Кінець Російської імперії: філософські засади занепаду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кінець Російської імперії: філософські засади занепаду

Сергеев М.В.

Наука завжди прагне подати аналітичну оцінку дійсності усвідомити її. Накопичення фактів історичного поступу, їх аналіз спонукає дослідника до висновку про те, що справжніми діючими особами суспільного розвою виступають або Великі нації і їх Великі лідери, або Великі класи і Великі ідеї[7,с.38]. Продовжуючи цю тезу, можна стверджувати, що ключовим елементом будь-якого розвитку завжди виступала людина, яка керувалася у своїх діях ідеями.

Дивлячись у минуле та розуміючи, яка ідейна парадигма перемогла в Росії після 1917 року, можна знайти і її витоки і визначити її сутність.

Ідеологією, яка знищила одну з наймогутніших імперій світу російську, був марксизм. Ланцюгом, який зближував російську філософію з марксизмом був її наднаціональний ортодоксально-християнський та всесвітній ідейно-смисловий характер. Російська релігійна думка була подібна до марксизму наче близнюки-брати. Єдиною була у них і філософська ортодоксія[ і,с.64]. Істиною в кінцевій інстанції і для марксизму, і для російського богослов'я постав Абсолют проблема, яку належало розв'язати[10,с.51]. Відомо, що діалектичний матеріалізм К.Маркса історично виник на німецькому ґрунті, а теоретично був пов'язаний із вченням Г.Гегеля про Абсолютну ідею. Однак своє практичне втілення знайшов у формі тоталітарної держави Радянському Союзі. Марксизм з його класовим інтернаціоналізмом хоча і підняв народи Європи на повстання проти буржуазії, не став для неї взірцем. Утім, в Росії, з її відсталістю і класовим розшаруванням, він знайшов свого носія як у середовищі інтелігенції, найбіднішої частини народу, так і в масі віруючих мирян-розкольників.

Російський марксизм тим і відрізнявся від європейського, що апелював до більшості збіднілого народу, тоді як, наприклад, європейське гегельянство до його багатої національної меншості. У російському марксизмі віра Г.Гегеля в духовні можливості людини поєдналася з матеріалізмом К.Маркса. З'явилася нова зброя, прикрашена обіцянками побудови суспільного Раю і звільнення людини від економічного впливу держави. Втім, ця ідеологія була відтворенням давно забутого вчення про державу Платона. Її елементи ми зустрічаємо у таких теоретиків християнства, як Філон, Сенека, а також в іудаїзмі. Духовною предтечею марксизму була французька ідея договору між суспільством і народом, де народ ототожнювався з його лідером-провідником. Джерелом подібного погляду була традиція з глибоким язичницьким корінням, коли діти вірили в те, у що вірили їх батьки та діди, і ніхто не міг виступити проти обрядів[7,с.39]. Тоді людина в особистому житті без племені і віри нічого не уявляла.

Згодом місце обраного народу зайняла обрана раса (Ж.Гобіно). К.Маркс на місце раси поставив робітничий клас, Г.Гегель ідею розвитку, яка разом з західництвом потрапила до Росії. У цю ідею дуже легко вписувалось гасло про «рівність, братерство та свободу», до яких так прагнула інтелігентська гілка Росії. Г.Гегель, боронячи прусську монархію від натовпу, розумів різницю між «загальною волею» і «волею всіх» як волю народу, хоча перейняв її від французів як волю держави[6,с.68]. Захоплювалася державницькою ідеєю Франції і Росія. Згадаймо листування Катерини II з Вольтером, Кондорсе, її знайомство з творами Д.Дідро та деяких інших просвітників. За часів війни з Наполеоном в Москві залишилося багато полонених французів, котрі заклали пансіони, де навчали московитів «изящих манер».

Поряд із поширенням французької мови застосувалися і модні ідеї. А коли, на відміну від Франції, модною стала Німеччина, усе, що в ній було французького разом із революційними ідеями рівності та братерства, теж знайшло свій відгук у Росії. Tворці французької революції, серед яких було багато євреїв, додали до цього кілька елементів з іудаїзму з його месіанством та ідеєю обраного народу. Вже вкотре в історії людства під гаслом нової віри було теоретично обгрунтовано першість матеріального світу над духовним, тіла над духом, натовпу над рештою народу. К.Маркс, за образним висловлюванням В.Леніна, поставив діалектику Г.Гегеля з голови на ноги. Тобто зробив матеріалістичною. Засобом побудови нового безкласового суспільства він вважав партію робітничого класу. Однак витоки цієї ідеї ми знаходимо ще в творах Гераклітата Арістотеля[4,с.40]. Відомо, що Геракліт відкрив закон змінності світу, де світові людини з її волею надавався пріоритет в осмисленні і перетворенні дійсності згідно із законами його існування.

В античній Греції, з її fisis, світ не вважався статичною спорудою, а був Процесом. У цьому сенсі філософське вчення Парменіда, Демокріта і Аристотеля можна справедливо вважати першою спробою вирішення проблеми змінності людського буття, визначення його перспективи. Найкраще це зробив Платон, що дуже добре відкарбувалося в його «Державі». Джордж Себайн назвав його справжнім романтиком вільного розуму, не обмеженого звичаями й свавіллям, а здатного спрямувати силу самих звичаїв і людську дурість на шлях раціонального творення. Платон здійснив подорож до Сіракуз, де прагнув переконати тамтешнього тирана реалізувати свою концепцію ідеальної держави. Втім, цей трактат не врятував мислителя від продажу в рабство.

Революційність Платона полягала в тому, що він перший зрозумів, як можна цивілізовано пограбувати багатіїв: для цього достатньо було гасла, щоб зробити їх рівними з рештою народу. Цю думку Платон обгоунтував можливістю створення суспільної власності, яка насправді була тільки власністю державного апарату. Він був першим політичним діячем, який мислив категоріями класів і партій[6,с,7]. Суспільна власність після Платона виринала саме як революційна, інтернаціональна ідея, яка зрівнювала і об'єднувала найбідніших людей. До нього подібним чином ніхто не мислив. Відомо, що будь-який реальний стан розвитку людства неможливий без існування власності взагалі. Вона усвідомлювалась як висока цінність, і тому проголошувалася недоторканою.

Духовний світ приватної власності базувався на ідеї особистої свободи і здатності людини до якісної праці людини. Суспільна власність спонукала появ іншого типу ментальності людини з фіксованим і незмінним простором, зі стійкістю його якісних характеристик, традицій та орієнтації. Звичайно, вона несла у собі репресивний хід, характеризувалася наявністю могутнього впливу ідеології колективістської етики, і на всіх рівнях суспільної свідомості викликала тяжіння до пасіонарності. К.Шмідт у книзі «Земля і море» (1942) назвав цю пасіонарність ідеокрактичною[2,с.130]. Враховуючи визначну роль формування російської національної ідеї як ідеї колективістської, що формувалася обставинами російського самодержавства, розподілом суспільства на кріпаків та правлячу еліту, можна стверджувати про властивий саме російській ментальності адекватний тип духовності, ідейним джерелом якої був платонізм.

У своїй ідеї Держави Платон намагався «зупинити розвиток суспільства» на вершині його злету. Іншими словами, йшлося про стагнацію (її противагою стане принцип розвитку Г.Гегеля). У такий спосіб він намагався відповісти на запитання про призначення людини, сенс людського буття вічність, якій в ідеальній державі надавалася провідна роль. У вирішенні цих питань Платон виступав революціонером духу месією та рятівником суспільства, що змінюється. Tак, ще в IV ст. до н.е., задовго до появи християнства, він відкрив його сутність, обґрунтував духовну парадигму та відповів на головне питання, яке споконвіку турбувало людину, про зміст людського щастя. У концепції всеєдності, яка є характерною для російських мислителів, маємо можливість побачити адекватне платонівському уявлення про ідеальний порядок у суспільстві мрію, у якій долалася б роздробленість світу. Вважалося що у такому суспільстві панувала б абсолютна гармонія, порядок і цілісність[ 10,с.51 ]. Ця концепція містить у собі багато елементів зв'язку античності і російського середньовіччя, платонізму і російської національної ідеї марксизму, прагнення російського народу побудувати свій «Град Кітеж».

Учення Платона пов'язувало російську ментальність з іудейською і демонструвало свою близькість із Сократом, тип філософування якого тотожний ментальності і культурі Іудеї часів царя Давида. Російська культура, як і старовинна культура Іудеї, містить у собі риси материкової замкненості й ідеократичної культури, в якій дивним чином переплітаються певні норми і стандарти західної таласократичної демократії, перетвореної у своєрідний для азійської Московії спосіб телурократії. «Держава» Платона для доімперської і більшовицької Росії залишалася «нерухомою платформою», «землею серцевини», «географічною віссю історії», яка відповідала бажанню російської еліти зберегти постійність в історичному часі та обґрунтувати владу імперської меншості над більшістю решти народу[8,с.169].

Суспільна організація народжується тоді, коли окрема людина самотужки не може забезпечити собі існування і змушена об'єднуватись у спільноту[8,с.7]. Таке об'єднання людей у спільноту Платон назвав державою. Платон подав опис і характеристику основних форм держав, серед яких значне місце належить державам тоталітарним. Він вважав, що побудувати таку державу можна тільки шляхом повернення до ладу пращурів згідно із традицією природи. Отже виходило, що держава повинна бути тоталітарною![7,с.124]. Ось чому досі християни величають Платона християнином до Христа, а революціонери революціонером до К.Маркса. Саме такий тип держави найкраще відповідав общинній російській спільноті. Платон пророчо повчав, як треба вирішувати головні питання етики, політики і філософії, що таке справедливість, у чому істинна причина буття. Він ділився своїми думками про природу людини, про статус громади у державі, про стосунки чоловіка і жінки, про виховання, освіту, державний контроль, цензуру. Головним у цих думках було те, що в його суспільстві ніхто ніколи не залишався без начальника ні чоловік, ні жінка, ні дитина. Завжди і на війні, і в мирний час громадянин повинен жити, поглядаючи на начальника за його наказом негайно зупинятися, рухатися, їсти, виконувати різноманітні доручення тощо[6,с.37].

Така ситуація знайома людині, яка народилася і виховувалася у радянській державі, яка сьогодні ретроспективно ідентифікує себе з тим ідеальним устроєм-державою Платона. В Росії ідея держави еволюціонувала від моменту її завоювання київськими Рюріковичами до утворення улусу Джучі (Золотої Орди) Московської держави, кінець якої поклав Іван Грозний, уперше проголосивши себе царем (1547р.). Іван Грозний і Петро І у поглядах на державу були платоніками. Царська влада Івана Грозного була спрямована не тільки проти удільних князівств, але й проти свободи власності, проти можливості розпоряджатися засобами і силами країни проти свободи особистості. Тиран і деспот Іван Грозний намагався втілити в життя свій ідеальний, як у Платона, проект самодержавної влади[3,с.343].

Tакий підхід був характерним для всіх російських імператорів. Росія християнська країна з пріоритетом православ'я. Кінець XIX початок XX століття позначений ідеєю, що її висловив граф С.Уваров: православ'я, самодержавство, народність. Саме проти цих основ Російської держави і було спрямоване вчення марксизму. Цроти них спрямовували свої зусилля і провідні російські письменники: Л.Толстой, Ф.Достоєвський, Ф.Сологуб, Ф.Тютчев та інші. Проти неї виступав і керманич російської революції В.Ленін та його послідовники: М.Бухарін, Л.Троцький, Й.Сталін (звичайно, допоки сам не очолив цю державу)[9]. В ідеальній державі, на думку комуністів, мала би бути повністю ліквідована приватна власність, проголошена спільність жінок і дітей, модернізована система виховання і навчання, а всі ці процеси суворо б контролювалися. Е.Голубінський, аналізуючи джерела формування ідеальної держави Платона, знаходить її філософські витоки у вченні Мойсея. Марсіліо Фічіно в своїх філософських трактатах ці джерела виводив з вчення Гермеса Трісмегіста, який жив раніше від усіх грецьких філософів і вважався родоначальником релігійно-філософської традиції, до якої належить і Платон.

Ще б пак, Платон народився у 427 році до н.е. в день Аполлона (7 листопада), не випадково цей день став днем народження Великої Жовтневої революції 1917 року в Росії[6,с.41]. (Чи випадково?). Гермес Трісмегіст виклав вчення про державу значно краще, ніж Цлатон у «Тімеї». Він знав стільки, скільки і Мойсей, і навіть його перевершував, тому що ще до Богоявления знав про животворну силу СЛОВА[42,с. 101 ]. Елементом, який пов'язував учення Платона з християнством, античність з середньовіччям, російську національну ідею з марксизмом і гегельянством, була теоретична та філософська спадщина неоплатоніків Сенеки і Філона Олександрійського. Ідеї Філона це той ланцюг, який з'єднував християнство з іудаїзмом, марксизм із світовою єврейською ідеологією. Філон був водночас представником єврейського еллінізму та апологетом юдейства[4,с. 172]. Він народився близько 20 року до н.е. в Олександрії, яка була тоді римською провінцією. Революційність його вчення у тому, що воно було спрямоване проти імперського Риму. Філон одноліток епохи Христа, один з перших, хто наблизив перемогу християнської філософії над язичництвом і впритул підійшов до християнства як учення.

Засновниками епохальної за своїм впливом філософської системи доби становлення християнства були також і Плотін (204-270рр.), Порфирій (232-304рр.), Ямбліх(280-330рр.)[4,с.175-177]. Об'єднувало їх те, що вони обґрунтували містичний чинник християнства: світ таємничих чар, образів, слів, який становив його культовий аспект. Інші представники платонізму Плутарх з Афін, Сіріан та Прокл звели ці досягнення докупи. У такому синкретизмі бачимо сходинку переходу до абсолютного персоналізму, який поєднався з персоналізмом натуралістичним розуміння про Бога в людині із Божим у природі. Ось чому пролетарський інтернаціоналізм з гаслом більшовиків про рівність відповідав всеєдності християнського духу. Оскільки Росія хворіла революцією, гасло «пролетарі всіх країн єднайтеся» отримало в ній сприятливий ґрунт.

JI.Tолстой писав про це як про прагнення змінити життя, побудоване на підступній брехні та несправедливості. Він революціонер духу, хоча й відмовлявся від ідеї революційного насильства. Л.Толстой жив ідеєю революції з Богом і Христом. У своєму бажанні змінити старий світ він перебував на позиціях платонівського соціалізму. Дуже цікавою і характерною для російського способу мислення є фігура К.Леонтьєва. Його воля до могутності та аскетизму як необхідної умови щодо побудови світлого майбутнього теж революційна. Він пророкував, що наступна революція буде кривавою і деспотичною, передбачив місію російського народу в тому, щоб народити антихриста, який своїм жахом і мільйонами жертв покаже світові хибний шлях розвитку. К.Леонтьєв передбачав, що революція буде спрямована проти свободи, духу, проти прав людини, проти інтелігенцій 1,с.74].

Вл.Соловйов хотів теж побудувати царство Христа на землі, з'єднати його з царством техніки і прогресу. Згодом він щоправда розчарувався у своїх поглядах. В «Оповіданні про антихриста» він висловив думку, що світова організація суспільства буде не християнською, а організацією антихриста. Вл.Соловйов один з небагатьох, хто передбачив негативні наслідки російського візантизму, панмонголізму і титанізму. Він відчував, що Росія на початку XX століття перебувала напередодні величезних змін[1,с.73]. Порятунок держави, на його думку, був у підвищенні ролі православ'я в імперії. Релігія і віра повинні реалізувати той божественний ідеал, який закладено в людині Творцем. Він вважав, що досконалим суспільство стане тільки тоді, коли реалізує ідею Боголюдства, коли увесь світ побудує у серці своєму Храм Божий. І храм цей повинен бути побудований уперше в Росії. У такому висвітленні ролі Росії у світі Соловйов стояв на позиціях месіанського соціалізму як вселенської ідеї православ'я.

Втім, власне в концепції Соловйова долалася протилежність між вірою в Бога і вірою в людину. Звідси і його головна теза треба впровадити у державі майнову рівність, яка б ліквідувала нерівність природну. Прикладом такої рівності, на його думку, є християнська община. Він дуже добре розумів, що майнова нерівність ділить людей на два ворожі табори стан, який обов'язково вибухне революцією. Щоб уникнути цього, Росії треба надати більше демократичних свобод. Його демократизм полягав у пріоритеті більшості над меншістю. Отже, Вл.Соловйов одночасно і християнин, і імперіаліст, і більшовик.

Цей принцип демократизму використали у своїх гаслах комуністи Росії на початку XX ст. У більшовиків, як і у Платона, ми зустрічаємо спробу поєднання людини з теодицеєю. Ідеальним способом вирішення цього поєднання є нове суспільство, у якому всі люди будуть рівні і об'єднані в общині. Управляти общинами будуть керівники-провідники. У Платона такими справжніми керівниками виступають філософи. Право управляти надається їм згори, а вміння аналітично мислити з дитинства. Ідея Платона про перевагу розумнішого типу людини над менш розумним, як і божественна даність царської влади в імперії, відзначалась месіанським характером. Революція в Росії збігалася з очікуванням Месії віруючими християнами.

Платон пропонував провести ревізію мистецтва і створити нове мистецтво, зрозуміле для народу. Він критикував Гомера і Гесіда за вишуканість, забороняв гру на флейті, вважав її непотрібною для народу. He подобалось йому і драматичне мистецтво. Робітникові, стверджував він, потрібне мистецтво, яке відтворювало б його сили. Вояки, ремісники, селяни повинні виконувати свої обов'язки кожен на своєму місці. Згадаємо радянське гасло «мистецтво належатиме народові». За Платоном обгрунтовувалося ставлення більшовиків до буржуазного мистецтва та формувалась модель нового мистецтва для народу. Очевидною була і спрямованість більшовиків на утворення єдиної «церкви» і єдиної «віри» у божественність влади... більшовиків. У цьому і витоки, і сутність російського комунізму, феномен і ексклюзивність російської революції, драматизм і трагедія російського народу.

Російська революція 1917 року дивним способом поєднала «науковий» атеїзм Маркса, ідею класової боротьби пролетаріату проти буржуазії, релігійний характер російської філософії, вселенський характер російської ментальності, а також містичне бажання російського народу знайти свій втрачений Рай. Спосіб, у який це було зроблено, відповідав ментальності російського народу з його безглуздим і кривавим бунтом проти всіх. Недарма перевагу комунізму в Росії М.Бердяев назвав перевагою іудо-християнства у християнстві[1,с.140]. Це твердження відповідало передбаченням про прихід антихриста, що дуже добре описав професор С.Нілус[5,с.Ю6].

Отже, у російському комунізмі втілилися найгірші риси російського народу, де зло вважалося шляхом до добра, а мета у вирішенні завдання побудови «царства свободи» виправдовувала засоби її досягнення. Моральний аспект людського буття на шляху втілення цієї мети втратив будь-який сенс на право існування і перетворився на суцільний аморалізм. Революція в Росії стала явищем Люцифера монстром зла. Це була трансформація месіанської російської національної ідеї в ідею побудови комуністичного майбутнього, у нову релігію боротьби, власне, з Російською імперією. Однак, знищивши в людині людське, нова влада комуністів урешті-решт, скомпрометувала себе і була відкинута в 1991 році як сатанинська. Росія XXI ст. стоїть перед проблемою ідентифікації себе у минулому та необхідністю сформувати нову духовну парадигму свого майбутнього розвитку.

Список використаних джерел

російська імперія занепад революція

1. Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. М.: Наука, 1990. 224с.

2. ДугииА. Органическая демократия Европы. Наш современник. 1992. №10. -С, 139-147.

3. Зарезин М.Н. Последние Рюриковичи и закат Московской Руси. М.: Вече, 2004. 474с.

4. Захара І.С. Лекції з історії і філософії. Львів, вид-во ЛБА, 1997. 398с.

5. Нилус С. Близ єсть, при дверях. Перевидання Cnaco-Преображенського Мгарского монастиря Полтавської єпархії, 2000,382с.

6. Платон. Держава / пер. з давньо-грецьк. Д.Коваль. K.: Основи, 2000. 354с.

7. Поппер К.Р. Открытое общество и его враги. Т. И.: Чары Платона / под ред.

8. В.А.Садовского. М.: Феникс, 1992. 448с.

9. Рассел Б. Історія західної філософії. К.:Основи, 1995. 758с.

10. Сталін Й. Твори. К., 1951. Т.13. 415с.

11. Снігур С.А. Проблема людини в російській метафізиці всеєдності. Наук, зап. Терноп. нац. пед. ун-ту ім. В.Гнатюка. Сер. Філософія. Вип. 14. Тернопіль, С,50-56.

Размещено на Allbest.ru