Свобода волі і право у роботі "Філософська пропедевтика" Г.В.Ф. Гегеля

Размещено на http://www.allbest.ru/

Свобода волі і право у роботі «Філософська пропедевтика» Г.В.Ф. Гегеля

Павлова Т.С.

Питання розвитку об'єктивного духу у філософії Г.В.Ф. Гегеля тісно пов'язані з розвитком волі. Такий розгляд є актуальним і сьогодні, оскільки питання права у сучасній філософії теж розглядаються поруч із питаннями свободи волі. Особливістю гегелівського розгляду свободи волі є те, що вона аналізується у постійному розвитку від усвідомлення і прийняття лише індивідуальної волі до загальної і їх узгодження.

Змістом свободи волі може бути лише вона сама, свобода взагалі розглядається мислителем як свобода волі, розвиток волі включений до єдиного процесу розвитку духу.

Проблемами свободи, права, об'єктивного духу займалися такі фахівці як Ойзерман Т.І., Олександров О.О., Базарова Л.В., Борзова Є.П., Єригін О.М. та інші. У роботах зазначених авторів аналізується гегелівська філософія, деякі проблемні питання людини і суспільства. Але питання свободи волі і права та їх ролі у суспільстві, аспекти яких розкриваються у роботі Г.В.Ф. Гегеля «Філософська пропедевтика» залишаються нерозкритими, саме розгляду зазначених питань і призначена дана стаття.

Розуміючи всю загадковість світу і складність завдання його пізнати, Г.В.Ф. Гегель зазначає, що ми часто вважаємо за ймовірне те, що насправді є неймовірне, але як раз неймовірне і буває часто істинним. На думку філософа досвід вчить, відповідно, тільки тому, якими речі є, а не тому, якими вони повинні бути. Пізнання того, якими предмети повинні бути, виникає тільки із сутності, із поняття речі. Тільки це пізнання є істинним пізнанням. Оскільки ми вчимося пізнавати основи предмета виходячи з поняття, нам необхідно пізнати також поняття правових, моральних і релігійних визначень.

Визначаючи, що є справедливим і добрим, ми можемо дотримуватися перш за все досвіду взагалі, і в першу чергу - зовнішнього досвіду, а саме - звичайного стану речей. Ми можемо бачити, що вважається справедливим і добрим, або, краще сказати, що на справді виправдовує себе як справедливе і добре. Тут, однак, слід відзначити: 1) для того, щоб знати, які вчинки є справедливими, добрими, а які несправедливими, злими, необхідно вже заздалегідь мати поняття про справедливе і добре; 2 ) отже, як би ми захотіли додержуватися того, що звичайний перебіг речей показує у якості такого, що має саме таке значення, то в нас не вийшло б нічого визначеного.

У відношенні до таких категорій як справедливість, релігія, добро, свобода, право існує не лише зовнішній, а й внутрішній досвід. Людина здатна відчувати і її відчуття віднаходять своє зображення у судженнях, у яких є оцінка дещо є добро чи зло. Схвалення чи не схвалення, що виражене відчуттям, не містить у собі нічого окрім безпосереднього висловлювання, завірення, що дещо є таке або таким не є. Почуття не вказує підстав і не керується підставами.

Почуття, які можуть дещо схвалювати чи не схвалювати є досвідом душі, вони мінливі, суб'єктивні. Коли людина дещо відчуває, вона не може з впевненістю стверджувати, що інші відчувають теж. Почуття не враховують підстави, докази, обґрунтування. Te, якою річ є насправді міститься у понятті речі, а не у суб'єктивному відчуттю щодо неї. Особа, що орієнтується виключно на почуття не має уяви про загальне і звісно ж не прагне до нього.

Щоб осягнути поняття, необхідно осягнути більш високе поняття, що лежить в його основі. Таким же чином майбутнє, минуле в теперішнє передбачають у якості своєї загальної підстави час, і точно таким же чином відбувається і у праві, обов'язку і релігії, оскільки вони є особливими визначеннями свідомості, а свідомість - їх загальною підставою. Теоретична свідомість розглядає те, що є, і залишає все це так, як є. Практична ж свідомість є діяльною, вона не полишає того, що є, таким же, а здійснює у ньому зміни і саме створює визначення і предмети.

При теоретичній діяльності, і у цьому є її суттєва відмінність, дух встановлює лише форму, при практичній же - він є творцем також і змісту. Змістом права, на приклад, є особиста свобода [4, с.13-19]. Існування загальної волі, її гармонізація і укріплення у свідомості особи дає можливість існування законів, що є обов'язковими для всіх [3, с. 112]. У законах отримує своє закріплення право, завдяки законам воно стає обов'язковим і об'єктивованим.

Te, що воля є загальною, витікає з поняття її свободи. Свобода як раз і полягає у невизначеності волі, інакше кажучи, в тому, що воля не має всередині себе ніякої природної визначеності. Воля сама по собі відповідно є загальна воля. Свобода виступає основним визначенням природи людини.

Г.В.Ф. Гегель зазначає, що право не цікавиться людиною в плані особливих визначень, таких як прагнення до пізнання, до збереження свого життя, свого здоров'я та ін. Воно не ставить собі мету сприяти їй у відношенні цих визначень або надавати їй тут якусь особливу допомогу.

По-друге. Право не залежить від того наміру, який має особа. Можна робити дещо маючи благій намір, але вчинок від цього не стає законним, а всупереч цьому може бути протизаконним. З іншого боку, якийсь вчинок, на приклад захист особою своєї власності, може бути законним і все ж таки маючим злий намір вчинком, якщо вона при цьому піклуюся не стільки про право, скільки про те, щоб заподіяти шкоду іншому. На право, як таке, цей намір не має ніякого впливу.

По-третє. Право не пов'язане з внутрішньою впевненістю у тому, співпадає або суперечить праву здійснене особою. Це має місце особливо при покаранні. Злочинця, правда, намагаються переконати, що з ним вчиняють справедливо. Але існує таке переконання чи ні, це ні як не впливає на право, яке до нього застосовується.

Нарешті, право не надає значення також і тому умонастрою, з яким щось здійсняють. Часто буває, що право не порушують тільки із-за страху перед покаранням або перед іншими неприємними наслідками взагалі, наприклад із-за страху втратити своє добре ім'я, дискредитувати себе. Або ж можна, здійснюючи своє право, думати, що за це будеш нагороджений у загробному житті. Право, як таке, не залежить від цих умонастроїв.

Щодо права і моралі можна сказати, що вони є різними. Наприклад право може дозволяти дещо таке, що забороняється мораллю. Мораль взагалі є більш суровою, оскільки для неї важливим є не тільки фактичне виконання чи не виконання якоїсь дії, а й відношення до неї особи. Для моралі є важливим, щоб особа вчиняла добре заради самого добра, а не задля того, щоб отримати з такого виконання якусь користь, або, щоб не понести покарання. Саме мораль надає оцінки явищам, подіям, вчинкам з точки зору протиставлення добра і зла.

Проста віра, що заснована на авторитеті інших протистоїть власному переконанню особи. Для того, щоб вважати якійсь вчинок повністю належним тому, хто його вчиняє, з повинне бути пов'язане власне переконання цієї особи, оскільки посилання на зовнішній авторитет позбавляє особу власного переконання. Але на початку шляху розвитку свідомості особа повинна спиратися на інший, зовнішній авторитет, оскільки воля скажімо малої дитини ще не є розумною, для цього їй необхідно пройти певний шлях. Коли воля особи набуде свого розвитку і стане розумною, то моральною буде лише та дія, яка заснована не на страху, а на власному внутрішньому переконанні. Крім того, особа повинна бути здатною прогнозувати наслідки своїх вчинків і нести за них відповідальність.

З правової точки зору, людина протистоїть людині як абсолютно вільна істота, з моральної точки зору - як істота одинична, взята по своєму індивідуальному існуванню у якості члена сім'ї, друга, у якості якогось характеру і таке ін.

У розділі першому «Філософської пропедевтики» Вчення про право, Г.В.Ф. Гегель зазначає, що необхідно розглянути: 1) право саме по собі і 2) його існування у громадянському суспільстві.

З точки зору права слід виконувати лише загальну волю, незважаючи на намір або переконання одиничної людини, і взагалі людина є предметом права тільки як вільна істота. Право є у тому, щоб з кожним окремо інший рахувався і обходився як із вільною істотою. В основі права лежить свобода окремої людини, і право є у тому, щоб я обходився з іншим як із вільною істотою. Розум вимагає дотримуватися права. За своєю суттю кожен є вільною істотою. Поважати іншого - значить поважати самого себе. Саме це і приводить до того, що порушенням права однієї істоти наноситься образа всім у їх праві. Коли порушене право іншого, кожен відчуває себе зачепленим за живе, оскільки право є дещо загальне. Відповідно правопорушення ми не можемо вважати чимось таким, що нас безпосередньо не стосується. Ми відчуваємо себе тим більше ображеними ним, що право є дещо необхідне.

Кожен, оскільки його визнають вільною істотою, є особа. Tому принцип права Г.В.Ф. Гегель виражає так: з кожним інший повинен поводитися саме як із особою. Поняття особистості включає в себе особливість Я або ж окремість як дещо вільне або загальне. Люди володіють особистістю в силу своєї духовної природи. Ні одну особу не можна змусити до чогось, окрім припинення насилля, що застосовується ним до іншого. Бувають обмеження свободи і закони, що допускають, щоб з людьми поводилися не як з особами, а як з річчю, наприклад закони, що дозволяють рабство. Однак останні є лише позитивними законами і правами, і притому такими які є противними розуму і абсолютному праву. Вчинок, що утрудняє свободу іншої особи або, що не визнає у ньому свободу волі, є таким, що суперечить праву.

Свобода буває взагалі там, де панує закон, а не свавілля окремої особи. Є дозволеним, а тому і не приписане правом все, що не стісняє свободи інших, інакше кажучи, все, що не перешкоджає їх актам. Право містить, власне кажучи, тільки заборони, а не накази, а що не забороняється, те дозволене. Якщо право і виражають як позитивний наказ, то це останнє лише форма вираження, в основі якого за змістом завжди лежить заборона.

Підпорядковуючи собі річ, воля робить її своєю. Володіння і є ця підпорядкованість речі волі особи. Річ, якою ще тільки маєш намір заволодіти, повинна бути 1) нічиєю, тобто не бути такою річчю, яка вже підпорядкована іншій волі. Особі не можна вступити у володіння річчю, що вже належить іншому, не тому, що вона річ, а тому, що вона його річ. 2) У володіння необхідно вступити, тобто необхідно шляхом фізичного захвату, або шляхом формування, або хоча б шляхом позначення предмета зробити ясним для інших, що я підпорядкував цей предмет своїй волі.

Володіння стає власністю, законним, якщо всі інші визнають, що річ, яку особа зробила своєю, є її, рівно як і вона визнає володіння інших їх володінням. Володіння особи визнається з тих підстав, що воно є актом свободи волі.

Власність і володіння дають можливість особі панувати над річчю. Володіння являє собою лише зовнішню сторону цього панування, а власність є його правовою стороною. Важливим аспектом є визнання іншими права власності. Особа може відчужувати свою власність, це теж є проявом її свободи волі. He можна відчужувати особистість, перетворювати її на річ. Для відчуження необхідно, щоб була взаємна згода осіб, у однієї відчужити річ, а у іншої її придбати. Часто такі відносини оформляються договором.

Волевиявлення, що міститься у договорі не є ще здійснення переходу речі або труда від одного власника до іншого. Таким переходом, що здійснюється на основі договору, є виконання [4,с.28-44].

Г.В.Ф. Гегель зазначає, що посягання іншої особи на сферу моєї свободи може бути 1) або таким, що він розпоряджається моєю власністю як своєю, інакше кажучи, стверджує, що він має на неї право і що як би не він, а я мав на це право, то він вступив би її мені. Він поважає тут право взагалі і стверджує лише те, що воно в цьому приватному випадку на його боці. Або ж 2) його поведінка є такою, що він взагалі не визнає моєї волі і, таким чином, порушує право як право.

Право не є такого ж роду необхідністю, як необхідна фізична природа, наприклад те, що сонце не може зійти зі свого шляху. Дух же навпаки, завдяки своїй свободі може вчиняти всупереч законам. Можливі, відповідно, вчинки, що порушують право. Тут необхідно розрізняти: 1) загальне право, право як право; 2) особливе право, яке стосується лише права окремої особи на окрему річ. Загальне право є в тому, що кожен взагалі, незалежно від цієї власності є юридичною особою. Посягання на право може, відповідно, бути і такого роду, коли цим стверджується лише те, що особливе право, ця особлива річ відомій особі не належить. Загальне право при цьому не порушується. Тут до свого противника відносяться як до правової особи. Tаке судження можна розглядати взагалі-то як і чисто негативне судження, в якому у предикаті заперечується особливе. В другому випадку, посягаючи на право іншого, я не тільки стверджую, що річ не є власністю іншого, але заперечую також і те, що він є правовою особою. Я поводжуся з ним не як з особою. Я домагаюся чогось не тому, що має на це право або вважаю, що я його маю. Я порушую право як право. Порушення права як права є дещо можливе, що і відбувається, але безглузде, таке, що суперечить собі. Випадки першого роду відносяться до цивільного права, випадки другого - до кримінального права.

У першому випадку необхідне просте з'ясування правових підстав, завдяки чому і встановлюється, кому належить це особливе право, що оспорюється. У першому випадку виникає, таким чином, цивільний процес. У ньому як раз і оспорюється право іншого, але на правовій основі. Обидві сторони, що є учасниками спору, у тому як раз і сходяться, що вони визнають право як право. І вступати у володіння повинен той, хто правий, а не той, скажімо, хто має вплив, владу або більше заслуг. Сторони розходяться тільки у відношенні підведення особливого під загальне. І оскільки тут немає посягання на щось особисте, то сторона, що несправедливо претендує на власність іншого, не карається.

Другий випадок, навпаки, стосується збитку, що наноситься моїй власній зовнішній свободі, моєму тілу і життю або ж моїй власності взагалі шляхом насильницьких дій. Примус, встановлений подібним вчинком, не тільки повинне бути припинено, тобто внутрішня нікчемність такого вчинку повинна бути покарана не тільки негативно, а й необхідно також, щоб і позитивно здійснювалася відплата. Оскільки якщо той, хто так здійснює є істотою розумною, то в його вчинку міститься те, що його вчинок є дещо загальне. Вчинок - це закон, який ти встановлюєш і який саме своєю поведінкою ти визнав у собі і для себе. Того, хто вчиняє так можна тому замість себе підвести під той самий спосіб дії, який він встановив, і тим самим відновити порушену ним рівність: право відплати. Відплата засновується взагалі на розумній природі того, хто несправедливо вчиняє, інакше кажучи, вона є в тому, що несправедливе перетворюється на справедливе. Несправедливий вчинок - це одиничний нерозумний вчинок. Але оскільки він здійснюється розумною істотою, то він являє собою, правда, не за своїм змістом, а по формі, все ж дещо розумне і загальне. Крім того, його слід розглядати як принцип або закон. Однак, як такий, цей закон є дійсним разом з тим тільки для того, хто вчиняє несправедливо, оскільки тільки він здійснюючи так, визнає цей закон, інші ж не визнають. Tой, хто чинить несправедливо сам підпадає під цей принцип або цей закон, який і повинен бути здійсненим по відношенню до нього. Несправедливість, яку він здійснив, стосовно до нього є справедливістю, оскільки цією другою дією, ним визнаним, відновлюється рівність. Тут ми маємо тільки формальне право.

Відплата, однак, не повинна здійснюватися окремою ображеною особою або її близькими, оскільки в них загально-правова точка зору пов'язана у той же час із випадковістю пристрасті. Воно повинне бути дією третього, що має владу, який виставляє як довід и виконує тільки загальне. В останньому випадку воно зветься покаранням.

Помста і покарання відрізняються одне від іншого тим, що помста - це відплата, оскільки вона здійснена ображеною стороною, а покарання - це відплата, оскільки воно накладається суддею. Відплата тому і повинна здійснюватися як покарання, тому що у випадках помсти має вплив пристрасть і право виявляється в тіні. До того ж помста не має форми права, а має форму свавілля, оскільки ображена сторона діє завжди покоряючись відчуттю або суб'єктивній спонукальній причині. Саме тому справедливість, що здійснена як помста, і є в свою чергу новою образою, сприймається тільки як одиничний вчинок і відтворюється, таким чином, без примирення до нескінченності.

Право набуває своєї сили і може бути дійсним лише у громадянському суспільстві. Сім'я являє собою природне суспільство, по-перше, тому, що членом сім'ї є не в силу своєї волі, а в силу свого єства, і, по-друге, тому, що відносини між членами сім'ї засновані не стільки на роздумах і рішенні, скільки на почутті і спонуці. Ці відносини є необхідними і розумними, але форма свідомого умонастрою відсутня. Це скоріше інстинкт. Кохання членів сім'ї одне до одного засноване на тому, що одне Я складає з іншим окремим Я деяку єдність. Вони не вважають себе окремими у їх відношенні один до іншого. Сім'я - це органічне ціле. Її частини - це, власне кажучи, не частини, а члени, які мають свою субстанцію тільки в цьому цілому і окремо від цього цілого самостійністю не володіють. Довіра, що відчувають члени сім'ї один до одного, є в тому, що кожен цікавиться не собою, а тільки цілим. Природна покора в середині сім'ї заснована на тому, що в цьому цілому існує тільки одна воля, а саме така, що належить голові сім'ї. У цьому відношенні сім'я складає тільки одну особу.

Держава - це суспільство людей з правовими відносинами, в яких люди мають значення один для іншого не в силу якихось індивідуальних природних відносин відповідно до своїх природних схильностей і почуттів, а як особи, і ця особистість кожного побічно затверджується. Якщо сім'я, розростаючись, перетворилася на націю і державу складає з нацією одне ціле, то це - велике щастя.

Народ пов'язаний в єдине мовою, вдачами і звичаями, а також освітою. Але зв'язок цей ще не створює держави. Для держави, правда, важливими є, крім того, мораль, релігія, добробут і багатство всіх його громадян. І вона повинна піклуватися про сприяння цим обставинам, однак безпосередню мету держави складають не вони, а право.

Природний стан - це стан некультурності, насилля і несправедливості . Із такого стану люди повинні вступати у громадянське суспільство, оскільки тільки в останньому правове відношення володіє дійсністю.

Природний стан часто зображується у якості досконалого стану людини як з точки зору благоденства, так і з точки зору моральної доброти. По-перше, слід зазначити, що невинність, як така, не має ніякої моральної цінності, оскільки вона являє собою незнання зла і покоїться на відсутності тих потреб, при яких зло може здійснюватися. По-друге, цей стан є скоріше станом насилля і несправедливості саме тому, що в ньому люди оцінюють себе відповідно природі. По природі ж вони не рівні як у відношенні фізичних сил, так і духовних здатностей. І завдяки насиллю і хитрощам люди роблять дійсною цю свою різницю. Розум існує, правда, і у природному стані, але природне залишається панівним. Tому люди повинні перейти із нього в такий стан, у якому панує розумна воля [4,с.45-50].

Закон є абстрактним вираженням загальної, у собі і для себе існуючої волі. Законом загальна воля є у тій мірі, в якій вона є ним з точки зору розуму [2,с,56]. При цьому зовсім не обов'язково, щоб кожна окрема людина сама взнала чи віднайшла цю волю. Зовсім не обов'язково також і те, щоб кожна окрема особа об'являла свою волю, а потім звідси робився б загальний результат. Саме тому у дійсній історії і не було так, щоб кожний окремий громадянин якогось народу пропонував закон, а потім шляхом суспільного обговорення домовлявся з іншими про цей закон. Закон містить у собі необхідність правових відносин між людьми. Законодавці не видавали довільних постанов. їх постанови не є визначеннями їх приватного воління. Завдяки своєму глибокому розуму вони пізнали, що є істиною і сутністю правового відношення.

Свобода волі є невід'ємною і важливою характеристикою людини. Правовою особа стає з тих підстав, що вона здатна усвідомлювати власну волю і поважати свободу волі інших осіб. На початковому етапі розвитку права, абстрактному праві воля виступає як об'єктивована у речах. Право власності є не тільки невід'ємним правом особи, а й однією з підстав її правосуб'єктності. У можливості власника розпоряджатися річчю за власною волею міститься фактична реалізація його свободи волі. Здатність усвідомлювати і захищати свої права і поважати права інших, на прикладі права власності, дають можливість усвідомлення цінності не лише особливої волі, а й загальної.

гегель право свобода воля

Список використаних джерел

1. Александров А. А. Человек и общество в философии Гегеля/ А. А. Александров. - Екатеринбург: Изд-во Ур. ун-та, 2003. - 154 с.

2. Базарова JI.В.. Философия права Гегеля: современный взгляд на проблему / JI.В. Базарова // «Новые» и «вечные» проблемы философии. - Новосибирск, 2000. - С,96-104.

3. Борзова Е. П. Проблемы всеобщего в философии Гегеля / Е. П. Борзова. -СПб.: Изд-во Санкт-Петербург, ун-та экономики и финансов, 1992. - 142 с.

4. Гегель Г.В.Ф. Философская пропедевтика / Г.В.Ф. Гегель // Работы разных лет. В двух томах. Т.2. - М.: Мысль: 1973. - 630 с.

5. Ерыгин А. Н. «Феноменология духа» Гегеля: диалектика и проблема общественной природы сознания: монография / А. Н. Ерыгин. - Краснодар: Кубанское отд-ние РФО РАН, 2007. - 155 с.

6. Ойзерман Т.И. Кант и Гегель (опыт сравнительного исследования) / Т.И. Ойзерман. - М.: «Канон +» РООИ «Реабилитация», 2008. -520 с.

Размещено на Allbest.ru