Еволюція трактування ірраціонального за М. Фуко

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еволюція трактування ірраціонального за М. Фуко

Гунченко В.Ю.

Актуальність даної роботи зумовлюється тим, що досі не існує однозначного ставлення чи єдиного трактування ірраціонального у людській природі та поведінці. З одного боку - романтизоване безумство - як свобода осягнути світ, не маючи стереотипних знань і тлумачень, з іншого - клінічне безумство - хвороба, що може поширюватись та робити людину недієздатною, фактично виштовхуючи її за межі суспільного життя. Сюди ж варто додати і злочинне божевілля (яке, зрештою, можна розглядати в межах клінічного, бо воно також є формою самозаперечення і повернення до технічного задоволення хворобливо загострених інстинктів), і безумство як засіб пізнання - методом від протилежного. У той же час потрактування поняття «ненормальності» є ще більш розмитим і неоднозначним.

Таким чином, постає питання тлумачення сутності та природи ірраціонального. Ким є «божевільний»: злочинцем, якого необхідно карати, хворим, яким треба опікуватись і якого треба лікувати, чи фікцією загрози, за допомогою якої можна маніпулювати масовою свідомістю, змінюючи тлумачення поняття й самі методи покарання/лікування? Які критерії ненормальності можна виділити? Розглянувши історичну еволюцію трактування ірраціонального, що подається у роботах Фуко М., ми, звісно, не зможемо дати однозначних відповідей на поставлені питання. Натомість, розглянемо ті відповіді, що історично склалися у медицині та криміналістиці.

Глобальність даної проблеми окреслюється досить широким спектром наукових досліджень. Особливої популярності тема божевілля набула у другій половині XX століття. Бланшо М. у праці «Фуко, яким я його уявляю» [2], подає детальну біографію з аналізом основних праць Мішеля Фуко, розглядаючи філософські концепти крізь призму літературної критики. У свою чергу, Михаль Д. [6] виокремлює стратегії суб'єктивації й антропологію влади і безумства у Фуко, досліджуючи сутність і перманентне перетворення ідей та поглядів Фуко від «Історії божевілля» до «Турботи про себе»; Фурс В. [8] розглядає синтез і суперечність філософських структур дослідження Фуко і Хабермаса, заглиблюючись безпосередньо в ідеї критичної соціальної теорії філософів. Ільїн І. [4] намагається простежити еволюцію поняття «безумство» у суспільстві з XVII по XIX століття, ґрунтовно висвітлюючи основні віхи й вектори змін у ставленні як до саиого поняття, так і до людини - божевільного. Аббан'яно Н. [1] вивчає передумови, витоки основних ідей і концепцій Фуко, аналізуючи його постструктуралістські погляди, еволюцію спроб діагностики психічних відхилень від часів Стародавнього світу до XIX століття, висвітлює виникнення і тлумачення поняття «сексуальності».

Свій неоціненний внесок в дослідження даної теми зробили: Автономова H., Візгін В., Дельоз Ж., Міхель Д., Риклін М., Скуратов Б. та ін.

Отже, метою даної статті є аналіз еволюції поглядів М. Фуко на безумне як різновид ірраціонального у роботі «Історія безумства у класичну епоху» та у курсі лекцій «Ненормальні».

В «Історії божевілля у класичну епоху» [9] Фуко М. поетапно досліджує історію безумства протягом так званої «Класичної епохи»: кінець XVI, XVII і XVIII століття. He подаючи історичної концепції безумства, він намагається висвітлити - здебільшого на основі документів - розумові хвороби, нестямні вчинки і безумства того часу, їх зв'язок з тодішніми соціальними умовами. При цьому автор відтворює негативну частину відповідних уявлень, що зникли під ретроактивним впливом сучасності [9]. Різні теорії - від Античності до наших часів - бачили у хворобі несвідому частину людського розуму. Власне тому Фуко і піднімає важливі питання про роль психічно хворої особистості у становленні цивілізації та про ставлення цивілізації до психічно хворої людини. Із певними застереженнями Фуко стверджує, що великі творчі досягнення людства завдячують психічним «хворобам» геніїв. З іншого боку, тих, хто грабують, убивають, знищують, ніхто не називає хворими. За твердженням Фуко, існуючи поруч з ненормальними, сучасна нормальна людина вже не вступає з ними в комунікацію. Натомість, вона або спілкується за допомогою спеціальних інститутів - лікарень, або не спілкується взагалі, повністю перекладаючи цю функцію на посередника між «світом нормальних» і «світом ненормальних» - лікаря, наглядача [12].

Хвора ж людина контактує із суспільством тільки за допомогою проміжного абстрактного розуму у формі порядку, фізичного і морального стримування, анонімного тиску групи, зокрема з використанням конформізму. Як бачимо, спільної мови тут немає. Іншими словами, немає більше усвідомлення хвороби саме як розумової хвороби; кінець XVIII ст. приносить докази неузгодженого діалогу між хворобою і здоров'ям, установлює межі та штовхає до забуття «недосконалі слова без фіксованого синтакту» [ 12], в якому обмін між хворобою і розумом мав би місце. Мова психіатрії, яка є монологом розуму відносно хвороби, постала на основі цього мовчання. Йдеться не тільки про таку дисципліну, як психіатрія, йдеться про саме розумінням психічної хвороби, про встановлення демаркаційної лінії між безумом і нормальністю.

Так, для XVI століття ірраціональне являло собою практично загрозу, небезпеку, яка могла порушити зв'язок суб'єктивного сприйняття та істини. Від часів Декарта безумство знаходилось «поза тією сферою, якою є для класичної думки сам розум... Якщо окрема людина завжди може виявитися безумною, то... думка безумною бути не може» [9]. Саме тут і з'являється інститут ізоляції божевільних, а медицина стосовно них набуває «форми репресії, примусу, обов'язком добиватися порятунку власної душі» [10]. Класична епоха, згідно Фуко М., ототожнила ряд різних форм девіантної поведінки і власне божевілля на основі «спільного знаменника» нерозумності: «наше наукове і медичне пізнання божевілля імпліцитно ґрунтується на етичному досвіді нерозумності, що склався в цю епоху, і це безперечний факт» [9].

«Нерозумність» виступила своєрідним узагальненням засуджуваного, заперечуваного і таємного досвіду, але на його основі не лише склався такий соціальний інститут, як ізоляція, не лише виникла система категорій і практик, що належать до безумства, але й відбулася перебудова всієї етичної сфери. XIX століття, створивши поняття «душевної хвороби», десакралізувало безумство: «людина нерозумна» була переведена в лікарню, а ізоляція стала терапевтичним засобом [8, с. 125]. Зауважимо, що вся проблематика безумства почала ґрунтуватись на ідеї про матеріальність душі. У XIX столітті нерозумність починає інтерпретуватися і як психологічний наслідок моральної провини. Саме у XIX століття з'являється «наукова» психіатрія.

Отже, якщо до XVII століття середовищем, що найбільше сприяло поширенню безумства, вважалось багатство і прогрес, то в XIX столітті джерелом його стає бідність. Божевілля починає осмислюватись у рамках соціальної моралі: воно перетворюється на стигмат класу, що відмовився прийняти форми буржуазної етики і втратив зв'язок із розумністю [2,с.45]. в Медичне і психологічне поняття безумства стають повністю позаісто- ричними, втілюючись в етичній критиці, направленій на все, що здатне підірвати добробут людства.

Таким чином, суть безумства, що імпліцитно перейшла від XVIII до XIX століття, втілилась у наступному:

1) Роль ізоляції полягає в тому, щоби звести божевілля до необхідного трактування.

2) Істина божевілля дорівнює йому самому мінус навколишній світ, мінус суспільство, мінус усе, що йде врозріз із природою.

3) Цією істиною божевілля є сама людина у своїй простій первісній невідчуженості.

4) Невідчуженою первісністю виступає в людині єдність Природи, Істини і Моралі, іншими словами, сам Розум.

5) Зцілення полягає в тому, що безумство зводиться до істини, яка одночасно і істина безумства, і істина людини, а також до природи, яка одночасна і природа хвороби, і безтурботна природа всесвіту.

В той же час можна зробити ще один підсумок, згідно Фуко М.:

до XIX століття безумства просто не було;

психічні хвороби створила психіатрія;

сучасна культура сформувала таку поліфонію потрактувань психічно хворої людини, в якій, зрештою, можна упізнати і окремі сторони й вияви цілком нормальної психіки; більше того, сама ця множина потрактувань дає цікаву можливість досліджувати абсолютно нові глибини людської природи.

У курсі лекцій «Ненормальні» Фуко М. докладно розглядає поняття ненормальності, яке не є тотожним поняттю безуму, а проте наділене багатьма його рисами. Зокрема, ненормальність виступає соціальним феноменом, бо ненормальний, на відміну від безумного (який знаходиться поза соціумом і потребує ізоляції) - не лише становить загрозу, а й потребує обов'язкової корекції особистості [12].

Якщо «безумний» виводиться за межі соціуму і не підпадає під дію законів, то новий «інший», ненормальний, виступає джерелом загрози як злочинець. Ненормальний виступає саме злочинцем; однак цей злочинець існує в межах суспільства і системи влади, й не стає вигнанцем, як, скажімо, прокажені у Середні віки; він не переслідується інквізицією і не підлягає знищенню, але натомість включається у складну систему виправних практик, у якій починає виступати продуктом нового мистецтва управління й адміністративного механізму, що склався в Європі у першій третині XIX століття [12]. Саме це мистецтво - за Фуко М.: «влада-знання» - лаштує свою могутність не стільки на репресіях чи навіть загальних статтях закону, скільки на вивченні, контролі над окремою людиною, окремою особистістю. Фактично - це вивчення особливостей індивідуальної психології та поведінки.

«Влада-знання» включає у себе складну взаємодію соціальних сил. Саме тому вона і ґрунтується, згідно Фуко М., на постійному нагляді за усіма тілесними й духовними проявами індивіда. Інакше кажучи, звертаючись до постаті «ненормального», Фуко М. фактично досліджує ґенезу «влади нормалізації», більшість структур якої збереглися й досі. Так, у ході досліджень Фуко М. чітко виділяє три фігури, що передували «ненормальному».

Перша із них - це «монстр», який уявляється нам і середньовічною напівлюдиною-напівзвіром, і людиною з фізичними відхиленнями. Проте, окрім фізичного додається ще і моральне відхилення. Тобто, природна аномалія безпосередньо поєднується з порушенням законів чи релігійних канонів, правил, табу: «там, де протиприродне беззаконня торкається, вносить збій в громадянське, канонічне або релігійне право» [12]. Це і є клеймо ненормальності. Й справді, як хрестити сіамських близнюків - як одну людину чи як двох? Як карати, якщо злочин скоїв один із близнюків? Чи може гермафродит укладати шлюб? Наприкінці XVIII століття на тлі природно-правової дилеми поступово виділяється нова категорія: монструозність поведінкова, моральна. Із проблеми соматико-юридичної монстр перетворюється на проблему кримінальну та навіть політичну.

Друга - це «невиправний». Ця фігура, згідно Фуко М., теж існує в межах соціуму і мікросоціумів, проте протиставляє їх правилам і законам свої власні. Тому така особа неодмінно піддається ізоляції. На відміну від попереднього типу, невиправний, з одного боку характеризується саме фактом своєї «невиправності», з іншого боку, є об'єктом постійної суспільної корекції. Тобто, ненормальний - це людина, що перебуває у виправних закладах XVIII ст., й потрапила туди через свою негативну поведінку, тобто, є розбещувачем, марнотратом, гомосексуалістом та ін. Якщо такий монстр виникає на перетині політико-судової влади і природознавства, то основний простір, у якому знаходиться «невиправний», - це рід, клан, сім'я, яка й питає у влади дозволу позбутися, виключити із себе «негативного персонажа». Такий індивід піддається примусовій ізоляції й частково утискається у своїх правах, проте залишається поза дією власне закону: механізми, що визнали його за ненормального, належать до області дисциплінарних практик, методів «нормалізації» поведінки, що формуються в XVII-XVIII століттях в армії, школах, майстернях і трохи згодом проникають у сім'ю.

Завдання цих механізмів - виправляти, виховувати «душу» індивіда, схиляти його до покути, повертати до доброчесності, виховувати навики існування у колективі. На відміну він монстра, «невиправний» є ординарним, але по-своєму парадоксальним персонажем: з одного боку, він характеризується фактом своєї «невиправності», з іншого - через це й слугує головним об'єктом впливу різноманітних колекційних технік [11].

Третій попередник «ненормального» - це дитина-онаніст. Ця фігура з'являється у XVIII столітті, коли надмірна увага приділяється саме фізіології соціально відповідального індивіда. Його «ненормальність», згідно Фуко М., полягає у некерованих потягах плоті, які суперечать жорстким нормам поведінки індустріалізованого суспільства. Увага, що виникає у цей час до фізіології вже не дорослого, соціально відповідального індивіда, але дитини - нова ознака поширення «нормалізації», яка тепер встановлює постійний і жорсткий контроль над кожною окремою особистістю: тепер влада починає діяти в осередку «малої» сім'ї, втручаючись у простір кімнати, ліжка, регулюючи відносини дітей і батьків, змушує останніх постійно стежити за сексуальними проявами своїх дітей. Сенс кампанії проти мастурбації, яка почалася в Англії, поширилась на Німеччину і близько 1760 року, на Францію, не зводиться, згідно Фуко М., до заперечення «тіла, яке бажає»; натомість, тілесні бажання починають вважатися такими, що йдуть у розріз із жорсткими правилами поведінки, які диктує індустріальне суспільство [6,с. 111 -- 112]

Зрештою, у ході цієї кампанії виникає новий тип сімейних відносин і нова мораль. Оскільки у багатьох працях даної епохи онанізм оголошується джерелом усіх можливих бід, тілесних, нервових і психічних захворювань, на вузьке сімейне коло покладається відповідальність за соматичну і сексуальну «нормалізацію» індивіда. Дитина, яка «зловживає» своєю сексуальністю, стає винуватцем усіх своїх подальших негараздів і проблем. Батьки ж, які не наглядали за своїм чадом відповідним чином, або переклали турботу про його фізичне і душевне здоров'я на посередника - годувальницю, вихователя, няньку, - звинувачуються у поганому ставленні до своїх дітей. При цьому паралельно виникає і новий механізм «влади-знання», спрямований на регулювання «сексуально насиченого сімейного мікропростору» [ 12]: медичний контроль. Тобто, батьки постають перед необхідністю негайно звернутися до лікаря, щоб той застосував до юного порушника ряд коррекційних заходів (велика кількість яких застосовується і нині).

Варто зазначити, що всі три фігури-попередники існують у класичну епоху окремо, проте з часом зливаються в суспільному трактуванні, зберігаючи, поміж тим, автономію у науковій сфері. Так, монстр стає об'єктом тератології та ембріології, невиправний - психопатології, дитина-онаніст - теорії сексуальності.

В той же час, «нормальна людина» у Фуко М. виступає таким самим творінням суспільного розвитку, як і «людина безумна»: «Психопатологія XIX століття вірила, що вона вживає заходів і самовизначається, беручи за відправну точку своє ставлення до homo natura, або до нормальної людини. Фактично ж, ця нормальна людина є спекулятивним конструктом; якщо ця людина і має бути кудись поміщена, то не в природне середовище, а всередину системи, яка ототожнює socius із суб'єктом закону» [11]. Іншими словами, межа між нормальним і божевільним, як стверджує Фуко, історично рухома і залежить від стереотипів. Більше того, в безумстві автор убачає відблиск «істини», недоступної розуму, і тому повторює: ми - «нормальні люди» - повинні примиритися з тим, що «нормальна людина і безумний пов'язані в сучасному світі, можливо, навіть міцніше, ніж у яскравих зооморфних метаморфозах, колись ілюстрованих палаючими млинами Босха: людина і безумний поєднані зв'язком невловимої і взаємної істини; вони відкривають один одному цю істину про свою сутність, яка зникає, коли один говорить про неї іншому» [11]. Перед обличчям раціоналізму, вважає учений, «реальністю нерозумності» є «елемент, усередині якого світ зводиться до своєї власної істини, сфери, де розум отримує для себе відповідь» [11]. У зв'язку з цим сама проблема безумства як розладу психіки, як «душевної хвороби» подається Фуко М. проблемою розвитку культурної свідомості, і, відповідно, історичним результатом формування уявлень про «душу» людини від кінця Середньовіччя до наших днів.

Подібна висока оцінка безумству поза сумнівом пов'язана із впливом неофрейдистських установок, переважно в тій формі екзистенційно забарвлених вистав, якої вони набули у Франції, вплинувши практично на весь спектр гуманітарних наук у найширшому сенсі цього поняття. Для Фуко проблема безумства пов'язана, в першу чергу, не з «природними» вадами функції мозку, не з порушенням генетичних кодів, а з психічним розладом, викликаним труднощами пристосування людини до зовнішніх обставин (тобто з проблемою соціалізації особи). Для нього це патологічна форма дії захисного механізму проти екзистенціального «занепокоєння» [10]. Якщо для нормальної людини конфліктна ситуація створює досвід двозначності, то для патологічного індивіда вона перетворюється у фатальне протиріччя, що породжує «внутрішній досвід нестерпної амбівалентності»: «Занепокоєння» - це афектна зміна внутрішнього протиріччя. Це тотальна дезорганізація афективного життя, основне вираження амбівалентності, форма, в якій ця амбівалентність реалізується» [11]. Коріння психічної патології, як вважає Фуко, слід шукати «не в якій-небудь «метапатології», а в певних стосунках, що історично склалися до людини-безумця і людини істини [10]. Іншими словами, перед нами все та ж спроба пояснення світу і людини через ірраціональне людської психіки, що ще більше мусить підкреслити недієвість традиційних, «еволюціоністських» теорій.

фуко безумство ірраціональний

Список використаних джерел

1. Аббаньяно Н. Введение в экзистенциализм/ Н. Аббаньяно. - M.: Алетейя, 1998. - 497 с.

2. Бланшо М. Мишель Фуко, каким я его себе представляю/ М. Бланшо - СПб.: Machina, 2002. - 96 с.

3. Голенков С. Понятие субъективации Мишеля Фуко. [Електронний ресурс]./ С. Голенков - Режим доступу: http://www.phil63.ru/ ponyatie-subektivatsii-mishelya-fuko

4. Ильин И. Постмодернизм. Словарь терминов. [Електронний ресурс]./ И. Ильин. Режим доступу: http://terme.ru/dictionary/179/ word/% С1 % С5% С7% D3 % С С % С8% С 5/

Б.Кулик В. Правописне божевілля. [Електронний ресурс]./ В. Кулик - Режим доступу: http://pravopys.vlada.kiev.ua/pravopys/pozytyv/kulyk.htm

5. Михель Д. Мишель Фуко в стратегиях субъективации: от «Истории безумия» до «Заботы о себе»/ Д. Михель - Саратов: Изд-во ПФРУЦ, 1999. - 213 с.

6. Парнель К. Сумасшествие как переход в «другое». [Електронний ресурс]./ К. Панель. - Режим доступу: http://www.a-z.ru/women_cdl/html/parnell.htm

7. Фурс В. Полемика Хабермаса и Фуко и идея критической социальной теории/ В. Фуре//Логос. - 2002. - № 2. - С. 120-152.

8. Фуко М. История безумия в классическую эпоху. [Електронний ресурс]./ М. Фуко -- Режим доступу: http://www.krotov.info/lib_sec/21_f/fuk/o_32.htm

9. Фуко М. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы/ М. Фуко - М.: Ad Marginem, 1999. - 413 с.

Размещено на Allbest.ru