Свобода народу і його правосвідомість у роботі "Феноменологія духу" Ґ.В.Ф. Геґеля

Размещено на http://www.allbest.ru/

Свобода народу і його правосвідомість у роботі «Феноменологія духу» Ґ.В.Ф. Геґеля

Павлова Т.С.

Свобода була і залишається однією із найважливіших проблем в історії філософії. Її визначення є важливим для практичної філософії і філософії права. Свобода виступає і центральним поняттям гегелівської філософії, оскільки мислитель досліджував не лише проблеми індивідуальної свободи, а і свободи народу, суспільства, держави.

Лише «зрілий» народний дух може бути насправді вільним, він утворює державу, тобто загальну форму, у якій свобода набуває свого реального вираження. Народний дух є «душею народу», він відображує історико-культурні особливості, надбання певного народу, у ньому поєднані специфічні, загальні ознаки народної свідомості, що знаходять своє відображення і у правосвідомості народу.

Питання свободи з точки зору гегелівської філософії досліджували І.О.Ільїн, B.C.Нерсесянц, Т.І.Ойзерман, В.І.Шинкарук, С.Н.Труфанов, О.О.Сумін, Ж.Валь, Р.Гайм, Е.Вейль та інші. Загальним для цих фахівців (можливо лише за виключенням І.О.Ільїна)є те, що, свобода розглядається ними як індивідуальна свобода, а свобода народу залишається за межами філософського аналізу. Дана робота присвячена розгляду саме специфіки народної свободи і правосвідомості, метою дослідження є розглянути свободу народу та форми її прояву, специфіку народної правосвідомості у роботі Ґ.В.Ф. Геґеля «Феноменологія духу».

Питання моральної, правової, соціальної сфери постають як важливі вже в «Феноменології духу». Царину моральності Ґ.В.Ф. Геґель визначає як абсолютну духовну єдність сутності індивідів у їх самостійній дійсності, як деяку у собі загальну самосвідомість, яка для себе настільки дійсна в іншій свідомості, що остання має самостійність, або є для неї деяка річ, і що саме тут вона усвідомлює єдність з нею, і лише у цій єдності з цією предметною сутністю вона є самосвідомість. Ця моральна субстанція, взята в абстракції загальності, є лише мислимий закон; але настільки ж безпосередньо вона є дійсна самосвідомість, або: вона є вдачі [3,с.207]. Розум віднаходить у самостійності іншого єдність з ним, відбувається процес зняття дуалізму суб'єктивного і об'єктивного. Проблема загального і одиничного, яка є ключовою у розгляді всієї правової проблематики піднімається філософом і у «Феноменології духу». Перехід відбувається із форми «одиничного» у форму загального, із однієї абсолютної абстракції в іншу, із чистого для-себе-буття, що відкинуло спільність з «іншими» в чисту протилежність, яка є настільки ж абстрактним у-собі-буттям.

Але ж мова не йде про те, що індивідуальність втрачається у загальному, вона лише набуває нової форми. Ґ.В.Ф.Геґель зазначає, що абстрактна необхідність вважається таким чином, тією лише негативною неосяжною у понятті силою загальності, якою розбивається індивідуальність. Aлe самосвідомість у собі пережила цю втрату; оскільки ця необхідність або чиста загальність є її власного сутністю. Це рефлексія свідомості у себе - знання того, що необхідність - це вона сама, - є його нова форма [3,с.215-216]. Цей поступ від одиничного до загального є необхідним. Чим більше особа усвідомлює необхідність гармонізації особливого і загального, чим більше у її свідомості загальні правила універсалізуються, тим більше вона наближається до ідеї розуму, до свободи, до відчуття приналежності до певної єдності - народу.

В житті народу індивіди віднаходять себе у загальному. Ґ.В.Ф. Геґель зазначає, що розум є плинною загальною субстанцією, що має безліч абсолютно самостійних сутностей, подібно до світла у зірках, - численними для себе точками, що виблискують, які у своєму абсолютному для себе бутті розчинені у простій субстанції не тільки у собі, але і для самих себе; вони усвідомлюють, що вони суть ці одиничні самостійні сутності завдяки тому, що вони жертвують своєю одиничністю, і ця загальна субстанція є їхньою душею і сутністю, подібно до того, як це загальне у свою чергу є діяльністю їх як окремих осіб або створений ними твір. Ця «жертва одиничності» є дуже умовною. Справа у тому, що «розчиняючись» у загальному, особа просто визнає свою тотожність із загальним, універсумом, народом, до якого вона належить. При цьому її особливі, одиничні якості залишаються. У цій цілісності особа знаходить себе як частину цілого, вона сама стає цим цілим.

Індивід має свої власні потреби, на задоволення яких він спрямовує свою діяльність. Щоб задовольнити свої потреби індивіду необхідно працювати. Своєю працею індивід задовольняє не тільки свої потреби, а і потреби інших, у той же час, завдяки праці інших, він теж може задовольнити свої потреби. Індивід своєю трудовою діяльністю включається до загального. Його спосіб буття таким чином виступає як спосіб буття для другого і це знаходить своє відображення у вдачах і законах народу. Філософ зазначає, що закони виражають те, що є і що робить кожна окрема особа. У загальному дусі особа усвідомлює себе самостійною сутністю, але про інших вона знає, що вони теж усвідомлюють себе як самостійні сутності. З цього приводу Ґ.В.Ф. Геґель зазначає, що у вільного народу розум істинно перетворений у дійсність; розум є наявним живим духом, у якому індивід знаходить не тільки висловленим і наявним у якості речі своє визначення, тобто свою загальну і одиничну сутність, але він сам є ця сутність і він також досяг свого визначення. Мудрі люди старовини, тому, вирішили, що мудрість і доброчесність є у тому, щоб жити згідно вдачам свого народу [3,с.208-209]. Тут народ виступає вже як стала, сформована єдність, у межах якої можуть бути створені закони. А це означає, що правосвідомість цієї спільноти вже є достатньо розвинутою, щоб створити і сприймати закони як прояв деякого універсаму, підпорядковуватися ним за власного волею, бути громадянами держави.

Дійсною моральністю за Ґ.В.Ф. Геґелем є життя вільного народу, і лише у пізнанні своєї сутності, а не у безпосередньому своєму бутті, є істина моральності. Філософ наголошує на гносеологічному моменті осягнення істинної моральності, який буде ним розвинуто у «Філософії права». Єдність самосвідомості і духу народу є щастям для людини. Самосвідомість стає доброчесністю, коли вона здатна усвідомити іншу самосвідомість як себе, а от самосвідомість, що визнає лише дійсність одиничної свідомості, сприймає вдачі, закони, як дещо інше, зовнішнє, не сприйняте нею як своє. Філософ зазначає, що не якійсь визначений закон, про встановлення якого могла б йти мова, а безпосередня єдність одиничного серця із загальним є зведена до закону і та, що мусить володіти значимістю думка, що кожне серце повинне пізнати себе саме у тому, що є закон [3,с.218]. Закони, що існують, спрямовані на захист від закону одного індивіда у тому сенсі, що він захищає лише його власні інтереси без усвідомлення загального і може бути свавіллям за своєю суттю. Право, що виступає як закон, є проявом суб'єктивності, але такої суб'єктивності, що живе своїм життям, але усвідомлює загальне, відповідно і такий закон не сприймається нею як дещо, що їй протистоїть, а як усвідомлений і необхідний закон без якого не можливе нормальне існування. У правосвідомості особи закон виступає як сформований і універсальний прояв загальної, а значить і одиничної волі.

Ґ.В.Ф. Геґель вважає, що здоровий глузд безпосередньо знає, що є правильно і добре. Моральний образ думок є у тому, щоб твердо стояти на тому, що правильно, і утримуватися від всякого коливання, розхитування і применшення його. Дещо є право не тому, що я знаходжу його вільним від протиріччя, а саме тому, що воно - праве, воно є право. Тут право виступає як праве, або істинне, таке у понятті якого міститься істина.

Розглядаючи дух, Ґ.В.Ф. Геґель у «Феноменології духу» піднімає ті правові питання, що будуть у подальших роботах розширені і будуть мати загальну назву «об'єктивний дух».

Розум визначається Ґ.В.Ф. Геґелем як дух, оскільки достовірність того, що він - вся реальність є істинною; і розум усвідомлює себе самого як свій світ - як самого себе. Свідомість розуміється ще як відмінна від субстанції, вона приписує собі закони і дає їм оцінки. Але вона вже знаходиться на цьому важливому шляху поєднання себе із субстанцією.

Дух, оскільки він є безпосередня істина, є моральне життя народу; він - індивід, який є деякий світ. Про єдність процесу розвитку права і моралі філософ говорить вже в «Феноменології духу». В інших працях він зазначає, що живий моральний світ є дух у його істині; подібно до того, як дух перш за все приходить до абстрактного знання своєї сутності, так моральність пропадає у формальній загальності права. Самосвідомість, що тепер у моралі осягає себе як суттєвість, а сутність як дійсну самість і вже не виносить із себе назовні свого світу і його основи, а дає можливість всьому зітліти всередині себе і у якості совісті виявлятися духом, що володіє достовірністю себе самого. Моральний світ, світ, розірваний на поцейбічне і потойбічне, і моральний світогляд суть духи, рух і повернення яких в просту для-себе-сущу самість духу розвиваються, і метою, і результатом яких виступає самосвідомість абсолютного духу.

У своїй простій істині дух є свідомість, і розкриває свої моменти. Самосвідомість, що є у собі єдністю себе і субстанції, тепер стає для себе самосвідомістю, об'єднує загальну сутність та її роз'єднану дійсність, піднімає останню до першої і вчиняє морально, - першу ж зводить до другої і здійснює мету, тобто субстанцію лише мислиму; вона створює єдність своєї самості і субстанції як свій твір і тим самим - як дійсність. Моральна субстанція перетворюється на дійсну самосвідомість коли власне знання про моральність підпорядковується істинному знанню, тобто знанню про те, що є моральність у собі і для себе.

Дух, як дійсна субстанція є народом, як дійсна свідомість - громадянин народу. Цей дух може бути названим людським законом, оскільки по суті він існує у формі дійсності, що усвідомлює саму себе. У формі загальності він - загальновідомий закон і вдачі, що є наявними; у формі одиничності він є дійсна достовірність себе самого в індивіді взагалі, а достовірність себе як простої індивідуальності він є у якості уряду. Aлe цій моральній силі і публічності протистоїть інша сила - божественний закон. Моральна влада держави як рух дії, що себе усвідомлює, має свою протилежність у простій і безпосередній сутності моральності.

Сім'я у «Феноменології духу» визначається як природна моральна спільність. Член сім'ї належить до неї як до цілого, у своїх діях він спирається на інтерес цього цілого. Вчинки такої особи носять загальний характер. Але важливим є те, що така особа діє не тільки як член сім'ї, але і як громадянин, тобто відносить себе не тільки до такої спільноти як сім'я, але і до суспільства та держави взагалі [3,с.247-262].

На думку Г.В.Ф. Геґеля, всяке інше відношення до людини, що не знаходиться у сфері любові, а є моральним, належить людському закону і має негативне значення, що зводиться до того, що воно визволяє окрему особу від включення у природну спільність, до якої вона належить як дійсна окрема особа. Але якщо людське право має своїм змістом і силою дійсну моральну субстанцію, що усвідомлює себе - народ як ціле, а божественне право і закон мають своїм змістом окрему особу, яка знаходиться по ту сторону дійсності, то це особа, що не позбавлена міцності; її сила є абстрактне чисто-загальне, стихійний індивід, який індивідуальність, що виривається із стихії і складову, і таку що усвідомлює себе дійсність народу, відкидає назад в чисту абстракцію як свою сутність у тій же мірі, у якій ця остання є основа індивідуальності.

У сім'ї основним є закон любові. Відносини чоловіка і жінки характеризуються безпосереднім пізнанням себе, одиничної свідомості у іншому і пізнання взаємної прихильності.

Про рух закону Г.В.Ф. Геґель зазначає, що людський закон у своєму живому русі виходить із божественного закону, закон, що діє на землі, - із підземного, свідомий - із несвідомого, опосередкований - із неопосередкованого, - і так же повертається туди, звідки виходив.

Самосвідомість громадянина свого народу є знання закону серця як закону всіх сердець, знання свідомості самості як визнаного загального порядку; - це доброчесність, яка насолоджується плодами того, що принесене їй у жертву; вона здійснює те, до чого прагне, а саме, зводить сутність у справжню дійсність, і це загальне життя є її насолода.

Правосуддя, на думку філософа, перетворює нерівність на рівність. Будучи правосуддям людського права - правосуддям, яке повертає у загальне для-себе-буття, що вийшло з рівноваги, незалежність станів і індивідів, - воно є правління народу, яке складає наявну індивідуальність загальної сутності і власну волю всіх, що володіє самосвідомістю.

Ґ.В.Ф. Геґель розглядає особливості духу, притаманні чоловіку і жінці. Один крайній термін - загальний дух, що себе усвідомлює, через індивідуальність чоловіка змикається зі своїм другим крайнім терміном - зі своєю силою і стихією, з несвідомим духом. Навпаки, божественний закон має свою індивідуалізацію або несвідомий дух одиничного має своє наявне буття у жінці, через яку, як через середній термін, цей дух із своєї недійсності піднімається у дійсність, із незнаючого і незнаного - в усвідомлене царство. Поєднання чоловіка і жінки є діяльним середнім терміном цілого і тією стихією, яка будучи роздвоєною на крайні терміни - на божественний і людський закони, - таким же чином є їх безпосереднім поєднанням, яке об'єднує обидва вказані висновки в один і поєднує в один рух протилежний рух - рух дійсності, що зводить до недійсності, людського закону, який організується в самостійні члени, до небезпеки і підтвердженню смерті, і висхідний рух підземного закону до дійсності денного світла і до свідомого наявного буття; перший рух властивий чоловіку, другий - жінці.

Моральна свідомість на думку філософа є просте чисте направлення до моральної істотності, - вона є обов'язок. У цій свідомості немає свавілля, так же як і немає боротьби, немає нерішучості, оскільки перевірка законів завершена; моральна сутність для неї є безпосереднє, вільне від протиріччя. Моральна свідомість знає, що їй робити, і твердо вирішує відносно того, належати божественному чи людському закону. Моральна свідомість, оскільки вона твердо вирішує на користь одного з цих законів, є по суті характер; істотність того і іншого закону для нього не є однаковою, протилежність виступає, тому, у вигляді нещасної колізії обов'язку з безправною дійсністю. Моральна свідомість у цій протилежності виявляється самосвідомістю, і як така вона у той же час намагається до того, щоб насильницькі підпорядкувати закону, до якого воно належить, цю протилежну дійсність, або ж обманути її. Оскільки вона бачить справедливість лише на своєму боці, і несправедливість - на іншому боці, то з двох, та свідомість, що приналежить божественному закону, вбачає на іншому боці людське, випадкове насилля; а та свідомість, яка призначена для людського закону, вбачає на іншому боці норовливість і неслухняність внутрішнього для-себе-буття; оскільки веління уряду складають загальний, очевидний суспільний зміст; воля ж іншого закону є підземний, замкнутий у «внутрішнє» зміст, яка у своєму наявному бутті виступає як воля одиничності і, вступаючи у протиріччя з першим, виявляється злим свавіллям.

У зв'язку з цим, як зазначає Ґ.В.Ф. Геґель, абсолютне право моральної самосвідомості конфліктує з божественним правом сутності. Абсолютне право моральної свідомості є у тому, щоб діючи відповідно до морального закону, воно в цьому знаходило лише одне виконання цього закону, і в тому, щоб дія вказувала тільки на моральну діяльність. Але ж моральна сутність сама розколола себе на два закони. Це право сутності не протистоїть самосвідомості у тому сенсі, що начеб то воно десь у іншому місці, - воно є власна сутність самосвідомості; тільки тут воно має своє наявне буття, свою силу, а його протилежність є акт самосвідомості. Моральна самосвідомість у своїй дії впізнає тепер на досвіді розвинуту природу дійсних вчинків, - і тоді, коли вона підпорядковувалася божественному, і тоді, коли вона підпорядковувалася людському закону. Явний для неї закон у своїй сутності пов'язаний з протилежним законом;Подібно до цього, народний дух є загальна воля, як органічна конкретність множини одиничних устремлінь і воль. Ця воля є загальною не тільки у тому сенсі, що вона є розумною, цільною, правою і вільною пристрастю індивідуального духу, але і в тому сенсі, що вона є єдина воля соціального колективу, у якій воля кожного співпадає - за змістом, по цілі і по результатам - з волею кожного і всіх. Це єднання багатьох воль є не просто їх «по - єднання», але суттєва, реальна єдність - дух як «відверта, сама собі зрозуміла, субстанціальна воля, що мислить і знає себе і здійсняє те, що вона знає, і (притому) остільки, оскільки вона це знає».

Народ з духовно-зрілим життям є єдиною «моральнісною субстанцією». В устах Гегеля «дух народу» і «моральніша субстанція» є синонімами. «Дух є моральнісне життя народу», або, інакше, «дух як дійсна субстанція є народ». А оскільки субстанція є завжди «тотальність своїх членів», то народ може бути визначений як «абсолютна моральнісна тотальність», або ж як «моральнісна організація». Саме «моральнісне» складає «абсолютний зв'язок народу» і відпадіння цього «елементу» розв'язує конкретність, розпилюючи її на «абстрактні» одиничності.

«Дух народу» є духом усіх його членів, що пронизує їх душі і духи, на кшталт того, як життя пронизує всі живі істоти, а лоза живе у всіх своїх гілках і листі. Якщо «держава» є формою життя, за Гегелем, державою є оформлене народне життя. В образі «народу» держава є не що інше, як його жива духовна субстанція, а народний дух є ніщо інше, як здійснена у дійсності держава. Держава є саме органічне життя народного духу [4,с.412-417].

Увесь розвиток об'єктивного духу у гегелівській філософії є розвитком свободи. Народний дух проходить складний і довгий процес свого розвитку. В результаті народний дух є душею народу, зразок загального, яке вже є достатньо розвинутим, універсалізованим для того, щоб створити державу, закони і здійснити свою свободу у реальності. Особа на своєму шляху до усвідомлення необхідності гармонійного поєднання особливої і загальної волі проходить декілька етапів своєї соціалізації, це і сім'я, корпорація, громадянське суспільство, держава. Ці переходи від одиничного до загального є і етапами розвитку народного духу, свободи народу, а також індивідуальної свободи. У цих переходах до соціальних спільнот особа не втрачає себе, свою індивідуальність, особливість, навпаки, вона її усвідомлює. На цьому діалектичному шляху розвитку нічого не втрачається, залишається і особа, сім'я, і корпорація, і громадянське суспільство і держава. Разом вони створюють дійсну реалізацію свободи., сутність є єдність обох; дію ж здійснив тільки один із них на противагу іншому. Але оскільки у своїй сутності перший пов'язаний з останнім, то виконання одного визиває інший... Буття того, що здійснює вчинки, є в тому, що воно належить своєму моральному закону як своїй субстанції; але у визнанні протилежного закону, цей закон перестав бути для нього субстанцією; і замість своєї дійсності воно досягло недійсності, образу думок. Рух моральних сил одна проти іншої, як і рух індивідуальностей, що затверджують їх у житті і вчинках, досягло свого істинного кінця тільки в тому, що обидві сторони піддаються одній і тій же загибелі. Оскільки ні одна з цих сил не має ніякої переваги перед іншою, щоб бути більш суттєвим моментом субстанції. Лише у рівному підпорядкуванню обох сторін здійснене абсолютне право, і моральна субстанція виступила як негативна сила, яка поглинає обидві сторони, або як всемогутня і справедлива доля. Моральна субстанція гине і відбувається її перехід у деяку іншу форму. Цією іншою формою є самість. Дійсність самості, що є відсутньою у моральному світі, придбана завдяки її уходу назад в особу; те, що у моральному світі було єдине, виступає тепер розвинутим, але від себе відчуженим [3,с.263-284]. Рух світу освіченості і віри знімає абстракцію особи, і завдяки здійсненому відчуженню, завдяки вищій абстракції субстанція для самості духу перетворюється з початку у загальну волю і нарешті у її власність [3,с.350].

Для того, щоб держава відбулася, множина людей, що ведуть самостійне і дискретне існування, повинні створити єдину субстанцію народного духу, життєвий зміст якої визначається терміном «моральність», а життєва форма - терміном «держава».

Отже, в основі держави лежить наявність визначеного народного духу.

Буття народного духу зовсім не є фікцією; його істотна природа не перебуває у сфері туманної недомовленості; його властивості і якості зовсім не розпливчасті; його поняття зовсім не страждає невизначеністю. Якщо хто - не будь в історії думки має право оперувати з цією категорією як здобутком розуму і пізнання, то це саме Геґель; і не його провина, що цілі покоління його уявних послідовників, переглянувши внутрішню сутність цієї ідеї, перетворили її зміст у такий, що вивітрився, пустий звук, або ж зручну туманність.

Народний дух у своєму зрілому вигляді є тотожність загальної самосвідомості і загальної волі. Він є дух саме тому і остільки, оскільки самосвідомість і воля взагалі складають основну природу духу; він є народний дух саме тому і остільки, оскільки його самосвідомість є тричі загальна самосвідомість, і його воля є тричі загальна воля.

Народний дух є загальна самосвідомість, як органічна конкретність множини свідомості і самосвідомості. Сутність «всякої духовності», «субстанція» її є саме «загальна самосвідомість», тобто не тільки цілісна самосвідомість індивідууму (суб'єктивний дух), але і «позитивне знання себе самого в самості іншого», «не відділення себе від іншого», і знання про те, що сам той, хто визнає «є визнаним» вільною душею іншої людини (об'єктивний дух). Словом, зріла загальна самосвідомість є у тому, що кожен знає, що і він сам, і інші визнають і його самого і інших, вільними через тотожність і тотожними через свободу, і при цьому через тотожність і свободу, реальні і в ній самій і в інших.

гегелівський філософія свобода

Список використаних джерел

1. Валь Ж. Несчастное сознание в философии Гегеля / Ж.Валь. - СПб: «Наука», 2006. - 331с.

2. Гайм Р. Гегель и его время. / Р.Гайм. - М.: Наука, 2006. - 394с.

3. Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа. Философия истории / Георг Вильгельм Фридрих Гегель. - М.: Эксмо, 2007. - 880с.

4. Ильин И.А. Философия Гегеля как учение о конкретности Бога и человека: в 2 т. / И.А.Нлыш. - СПб.: Наука, 1994 . - 541с.

5. Б.Нерсесяиц B.C. Гегелевская философия права: история и современность / В.С.Нерсесянц. - М.: Наука: 1974. - 420 с.

6. Ойзерман Т.Н. Философия Гегеля как учение о первичности свободы / Т.И.Ойзерман // Вопросы философии. - 1993. - №11. - С.44-57.

7. Сумин А.О. Гегель как судьба России: история русско-советской философии и философия русско-советской истории / А.О.Сумин. - М.: ПКГОО «ГЛАГОЛ», 2005 - 362с.

8. Труфанов С.Н. Грамматика разума / С.Н.Труфанов. - Самара: Гегель-фонд, ГУП НПК Ульян. Дом печати, 2003. - 621с.

9. Э.Шинкарук В.И. Логика, диалектика и теория познания Гегеля: проблема тождества логики, диалектики и теории познания в философии Гегеля. - М.: Наука, 1964. - 394с.

Размещено на Allbest.ru