Гуманістична полеміка між Джованні Піко делла Мірандола та Ермолао Барбаро

Размещено на http://www.allbest.ru/

Гуманістична полеміка між Джованні Піко делла Мірандола та Ермолао Барбаро

Михайлова I.

Полеміка між гуманістами, як правило, була не просто дискусією з приводу того чи іншого філософського питання, а ставала справжнім шедевром красномовства. Але чи варто так зосереджуватися на красі слів, коли дискусія ведеться навколо вічних питань? Видається, що бажання перемогти свого опонента будь-якою ціною дуже часто переважає над бажанням відшукати істину. Виникає питання, який статус має риторика для філософа? Це питання стосується проблеми світоглядної орієнтації гуманізму, суть якої буде викладено в даній статті. Проблема взаємозв'язку між філософією та риторикою має давню історію. Її корені ми знаходимо ще в епосі Античності. Питання статусу риторики відносно філософського знання існувало і в епоху Середньовіччя, і в часи Відродження. В XIX столітті питання знову актуалізувалося та, в модифікованому вигляді, присутнє навіть в сучасному філософському дискурсі. До аналізу означеного питання зверталися такі дослідники, як П.О. Крістеллер, Е. Кассірер, Е. Грассі, О.Ф. Лосєв, Е. Гарен, Л.М. Баткін та інші.

В даній статті ми сконцентруємося на тому, у якому вигляді постала дана проблема в епоху Відродження. З приводу того, якою повинна бути орієнтація гуманістичного мислення, дискутували вже самі ренесансні мислителі. Яскравим прикладом даної полеміки є словесна баталія, яка розгорнулася між Ермолао Барбаро та Джованні Піко делла Мірандола в рамках епістолярного жанру. Суть їхньої суперечки, здавалося б, лежить на поверхні: Піко виступає проти будь-якого застосування риторики в філософському тексті. Барбаро ж засуджує філософів за сухість та формальність схоластичної мови. В даній статті спробуємо зрозуміти, по-перше, чи дійсно Барбаро настільки абсолютизував риторику; по-друге, чи дійсно Піко був щирим у своєму твердженні, що красномовство не є важливим для філософа; по-третє, і саме головне, ми, повинні дослідити, яке ще коло питань відкривається нам в перспективі при глибшому зануренні в текст листування між Піко та Барбаро.

Джерелом полеміки між Піко та Барбаро є невеличкий трактат Піко Ad Hermolao degenere dicendiphilosophorum («До Ермолао Барбаро про стиль філософського мовлення»). Цей трактат по суті є листом-відповіддю від 3 червня 1485 року на лист Барбаро від 5 квітня 1485 року, в якому останній засуджував сухість та формальність мови схоластичних текстів. Барбаро показав себе як захисник емоційних та яскравих промов, а Джованні Піко - як захисник сухого схоластичного стилю, який є характерним для мислителя, що не марнує час на прикрашання своїх текстів витонченими епітетами, а намагається відшукати суть речей.

Дивно, але, незважаючи на вороже ставлення до риторики, Піко починає лист з панегірика, в якому захоплюється своїм опонентом та не перестає дивуватися його красномовству. Але серед цих похвал одразу ж проступає його позиція щодо окресленої проблеми: «Якби мовлення змогло б коли-небудь висловити те, що відчуваю я завжди! Я знаю, що мої про тебе думки нескінченно нижчі вершин твоєї вченості. Але знаєш і ти, що все, що висловлюється нами, набагато мізерніше за те, що доступно нашому розумінню: душі, як ти знаєш, так само же не вистачає слів, як і речам - душі»[1,с.274]. Отже, Піко вважає, що слова не завжди відображають глибинні внутрішні процеси, які відбуваються в людській душі. На думку Піко, через слово людина повинна наближуватися до божественної істини, до Бога, до глибин власної душі. Якщо ж застосовувати слово лише як порожній інструмент (як це, на думку флорентійського мислителя, роблять оратори), то воно ніколи не розкриє повноту та божественність людської природи. Більше того, риторика в руках невігласа стає небезпечною зброєю: при неправильному застосуванні слово може обернутися проти людини.

Піко зазначає, що існує перевага справжньої філософії над вченими чи псевдофілософськими розмовами. «Ми прожили у славі, Ермолао, і в подальшому будемо жити так, одначе не в граматичних школах і не в педагогіях, але в філософських колах і в зібранні мудреців, де справа та мова йде не про матір Андромахи, не про дітей та інших дрібницях такого роду, але про підстави справ людських та божественних»[1, с. 275] - запевняє Піко. В цьому уривку ми бачимо характерне для ренесансного мислення акцентування на унікальності людської природи. «Підстави справ людських та божественних» цікавлять Піко в першу чергу, а не справи міфологічних персонажів. «Справи божественні» - це справи вже не античних богів, а християнського Бога (хоча, у власній довільній інтерпретації християнського вчення Піко ледь не дійшов до відлучення від церкви).

Перед Барбаро Піко виставляє себе пересічною людиною, яка займається справою, що не заслуговує особливої уваги. Він говорить, що останні шість років намагався осягнути твори Томи Аквінського та Іоанна Дунса Скота, Авероеса та Альберта Великого, і для цих мислителів істина була важливіша, аніж порожня риторика. Для Барбаро ж, навпроти, сухість схоластичних текстів аж ніяк не вкладається в межі гуманістичного світогляду. Цей спосіб виражати свої думки для нього, як для прихильника витонченого красномовства, є «варварським». В свою чергу Піко стверджує, що нема більшої різниці, аніж між оратором та філософом. Оратор піклується лише про те, як нав'язати власну думку опоненту. Саме це, на його думку, і робить Барбаро: «Сказати - не повіриш, до якого ступеня ти здатний переконувати та спрямовувати душу читача, куди тобі потрібно»[і,с,215]. Філософи ж шукають смисл і не мають права замінювати справжній смисл гарними, але порожніми фразами, тому що їх «наука,.. полягає у пізнанні істини та висвітленні її перед іншими» [1, с. 276]. Піко визнає існування єдиної первинної мови, яка є мовою і філософії, і діалектики, і схоластики. Він захищає перевагу філософської мови: вона виокремлюється своїм «нериторичним» характером, тому що адресована не до швидкоплинних відчуттів, а спрямована на осягнення чистої сутності речей. Філософській мові не потрібні надлишкові смислові навантаження. Будь-яка прикраса руйнує внутрішню єдність філософського тексту. Барбаро ж на це заперечує, що схоласти не тільки не прикрашали свої тексти, а вони навіть використовували забруднену, некласичну латину. Піко ж робить достатньо ґрунтовний висновок: не тільки латинська мова може бути єдиною придатною для філософської дискусії. Більше того, Піко навіть пишається своєрідною «темністю» філософії, адже це відлякує тих, чиї наміри вивчати філософію занадто слабкі. Tой же, хто став на шлях мудрості, тобто філософ, повинен пильнувати за тим, що він говорить, а не як, тобто головним є не те, як передається смисл, а сам смисл: «... щоб уникала помилок думка, не мовлення» [1, с. 279]. Пізніше це висловить і Декарт: якщо істина очевидна, то стає неважливо, якою мовою вона виражена. Цей момент є важливим, тому що він виводить нас на інший зріз проблеми, яка криється в тексті - проблеми дуалізму змісту та форми, (logos та pathos). А дуалізм виникає тоді, коли слова починають віддалятися від речей. Коли слова вже не відображають істинний смисл, і все більше віддаляють людину від пізнання істини. В італійському гуманізмі ця проблема стояла дуже гостро, але, одночасно, гуманісти прагнули цього дуалізму уникнути, підходячи до його вирішення все з нових позицій. Піко не лише констатує наявність проблеми відношення verba та res (слів та речей), а дає власне її вирішення, яке заслуговує на увагу[2, р. 55].

В історико-філософських дослідженнях можна зустріти діаметрально протилежні оцінки полеміки Піко - Барбаро. Сперечаються дослідники, здебільшого, з приводу того, наскільки глибоко стосується ця полеміка загальних тенденцій ренесансної думки. Італійський дослідник Е. Гарен, здійснив ґрунтовне вивчення філософії Джованні Піко і дав оцінку низці дискусійних питань з приводу флорентійського мислителя. В своїй класичній праці «Проблеми італійського Відродження» в рамках розгляду полеміки Піко проти риторики він влучно охарактеризував останнього як людину, яка «не залишилася байдужою до чар літературного гуманізму, але вона була занадто тонким знавцем схоластики та перипатетизму, щоб дозволити затягнути себе на легкий шлях риторики, яка до того часу відійшла від реальності людського світу» [3, с. 133]. На думку Гарена, Піко виступив не проти риторики, а проти відриву слів від речей. Риторика перетворилась на культ формалізму, на науку потіпит (імен) на противагу науці гетит (речей). Це був, і Піко розумів, що це може привести до небажаних наслідків. Що саме непокоїть Піко? Його непокоїть те, яким чином Барбаро намагається здійснити свій проект поєднання риторики та філософії. Наприклад, при здійсненні перекладу Фемістія, Барбаро прагнув не стільки відтворити ідеї самого Фемістія, скільки позмагатися із ним в знанні латинської мови та красномовстві. Він прагне сперечатися та змагатися зі своїми античними попередниками і заради перемоги здатен навіть викривлювати смисл їх вчень. Саме це і викликає обурення з боку Джованні Піко, для якого філософія починається з принципів та має справу лише з ними. Він розумів, що підхід Барбаро є не тільки ненауковим, а він є підходом у корені хибним, несправедливим, це неповага до античної мудрості. Барбаро порушує співвідношення між verbum і res на користь verba. Але, вважає Гарен, це зовсім не означає, що ми повинні вставати на сторону Піко. Розгадка суперечки з Барбаро в тому, що Піко вороже сприйняв не саму риторику, а її надмірну формалізацію, неправомірне її возвеличення. Гарен вважає, що Піко скоріше прагне інтегрувати схоластику в гуманістичну філософію. Він вважав себе гуманістом і ніколи не виступав проти гуманістичного світогляду, частиною якої було вміння грамотно та гарно висловлюватися.

Піко не міг заперечувати важливість риторики як такої, адже це мистецтво виникло ще в епоху Античності і стало частиною як античної культури, так і ренесансної. Отже, і її розквіт в епоху Ренесансу є закономірним, враховуючи активізацію досліджень в області граматики, перекладів, тобто розквіт studio humanitatis Піко і не намагався захистити схоластику, а його твори і по стилю написання, і по проблематиці є наскрізь гуманістичними. Гарен вважає, що «філософія як філологія була закликом до глибокого духовного смислу слова, до слова, не віддаленого від його значення» [3, с. 135]. З цим важко не погодитися. Дійсно, не можна розглядати полеміку Піко і Барбаро як зіткнення схоласта та гуманіста, адже це - дискусія в рамках оновлення та поглиблення ренесансної культури, це є проявом складної внутрішньої діалектичної напруги культури. Але на думку Гарена, Піко так і не зміг раціонально поєднати res та verba та вирішити проблему дуалізму, тому що занадто заглибився у сферу res.

З оцінкою Гарена не всі дослідники погоджуються. Наприклад, П.О. Крістеллер вважає, що серйозне зіткнення Піко-Барбаро було саме зіткненням схоласта та оратора, і, що проблема лежить на поверхні. Лист Піко свідчить про негативне ставлення його автора до красномовства і додаткових змістів вигадувати не потрібно. Крістеллер вважає, що це було принципове зіткнення двох різних напрямів думки, хоча Піко бажав захистити схоластику від гуманіста Барбаро не як традиціоналіст, а заради синтезу обох традицій. Можна сказати, що і Гарен, і Крістеллер сходяться лише в одному: Піко не можна вважати типовим послідовником схоластичної традиції. Він скоріше експериментатор, який прагне поєднати різноманітні напрями думки та інтегрувати їх в гуманізм. Це і є світоглядний фундамент його concordia philosophia,

Італійський дослідник Е. Грассі в книзі «Rhetoric as Philosophy» (1980) («Риторика як філософія») дав дещо іншу оцінку полеміки між Піко та Барбаро, яка, на його думку, безумовно є важливим явищем для епохи Ренесансу. Грассі вважає, що справжнє риторичне мовлення складає повну протилежність формальному красномовству. На думку дослідника, справжнє риторичне мовлення детермінує ті вихідні положення, які не можуть бути доведеними, тобто archai, Можливо, якщо ми відійдемо від інструментального розуміння риторики лише як техніки, ми вийдемо на інше бачення означеної полеміки. Риторичне мовлення, вважає Грассі, може через метафору відкрити те, що неможливо встановити дедуктивним методом. Грассі не погоджується з Гареном в пункті про те, що Піко своїм невеличким трактатом не надав нового вирішення проблемі дуалізму слів та речей. Навпаки, саме у Піко досягається теоретично чітке та ясне співвідношення res та verba. Піко виявляє різницю між раціональною філософією та первинним, інтуїтивним розумінням. Висуваючи на перший план тему співвідношення форми та змісту, Грассі не відкидає традиційну інтерпретацію цього тексту Гареном. Просто він відкриває ще один аспект оцінки виступу Піко, окрім традиційного випаду проти риторики. Піко переконує, що відсутність навичок красномовства у стародавніх мудреців зовсім не применшує їх значущості - в них була їх мудрість: «...у варварів ... немає нестачі в мудрості, хоча їм і не вистачає красномовства» [с. 275]. Красномовство - це щось манірне, слащаве - говорить Піко - але це не для філософа. гуманістичний полеміка філософський риторика

Німецький дослідник А. Бук охарактеризував дану проблему як зіткнення нового «онтологічного» гуманізму з гуманізмом «філологічним». На його думку, попереднє ставлення до слова було інструментально-етичним. Тепер до слова стали відноситися, як до носія істини про світ, Бога, а таке слово більше не потребувало красномовства. Його основною функцією стало вираження смислу. В повсякденних чи урочистих промовах оратор може прикрашати слова, як завгодно, але це не має жодного стосунку до справжніх глибоких філософських міркувань. Піко і Барбаро дискутували в широкому сенсі про орієнтацію мислення. Піко прагнув повороту від самодостатнього спілкування між людьми до спілкування з Богом. Слово є носієм не лише сугестивної функції, а і функції звернення до Єдиного. Людина повинна через слово наближуватися до божественного, переходити від розмов про споглядання до самого споглядання. Слово набувало не соціальної, а космічної функції, воно - таємниця, символ, в ньому важливий смисл, а не краса [4, р. 276].

Л.М. Баткін в статті «Італійський гуманістичний діалог XV століття» дає власну оцінку цій історіографічній розбіжності між дослідниками. Він не може повністю погодитися з жодним із них. Але вважає, що Бук та Крістеллер все ж таки справедливо побачили в тексті листа до Барбаро «логічно загострений виклад позиції, протилежної орієнтації «філологічного» гуманізму на прекрасне класичне мовлення, спрямоване проти риторики взагалі як осередок культури, а не тільки проти її формалістичного спустошення» [5, с. 218]. В той же час Гарен, вважає Баткін, помилився, вважаючи, що Піко виступив проти епігонського педантизму граматиків, а не проти словесності та риторики в цілому. Але Гарен правий в тому, що Піко цілковито і повністю знаходиться в межах гуманістичного дискурсу XV століття. Hy думку Баткіна, розбіжності між Гареном та Крістеллером можуть бути вирішені, якщо прийняти гіпотезу про діалогічність гуманістичного мислення. Баткін вважає, що діалогічна форма викладання була пов'язана з певною побудовою мислення гуманістів, а не тільки з їх соціальною поведінкою. Піко - і це характерно для ренесансних неоплатоніків - намагався брати різні, іноді зовсім протилежні вчення і розглядати їх як рівні, по-новому їх компанувати, узгоджувати, і все заради того, аби наблизитися до єдиної істини. Це означає, що діалогічність закладена в самому мисленні гуманістів. Отже, суперечка між Піко та Барбаро відбувається лише за формою, тому що саме у такій формі найбільш повно розкривається думка самого Піко саме стосовно проблеми зміщення акцентів з розуміння слова як інструмента на слово як носія істини про світ, звернення до фундаментальної проблеми співвідношення «слів та речей». Тобто, за вираженням Бука, Піко відстоював «онтологічний» гуманізм, орієнтований на пошук онтологічного підґрунтя, адже всі антропологічні, етичні, політичні, громадянські явища мають під собою єдиний фундамент і він криється в розумінні буття.

В цілому, із листа Піко можна виділити три основні ідеї. По-перше, філософи володіють скоріше внутрішнім красномовством, тобто єдиною для всіх мудреців мовою, яка ніяк не поєднується із порожньою формалізованою риторикою. По-друге, мудрість та красномовство є різними за природою, і спроба їх поєднати є наругою. По-третє, функції оратора та філософа є діаметрально протилежними. Ми визнаємо, що терміни «онтологічний» та «філологічний» гуманізм відображають реальні явища, які мали місце в епоху Ренесансу. Дійсно, на тлі такого прагнення гуманістів говорити по-античному витончено іноді втрачався той самий сенс, заради якого проголошуються всі ці слова. Отже, полеміка існувала, але на якій же стороні, дійсно, виступав Піко? Чи виступав він проти красномовства взагалі чи виступав він за філософію? Ми вважаємо, що Піко ніколи не був і не міг виступати проти красномовства як такого. Вищезазначений лист Піко написаний в не менш витонченому стилі, аніж лист Барбаро. Але Піко виступає в суперечці з Барбаро проти того, щоб красномовство заважало філософуванню. Слово - це засіб, який потрібно використовувати, щоб висловлювати свої думки, але ніколи слово, на думку мислителя, не зможе передати внутрішньої духовної напруги людини, її почуттів та міркувань в повній мірі. Можливо, Піко демонструє, наскільки загадковим, непередбачуваним, нескінченним є внутрішній світ людини та її діалог із самою собою. Вслід за Баткіним, ми вважаємо, що Піко полемізує, по суті, із самим собою в рамках гуманістичної традиції Відродження, адже він веде полеміку проти красномовства, засобами якого сам успішно та вміло користується. І все ж таки, його прагнення до онтологізації слова суттєво вирізняє його серед багатьох його сучасників і являє собою спробу поступової переорієнтації гуманістичного мислення з зовнішніх об'єктів, з соціальних, громадянських практик на практики духовного споглядання та самозаглиблення.

Список використаних джерел

1. Джованни Пико делла Мирандола. Джованни Пико делла Мирнадола приветствует свого Эрмолао Барбаро // Антология мировой философии: Возрождение. - Мн.: Харвест; М.: ООО «Издательство АСТ», 2001,- 928 с.

2. Grassi Е. Rhetoric as Philosophy. Southern Illinois. Southern Illinois University Press, 2001. - 124 p.

3. Гарэн Э. Проблемы итальянского Возрождения. Избранные работы. М.: «Мысль», 1986. - 400 с.

4. Buck A. Die «Studia Humanitatis» und ihre Methode. - In. Bibl. D'Humanisme et de la Renaissance, XXI, 2, 1959

5. Баткин JI.М. Итальянский гуманистический диалог XV века// Из истории культуры Средних веков и Возрождения. М.: «Наука»,1976. - 320 с.

6. Kris TeIIer P.O. Renaissance Thought and its Sources. New York. Columbia University Press. 1979 - 248 s.

Размещено на Allbest.ru