Антропоцентризм і гуманізм: минуле та сьогодення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Антропоцентризм і гуманізм: минуле та сьогодення

Попович М.Д.

Одними з центральних понять сучасної філософської антропології є поняття "гуманізм" й "антропоцентризм", із якими пов'язані наші уявлення про людину, її місце та функції у світі. Тому в цій статті дані поняття є основними предметами дослідження задля отримання додаткових знань про особливості культурного розвитку людства.

Антропоцентризм (від гр. аntropos - людина і лат. centrum - центр) - філософське вчення, згідно з яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, що відбуваються у світі.

Слово "антропоцентризм" сьогодні зустрічається в різних словниках і в різних значеннях - від антропоцентричного принципу в лінгвістиці до антропоцентризму в екології.

Нині найпоширенішим значенням є екологічне: людина - господар природи, і, отже, має права переробляти навколишній світ за мірками власних інтересів і потреб. Таке смислове наповнення терміна набуло поширення тільки у ХХ ст. Однак історія слова "антропоцентризм", що вказує на певний тип світогляду, набагато давніша. Оскільки нас у даному випадку цікавитиме насамперед гуманістичний антропоцентризм епохи Відродження, то одразу же підкреслимо специфіку цього варіанта антропоцентризму, що полягає в такому: історичне значення антропоцентричного обожнення людини гуманістами зумовлене заміною богословських інтерпретацій "царства Бога" (лат. regnum Dei), що нездійснене на землі, філософсько-філологічними чи, точніше кажучи, філософсько-риторичними тлумаченнями "царства людини" (лат. regnim hominis) [1].

З кінця ХІІІ - початку ХIV ст. сутність людської особистості почали розуміти зовсім інакше. На зміну християнському геоцентризму приходить відродженський (гуманістичний) антропоцентризм, унаслідок чого земні проблеми людини виходять на перший план інтелектуальної рефлексії [2, с. 98]. Різноманітні аспекти гуманістичного антропоцентризму знаходили своє найбільш загальне вираження в інтеграції естетичних і моральних ідей, запозичених з античного спадку [3].

Своїм походженням латинський термін "гуманізм" (від лат. humanus - людський) зобов'язаний грецькій та римській античності. У Давній Греції вищим культурним, людським і моральним ідеалом була пайдея.

Греки вживали для позначення культури слово "пайдея" (paideia), однокореневе грецькому слову "дитина" (гр. Fais - дитина). Однак слово "пайдея" не прижилося в розмовній мові та поступово щезло з обігу, як і чимало інших слів грецького походження, чому сприяло завоювання Греції латинянами; його замінило слово "культура", яке походить від латинського слова "corele", що мало у Давньому Римі багато значень, у тому числі "населяти", "культивувати", "підтримувати", "поклонятися", "поважати".

Слово "пайдея", що вказує на процес засвоєння людиною культурних цінностей, тільки наприкінці ХХ ст. повернув до наукового лексикона відомий німецький історик і філолог Вернер Йєгер (Jaeger, 1888-1961), який описав у своїх книжках давньогрецьку практику турботи про покоління, що підростає, і як ця практика формувалась в античному світі упродовж кількох століть. Як відомо, до цієї практики належало чимало - античні гімназії, поезія, політика, медицина тощо. Пошуком засад пайдеї, як мистецтва виховання й освіти людини, займались грецькі філософи, політики, ритори тощо. Нині термін "пайдея" набуває цілком нового значення, характеризуючи глобальні процеси у сучасному світі, що супроводжуються гострими соціально-політичними протиріччями і конфліктами, а не лише досягненнями у царині науково-технічного прогресу чи культурного розвитку.

Відомий давньоримський політичний діяч, оратор і письменник Марк Туллій Цицерон (Cicero, 10643 рр. до н.е.) передавав смисл слова "пайдеї" як humanitas (людська природа, людське достоїнство, людський образ, людинолюбство, доброта, освіченість тощо; втратити humanitas - означає втратити образ людини, втратити людськість як людську сутність).

Під "humanitas" ("людськість") Цицерон розумів ідеал освіченості знатних римлян, змістом якого було виховання людей за грецьким зразком [4]. В епоху Відродження, коли гуманізм став загальноєвропейським рухом, слово "пайдея" перекладали латинською як "віртус" (virtus - доблість) і як "людськість" (humanitas).

Як і "гуманізм", термін "Відродження" стосовно процесів витворення культури в житті Європи ХІV- XVI століть з'явився не одночасно з цими процесами, а через кілька століть завдяки зусиллям істориків, філологів-антикознавців і філософів. Щодо останніх, то багато чим ми зобов'язані швейцарському історикові Якобу Бурхгарду (Jacob Christoph Burckhardt, 1818-1897), автору книжки "Культура Ренесансу в Італії" (Die Cultur der Renaissance in Italien, 1860), що стояв біля витоків культурології як самостійної наукової дисципліни [5]. Термін же "гуманізм" у науково-просвітительський обіг увів німецький педагог Фрідріх Імануель Нітхаммер (Niethammer, 1766-1848) у 1808 р., а після праці німецького історика Георга Фойґта (Voigt, 1827-1891) "Відродження класичної давнини" (Die Wiederbelebung des classicshen Alterthums, 1859) у науці почалось широке обговорення історичного змісту і меж даного терміна. Досить відомим Фойґт став саме завдяки цій книжці, його першій і кращій праці. На думку спеціалістів, ця книжка досі не застаріла, оскільки є важливим збірником фактичних відомостей, що стосуються діяльності гуманістів в Італії. Однак саму авторську концепцію гуманізму наразі навряд чи хто-небудь поділяє у всій її повноті.

"Відродження класичної давнини" - ось чим уявлявся гуманізм Фройґту, на думку якого без відродження античної освіченості гуманізм був би не можливий, адже його сенс і кінцева мета - злиття античного духу з християнським. Варто пам'ятати, що термін "гуманізм" у строгому науковому сенсі не використовували у часи самого Відродження, хоча італійське слово "humanista" зустрічається досить часто. Це слово зазвичай означало університетського викладача studia humanitatis - гуманітарних наук чи "вільних мистецтв", таких як поезія, граматика і риторика.

Пізня поява наукового терміна "гуманізм" наштовхує на думку, що автори епохи Відродження самі не визнавали існування загальної точки зору чи світогляду, відомого під цим іменем [6, с. 58].

Італійське слово "rinascimento" (від гр. re- префікс, що означає знову, повернення, тобто вказує на поновлення чи повторення чого-небудь; лат. nascere - бути народженим, народитися, народився; відродитися, відродження) було перекладене словом "renaissance" (відродження).

У сучасному науковому значенні поняття "renaissance" в науковий ужиток увів французький історик і публіцист Жюль Мішле (Michelet, 1798-1874). Таким чином, Ренесанс, чи Відродження, - культурний рух у Європі XIV-XVI ст., спрямований на відродження і переосмислення історико-культурного спадку (насамперед античного).

Слово ж "rinascimento" (відродження) увів у лексикон італійських гуманістів Джорджо Вазарі (Vasari, 1511-1574), відомий італійський художник, архітектор і письменник, автор безцінної праці "Життєписи найвідоміших живописців, скульпторів та архітекторів" (Le Vite de'piu eccelenti Pittori, Scultori e Architetti, 1550). Через 18 років після першого видання цей твір набув остаточного вигляду, у якому дійшов і до нашого часу.

Під терміном "rinascimento" Вазарі розумів відродження інтересу до античного спадку і повернення до античних форм у мистецтві - ордерних форм в архітектурі, реалістичної манери у живописі та скульптурі, що ґрунтуються, зокрема, на вивченні пропорцій людського тіла і пластичної анатомії.

У ті часи вже побутували хибні уявлення про Середньовіччя як період невігластва і мороку помилкових поглядів, що настали після загибелі блискучої античної цивілізації.

Гуманісти самовпевнено вважали, що мистецтво, яке колись процвітало в античному світі, вперше відродилося саме в їх часи. Тому термін "rinascimento" спочатку означав не стільки назву всієї епохи, скільки саму історичну подію появи нового мистецтва. Лише пізніше поняття "Відродження" набуло більш широкого смислу і стало означати епоху, коли в Італії, а потім і в інших країнах сформувалась і розцвіла культура, опозиційна феодалізму.

Тут слід зазначити, що характерні для гуманістів антитези між "темрявою" і "світлом", "сном" і "пробудженням", що слугували для відмежування "нового часу" від часів Середньовіччя, були запозичені з Біблії, так само як і саме слово "відродження". З цього приводу Лосєв посилається на Євангеліє від Іоанна, де сказано, що "якщо хто не відроджується заново, не може побачити царства божого" [7, с. 41]. Аморфна, невиразна суспільна свідомість Середньовіччя поступилося просвітленій індивідуальній свідомості Відродження, а італійське місто Флоренція з його республіканською формою правління стало новими Афінами, оскільки тут панував дух демократії, а під дахом Платонової академії вільно обмінювались своїми думками великі гуманісти Італії [6, с. 58].

При всій складності та неоднозначності філософсько-естетичного світобачення Відродження як один з основних його стрижнів можна впевнено виділити антропоцентристське трактування людської особистості в її цілісності [8, с. 14]. З антропоцентризмом пов'язане в естетиці Відродження і розуміння прекрасного, піднесеного, героїчного в життєдіяльності людської особистості. У фокусі інтересів гуманістів перебувала "словесність" - філологія і риторика, а в центрі філософії - "Logos" ("слово"); у середовищі гуманістів панував культ прекрасної і чистої класичної мови. "Слово" ототожнювалося зі "Знанням" і "Доброчесністю", його розуміли як втілення універсальної, творчої природи людини.

Гуманістична "словесність" дала змогу виробити своєрідний "філологічний світогляд" чи, якщо ширше, "естетичний світогляд", пройнятий критицизмом і вимогливим ставленням до спадку минулого, що давало можливість зрозуміти свою історичну відмінність від мислителів і художників античного світу.

Як зазначають історики, гуманістична спрямованість епохи Ренесансу не була властива великій соціальній групі; вона була лише надбанням невеликої кількості осіб, незважаючи на соціальний, ідеологічний і професіональний статус. Ренесансні гуманісти являли собою неформальну групу однодумців, яких вирізняв новий погляд на культурні цінності та походження цих цінностей, а не офіційний статус чи вид діяльності. У гуманізмі епохи Відродження була відсутня будь-яка домінуюча філософія, що зв'язує в єдине духовне ціле. Гуманістичний рух не визначався якою-небудь певною філософською чи політичною ідеєю. Фактично стає зрозуміло, що італійський гуманізм надзвичайно багатоликий. Це означає, що практично будь-яке узагальнення, що стосується його "характерних ідей", спричиняє до спотворення сутності даного явища [6, с. 63-65].

Про гуманізм Відродження можна говорити як про рух, який визначають програмні установки, що орієнтують його представників на любов до словесності в її кращих античних зразках, а не як про школу, що так чи інакше дисциплінує і в цьому сенсі сковує творчі пориви.

За словами англійського дослідника Блістера МакҐрата, літературну і культурну програму гуманізму можна звести до гасла "Ad fonts" - "Назад до першооснови". Стосовно християнства це гасло означало безпосереднє повернення до засадничих документів християнства під гаслом "Christianismus renascens" ("Відродження християнства") - до творів патристичних письменників і, передусім, до Біблії [6, с. 63-65]. Для гуманістів класичні тексти передавали безцінний досвід минулого наступним поколінням - досвід, який можна було знову отримати у разі правильного поводження з текстами. Таким чином, нові філологічні та літературні методи, які розробляли інтелектуали Ренесансу, розглядались як засоби досягнення нетлінності культурних зразків античного періоду. Для тих представників християнської церкви, які здебільшого думають і критично мислять, це відкривало нову можливість відродження досвіду перших християн, описаного в Новому Заповіті, і перенесення його на ґрунт сучасності. Даний фактор, мабуть, більше, ніж будь-який інший, допомагає пояснити ту повагу, яку відчували до гуманістів реформаційні кола по всій Європі. Багатьом здавалось, що, вивчаючи Писання, можна замінити ту безплідну форму християнства, яка асоціювалась із Середніми віками, новою життєвою і гнучкою формою. Ось чому "Ad fonts" було не просто гаслом, а програмним результатом життя і діяльності для тих, кого приводив у відчай стан середньовічної церкви. Апостольський вік, цей золотий вік церкви, міг знову стати реальністю [6, с. 63-65]. Гуманісти ніколи не протиставляли себе релігії. Перебуваючи в опозиції до схоластичного богословського філософствування, вони вважали, що відроджують "істинну церкву" і благочестиву віру в Бога, не знаходячи жодного протиріччя у поєднанні християнства з античною філософією. На їх думку, людина і світ прекрасні за своєю сутністю, бо створені Богом, і завдання людини полягає в тому, щоб поліпшити цей світ, роблячи його ще більш прекрасним порівняно зі світом темряви і варварства (куди людина заганяє сама себе в силу свого невігластва і небажання учитися), наслідуючи кращі культурні зразки, якими багата історія людського роду.

У другій половині XV століття в гуманізмі з'явились нові ідеї, серед яких найважливішою стала ідея достоїнства особистості, ідея гуманістичного антропоцентризму. Вона, вказуючи на особливі людські властивості порівняно з іншими істотами, ставила людину у виняткове становище у світі [9, с. 10;11]. Одним із проповідників цієї ідеї був італійський богослов, юрист і філософ Джованні Піко делла Мірандола (Giovanni Pico della Mirandola, 1463-1494). У своїй "Розмові про достоїнства людини" він не тільки помістив людину в центр культурного світу, а й заперечив церковну догму, яка стверджувала, що людину створено за образом і подобою Бога. При цьому Мірандолла казав про надану Богом людині можливість створювати себе самостійно, за будь-яким зразком і подобою [9, с. 10].

У XVI столітті назріває серйозна криза ідей і практики Відродження, результатом чого стала поява маньєризму (італ. manierismo, від maniera - манера, стиль) як напряму в західноєвропейському мистецтві XVI і першої третини XVII ст., що відобразив кризу гуманістичної культури Відродження [10], і бароко (італ. barocco, букв. - дивний, чудернацький), одного з головних стильових рухів у мистецтві Європи й Америки кінця XVI - середини XVIII ст., що тяжів до величності і пишноти у живописі, скульптурі й архітектурі, до сполучення ілюзії та реальності у складному, динамічному поєднанні різноманітних образів [11].

До середини ХІХ століття у західній філософській і культурній традиції поняття "гуманізм" асоціювалось, як правило, або ж з гуманізмом епохи Відродження, або ж з окремими культурними течіями. Уперше термін "гуманізм" у значенні певного погляду на життя й особистої філософії з'явився у датського філософа Ґабріеля Сібберна (Gabriel Sibbern, 1824-1903), сина відомого мислителя, декана філософського факультету, основоположника датської психології і письменника Фредеріка Хрістіана Сібберна (Frederik Christian Sibbern, 1785-1872). У книжці "Про гуманізм" ("Om humanisme", 1858), виданій у Копенгагені датською мовою, молодший Сібберн піддав критиці концепції відвертості та супранатуралізму.

1891 р. відомий британський ліберальний Джон МакКіннон Робертсон (Robertson, 1856-1933) у книжці "Сучасні гуманісти" ("Modern humanists") використав слово "гуманіст" для характеристики мислителів, що відстоювали право світського погляду на життя [12]. Як вважає Ю.Ю. Чорний, певна роль у поширенні нового значення поняття "гуманізм" належала відомому британському філософу-прагматисту Фердинанду Каннінгу Скотту Шиллеру (Ferdinand Canning Scott Schiller, 1864-1937). На початку ХХ ст. він використав це слово у заголовках своїх книжок - "Гуманізм: Філософські есе" ("Humanism: Philosophical essays", 1903) і "Дослідження гуманізму" ("Studies in humanism", 1907) [13].

Ідея Шиллера застосовувати термін "гуманізм" у новому значенні була підтримана у США відомим філософом-прагматистом і педагогом Джоном Дьюї (Dewey, 1859-1952) [14]. Дьюї вважав, що під час формування правильних точок зору ми повинні виходити з ідеї цілісності людської природи (симпатій, інтересів, бажань тощо), а не тільки з інтелекту, логіки чи розуму. Однак складність праць самого Дьюї не дала змоги надати поняттю "гуманізм" широкого звучання у філософській літературі його часу [15].

Сучасний гуманізм належить до тих ідейних рухів, що набули організаційного оформлення у ХХ столітті й досить інтенсивно розвиваються в наші дні. Нині організації гуманістів існують у багатьох країнах світу. Вони об'єднані в Міжнародний етичний і гуманістичний союз (МГЕС), який нараховує понад 5 млн. членів. Гуманісти будують свою діяльність на основі програмних документів - декларацій, хартій і маніфестів [16].

Відомий американський філософ Рой Вуд Селларс (Sellars, 1880-1973) згадував, що на початку 30-х років його було запрошено до Чиказького університету виступити з лекцією на тему про сучасну ситуацію у царині релігії. Результатом цього виступу стало прохання сформулювати основні принципи гуманістичної позиції стосовно даного питання. Склавши проект, Селларс назвав його "Гуманістичним маніфестом". Після того як Маніфест обговорили і доповнили деякими новими пропозиціями, його було опубліковано 1933 р. у часописі "Новий гуманіст". "Гуманістичний маніфест І" був програмним документом релігійного гуманізму. Його ідея полягала в необхідності створення нової нетрадиційної гуманістичної релігії, що орієнтувалася б виключно на мирські цінності. У Маніфесті підкреслювалось, що сучасне розуміння людини універсуму, її наукові досягнення, а також її більш тісний зв'язок із людським братством створили ситуацію, що вимагає нового визначення засобів і цілей релігії [17].

1973 р., через 40 років після опублікування "Гуманістичного маніфесту І", було прийнято новий програмний документ, що отримав назву "Гуманістичний маніфест ІІ" (Humanist Manifesto II).

Гуманісти, які підписали "Маніфест ІІ", запропонували проект світського (секулярного) суспільства у всесвітньому масштабі, метою якого повинна стати реалізація потенціалу кожного людського індивідууму.

У 90-х рр. ХХ ст. увагу гуманістів привернуло поширення у світі такого інтелектуального руху як постмодернізм. Він набув популярності внаслідок тотальної критики "модерна" (сучасності), під яким розумілась традиція, пов'язана з раціоналізмом Нового часу і Просвітництвом.

Постмодерністи сумніваються у можливості вироблення універсальних етичних норм, критикують важливі для сучасного гуманізму ідеї ліберальної демократії та прав людини [18]. людина гуманістичний сутність особистість

Постмодерністський світогляд сучасного гуманізму набув свого вираження в новому програмному документі під назвою "Гуманістичний маніфест 2000: Заклик до нового планетарного гуманізму" [19].

Таким чином, сучасний світський гуманізм заявив про себе як про досить своєрідний і достатньо різноплановий інтелектуальний рух світового масштабу.

Підбиваючи підсумки, можна зазначити таке:

§ з кінця ХІІІ - початку XIV ст. на зміну християнському геоцентризму приходить гуманістичний антропоцентризм, унаслідок чого земні проблеми людини виходять на перший план інтелектуальної рефлексії. Тим самим почав закладатися фундамент усієї подальшої філософсько-антропологічної проблематики, особливо актуальної в наш час - час глобальних світових зв'язків між народами і країнами, між окремою особистістю і суспільством;

§ терміни "відродження" і "ренесанс" спочатку означали не стільки назву всієї епохи, скільки саму історичну подію появи нового мистецтва. Лише пізніше дані поняття набули ширшого смислу і стали позначати епоху, коли в Італії, а потім і в інших країнах сформувалась і розцвіла культура, що була опозиційною до феодалізму;

§ до середини ХіХ століття у західній філософській і культурній традиції поняття "гуманізм" асоціювали, як правило, або ж з гуманізмом епохи Відродження, або ж з окремими культурними течіями. Уперше термін "гуманізм" у значенні певного погляду на життя і особистої філософії з'явився у ХІХ столітті, ознаменувавши тим самим сучасний етап розвитку гуманістичної ідеології.

Список використаних джерел

1. Брагина Л.М. Итальянский гуманизм эпохи Возрождения. Идеалы и практика культуры / Л.М. Брагина. - М.: Изд-во МГУ, 2002. - 384 с.

2. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения / А.Х. Горфункель. - М.: Высшая школа, 1980.

3. Сергеев К.А. Ренессансные основания антропоцентризма / К.А. Сергеев. - М.: Наука, 2007. - 594 с.

4. Утченко С. Л. Цицерон и его время / С. Л. Утченко. - М.: Мысль, 1973. - 390 с.

5. Буркгардт Я. Культура Италии в эпоху Возрождения / Я. Буркгардт: [Пер. с нем.]. - Смоленск: Русич, 2002. - 448 с.

6. МакГрат А. Богословская мысль Реформации / А. МакГрат: [Пер. с англ.]. - Одесса: ОБШ "Богомыслие", 1994.

7. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения / А.Ф. Лосев. - М.: Мысль, 1978.

8. Сергеев К.А. Ренессансные основания антропоцентризма / К.А. Сергеев. - М.: Наука, 2007.

9. Кассирер Э. Индивид и космос / Э. Кассирер: [Пер. с нем.]. - М.: Университетская книга, 2000.

10. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения / А.Х. Горфункель. - М.: Высшая Школа, 1980. - С. 91-92; Див. також: Чаша Гермеса. Гуманистическая мысль эпохи Возрождения. Антология. - М.: Юристъ, 1996. - 336 с.

11. Виппер Б.Р. Борьба течений в итальянском искусстве XVI века / Б.Р. Виппер. - М.: АН СССР, 1956. - 372 с.; Ротенберг Е.И. Искусство Италии 16-17 веков / Е.И. Ротенберг. - М.: Советский художник, 1989. - 224 с.; Чекалов К.А. Маньеризм во французской и итальянской литературах / К.А. Чекалов. - М.: ИМЛИ РАН, Наследие. - 2001. - 208 с.; Климан Ю., Рольман М. Монументальная живопись эпохи Ренессанса и маньеризма в Италии 1510-1600 / Ю. Климан, М. Рольман. - М.: Белый город, 2004. - 496 с.

12. Ренессанс. Барокко. Классицизм. Проблема стилей в западно-европейском искусстве XV-XVII веков. Антология. - М.: Наука, 1966. - 428 с.; Вельфлин Г. Ренессанс и барокко / Г. Вельфлин: [Пер. с нем.]. - М.: Азбука-классика, 2004. - 288 с.; Гнедич П.П. История искусств. Западно-европейское барокко и классицизм / П.П. Гнедич. - М.: Эксмо, 2005. - 144 с.; Базен Ж. Барокко и рококо / Ж. Базен: [Пер. с фр.]. - М.: Слово, 2001. - 288 с.; Виппер Б.Р. Борьба течений в итальянском искусстве XVI века / Б.Р. Виппер. - М.: АН СССР, 1956. - 372 с.; Виппер Б.Р. Архитектура русского барокко / Б.Р. Виппер. - М.: Б.С. Г.-Пресс, 2008. - 368 с.; Пинский Л.Е. Ренессанс. Барокко. Просвещение / Л.Е. Пинский. - М.: РГГУ, 2002. - 832 с.; Климан Ю., Рольман М. Монументальная живопись эпохи Ренессанса и маньеризма в Италии 1510-1600 / Ю. Климан, М. Рольман. - М.: Белый город, 2004. - 496 с.; Чекалов К.А. Маньеризм во французской и итальянской литературах / К.А. Чекалов. - М.: ИМЛИ РАН, Наследие. - 2001. - 208 с.; Виппер Б.Р. Архитектура русского барокко / Б.Р. Виппер. - М.: Б.С. Г.-Пресс, 2008. - 368 с.

13. Robertson John M. Modern Humanists: Sociological Studies Of Carlyle, Mill, Emerson, Arnold, Ruskin, And Spencer / John M. Robertson. - Whitefish: Kessinger Publishing, 2007. - 282 p.

14. Философия в XX веке: В 2 ч. - Ч. 1. - М.: ИНИОН РАН, 2001. - 196 с.;

F. C.S. Schiller on Pragmatism and Humanism: Selected Writings, 1891-1939 / Ed. by John R. Shook, Hugh McDonald. - New York: Humanity Books, 2008. - 788 p.

15. Дьюи Дж. Общество и его проблемы / Дж. Дьюи: [Пер. с англ.]. - М.: Идея-пресс, 2002. - 160 с.

16. McCabe J.A. rationalist encyclopedia: A book of reference on religion, philosophy, ethics and science by / J. McCabe. - 2nd ed. - London, 1950. - 633 p.

17. Движение свободомыслящих: Теория и практика: Реферативный сборник. - М.: ИНИОН АН СССР, 1992. - 175 с.; Девина И.В. Гуманизм и свободомыслие: Научно-аналитический обзор / И.В. Девина. - М.: ИНИОН РАН, 1996. - 55 с.; Hiorth F. Introduction to humanism / F. Hiorth. - Pune, 1996. - 248 p.; Who's who in hell: A handbook and international directory for humanists, freethinkers, naturalists, rationalists and non-theists / Comp. by Smith W.A. - New York, 2000. - 1237 p.

18. Kurtz P. Humanist Manifestos I and II / P. Kurtz. - New York: Prometheus Books, 1984. - 31 p.

19. Сокал А., Брикмон Ж. Интеллектуальные уловки. Критика философии постмодерна / А. Сокал, Ж. Брикмон: [Пер. с англ.]. - М: Дом интеллектуальной книги, 2002. - 248 с.; Кимелев Ю.А., Полякова Н.Л. Социологические теории модерна, радикализированного модерна и постмодерна: Научно-аналитический обзор / Ю.А. Кимелев, Н. Л.Полякова. - М.: ИНИОН РАН, 1996. - 66 c.

Размещено на Allbest.ru