Категорія "культура" в філософсько-освітньому дискурсі: гносеологічний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Категорія «культура» в філософсько-освітньому дискурсі: гносеологічний аналіз

Toпixa A.M.

В культурі будь-якого суспільства взаємодіють, перемішуються і разом з тим зберігають свої особливості різні пласти. Процеси взаємодії різного роду соціальних цінностей і норм до певної міри регулюють соціальні інститути, специфічною рисою яких є їх зв'язок з цінностями, нормами, ритуалами, символами, а саме поняття інституту акцентує культурний аспект регуляції поведінки людей в суспільстві. При цьому кожна соціальна спільнота утворює, за висловом М.Семчишина[і], своєрідну мозаїку притаманних лише їй різнорідних вартостей, іншими словами, має власну «субкультурну» регулятивну систему. Постає питання: чи можна вважати таку систему (наприклад, «народно-культурну») соціальним інститутом? А якщо так, тож яку роль вона відіграє у тих процесах взаємодії складових конкретної спільноти, метою яких є збереження соціокультурного цілого?

Досліджуючи народну культуру, не можна не враховувати, що вона є лише підсистемою більшої системи культури, надзвичайно розмаїтого, різнопланового утворення, яке досліджується представниками різноманітних галузей наукового знання. Тому перш ніж переходити безпосередньо до дослідження ролі народної культури в сучасному українському суспільстві, необхідно насамперед визначитися з приводу того, що ми вкладаємо в поняття «культура» взагалі.

Аналізуючи народну культуру, не можна уникнути проблем, пов'язаних із дослідженням національно-етнічної структури суспільства, вивченням рядоутворюючих понять, таких як «нація», «народ», «етнос» на українську культурну дійсність.

Відмінна особливість сучасного етапу розвитку українського суспільства полягає у надзвичайно тісному зв'язку культуротворчих і державотворчих процесів. Без розуміння проблеми взаємовідносин «культура-держава» ми не зможемо зрозуміти справжнього змісту сучасних процесів в конкретному соціуму, оскільки держава є тим інститутом, що проводить активну соціокультурну політичну і може суттєво впливати на процеси функціонування культури в суспільстві.

Феномен культури, його вивчення посідає важливе місце в соціальній науці; висловлюються найрізноманітніші точки зору щодо її сутності та суспільної ролі. Сам цей термін так і не посів до цього часу загальновизнаного, якісного та чіткого означення і, як зазначає Л.Іонін[2], являє собою на сьогоднішній день одне з двох-трьох найскладніших слів, які використовуються нині в науці і практиці. В публікаціях дослідження культури, зокрема, в колективній монографії «Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз», авторами якої є Л.Губерський, В.Андрущенко, М.Михальченко[3], сказано, що кількість визначень сягає 500.

З іншого боку, дисципліни, які вивчають культуру (етнографія, культурна та соціальна антропологія, культурологія, філософія культури), часто настільки споріднені, що процеси ідентифікації стають проблематичними (Л.Іонін[2], Ю.Арутюнян [4]). Тому існують спроби ніби наскрізної класифікації культури, незалежно від «відомства» або «департаменту» (Л.Іонін[2]).

Водночас уже в середині конкретних культурознавчих дисциплін часто відсутня єдність поглядів науковців. І філософія тому не виняток: думки щодо трактування феномену культури у цій сфері є якщо не суперечливими, то, в усякому разі, відмінними одна від одної.

З самого початку поняття культури (або аналогічне йому) в стародавній європейській та східній філософській думці означало цілеспрямований вплив людини на природу, виховання людини, слідування певним морально-духовним принципам. Античні софісти виступили з ідеями критики культури, повернення людини до природи. Китайський даосизм також пропонував відійти від однобічного людського «дао» і повернутися до всеосяжного вищого «дао» Всесвіту.

З другої половини XVIII ст. починається новий етап у розвитку культури. Під культурою починають розуміти всю сукупність досягнень у науці та мистецтві.

Pycco критикував культуру й цивілізацію за штучне посилення нерівності порівняно з природним станом нерівності у первісному суспільстві.

Гердер розглядає культуру в контексті історичного розвитку людства як прояв здібностей людського розуму.

Ніцше виходить із твердження про природну антикультурність людини, а культуру розглядає як засіб поневолення й боротьби за владу.

Шпенглер звертається до порівняльного аналізу головних історичних культур, вважаючи кожну з них замкненим організмом із властивим їй життєвим циклом.

Тойїнбі, продовжуючи розвивати ідею локальних цивілізацій, намагається об'єднати їх єдиним знаменником на кшталт «Граду Божого» Августина.

В останній третині XIX першій половині XX ст. антропологи та етнографи (Тайлор, Боас, Крьобер, Малиновський) досліджували примітивні суспільства з точки зору функціонування їх культурних інститутів, а культура починає розглядатися як цілісність, що ієрархічно впорядковує елементи та системи. Представники культурної антропології почали розглядати культуру як інваріантну стабільну структуру, що є способом збереження, акумуляції й передачі соціального спадку.

Фройд розглядає культуру як засіб соціального пригнічення і разом з тим як форму можливої сублімації. Неофройдизм вбачає в культурі знакову систему закріплення психічних переживань.

Кассирер та Юнг вивчали символічні властивості культури, зокрема, останній вважав, що певні символи можуть активізувати архетипи колективного позасвідомого.

В філософських концепціях постіндустріального суспільства(Белл та ін.) культура виступає важливим засобом гармонізації стосунків як всередині соціуму, так і між людиною і природою.

Перша та друга половини XX ст. з огляду на притаманні їм особливості це дві якісно відмінні соціокультурні епохи, що визначаються як культура індустріального та культура постіндустріального суспільства.

Культура індустріального суспільства складалася під знаком модернізму. Американський культуролог Д.Белл називає модернізмом сучасний етап розвитку культури та протиставляє його ранньобуржуазному, протестантському. На думку вченого, у культурі відбувся рух від протестантизму до модернізму. Старі духовні засади суспільства вже не існують, а нові, ті, що ґрунтуються на вірі в історичний прогрес, втратили свою утопічність.

Культурні особливості, життєвий світ модерну сформувалися під впливом трьох надзвичайно значущих історичних процесів, а саме: просвітництва з його вірою в розум, науку та технічний прогрес; французької революції з її ідеями захисту прав вільних, рівних, творчих особистостей; промислової революції XVIIIct.

Названі процеси спричинили утвердження примату наукового розуму над релігією, закріпили пріоритет промисловості, індустріалізму над феодальним виробництвом.

Культуру індустріального суспільства характеризують цінності комерції та промисловості, віра у поступ розуму, точна об'єктивність науки, важливість технології, що дедалі більше зростає, воля до влади як прагнення підкоряти та експлуатувати зовнішню та внутрішню природу людини, поширення адміністрації, що управляє згідно з технократичною реальністю.

Загалом для культури ХХст. характерною є свобода у виборі стилів, що черпається з скарбниці культури, а це насамперед пов'язано з її основним принципом само здійсненням, вираженням власного «Я».

Завдяки модерністській орієнтації культура отримала роль ініціатора змін. У суспільстві проголошується ідея оновлення та визнається примат культури в процесі соціальних змін. Як вищу цінність модерністи проголошують експеримент, нічим не обмежений пошук самовираження та чуттєвого сприйняття, в якому воля та нестримне бажання торжествують над розумом і мораллю.

Модернізм, на думку Д.Белла, виявився: 1)реакцією на зміни в чуттєвому сприйнятті соціального середовища та дезорієнтацією відчуття простору і часу, що було пов'язане з революцією в галузі комунікацій і транспорту; 2)кризою самосвідомості, що була зумовлена втратою релігійної культурної орієнтації.

У філософії модернізм виріс і співвідносився з ідеями АШопенгауера, Ф.Ніцше, А.Бергсона, Е.Гуссерля, З.Фройда, К.Г.Юнга, М.Гайдеггера, Ж.П.Сартра, А.Камю.

Наука XX ст. заявила про себе теорією модернізації, сутність якої пов'язують з всесвітнім поширенням таких цінностей, як раціоналізм, «холодний розрахунок», урбанізація, індустріалізація.

Характерним для культури індустріального суспільства є усвідомлення свого всезростаючого панування над навколишнім світом, переконання, що її володарювання над світом, масштаби приватизації його ресурсів є безмежними, а знаряддям цього володарювання є науково-технологічний розум та ініційовані ним ідеали універсалізації, ідеалізації, раціоналізації світу, культури та знання. Для культури модерну характерною є панування віри в те, що людська історія це грандіозний лінійний процес сходження людства до світоглядного, соціального, культурологічного ідеалу, який є єдиним і загальнообов'язковим для всіх рас, націй і народів. А тому в ім'я цього ідеалу жодні людські жертви не є надмірними. Однак соціально-культурні наслідки такої віри жахливі: це тоталітарні ідеології (та відповідні їм суспільства), глобальні кровопролиття, голокост, антропологічна криза.

Глобальні проблеми, які дісталися нам у спадок від модерну, отруєння ґрунту, забруднення атмосфери, світового океану, озонні дірки, потепління планетарного клімату, зростання енергоспоживання, вичерпання не поновлюваних енергоджерел, расизм, войовничий націоналізм, загроза поширення ядерної зброї, проблеми збереження стабільності біосфери, змусили відчути крихкість людського існування, спричинили до формування нового типу світогляду, що отримав назву планетарного мислення. В його основі покладені доволі об'єктивні процеси, а саме: перехід в 70-х роках ХХст. найбільш розвинутих країн світу від епохи індустріального розвитку до епохи постіндустріального, яке ще називають «кібернетичним» та «інформаційним».

Сучасні дослідження в гуманітаристиці свідчать, що цивілізація у своєму розвитку рухається від споживання природних ресурсів через їх вичерпання, до пошуку та заміни, переходу на освоєння нових ресурсів, що і відображено в концепції розвитку трьох стадій у розвитку цивілізації: доіндустріального, індустріального та постіндустріального суспільства.

У 70-80-х роках ХХст. з'явився новий термін «постмодернізм», яким почали позначати ті тенденції в сучасній культурі, що характеризують розвинуті капіталістичні суспільства другої половини ХХст., саме тоді коли ці країни вступили в стадію постіндустріального суспільства. Культурній ситуації цього періоду притаманні такі риси: відхід від раціоналістичних схем; відмова від догми єдиного для всіх країн капіталістичного шляху розвитку; визнання плюралізму, різноманіття культур; єднання з природою та захист довкілля; планетарне мислення та ін.

Постмодернізм це історично новий тип культури, що проявляється в різних її сферах: філософії, науці, мистецтві тощо. Його основоположним принципом є вільне поєднання засобів вираження, а також плюралізм ідей, поглядів, думок і конкретний гуманізм. У науці це застосування ми зустрічаємо в конкуруючих прикладах, спростуванні ієрархії методів наукового пізнання, визнанні їх принципової плюралістичності, установці на взаємодоповнюваність прикладного, раціонально-спекулятивного та релігійно-міфологічного знання.

Для культури постіндустріального суспільства характерною є думка про те, що для вільного становлення людського буття в світі надзвичайно важливими є: «подолання релігійного, політичного, національного, інтелектуального, естетичного та інших форм тоталітаризму; толерантність до інших вірувань, трансцендентальних орієнтацій, переконань;забезпечення духовної свободи особистості»[9,с.227].

Головною особливістю постмодерністської культури філософствування про світ, людину, її майбутнє стає стурбованість становищем особистості в інформаційному суспільстві, яке безперервно вдосконалює індустрію «комп'ютерних і спіритуальних засобів ідейного, інтелектуального, СВІТОГЛЯДНОГО ОВОЛОДІННЯ ЛЮДИНОЮ»[9,С.50].

Отож, якщо модернізм характеризує переважно культуру першої половини XXct., зріле індустріальне суспільство, де главенствують раціоналізм, урбанізація, «мистецтво для мистецтва», то постмодернізм позначає цілком нову культурну ситуацію, що склалася в другій половині та наприкінці ХХст. у постіндустріальних країнах.

У філософсько-культурологічній літературі колишнього СРСР уявлення про культуру формувалося переважно на методолого-світоглядній основі марксизму-ленінізму. Спроби виходу за її межі не лише не заохочувалися, а й переслідувались. Домінантними для визначення культури в той період були принципові положення марксистської теорії.

Серед найбільш розповсюджених у минулому були такі підходи:

1. сформульоване Г.Плехановим визначення культури як «всього того, що створене людиною, на відміну від того, що створене природою». У цьому трактуванні «культура» в минулому досить успішно виконувала функцію розмежування природного світу і світу речей та явищ, створених людиною. В широкому розумінні культура тут ототожнювалась з усім соціальним. Певною мірою таке тлумачення зберігається і в наші дні;

2. аксіологічне трактування культури, визначення її як сукупності матеріальних і духовних цінностей, створених людиною в процесі суспільно-історичної практики. Найбільш обґрунтоване аксіологічне визначення культури можна зустріти у численних працях «класиків радянської культурології» А.Арнольдова та М.Кіма;

3. поняття культури як творчої діяльності людей, результату цієї діяльності, включаючи й технології її здійснення. У працях В.Давидовича, Ю.Жданова, М.Кагана, Е.Маркаряна, М.Тарасенка та інших культура однозначно пов'язувалась з людською діяльністю. Поза діяльністю означені філософи про культуру відмовлялись говорити взагалі;

4. трактування культури як сукупності знакових систем (Ю.Лотман), інформаційного багатства суспільства (С.Соколов), сукупності стандартів людської діяльності (Ю.Жариков), як якості, притаманної суспільним явищам й насамперед людині як суб'єкту суспільно-історичного процесу.

Незважаючи на ідеологізацію проблеми, яка була в ті часи звичним явищем і своєрідним «правилом гри», основні характеристики культури схоплені досить точно.

Філософський підхід до дослідження культури враховує результати вивчення даного феномена конкретними науками. Вивчення культури опосередковане специфікою філософії як особливої форми суспільного пізнання і полягає в осмисленні дійсності через визначення узагальнених поглядів на світ, місце та ролі людини в ньому, через пізнання загальних законів розвитку природи, суспільства і людського мислення.

У такому вимірі феномен культури не може бути зведений до одного чи декількох природних або соціальних утворень. Для філософії, яка охоплює світ в цілому, власне він і є світом людської природи[10,с.328]. Крізь призму філософії вона постає в узагальнених характеристиках як форма, результат, спосіб зв'язку людини з дійсністю, утвердження людини, як прояв і утвердження сутнісних сил людства[ 1 і,с. 178]. Оскільки способом існування людини є діяльність (праця), саме вона і постає як головне джерело культури.

Культура це чітко скерована позиція суспільства, коли саме підпорядкування природи людині в матеріальній і духовній сферах підтримує такий стан суспільства, який гармонізує взаємовідносини людини і природи, з одного боку, а з іншого забезпечує гармонійну рівновагу соціальних відносин між людьми, їх досить різних матеріальних і духовних цінностей.

Тобто, культурне життя характеризується певним ідеалом, гомогенним у своїй сутності, на який орієнтовані різні форми діяльності суспільства.

культура філософський марксизм

Список використаних джерел

1. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. K.: Фенікс, 1993. С. XXI.

2. Ионии JI. Социология культуры: Учебное пособие. М.: JIoroc, 1996. -

С,9.

3. Губерський JI. та ін. Культура. Ідеологія. Особистість: Методологосвітоглядний аналіз / Губерський JI., Андрущенко В., Михальченко М. К.: Знания України, 2002. 580с.

4. Арутюнян Ю. О дифференциации и взаимодействии этнографии и социологии в исследовании национальных процессов // Советская этнография. 1987. № 6. С,48-51.

5. Якуба О. Соціологія: Навчальний посібник для студентів. Харків: Константа, 1996. С.76-77.

6. Смелзер Н. Соціологія. M.: Наука, 1994. С.40-68.

7. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество: Пер. с английского. М.: Политиздат, 1992. 543с.

8. Курдюмов С., Малинецкий Г. Синергетика Теория самоорганизации. Идеи, методы, перспективы. М.: Знание, 1983. 64с.

9. Э.Лук'янець В., Соболь О. Філософський постмодерн. К.: Абрис, 1998. 352с.

10. Межуев В. Культура как проблема философии // Культура, человек и картина мира. М., 1987. С.328.

11. И.Шинкарук В., Яценко А. Гуманизм диалектико-материалистического мировоззрения. К., 1984. С.178.

Размещено на Allbest.ru