Антропологічна концепція Ж.-П. Сартра

Размещено на http://www.allbest.ru/

Антропологічна концепція Ж.-П. Сартра

Шерстюк Н.В.

Людина - це істота, яка долає щоразу саму себе і світ. Вона завжди прагне прорвати межі оточуючого світу, у тому числі і дійсність власного "Я". Однією з головних проблем сучасності є втрата людиною контакту зі спільнотою, традицією, життєво значущими людськими стосунками. У наш час людина стала ще більш проблематичною для самої себе. Адже людина нашої епохи - це людина урбанізована, її образ у кінцевому рахунку приводить до перенасичення індивідуального "Я" різними можливими "Ми", що може сприяти відчуттю втрати своєї самості. Свобода індивіда виявляється через його самість, але розпізнати в самому собі дану самість, усвідомити її до кінця є однією з найскладніших проблем, адже наша окремішність протистоїть множинності. Питання особистої відповідальності, відчуженості людини перестають бути суто теоретичними і переходять на смисложиттєвий рівень, дозволяючи відкрити самого себе і віднайти своє істинне буття. Сьогодні філософія екзистенціалізму не намагається навернути людину до відчаю, і саме у цьому виражається її актуальність. Людина повинна віднайти себе і впевнитися в тому, що ніщо не зможе врятувати її від неї самої. І у цьому сенсі екзистенціалізм - це оптимізм, вчення про дію.

Мета даної статті - проаналізувати філософські погляди Ж.-П. Сартра на людину, розглянути проблему людини через поняття "Іншого" у вченні філософа.

Філософія Ж.-П. Сартра, зокрема його вчення про буття людини, досить детально розглядалась як зарубіжними, так і вітчизняними дослідниками. Серед найбільш обізнаних вітчизняних авторів у даній сфері можна назвати М. Кісселя, В. Ляха, М. Рикунова, А. Мокроусова. Найавторитетніші праці зарубіжних авторів належать К. Баталеру, Д. Белламі, Д. Ваттімо, В. Вельшу, Д. Віллоубі, Ф. Джеймісонові, П. Козловські, Д. Лоджу, Л. Мак-Кеффі, А. Турену, М. Фідерстону, К. Фремптону, Е. Левінасу. Ж.-П. Сартр (1905-1980) - французький філософ-публіцист, письменник, один із засновників атеїстичного екзистенціалізму. Головні поняття філософії.

Ж.-П. Сартра - суверенність свідомості, її принципова несубстанційність, сенс, структура та онтологічний статус особистості, особливості людського існування, випадковість буття, безумовна свобода і відповідальність людини, природа екзистенції і трансценденції. Виходячи з розуміння свідомості як свободи і вибору та з розуміння буття як випадковості, філософ пропонує оригінальний філософський образ людини.

Ж.-П. Сартр розглядав буття людини як буття в ситуації, тобто як певне розташування. Якщо ж я дійсно є, тоді я маю визначати своє існування певними діями, котрі будуть визнані іншими як власне мої. До того ж мої дії мають бути такими, щоб вони могли впливати на інших таким чином, щоб інші визнавали мене в моїх діях [2, с. 208]. Як людина може досягти цього? Ж.-П. Сартр відповідає: лише завдяки свідомості. Однак свідомість, каже він, слід розуміти як свідомість певної інтенції, або інтуїції, котра є вільним створенням уявлень, або діяльністю, що уявляє [10]. У контексті такого розуміння свідомості я свідомо конституюю себе в образі свого існування як чогось випадкового. Тому насправді моє існування виявляється не випадковим, оскільки ж це я сам створюю такий його образ. Оскільки я існую зараз у певному образі, тобто у чомусь, що є чимось лише тоді, коли його сприймають, я потребую посередництва інших - тих, хто може чуттєво сприймати цей мій образ як суто мій образ. За Ж.-П. Сартром, усвідомлення - це вже є дія, бо воно - інтенціональне. Тому дія, якою б абсурдною вона не була, набуває певного сенсу, якщо вона самим фактором свого здійснення вказує на якийсь сенс, що за нею приховується. Таким чином, кожна наша дія має сенс, бо вона вказує на існування поза нею якогось загального сенсу, навіть у тому випадку, коли про це існування нічого не відомо самому діячеві.

Так Ж.-П. Сартр приходить до необхідності створення теорії інтерсуб'єктивності. Теорія інтерсуб'єктивності потребує певної концепції дії "Іншого", котра є вже імпліцитно присутньою у погляді "Я" на себе як на випадковість. У Ж.-П. Сартра "Я", усвідомлюючи себе як випадковість, як те, чого могло б і не бути, усвідомлює своє існування як несамостійне, як щось таке, фундаментальною причиною чого є щось інше. "Я" існує тією мірою, якою воно "існує-для-Іншого". Умовою його буття є його принципова інтерсуб'єктивність [2, с. 208].

Термін "суб'єктивізм", за Ж.-П. Сартром, має два значення. З одного боку він означає, що індивідуальний суб'єкт сам себе обирає, а з іншого - що людина не може вийти за межі людської об'єктивності. "Людина - це, передусім, проект, який переживається суб'єктивно" [11]. Глибокий зміст екзистенціалізму міститься саме у другому значенні цього терміну. Тобто, коли людина сама себе обирає, то вона тим самим обирає всіх людей. Немає жодної нашої дії, яка, створюючи із нас людину, якою б ми хотіли бути, не створювала б у той же час образ людини, якою вона повинна бути за нашими уявленнями. Обрати себе означає одночасно утверджувати цінність вибору, так як людина ні в якому разі не може обирати зло. "Te, що ми обираємо, - завжди благо. Але ніщо не може бути благом для нас, не являючись благом для всіх" [11]. Таким чином, наша відповідальність є набагато більшою, ніж можна собі уявити. Вона поширюється на все людство. Людина відповідальна за себе саму і за всіх. Вона створює певний образ людини, який обирає. "Обираючи себе, я обираю людину взагалі" [11].

Ж.-П. Сартр уважав, що свідомість людини не субстанціонує, а функціонує. Причому, позаяк ми знаходимо свідомість не всередині нас, а нібито ззовні, в процесі її функціонування, то тим самим ми знову викинуті, закинуті внаслідок нашої природи у байдужий, ворожий та неподатливий світ. Свідомість не має нічого субстанційного, вона існує лише тією мірою, як з'являється. Але саме тому, що вона є тотальною пустотою (адже наповнений світ - поза нею), її можна розглядати як "Абсолют". Так формується сартрівська концепція непіддатливого світу та плинної, позбавленої субстанційного, свідомості, яку філософ згодом виклав на сторінках своєї праці "Буття і Ніщо". У ній Ж.-П. Сартр розглядає два види буття: "буття-у-собі" або предметне буття; та "буття-для-себе" або буття людської свідомості [6, с. 112].

"Буття-у-собі" абсолютно нерухоме, масивне, непроникне для свідомості. Зустріч свідомості з байдужим буттям викликає почуття "нудоти". Згідно з феноменологічною установкою, Ж.-П. Сартр прагнув зняти, вилучити будь-які "людські", осмислені визначення "буття-у-собі", тому що воно позбавлене руху, становлення, активності. Єдине позитивне і водночас самодостатнє його визначення таке: "Буття є те, що воно є" [9, с. 43]. На відміну від "буття-у-собі", "буття-для-себе" абсолютно рухоме, плинне, активне та пусте.

За Ж.-П. Сартром свідомість є "Ніщо" (негація, заперечення, запитання) і в цьому сенсі становить такий же абсолют, як і "буття-у-собі". У зовнішньому світі речей "Ніщо" виступає як "недостатність", "рідкісність" або як "щілина" чи "отвір". Ж.-П. Сартр обґрунтовує "онтологізм", об'єктивність і самодостатність виявленої ним сфери "Ніщо". Це в свою чергу веде до визнання її абсолютності, роблячи "Ніщо" визначальною характеристикою людського буття. Проте Ж.-П. Сартр застерігає, аби не робили з "Ніщо" якесь окреме буття, що має існувати рівноправно зі світом речей. Він ставить питання інакше: "повинно існувати якесь буття, завдяки якому "Ніщо" приходить у речі" [9, с. 67]. І таким буттям є буття людини.

Саме вона приносить у світ активність, заперечення, сумнів, запитання. Цю можливість людини Ж.-П. Сартр назвав "свободою", яка відповідно набуває того ж "онтологічного" статусу. Свобода не є властивістю, яка поряд із іншими належала б до суті людського буття, бо нема різниці між буттям людини та її "свободо-буттям". З іншого боку, свобода не має нічого спільного з сутністю, а тому її не можна визначити, її небезпечно навіть називати свободою, оскільки назва "свобода" завжди пов'язана з якоюсь концепцією. Таким чином, "свобода" у Ж.-П. Сартра - онтологічна структура людського буття, що виступає як чиста негативна діяльність. Вона одвічно притаманна людському існуванню. Не можна вибирати, бути чи не бути вільним; Ж.-П. Сартр проголошує: "Людина засуджена бути вільною" [9, с. 639].

Це твердження Ж.-П. Сартр обґрунтовує на підставі здатності людини "неантизувати" світ (від французького Ie neant - "ніщо") у своїй уяві. Для Ж.-П. Сартра здатність людини щось уявляти і тим самим відриватися в уяві від світу речей, є найглибшою, найпервиннішою характеристикою людського існування ("екзистенції"). Її можна називати по-різному: свобода, творчість, уява, активність тощо, але головним є те, що ця ознака відрізняє людину від інших живих істот. Тому цілком логічним виглядає висновок про те, що людина мусила б прислухатися до заклику своєї "екзистенції", жити принципом "свободо-буття". Насправді ж цього не відбувається.

У чім тут справа? За Ж.-П. Сартром, це відбувається тому що первинна, визначальна свобода тотожна онтологічній тривозі (не страх чи збентеження перед якоюсь конкретною загрозою, а тривога як усвідомлення своєї неантизуючої ролі перед цілим світом). А ця тривога - таке почуття, якого люди намагаються уникнути, приглушити його, зняти з себе тягар онтологічної свободи. І тому в більшості випадків має місце те, що Ж.-П. Сартр назвав "поганою вірою", тобто спробою за допомогою різних засобів затамувати почуття тривоги-свободи. А саме - за допомогою психологічного детермінізму, коли людина посилається на збіг обставин, за допомогою логіки, системи логічних доведень, які дозволяють людині переконати саму себе в тому, що первинної свободи (цебто можливості вільного вибору) у неї не було. Навіть посилання на Божу волю (а отже й сама віра в Бога) може бути таким засобом уникнути своєї визначальної здатності до вибору (свободи) [6, с. 113]. людина буття свідомість

У цьому контексті сартрівське питання виявляється питанням про залежність людини у глибокому філософському сенсі та про можливість для окремої людини звільнитися від цієї залежності, що її людина відчуває повсякчас у своєму екзистенційному бутті. Через це Ж.-П. Сартр приходить до дослідження самої цієї залежності, котру він інтерпретує як владу ситуації, до якої виявилася екзистенційно-закинутою людина. "Людина зовсім не з'являється спочатку, щоб потім бути вільною, але немає різниці між буттям людини і її вільним буттям" [9, с. 62]. Свобода - це альфа і омега людини, в ній вона народжується і в ній помирає. Саме через неї і тільки через неї вона стає відповідальною [7]. Обидва феномени нерозривні й єдині в самому існуванні, більше того, відповідальність - "логічна вимога наслідків нашої свободи" [9, с. 558]. Уведена Ж.-П. Сартром тотальна відповідальність є наслідком абсолютної свідомості, абсолютної свободи (яка розуміється, звісно, як можливість вибору себе у данності, у межах ситуації). Оскільки у людини завжди є вибір, і немає безвихідних, нелюдських ситуацій, то відповідальність розширюється до світового масштабу. Тому "я у дійсності несе відповідальність за все, виключаючи саму мою відповідальність, оскільки я не являюсь основою свого буття" [9, с. 559].

Екзистенціалістська концепція Ж.-П. Сартра пропонує нам позицію відокремленого індивіда, котрий має мужньо і послідовно відкидати від себе "заклики", "звабливості" світу, відстоюючи своє право на безосновний (нічим не детермінований) вибір. Можливість майбутнього виживання людства залежить і від того, чи зуміє воно подолати екзистенційний вакуум або фрустрацію, чи знайде людина в собі сили витримати ту відповідальність за реалізацію не лише індивідуального смислу, а й того смислу, який є трансцендентним щодо окремого індивіда.

Феномен "Іншого" був позначений у класичній традиції як "своє інше" (Гегель). У рамках сучасного етапу розвитку філософії постмодернізму "Інший" набув статусу базового утворення.

"Інший", згідно теорії Ж.-П. Сартра, з'являється у момент мого відкриття себе самого як певного існування. "Інший" не тільки відкриває те, чим я був, він конституює мене за новим типом буття, яке підтримує нові якості мого існування. Тому, щоб зрозуміти всі структури буття людської реальності, необхідно з'ясувати роль "Іншого" в існуванні цієї реальності. З цією метою Ж.-П. Сартр ставить два питання: питання про існування "Іншого" і питання про відношення мого буття до буття "Іншого" [9, с. 247]. Вони тісно пов'язані між собою, так як існування "Іншого" відкривається мені тільки в момент зустрічі з "Іншим". Пошук відповідей на ці питання Ж.-П. Сартр здійснює наступним чином. Спочатку він виявляє існування "Іншого", а потім розглядає конкретні відносини з "Іншим", які висвітлюють фундаментальність структури "буття-для-Іншого".

Свій опис ситуації виявлення "Іншого" Ж.-П. Сартр починає з обговорення питання: який характер тих відносин, коли з'являється "Інший"? Ці відносини повинні бути буденними, щоб конституювати явище "Іншого" як банальне явище. Розглядаючи звичайне явище "Іншого", Ж.-П. Сартр приходить до висновку, що такими первинними відносинами виступає погляд. Погляд відіграє у феноменології "Іншого" Ж.-П. Сартра основну роль, оскільки саме він відкриває існування "Іншого" як іншої людської реальності. Разом із терміном "погляд" Ж.-П. Сартр вживає як еквівалентні йому терміни "мій погляд" і "погляд Іншого", використовуючи таку пізнавальну процедуру, як рефлексивність. Суть цієї процедури полягає в тому, щоб вважати еквівалентними позиції "Інший-для-мене" і "Я-для-Іншого". Крім того, поняття погляду у Ж.-П. Сартра не однозначне. Він використовує його в двох значеннях. Перше значення проявляється тоді, коли розглядаються істотні характеристики погляду. Тут Ж.-П. Сартр позначає погляд терміном "сприйняття", рідше, "поле сприйняття". У тих місцях, де йдеться про інтерпретацію того, що представлене поглядом, він позначає його терміном "відносини" [1]. Ці два значення погляду потрібні Ж.-П. Сартру, щоб розрізнити різні сторони існування погляду як феномену, який відкриває існування "Іншого". З одного боку, погляд дозволяє сприймати існуючий світ як об'єкт; з іншого - пізнавати сутність існуючого світу, яка залежить від здатності і можливості осягнення самого погляду. Він відзначає, що сприйняття "Іншого" відбувається поза пізнанням, навіть якщо останнє мислиться в неясній і невисловленій формі типу інтуїції. Іншою важливою властивістю погляду як сприйняття виступає те, що сприйняття утворює особливий простір, який дається відразу та існує без частин. Поява "Іншого" у цьому просторі дезінтегрує мій простір, групуючи об'єкти в орієнтації на "Іншого". Цю сукупність моментів у світі, яка складається присутністю "Іншого", Ж.-П. Сартр називає "ситуацією" [9, с. 282]. Ситуація одночасно відображає мою фактичність у світі і мою свободу [9, с. 282- 283].

Ситуація з "Іншим" дозволяє мені відкрити самого себе. Моє відкриття самого себе у присутності "Іншого" відбувається через мій власний стан (сором або гордість), який просто фіксує моє буття, точніше, моє визначене буття. Проте це буття, яким я є, зберігає деяку невизначеність і непередбачуваність, оскільки воно відкривається мені в свободі "Іншого" і через свободу "Іншого" [9, с. 284-285].

Відзначаючи особливість сприйняття "Іншого", Ж.-П. Сартр пише, що сприйняття, як мій істотний зв'язок з "Іншим-суб'єктом", повинне зводитися до моєї постійної можливості бути побаченим "Іншим" [9, с. 280]. Через відкриття мого "буття-об'єкта" для "Іншого" я повинен вміти осягнути його присутність "буття-суб'єкта". "Інший" є суб'єктом, який відкривається мені у цій втечі самого себе до об'єктивації. Істина ставлення до "Іншого" полягає в тому, що це ставлення є конкретним і повсякденним, яке я випробовую у будь-який момент, оскільки у будь-який момент "Інший дивиться на мене" [9, с. 280]. Саме цей зв'язок, згідно концепції Ж.-П. Сартра, повинен створити основу для будь-якої теорії "Іншого". Якщо "Інший" - це той, що дивиться на мене, то необхідно осягнути зміст погляду "Іншого".

Відкривши потужність погляду, що об'єктивує, Ж.-П. Сартр відзначає, що "Інший" як об'єкт для мене і я як об'єкт для "Іншого" існують не просто як речі навколишнього світу, але виявляються як тіла. На думку Ж.-П. Сартра, людське тіло не можна розуміти як організм, що сполучений з свідомістю або має свідомість як свою властивість. Тіло, згідно Ж.-П. Сартру, і є свідомість. "Саме повністю "буття-для-себе" повинне бути тілом і повністю повинне бути свідомістю: воно не може бути з'єднане з тілом. Так само і "буття-для-Іншого" є повністю тілом" [9, с. 326]. "Тіло-для-себе" і "тіло-для-Іншого" - це одне і те ж тіло, але взяте в двох різних аспектах, які один з одним не сумісні. Тут Ж.-П. Сартр використовує вже знайомий прийом рефлексивності. "Інший" знає моє тіло так само, як я знаю його тіло [1].

Досліджуючи "тіло-для-Іншого", Ж.-П. Сартр відзначає, що тілу "Іншого" властиві ті ж самі характеристики, що і "тілу для-мене". Тіло "Іншого" у своєму бутті фактично і необхідно випадково, оскільки, як і "тіло-для-мене", є "буттям-тут" [9, с. 360-362]. Воно також виступає об'єктом, на який указують речі його світу [9, с. 360]. Тіло "Іншого" позначає, задає цілісність означаючих відносин в своєму світі [9, с. 363]. Атому його так само, як і "тіло-для-мене", можна розглядати як "тіло-зміст". Проте, маючи всі ці характеристики, "тіло-для-Іншого" радикально відрізняється від "тіла-для-мене".

Ця відмінність проявляється в тому, що тіло "Іншого" не тільки не є першою даністю "Іншого" мені, але і є лише "епізодом у моїх відносинах із Іншим", причому переважно тих відносин, які Ж.-П. Сартр назвав "об'єктивування Іншого" [9, с. 358]. Радикально відрізняється і позиція тіла "Іншого" у моєму світі. Якщо на "тіло-для-мене" я не можу мати точку зору, то тіло "Іншого" якраз може виступати таким об'єктом, на який можна мати точку зору. У цьому сенсі тіло "Іншого" і є сам "Інший". "Інший", розглянутий у якості тіла, виступає тим вторинним центром відносин у світі, який знаходиться у середині світу і який не є мною. Завершуючи розгляд сприйняття "тіла-для-Іншого" (тіла "Іншого"), Ж.-П. Сартр приходить до наступних висновків. Тіло "Іншого" для мене є синтетичною цілісністю, яка означає, по-перше, що я ніколи не зможу пізнати тіло "Іншого", окрім як виходячи зі всієї ситуації, на яку воно вказує; і, по-друге, що я не зможу ізольовано сприйняти якийсь орган тіла "Іншого" і завжди вказую на кожен одиничний орган, виходячи з цілісності тіла [9, с. 363-364].

Погляд - це первинні стосунки з "Іншим". У погляді ми відкриваємо існування "Іншого". Тіло вибудовує вторинне відношення з "Іншим". У тілі ми переживаємо існування і стосунки з "Іншим". А оскільки ми є конкретне, тобто фактичне буття в ситуації, то у світі, де існує "Інший", ми, як "буття-для-себе", займаємо різні позиції. Ми існуємо не просто як відношення "для-себе" з "у собі", але як "відношення "для-себе" з "у-себе" у присутності "Іншого" [9, с. 377]. Саме це і визначає наше фактичне буття в ситуації. "Інший" відкриває нам наше "буття-тут" як конкретне буття. Присутність "Іншого" створює суперечливе існування для нас. З одного боку, "Іншим" є той, хто об'єктивує і відчужує мої можливості і здібності бути тим, ким я можу бути у якості свободи. Tому я, щоб зберегти себе як свободу бути своїми можливостями, сам повинен об'єктивувати "Іншого". Але, з іншого боку, "Інший" є для мене тим, хто допомагає мені дізнатися про мої можливості і здібності; тим, проти кого я можу випробувати свою свободу, випробовуючи "Іншого". "Інший", таким чином, є позиція, по відношенню до якої я випробовую як свою, так і його свободу. Це випробування і є первинний факт моїх відносин з "Іншим" [9, с. 379].

Випробування свободи у присутності "Іншого" виявляється у вигляді конкретних відносин з "Іншим". Вони є не просто специфікаціями первинних відносин, хоча кожне з них включає первинні відносини з "Іншим" як свою істотну структуру і свою підставу. Ці конкретні відносини є повністю новими способами "буття-для-себе". Вони характеризують різні позиції "для-себе" в світі, де існує "Інший" [9, с. 377]. Ж.-П. Сартр представляє чотири позиції: дві з них описують "буття-для-Іншого" як конфліктне буття, а ті дві, що залишилися, є досвідом спільності з "Іншим" або досвід "Ми".

Конфлікт у відносинах з "Іншим" є віддзеркаленням суперечливої ситуації, в якій знаходиться "буття-для-себе" у присутності "Іншого". Все, що потрібне для мене, потрібне і для "Іншого". Тоді як я намагаюся об'єктивувати "Іншого", "Інший" намагається об'єктивувати мене. Таке конфліктне існування у присутності "Іншого" змушує мене прийняти дві установки по відношенню до нього. Або об'єктивувати "Іншого", заперечуючи його свободу, або заволодіти нею, не усуваючи її характеру свободи [8, с. 61]. Описуючи установку асиміляції "Іншого", Ж.-П. Сартр відзначає, що "Інший" при цьому не розчиняється у моєму бутті. У цій установці я реалізую свій проект відновлення свого буття, яке тікає від мене у присутності "Іншого". І реалізую його так, щоб поглинути "Іншого". Але це поглинання не приводить до зникнення "Іншого" у моєму бутті. У цій установці я проектую реалізувати єдність з "Іншим", асимілювати інаковість "Іншого" як таку, як мою власну можливість. З іншого боку, в установці асиміляції "Інший" не є "об'єктом-Іншим". У цій установці "Інший", об'єднуючись зі мною, зберігає свою свободу. "Буття-для-себе" хоче ототожнитися із свободою "Іншого" як "буття-в-собі", яке засновує його. Tаким чином, в установці асиміляції "Інший" стає структурним елементом "буття-для-себе".

Феномен "Іншого" проявляється також і у досвіді "Ми". Цей досвід виявляє себе в конкретних відносинах з "Іншими", в таких відносинах, де "Ми" відкриваємо себе не у конфлікті з "Іншим", а у спільності з ним. "Ми" може бути розглянутий як суб'єкт і як об'єкт. У разі представлення "Ми" як суб'єкта, ніхто із тих, хто утворює "Ми", не є об'єктом. "Ми" в цьому випадку включає безліч суб'єктивностей, які визнають один одного як суб'єктивності. "Ми" може бути розглянутий і як об'єкт. І цей досвід "Ми-об'єкта" - радикально інший, ніж досвід "Ми-суб'єкта". Досвід "Ми" є певним особливим досвідом, який має своєю підставою "буття-для-Іншого" [9, с. 427].

Таким чином, дослідження коніфетних відносин з "Іншим" дозволило Ж.-П. Сартру описати певні способи "буття-для-Іншого", як вони реалізуються в емпіричних умовах зустрічі з "Іншим". Асиміляція свободи "Іншого" дозволяє збудувати відносини з "Іншим" як з суб'єктом, а досвід "Ми-об'єкта" демонструє, як ці відносини реалізуються в ситуації співіснування з "Іншим". Необхідно підкреслити, що фігура "Іншого" у феноменологічній онтології Ж.-П. Сартра відіграє центральну роль, оскільки тільки після розгляду структури "буття-для-Іншого" він переходить до створення загальної теорії буття, яка повинна пояснити існування людської реальності. Центральна роль "Іншого" визначається тим, що він виступає необхідною випадковістю, завдяки якій людська реальність дізнається про своє людське існування.

Список використаних джерел

1. Голенков С. Феноменология Другого Сартра. [Електронний ресурс]. /

С. Голенков - Режим доступу: http://www.phil63.ru/fenomenologiya- drugogo-sartra.

2. Димирець. Р. Про витоки концепції співвідношення свободи та влади у філософії Ж.-П. Сартра / Р. Димирець, І. Вербицька // Практична філософія. - 2002. - № 2. - С. 207-212.

3. Киссель М. Философская эволюция Ж.-П. Сартра. [Електронний ресурс]./ М. Киссель - Режим доступу: http://lib.ru/SARTR/kissel.txt.

4. Кузнецов В. Жан-Поль Сартр и экзистенциализм. [Електронний ресурс]. / В. Кузнецов - Режим доступу: http://personalism.narod.ru/sartr.html.

5. Кузьмина Т. Экзистенциальный опыт и философия / Т. Кузьмина // Вопросы философии. - 2007. - №12. - С. 6-27.

6. Лях В. Екзистенційна свобода: Вибір і відповідальність: Філософська концепція Ж.-П. Сартра. / В. Лях // Філософська і соціологічна думка. - 1995. - №5/6. - С. 110-116.

7. Мамардашвили М. Категория социального бытия и метод его анализа в экзистенциализме Сартра. [Електронний ресурс]. / М. Мамардашвили - Режим доступу: http://www.philosophy.ru/library/mmk/sartre.html.

8. Попов Б. Тема "другого" в работах Сартра / Б. Попов // Философские науки. - 2003. - № 2. - С. 58-64.

9. Сартр Ж.-П. Бытие и ничто: Опыт феноменологической онтологии. / Ж.-П. Сартр - М.: Республика, 2000. - 640 с.

10. Сартр Ж.-П. Воображение. [Електронний ресурс]. / Ж.-П. Сартр - Режим доступу: http://www.philosophy.ru/library/sartre/sartr_img.html.

11. . Сартр Ж.-П. Экзистенциализм - это гуманизм. [Електронний ресурс]. / Ж.-П. Сартр - Режим доступу: http://psylib.org.ua/books/sartr01/index.htm.

12. Суковата В. Смерть як "інший" у візуальних нараціях постмодерну. / В. Суковата// Філософська думка. - 2003. - № 2. - С. 36-50.

13. Черненко С. Функция воображения в концепции "mauvais foi" Ж.-П. Сартра. [Електронний ресурс]. / С. Черненко - Режим доступу: http:// anthropology.ru/ru/texts/chernenko/phsubj_lf.html.

Размещено на Allbest.ru