Аналіз творчої спадщини античних філософів у працях В.Г. Короленка кінця XIX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аналіз творчої спадщини античних філософів у працях В.Г. Короленка кінця XIX ст.

Блоха Я.Є.

Однією з провідних тенденцій кінця XIX століття серед європейської та російської інтелігенції була ніцшеанська «радикальна до злочину» реінтерпретація Платона й Сократа. У ці роки твори античних філософів входять до кола гімназійного читання в Росії. їх повні чи скорочені видання вийшли друком у Москві, Петербурзі, Царському Селі, Києві, Харкові, Одесі. У 1896 році з'явилося гімназійне видання «Меморабілій» Ксенофонта в уривках з докладною статтею І.Ф.Анненського про грецьку міфологію, Платона та Ксенофонта.

Творчу спадщину класиків античної філософії у цей період в Росії детально досліджували відомий педагог, редактор та видавець журналу «Жіноча освіта»(з 1892 року «Освіта»), автор низки робіт з педагогіки та історії Василь Дмитрович Сиповський(1843-1895), який у 1894 р. видав книгу «Сократ і його час: історичний нарис»; відомий поет Інокентій Федорович Анненський (1855-1909), який з початку 1890-х років вивчав грецьких трагіків і протягом років здійснив величезну роботу по перекладу на російську мову і коментуванню усього театрального спадку Еврипіда; відомий письменник та юрист, редактор-видавець журналу «Судові драми» Леонтій Федорович Снєгірьов(1840-1918), який опублікував працю «Життя і смерть Сократа, розказані Ксенофонтом і Платоном».

He залишився «осторонь» від цієї проблематики й великий письменник-гуманіст Володимир Галактіонович Короленко. У 1880-1890 рр. він захоплюється грецькою філософією й історіографією, читає діалоги Платона і твори Ксенофонта, про що свідчать записи в щоденниках письменника за 1889 р., а також виписки із Платона на чернетках фантазії «Тіні»[6]. Оскільки даний аспект творчості В.Г.Короленка до цього часу залишається практично недослідженим, хоча насправді античні філософи відіграли важливе значення у творчому самовизначенні письменника, інтерпретація ним творчої спадщини класиків античної філософії на прикладі Сократа, Платона та Ксенофонта і його ставлення до них стане предметом розгляду цієї статті.

Загалом, у античній історіографії Ксенофонт і Платон постають як біографи Сократа, але при цьому вони свого роду антиподи, якщо не вороги. Так, Діоген Лаертський у праці «Про життя, вчення і вислови відомих філософів» характеризує стосунки між Платоном і Ксенофонтом наступним чином: «За гарну мову Ксенофонта називали Аттичною Музою <...> Тому Платон і заздрив йому...>> [5, с. 121]. «Ксенофонт, очевидно, також не був позитивно налаштований відносно Платона: у всякому разі, вони немовби суперничали, складаючи такі схожі твори як «Бенкет», «Апологія Сократа» і «Моральні записки»; перший склав «Державу», другий «Виховання Кіра». Аналізуючи даний твір Ксенофонта, Платон у «Законах» заявив, що таке «Виховання Кира» вигадка, тому що Kip був зовсім не таким; і обоє, згадуючи про Сократа, ніде не згадують один про одного тільки одного разу Ксенофонт згадує про Платона в III книзі «Спогадів» [5, с. 169].

Європейська філологічна традиція знає дві основних інтерпретації цієї антитези. Якщо у Середні віки та в епоху Відродження демонструється надзвичайна повага до Ксенофонта, то філологи кінця XIX століття «переоцінюють» Ксенофонта й породжують міф про нього як про другорядного філософа-дилетанта, не здатного зрозуміти вчення Сократа[6].

Саме така позиція була викладена в гімназійних підручниках Росії кінця XIX ст., і тому безсумнівно, саме в такому ореолі спочатку бачив Ксенофонта й Платона, вивчаючи античність, і В.Г. Короленко. У його свідомості зазначеного періоду мала скластися традиційна «філологічна концепція «геніального Платона і талановитого Ксенофонта», сформована трьома текстами В.Д. Сиповського, І.Ф. Анненського та Л.Ф. Снєгірьова [6].

Ксенофонт повинен був сприйматися ним не як філософ, а як самостійний белетрист, мораліст і дидактик, а також чудовий стиліст, «антична бджола», як його називали за «солодкість речей» в епоху еллінізму. Такий Ксенофонт внутрішньо є близьким до Короленка, він приваблює Володимира Галактіоновича моральним і політичним ригоризмом, раціоналізмом і своїм інтересом до риторики судового захисту, тому він і переоцінює Ксенофонта в дусі античної традиції, де панувала думка про першість Ксенофонта серед учнів Сократа, і починає порівнювати себе з ним [5, с. 119].

Проте у зв'язку з практичною відсутністю згадок про Ксенофонта в щоденниках та листах В.Г. Короленка припущення про роль цієї фігури як прототипу для літературного самовизначення письменника може здатися натягнутим. Однак все-таки вибудовується (текстово) логічний ланцюжок, за допомогою якого можна реконструювати погляд письменника на літературну репутацію Ксенофонта. Це:

фантазія 1890 року «Тіні» (якій передує знайомство В.Г. Короленка з античною традицією, переважно з гімназійних видань),

спільне видання В.Г. Короленка й В.Д. Сиповського «Сократ і його час» (1895) (розповідь «Тіні» входить до цієї книги як додаток до белетризованої біографії Сократа В.Д. Сиповського),

нарис 1903 року «He страшне» (яке включає велику цитату з «Меморабілій» Ксенофонта) [6].

Так, основними дійовими особами фантазії «Тіні» (1889-1890), побудованої В.Г. Короленком за принципом платонівського діалогу, є Сократ і його учень Ктезіпп (один з персонажів діалогу Платона «Евтидем»), Діалог такого типу потрібний Сократу для того, щоб привести співрозмовника до логічного глухого кута апорії за допомогою серії питань, на які співрозмовник може відповісти тільки ствердженням або запереченням і які покликані змусити співрозмовника суперечити самому собі [6].

У В.Г. Короленка прикладом «сократівського діалогу» є бесіди власне Сократа з Елпідієм дорогою до царства мертвих (глава IV). У цілому, композиція розповіді відтворює композицію діалогів типу «Федона»: глави з І по III є розгорнутою експозицією, потім йде діалектична частина (глава IV), і, нарешті, після всіх суперечок, представлена бесіда Сократа із самим Зевсом, яка структурно відповідає заключній, «позитивній» частині сократичного діалогу, де Платон уже представляв своє вчення у формі міфу (наприклад, міф про потойбічні поневіряння душі в «Федоні» побічно відбито й у сюжеті «Тіней»),

На прикладі даного твору можемо проілюструвати ставлення Володимира Галактіоновича до класиків античної філософії. Так, Платон зображений у розповіді як видатний учень Сократа, книгар, який записує слова вчителя на пергаменті. Пантеїстичний космічний пейзаж, що займає настільки важливе місце в образній структурі розповіді (глава V), можна охарактеризувати як романтичну версію платонівських описів світобудови у фрагментах, обумовлених Х. Теслефом як «exposition»[6]. Однак Г. Бялий, стверджує, що, в цілому, образ Сократа у В.Г. Короленка не стільки «знятий» із Платона, скільки відбив філософські пошуки самого письменника. Tак, у заключній частині діалогу в короленківського Сократа не виявляється жодного позитивного вчення, викладеного у формі міфу, як у платонівського Сократа. Навпаки, підкреслюється роль Сократа як «особи, яка усе відкидає й з усіма сперечається», «підбурювача» і скептика. Проте Сократ є цінним для В.Г. Короленка аналітичною, руйнівною стороною своєї проповіді [2, с. 170].

Ця роль підкреслюється тенденційно обраними із Платона метафорами: Сократ визначається як «босоногий філософ», як ґедзь, який не дає спокою жителям міста, і як риба-торпіль, «яка своїм поглядом зачаровує людину». Нарешті, фінальна суперечка Сократа із Зевсом, що підсилює скептичний пафос Сократа, уже має мало спільного із платонівською традицією. «Так, я не зодчий, не мені було призначено на старому місці підняти від землі до неба величний будинок прийдешньої віри. Я сміттяр, забруднений пилом руйнування. Але совість говорить мені, що й робота сміттяра потрібна для майбутнього храму» [6].

Таким чином, Сократ асоціюється в «Тінях», насамперед, із соціальним критицизмом, у бесідах його з Елпідієм немає нічого таємничого, проте є грубуватий гумор і «приземлені» інтонації, як, наприклад, у розмові про смерть від водянки (глава V). Це вже не платонівський Сократ, а Сократ Антисфена й кініків, або навіть, простіше кажучи, Діоген. Що стоїть за цією свідомою полемікою із традицією Платона?

Насамперед, очевидне прагнення зняти із Сократа небажаний для В.Г. Короленка езотеричний покрив. І тут на допомогу Володимиру Галактіоновичу приходить інший учень і біограф Сократа, відомий простотою й щирістю своїх спогадів про вчителя. Це Ксенофонт, який згадується в розповіді першим при перерахуванні учнів Сократа. Якщо Платон у «Тінях» скромний книгар, то Ксенофонт з'являється в образі шляхетного воїна, що нагадує про «Одіссею»: «У ці сумні дні з учнів Сократа воїн Ксенофонт перебував у далекому поході з десятьма тисячами, пробиваючи серед небезпек шлях до милої батьківщини»[6].

На постійну присутність Ксенофонта в колі асоціацій автора «Тіней» указує й те, що В.Г. Короленко дає одному із другорядних персонажів розповіді ім'я спартанського царя Агесилая (у Короленко Агезилай), заступника й близького друга Ксенофонта (один із творів Ксенофонта має назву «Агесилай»), Ім'я Агесилая з'являються у творі тоді, коли автор починає писати «від себе», тому, можемо припустити, саме в цей момент у його свідомості міцно сидить Ксенофонт, «Меморабілїї» якого Володимир Галактіонович цитує в даному творі.

Цитата з «Меморабілій» представляє собою притчу Сократа про пастиря: «Чи може пастир, говорив він, називатися добрим, якщо він збільшує й береже свою череду? Або, навпаки, добрі пастирі покликані зменшувати кількість овець і розганяти їх, а добрі правителі робити те ж із громадянами? Дослідимо, афіняни, це питання!» [4, с. 49]. Одночасно ця репліка (принаймні, як вона чується в аурі російського тексту) відсилає до жанру євангельської притчі. Залишаючи осторонь багаторазово освітлене питання про «християнську» іпостась «російського Сократа», помітимо, що платонівська міфотворчість (важлива при переказі промов Сократа) повинна була протиставлятися у свідомості В.Г. Короленка ксенофонтівській установці на зведення міфу до притчі й символу до алегорії, а така установка надзвичайно важлива для естетичного кредо самого Володимира Галактіоновича. Наприкінці IV глави «Тіней» Сократ розповідає притчу, підкреслюючи значимість цього жанру для мудреця й філософа: «Якщо ж ти втомився стежити за правильністю умовиводів, то дозволь розповісти тобі притчу... Розум відпочиває на притчі, а тим часом і відпочинок буває не марний» [4, с. 345].

Ксенофонтівський слід виявляється й у незначній на перший погляд репліці Сократа з «Тіней»: «Внутрішній голос сказав мені: Сократе, ставай на новий шлях, не втрачаючи часу, і я пішов». Репліка відсилає до сократівського «демонія», якого у російській традиції називають «божественним духом», «генієм» або «внутрішнім голосом». Демоній згадується в обох біографів Сократа, але по-різному: якщо в Платона функція демонія тільки «негативна», «заборонна», то в Ксенофонта читаємо: «А Сократ як думав, так і говорив: божественний голос, стверджував він, дає вказівки. Багатьом друзям своїм він заздалегідь радив одне робити, інше не робити, посилаючись на вказівки божественного голосу...» [6].

Це розходження в уявленні про функції демонія стало загальним місцем уже в античній традиції (наприклад, твір Плутарха «Про демонія Сократа») і відзначалося у всіх коментарях до сократичних творів аж до російських гімназичних видань. Порівняємо, наприклад: «...to daimonion божественний дух або голос, що живе в людині й повідомляє їй внутрішнє розуміння речей, здатний передбачати й пророкувати, геній, вчення про якого вперше було розвинене Сократом... Платон уважає його божеством, яке тільки застерігає або втримує від дій, але не спонукає або закликає...

Для Ксенофонта мовчання генія мало значення згоди або навіть спонукання». В.Г. Короленко віддає перевагу ксенофонтівському трактуванню демонія, тому що в ній місце платонівського таємничого символу займає проста алегорія: такий «внутрішній голос» для Короленка те ж, що «совість», що говорить Сократу про важливість роботи сміттяра для майбутнього храму [6].

Образ демонія, очевидно, хвилював уяву В.Г. Короленка. Так, О.В. Аптекман починає свої спогади про розмови з Володимиром Галактіоновичем зізнанням, що ця людина була для нього таким «генієм»заступником, який є в кожного, відповідно до вчення древніх еллінів. З великою ймовірністю можна стверджувати, що цей образ навіяний Аптекману бесідами із самим В.Г. Короленком [1, с. 67].

Тепер можна по-іншому відповістити на запитання, «у кого грає» В.Г. Короленко, коли пише «Тіні» або, принаймні, IV главу «Тіней». При всій важливості платонівських контекстів у розповіді, важко перебороти враження, що оповідач це Ксенофонт, яким його сприймає автор. Аскетичний пафос і демократична манера письма зближують такого Ксенофонта з кініками, а любов до істини, яка викладається у притчах, з авторами синоптичних євангелій. Відповідним чином переломлюється в розповіді й фігура Сократа.

У 1903 році в лютневому випуску «Русского Богатства» вийшов друком нарис В.Г. Короленка «He страшне», де основна увага також приділена інтерпретації автором вчення античних філософів Платона та Ксенофонта. Але якщо в «Тінях» виявити Ксенофонта було складніше, ніж Платона, то тут спостерігається протилежний ефект: велика цитата з «Меморабілій» (суперечка Апківіада з Періклом) складає кульмінацію вставної розповіді вчителя Падоріна про хлопчика Рогова і є одним із ключових місць у сюжеті. Проте уважно читаючи даний нарис, у ньому можна ще легше знайти Платона, ніж в «Тінях» можна було знайти Ксенофонта.

Місцевий «анфан-терибль усього... міста, гроза мирних громадян» Ваня Рогов, який був учнем Падоріна, співвідноситься з Алківіадом насправді двічі, але перший раз це співвідношення має імпліцитний характер. Рогов зображений як скромний і соромливий «хлопчик» з «особливим вогником в очах», блідим обличчям, але схильний червоніти («спалахнув»), один з перших і улюблених учнів свого вчителя. Перша половина сюжетної лінії Падорін Рогів побічно відсилає до характерної топіки сократичної літератури: у юридичній площині ставиться питання про те, чи відповідає вчитель за розбещеність учня. Падорін розповідає про те, як його відверте спілкування з Ванею Роговим і іншими «хлопчиками» викликало занепокоєння директора[6].

Тут читача чекає цікавий сюрприз. Звертаючись до класичного топосу «вчитель-учень», В.Г. Короленко не може уникнути слів і виражень з яскраво вираженими еротичними конотаціями, хоча мова йде про злободенні соціальні конфлікти. Завжди пунктуальний у питаннях стилю й благозвучності, В.Г. Короленко дивним чином не зауважує цілого ряду явних двозначностей у своєму тексті.

З огляду на те, що в «Тінях» імпліцитно заданий мотив закоханості Ктезіппа в юнака Клінія, можна сказати, у «He страшному» Рогов уже побічно співвідноситься з Алківіадом Платона, Падорін же є свого роду Сократом, який не відбувся, відступивши перед «законами» простодушних афінян. В.Г. Короленко добре уявляє загальнокультурний і соціально-етичний, «екзотеричний» зміст ситуації «вчитель-учень», але езотеричний її зміст залишається для нього зовсім прихованим, чим, очевидно, і пояснюється несподіваний стилістичний колапс [6].

У наступній частині падорінської сповіді співвідношення Рогов Апківіад есплікується, але в контексті зовсім іншої прототипової ситуації, яка цього разу ближча не Платону, а Ксенофонту. Уже дорослий, гарно освічений і, незважаючи на свою репутацію хулігана, досить витончений, Рогов обирає стратегію соціальної «антиповедінки» як засіб відходу від «проклятих питань» життя й альтернативу конформізму «батьків». Тепер він «Ванька Рогов... дебошир і заступник з сумнівних справ». Цим підказується, ще до цитати з «Меморабілій», зближення з Апківіадом, але не «платонівським», а «ксенофонтівським». Якщо в Платона майже не можна зустріти різких оцінок улюбленого учня Сократа, то Ксенофонт, цитуючи ворогів Сократа, бачить в Алківіаді втілення моральної (і політичної) нерозбірливості. На шляху від «Тіней» до «He страшного» Короленко прочитав у відомого педагога Василя Дмитровича Сиповського (1843-1895) про те, що Алківіад «один з найбільш талановитих і в той же час, на жаль, найбільш морально-зіпсованих учнів Сократа»[7,с.45].

Таким чином, і Рогов, і співвіднесений з ним Алківіад перебувають на перетині двох інтертекстів: «батьки й діти» (віковий і соціальнополітичний конфлікт, втілений у суперечці з Періклом) і «улюблений юнак-учень» (одне з основних значень Алківіада у світовій культурі, яке йде від Платона) [6]. При цьому перше значення виражене експліцитно, як і посилання на Ксенофонта, а друге, «езотеричне», ніби витиснуте із сюжету в стиль (і які-небудь посилання на Платона відсутні).

Спостерігаючи співвідношення платонівських і ксенофонтівських контекстів в «Тінях» і «He страшному», можна говорити про дискурсивний рух В.Г. Короленка від Платона до Ксенофонта: якщо в «Тінях» при формальному проходженні Платона автор імпліцитно вводить концептуально значимі ксенофонтівські мотиви, то в «He страшному» Платон і Сократ залишаються в глибинній структурі сюжету (опосередкований

В.Д. Сиповським «Евтидем», Апківіад як «хлопчик» і вся топіка «вчительучень»), а «свідомою» є тільки розгорнута цитата із Ксенофонта.

Цікаво й те, як «рекомендують» Ксенофонта в розповіді. Рогов радить почитати своєму вчителеві:«.. чи не читали ви... є в Ксенофонта... Розмова Алківіада з Періклом... Якщо не читали позитивно рекомендую. Хоч і мертвою мовою, але повчально»[6]. Сам учитель потім говорить про Ксенофонта: «Важка, знаєте, штука, але сильна», а Петро Петрович, вислухавши розповідь учителя про Рогова, говорить: «...Отут уже і Ксенофонт, і Алківіад», де ці імена вже символізують «химерність» та складність для розуміння. Ксенофонт, таким чином, у цій розповіді може бути визначений як стародавній письменник, гідний уваги сучасників, опозиція Алківіад Перікл виглядає в розповіді як довільне читання Ксенофонта в дусі романтичної колізії страждаючого бунтаря й «ситого» філістера, актуальної для російської літератури 1890-1900-х років [6].

Як відзначали і Анненський, і Снєгірьов, і Сиповський, простота і демократизм ксенофонтівської манери письма, установка на зрозумілість багатьом, «неезотеричність», представляла важливу естетичну цінність для Володимира Галактіоновича і могла протиставлятися в його свідомості з витонченістю та елітарністю «божественного Платона».

Загалом, важливість Ксенофонта для літературного самовизначення В.Г. Короленка полягає в тому, що Володимир Галактіонович бажав переконатися сам й переконати інших, що цей «другорядний» на погляд мудреців і «жерців» письменник насправді не такий «простий», як здається. Це бажання було пов'язано з особливо важливим для нього питанням про роль «скромної літератури», що кидає своїм «цнотливим ідеалізмом» мовчазний виклик володарям дум. Підтримуючи думку Міли Назирової та Павла Ліона про те, що Володимир Галактіонович Короленко пов'язував літературну репутацію Ксенофонта зі своєю власного, отримуємо парадокс: деякі аспекти полеміки письменника і гуманіста із символістами дозволяють символічно ототожнити дві настільки далекі одна від одної літературні репутації.

Характерною особливістю творчості Ксенофонта, як учня софістів та Антисфена, було використання прийому парадоксу. Для В.Г. Короленка парадокс володів особливою значимістю. Так, у творі «Парадокс»(1894) зовсім не парадоксальний за своєю суттю вислів називається парадоксом, що повинно надати йому ваги. В.Д. Сиповський наводить діалог Алківіада з Періклом саме як приклад софістичної техніки, мистецького володіння парадоксом. У діалогах Платона парадокси, які широко використовували софісти та їх учні, сприймаються як дещо примітивне і легко руйнуються Сократом. Ксенофонт, складаючи свої «Меморабілії», не знав, що в Афінах уже кожен хлопчик, навчений софістами, може висловлюватися тільки парадоксами і що ці парадокси лише початкова ланка освіти у таких школах як Академія. He знав цього і В.Г. Короленко, читаючи «Евристема» і софістичний парадокс уявлявся йому, як і багатьом російським читачам, основною мовою античної мудрості, її своєрідним способом ставити «прокляті запитання».

Саме софізмом-парадоксом свого античного прототипу Алківіада виражає персонаж «He страшного» Рогов важливу для нього ідею нонконформізму. Характерно, що Ніцше, говорячи про Сократа, ніколи не згадує про Ксенофонта. Після слів Ніцше про «злого» Сократа, який «зіпсував» «найвеличнішого нащадка давнини» Платона, В.Г. Короленко залишається лише шукати свого позитивного, оптимістичного, «здорового» Сократа тільки у того, канонізованого самою античною традицією біографа, якого при всьому бажанні не можна назвати ні декадентом, ні «симптомом загибелі», «зброєю розпаду», як називає Ніцше Сократа і Платона. Таким біографом Сократа є Ксенофонт.

Список використаних джерел

античний філософія ксенофонт платон короленко

1. Аптекман О.В., В.Г. Короленко. Черты из личных воспоминаний / О.В. Аптекман // В.Г. Короленко в воспоминаниях современников. М.: Худож. лит., 1962. С. 52-81.

2. Бялый Г.А., В.Г. Короленко / Г.А. Бялый. JI.: Худож. лит., 1983. 352 с.

3. Короленко В.Г. О литературе / В.Г. Короленко. М.: Гослитиздат, 1957. 716 с.

4. Ксенофонт Воспоминания о Сократе / Ксенофонт. М.: Наука, 1993. 379с.Лаэртский Диоген. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов / Диоген Лаэртский. М.: Издательство «Мысль», 1986. 576 с.

5. Назырова М., Лион П. Короленко как Ксенофонт: к вопросу о литературном «самоопределении» В.Г. Короленко [Електронний ресурс] / Мила Назырова, Павел Лион. Режим доступу до ст. http://www.screen.ru/vadvad/Komm/plisoy.litm.

6. Сиповский В.Д. Сократ и его время: Исторический очерк / В.Д. Сиповский. СПб.: Издание Я. Башмакова и К, 1910. 110 с.

Размещено на Allbest.ru