитивне право, б) за своїм змістом це право набуває позитивного елементу, внаслідок особливого національного характеру народу, ступені його історичного розвитку і зв'язку всіх тих відносин, які належать до сфери природної необхідності, в) внаслідок необхідності, щоб система законодавчого права містила застосування загального поняття до особливого, наданого ззовні стану предметів і випадків - застосування, яке є вже не спекулятивне мислення і розвиток поняття, а розумовим підведенням часткового під загальне, г) внаслідок необхідних для прийняття рішень в дійсності останніх визначень. Уявляти собі різницю між природним або філософським правом і позитивним правом таким чином, як наче вони протилежні і суперечать одне іншому, було би зовсім невірним; перше відноситься до другого як до інституції до пандектів [3,с.61-62].

По-дев'яте, думка про право не є вродженою. Г.В.Ф. Гегель зазначає, що необхідно намагатися зрозуміти право як думку. Може здатися, що розуміння права як думки відкриває шлях до випадкових думок, однак істинна думка не є думка про предмет, а поняття самого предмету. Поняття предмету не дається нам від природи. Думка про право не є дещо таке, чим кожен володіє безпосередньо; лише правильне мислення є знання і пізнання предмету, і тому наше пізнання повинне бути науковим [3,с.58]. Таким чином, філософ відмежовує свою гносеологію від поширеного у Новий час погляду що існують вроджені ідеї. На його погляд, істинне правове знання можна отримати лише в ході розвитку мислення і удосконалення процесу пізнання.

По-десяте, поняття права і його існування разом становлять ідею права, яка є свободою. Г.В.Ф. Гегель зазначає, що поняття і його існування - дві сторони, різні і єдині, як душа і тіло. Єдність наявного буття і поняття, тіла і душі, є ідея. Вона не тільки гармонія, а повне їх взаємопроникнення. Не живе те, що якимось чином не є ідея. Ідея права є свобода, і істинне її розуміння досягається лише тоді, коли вона пізнається в її поняття і наявному бутті цього поняття [3,с.59]. Право є взагалі свобода як ідея [3,с.89]. Поняття виступає у філософії Г.В.Ф. Гегеля як гносеологічна категорія, а існування як онтологічна. Таким чином філософ поєднує ці категорії у загальному визначенні - ідея. Вони є одночасно єдиними, оскільки разом складають ідею і водночас різними, оскільки являють собою два окремі, хоча вичерпні і невід'ємні аспекти ідеї. Підґрунтям права є взагалі духовне, і його найближчим місцем і вихідною точкою - свобода волі, таким чином, що свобода складає її субстанцію і визначення і система права є царина здійсненної свободи, світ духу, породжений ним самим як деяка друга природа [3,с.67].

По-одинадцяте, свобода є дійсною як воля, як суб'єкт, а різниця між мисленням і волею - це різниця між теоретичним і практичним відношенням. Г.В.Ф. Гегель зазначає, що воля без свободи - пусте слово, таким же чином, як свобода є дійсною лише як воля, як суб'єкт. Різниця між мисленням і волею - лише відмінність між теоретичним і практичним відношенням, але вони не являють собою двох здатностей - воля є особливий спосіб мислення: мислення як таке, що переміщує себе у наявне буття, як потяг сповістити собі наявне буття. Узагальнити дещо - означає мислити його. Я є мислення і разом з тим загальне. Таким є теоретичне відношення. Навпаки, практичне відношення починається з мислення, з самого Я і уявляється з самого початку як протилежне, тому що воно з самого початку встановлює розділення [3,с.68-69].

По-дванадцяте, непротиставлення теоретичного і практичного. Г.В.Ф. Гегель зазначає, що теоретичне по суті міститься у практичному, їх неможна уявити собі роз'єднаними, оскільки неможна володіти волею без інтелекту [3,с.69].

По-тринадцяте, наука про право є частиною філософії. Г.В.Ф. Гегель зазначає, що філософська наука про право має своїм предметом ідею права і його здійснення. Наука про право є частиною філософії. Тому вона повинна розвинути із поняття ідею, яка представляє собою розум предмету, або, що те ж саме, спостерігати власний іманентний розвиток самого предмету. Поняття права по своєму становленню трактується поза наукою права, його дедукція передбачається тут як така, що вже має місце, і його слід приймати як дане. У філософському пізнанні головною є необхідність поняття, а рух, в ході якого воно стає результатом, складає його доказ і дедукцію [3, 59-60]. При чому дедукцію Г.В.Ф. Гегель розуміє як рушійний принцип поняття у якості не тільки руйнівного, але і породжуючого відокремлення загального. Вища діалектика поняття є в тому, щоб розглядати визначення не тільки як межі і дещо протилежне, але породити з нього позитивний зміст і позитивний результат, завдяки чому вона тільки і є розвиток і іманентне просування. Мислення у якості суб'єктивного лише спостерігає цей розвиток як власну діяльність розуму, нічого зі свого боку не додаючи. Розглядати що не будь розумно означає не привносити ззовні розум у цей предмет, обробляючи його таким чином, але бачити предмет для себе розумним; тут дух у своїй свободі вища вершина самосвідомого розуму, повідомляє собі дійсність і породжує себе як існуючий світ; справа науки тільки в тому, щоб усвідомити цю власну роботу предмету [3,с.91]. Розгляд прояву у часі процесу виникнення і розвитку правових визначень - це чисто історичне дослідження, так же як і пізнання їх усвідомленої послідовності, що віднаходиться завдяки порівнянню їх з вже наявними правовими відносинами, володіє у своїй власній сфері безперечними заслугами, але знаходиться поза яким би то не було зв'язком з філософським розглядом, якщо тільки розвиток з історичних підстав саме не змішує себе з розвитком з поняття, а історичне пояснення і виправдання не розширюється до в себе і для себе значимого виправдання [3,с.62-63].

По-чотирнадцяте, протиставлення свободи свавіллю. Г.В.Ф. Гегель зазначає, що найбільш звичайне уявлення про свободу є уявлення про свавілля. Коли говорять, що свобода є в тому, щоб робити все, що заманеться, то подібне уявлення свідчить про повну відсутність культури мислення, у якому немає і натяку на розуміння того, що є сама у собі і для себе свобода волі, право, моральність і таке інше. Звичайна людина вважає, що вона вільна, якщо їй дозволено діяти за своїм свавіллям, між тим саме у свавіллі міститься причина її несвободи. Гносеологічне протиставлення свободи свавіллю має наслідком і ствердження філософом, що питання про визначення природи людини (якою вона є доброю чи злою) відносяться до свавілля, тобто не має значення. Г.В.Ф. Гегель зазначає, що у відношенні оцінки потягів діалектика проявляється в тому, що у якості іманентних, тим самим позитивних, визначення безпосередньої волі і добрими; людина таким чином, визнається від природи доброю. Оскільки ж вони визначення природні, відповідно, взагалі протилежні свободі і поняттю духа і негативні, їх треба знищити, і людина визнається, таким чином, від природи злою. З цієї точки зору рішення на користь того чи іншого твердження також належать свавіллю [3,с.80-82].

По-пятнадцяте, не протиставлення суб'єктивного і об'єктивного. Г.В.Ф. Гегель зазначає, що звичайно вважають, що суб'єктивне і об'єктивне твердо протистоять одне іншому. Однак, це не так, оскільки вони скоріше переходять одне в інше, оскільки вони не абстрактні визначення, подібно позитивному і негативному, а мають вже більш конкретне значення. Діяльність волі є в тому, щоб зняти протиріччя між суб'єктивністю і об'єктивністю, перемістити свої цілі із першого визначення в друге і в об'єктивності разом з тим залишитися в себе. [3,с.88-89].

По-шістнадцяте, абстрактне право, мораль і моральність слід розглядати як різні етапи розвитку права. Г В.Ф. Гегель зазначає, що кожна ступінь розвитку ідеї свободи має своє власне право, оскільки вона є наявне буття свободи в одному з її визначень. Коли говорять про протилежність між мораллю, моральністю, з одного боку, і правом - з іншого, то під правом розуміють лише перше формальне право абстрактної особистості. Мораль, моральність, державний інтерес кожне окремо представляють собою особливе право, оскільки кожна з цих форм є визначення і наявне буття свободи. Колізія між ними може відбутися лише остільки, оскільки всі вони знаходяться на одній і тій же лінії і являються правом; якби моральна точка зору духу не була б також правом, свободою в одній із її форм, вона взагалі не могла б вступити в колізію з правом особистості або з яким-небудь іншим правом, тому що таке право містить у собі поняття свободи, вище визначення духу, по відношенню до якого інше є дещо позбавлене субстанції. Але в колізії міститься і інший момент, а сааме, що всі ці форми права обмежені і, відповідно, підпорядковані одна іншій; тільки право світового духу є необмеженим і абсолютним [3,с.90].

У роботі «Філософія права» вчення про право постає як цілісна система знання, яка побудована згідно діалектичної методології з позицій об'єктивного ідеалізму з виведенням методів і принципів, що зазначені вище. Можна погодитися з думкою Е. Вейля, що із всіх великих філософів Гегель залишається найменш відомим або принаймні відомим гірше за усіх [1,с.12].

Гегелівська філософія, та вчення про право зокрема, є доволі складною і зв'язки між елементами його філософської системи не завжди є очевидними, тому вона породжує безліч інтерпретацій, які часом є діаметрально протилежними. Г.В.Ф. Гегель своєю широтою мислення, іноді сам надає привід для такого інтерпретаційного різноманіття, але у великих філософських системах по-іншому й не можна. З цього приводу дуже влучно зазначає Т.І. Ойзерман, він зазначає, що лише спрощене, формалістичне розуміння великих філософських систем вимагає від них бездоганної логічної послідовності, логічної єдності, що виключає всякі положення, які порушують цю штучну схематику [11,с.89].

Але ж, не дивлячись на велику кількість таких різних інтерпретацій, за своєю суттю і по своєму історико-філософському значенню гегелівська філософія являє собою ціле. При чому видатне за своїм змістом, комплексністю та глобальністю. Філософія Гегеля є як би сама історія філософії, що накинута на гладку поверхню, замкнута у тверду систему згадка про все, що взагалі коли-небудь і де-небудь до неї підлягало філософському дослідженню.

філософський гегель пізнання право

Список використаних джерел

1. Вейль Э. Гегель и государство. Пять докладов / Э. Вейль.- СПб.: «Русский Миръ», «Владимир Даль», 2009. - 282 с.

2. Гайм Р. Гегель и его время. / Р. Гайм. - М.: Наука, 2006. - 394 с.

3. Гегель Г.В.Ф. Философия права. - М.: Мысль, 1990. - 524 с. - С.90

4. Ильин И.А. Философия Гегеля как учение о конкретности Бога и человека: в 2 т. / И. А. Ильин. - СПб..: Наука, 1994 . - 541 с.

5. Керимов Д. Философия права Гегеля и современность / ред. Д. Керимова. - М.: Наука, 1977. - 151 с.

6. Кечекьян С. О понятии естественногои права у Канта и Гегеля / С. Кечекьян // Вопросы философии и психологии. - 1915. - № 3. - С.450 - 496.

7. Козловски П. Судьбы гегельянства: философия, религия и политика прощаются с модерном / П. Козловски. - М.: Республика, 2000. - 383 с.

8. Костенко О.Б. Філософія права Гегеля і становлення громадянського суспільства в Україні / О.Б. Костенко // Українська культура: минуле, сучасне та шляхи розвитку //Міжвузівський збірник наукових праць. - Рівне, 1994.- С. 48-59.

9. Маркузе Г. Разум и революция. Гегель и становление социальной теории / Г. Маркузе. -- СПб.: Владимир Даль, 2000. -- 541с.

10. Нерсесянц В. С. Философия права Гегеля / В.С. Нерсесянц. - М.: Юристъ, 1998. - 352 с.

11. Ойзерман Т.И. Кант и Гегель (опыт сравнительного исследования) / Т.И. Ойзерман. - М.: «Канон +» РООИ «Реабилитация», 2008. -520 с.

12. Сингер, Питер. Гегель: краткое введение / Питер Сингер. - М.: АСТ: Астрель, 2007.

Размещено на Allbest.ru