Особливості сучасного комунікативного дискурсу: проблема відчуження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості сучасного комунікативного дискурсу: проблема відчуження

Шевченко Г.М.

У сучасному технократичному суспільстві, що переживає кризовий етап свого поступу вочевидь стає дегуманізація повсякденного життя людини, процес втрати відчуття своєї цілісності як індивіда, зростання загрози життєвому світу людини з боку бюрократичних та господарських структур. Така ситуація обумовлює процес відокремлення людини від людини та людини від спільноти, сприяє зростанню відчуження. В суспільстві масового споживання гонитва за сумнівними задоволеннями та бажанням мати все більше і більше матеріальних благ, позбавляє людину радості повсякденного життя. Сучасна людина більше переймається тим, щоб «мати», а не тим, щоб «бути». Наша планета всіма своїми ресурсами вже не в змозі підтримувати такий цивілізаційний проект і ставить людство перед вибором, у першу чергу, - це світоглядний вибір.

Своє вирішення фундаментальних проблеми людського буття в його особистісних і соціальних вимірах висвітлених через призму комунікації та дискурсу запропонували видатні західні філософи такі, як К.-О. Апель, -Ф. Больнов, М. Бубер, Д. Бьоглер, Л. Вітгенштейн, Х.Г. Гадамер, Гофман, Е. Гуссерль, В. Дальмаєр, В. Кульман, Н. Луман, М. Рідель, П. Ульріх, Ю. Хабермас, В. Хьосле, К. Ясперс та ін.

Дослідження трансформації дискурсивних практик у різноманітних парадигмах сучасного філософського мислення відповідає актуальним потребам сьогодення. Багатозначне поняття дискурсу введене в сучасне філософське знання структуралістами, а найбільш детальне теоретичне обґрунтування структурно-семіотичного розуміння поняття дискурсу здійснюється Греймасом і Курте. В своїй роботі (1983 р.) вони інтерпретують дискурс як семіотичний процес, що реалізується в різноманітності дискурсивних практик і, перш за все, мають на увазі специфічний спосіб або специфічні правила організації мовної діяльності [2].

Дискурс являється звичайним механізмом відображення соціальних механізмів, на думку Лакло і Муфф, самостійно стає матеріальним утворенням, тобто сам по собі створює соціально-економічний світ. Як відображення дійсності дискурс розглядається у доробках Маркса, Грамчи, Альтюссера. М.Фуко, аналізуючи роль та місце людини в сучасному світі,звертається до поняття дискурсу як практики мовного входження в суспільний простір, як сукупності специфічних форм пізнання, властивих конкретній історичній епосі, які утворюють свій рівень «культурного знання», названі філософом епістемою. В сучасній мовній практиці вона реалізується як суворий код, як кодекс приписів і заборон. Така жорстко визначена мовна норма несвідомо визначає мовну практику та відповідно, мислення людини.

Отже, на сьогодні реально зростає вербальне відчуження особистості, що загрожує контролем над світоглядом людини з допомогою мови. Слово перетворюється в кліше, що визначає мову та письмо і в такий спосіб становить значну перешкоду для досягнення згоди в соціальних та міжособистісних стосунках.

На противагу індивідуальному, екзистенційному виміру комунікації Ясперса у вченнях Хабермаса та Апеля висвітлено проблему соціальної комунікативності, обґрунтовано морально-етичні норми та принципи в практичному дискурсі, в світі повсякденної комунікації [4;7]. Великого значення Апель надає принципу відповідальності за всі різновиди людської активності, які мають в умовах глобалізованого світу макроефект та містять в собі загрозу виживання людського роду. «Уперше в історії людського роду люди опинилися перед завданням прийняття солідарної відповідальності за наслідки їхніх дій у планетарному масштабі. Слід збагнути, що цій вимозі повинна відповідати інтерсуб'єктивна значущість норм, або принаймні, засадничих принципів етики відповідальності» [4,с.362]. Значний вклад в дослідження відносин, що існують між дискурсивною та практичною свідомістю в умовах соціальної взаємодії вніс своїми працями І. Гофман, запропонувавши свою типологію взаємодії. Проблематику комунікативної філософії, дискурсу активно розробляють і відомі українські філософи такі, як М. Гаврилов, Е. Герасимова, А. Єрмолаєнко, С.Куцепал, В. Лях, В. Пазенок, Л. Ситниченко та ін.

Метою статті є аналіз особливості сучасного комунікативного дискурсу, його вплив на прояви дегуманізуючих тенденцій відчуження та можливості його подолання через відновлення аутентичних комунікацій, що забезпечить успішне функціонування та взаємодію всіх суспільних інститутів та окремих громадян як членів спільноти комунікації.

Комунікація, як відомо, є невід'ємною частиною різноманітних видів людської діяльності: економічної, політичної, соціальної, культурної, наукової тощо. У кожній з них вона має свої особливості. В кінці минулого століття, спостерігаючи за ускладненою динамікою соціуму, вчені роблять спробу об'єднати класичні та сучасні теорії в єдину теорію, здатну аналізувати соціокультурну динаміку сучасних суспільств як на мікро, так і на макрорівнях, враховуючи рефлексію окремо взятих індивідів, соціальних структур та тенденції раціоналізації й ірраціоналізації суспільного життя. Вирішуючи зазначені завдання Ю. Хабермас, створює на базі критичного переосмислення класичних і сучасних парадигм, діяльно-структурну теорію комунікативної дії. В її основу покладено аналіз людської комунікації, коопереції та дискурсу. Теорію комунікативної дії він розвиває на основі критичного переосмислення марксизму та неомарксистських течій, включаючи ті, що були створені представниками Франфуртської школи першого покоління. Велику увагу вченого привертає концепція відчуження, створена К. Марксом.

Маркс не досліджував людські комунікації, спотворені відчужувальним впливом інформаційних і політичних структур капіталістичного суспільства. Саме ця проблема, на думку філософа, є важливою тому, що торкається інтересів усього суспільства більше, ніж проблема відчуження в одній економічній сфері. На відміну від Маркса, для якого праця є природною необхідністю людського життя, а виникаючі економічні та політичні структури приносять відчуження в сферу праці, для Хабермаса - комунікація є найважливішим соціокультурним феноменом, що виражає сутність людини. Аналізуючи людську комунікацію з позицій історико-культурної динаміки, він приходить до висновку, що на певному етапі людської історії існувала природна, не відчужена комунікація. Взаєморозуміння досягалось завдяки безпосередньому спілкуванню в практично культурно закритому суспільстві, що дозволяло зберігати стабільність та лінійність розвитку ідентичності смислових образів і соціальних реалій [5;6;7].

Отже, економічні, політичні, інформаційні структури суспільства, що виникають в добу капіталізму, починають активно впливати на свідомість людей. Не залежно від волі людей, ззовні їм стали нав'язувати власне розуміння, спонукати до певних стереотипів мислення й дій, відчужуючи в такий спосіб людей від природних, неспотворених комунікацій та самих від себе.

Важливе місце в теорії Ю. Хабермаса займає концепція комунікативного дискурсу. В його тлумаченні дискурс означає довершену мовну ситуацію, коли зовнішні обставини не впливають на аргументи, які використовують для пояснення різноманітних явищ соціального буття. Саме сила аргументів, вивільнених від зовнішніх впливів може висвітлити, що є істинним. На думку філософа, вільний суспільний дискурс може визначати раціонально-гуманістичний характер людської комунікації в усіх сферах суспільного життя. «Комунікативний розум, не дивлячись на свій чисто процедурний, вільний від любого релігійного метафізичного змісту характер, безпосередньо залучений в суспільний процес, акт взаєморозуміння починає виконувати функції механізму координації дій. Сукупність комунікативних дій живиться ресурсами життєвого світу і одночасно утворює середовище, що відтворює конкретні життєві форми» [5,с.326].

Комунікація, а не економічна сфера суспільства, вважає Ю. Хабермас, являється тим соціокультурним феноменом, що виражає сутність людини та визначає характер його взаємодії з іншими людьми. Фактором, формуючим сучасний комунікативний дискурс є публічна сфера, яка створює своєрідний буферний соціальний простір між державною владою та приватним життям особистості. Розвиток самої публічної сфери є досить складним і суперечливим процесом, якому сприяли демократизація суспільства та становлення ринкових відносин. Саме в публічній сфері, як найменш заангажованій, існує сприятлива атмосфера для вільних дискусій, адже на неї безпосередньо не можуть впливати як інтереси держави, так й інтереси приватних осіб. У публічній сфері обговорюються найактуальніші проблеми економічного, соціального, політичного, культурного життя суспільства. Так створюються умови для комунікативного дискурсу, вивільненого від зовнішнього примусу. В умовах розбудови демократичного суспільства в сучасній Україні прикладом вивільненої комунікативної дії можуть бути вільні парламентські дискусії, дебати на телебаченні, публікації в пресі тощо. Розвиток ЗМІ сприяє вільним обговоренням цінностей і норм суспільства, що донедавна були закритими для публічних дискусій. Хоча, на думку Хабермаса, зміцнення буржуазного суспільства, а відповідно і ЗМІ, призвело до того, що вони стало виражати інтереси вузьких соціальних груп, відбулося взаємопроникнення приватної власності та публічної сфери. Як результат, просвіта стає наглядом, надання інформації - рекламою, а виховання перетворюється на маніпуляції, що сьогодні, нажаль, ми можемо спостерігати і в українському суспільстві.

Структури сучасної соціальної системи стають тими силами, що колонізують життєвий простір особистості та створюють бар'єри на шляху до природної комунікації. Вони уособлюють домінування формальної раціональності (технічної або інструментальної), а в той час як в життєвому світі людини домінує, на думку Хабермаса, субстанційна раціональність в основу якої покладено етичні норми та конкретні цінності. Формальна раціональність, заснована на цілераціональних діях, сприяла бурхливому зростанню виробничих сил. Результатом науково-технічної революції стало явище технологічного контролю над життям людей. Залежність безпеки та життєдіяльності людей від техніки стало головною проблемою сучасного інформаційного суспільства, а досягненню взаєморозуміння між людьми заважає формальна раціональність, яка позбавлена гуманістичного змісту.

Розвиток сучасних структур соціальної системи під впливом зростаючої динамічної складності набуває все більш самостійного характеру та робить їх відчуженими від життєвого простору особистості. Такі форми взаємодії як бюрократичні принципи, грошові відносини, позиція сили витісняють лінгвіністичні засоби спілкування. Взаємодія людей стає настільки анонімно-мінімальною, що втрачає суто людське значення. Все це сприяє відчуженню між системою та життєвим світом людей, що розвиваються в різних темповимірах. Бюрократичні соціальні структури держави, на сьогодні, стрімко втрачають підтримку соціальних груп та конкретних людей. Саме тому Хабермас запропонував своє бачення соціальної взаємодії, що заснована на гуманістичній кооперації людей в усіх сферах суспільного життя і веде до порозуміння. Формальній раціональності він протиставляє раціональність комунікативної дії, очищену від зовнішнього примусу [7].

Але сучасний комунікативний дискурс все більше набуває характеру «маскараду» дебатів, ЗМІ, що знаходяться у приватній власності, стають комерційним підприємством, орієнтованим на прибуток та підштовхують глядацьку та читацьку аудиторію до неконтрольованого, бездумного споживання. Розвиток і зміцнення позицій сучасних ЗМІ призводить до заміни автономного, незалежного, вільного громадянина як учасника дискусій в публічній сфері на посередника, що доносить неадекватну інформацію мас-медіа з метою маніпулювання суспільною думкою. Саме з цих обставин випливає актуальність формування незалежного комунікативного дискурсу, який унеможливить маніпуляції свідомістю людей. На відміну від Маркса, який вважав, що шляхом до подолання відчуження є знищення капіталу як приватної власності, в добу пізнього капіталізму цей шлях пролягає через усунення зовнішніх деформацій на шляху до природної комунікації.

Сьогодні візуальні засоби інформації - кінематограф і телебачення - мають величезні, практично необмежені, можливості для маніпуляцій свідомістю людей, створення симулякрів та викривлення природних комунікацій. За Бодріяром, четверта стадія трансформації образа наступає тоді, коли він перестає бути пов'язаним з якою-небудь реальністю й перетворюється на власний чистий симулякр. На цьому етапі дискурс втрачається, реальність більше не береться до уваги оскільки образ набуває всю повноту влади. Детально сконструйований образ «гіперреальності» надає можливість глядачеві побачити як виглядає світ без його реальної участі в ньому, за нього говорять образи. «Реальність виявляється в тому, що ми як аудиторія не приймаємо участі в дискурсі або діяльності, що надається цими образами. Втрата цього дискурсу підсилює втрату соціального змісту та історії, які лежать в основі суспільства і культури» [3,с.38].

Віра людей в те, що ЗМІ відображають дійсність, нажаль, все частіше віддаляє нас від реальності. Наше існування сьогодні, вважають деякі учені, все більше визначається взаємодією та угодою з образом і симуляціями, які перестали бути посередниками між нами та реальністю. Довіряючи певному джерелу інформації, люди перестають шукати підтвердження отриманих повідомлень в інших джерелах та обмінюватися думками в безпосередньому спілкуванні. Втрата таких реальних контактів пригнічує публічну дискусію та підсилює домінування всіх відомих джерел віртуальної реальності. Подолання негативних наслідків віртуалізації життєвого простору людини, що так успішно відбувається за допомогою новітніх технічних засобів та комунікативних технологій є надскладним завданням сьогодення, коли українське суспільство продовжує переживати наслідки глобальної економічної кризи, що позначились на всіх сферах життєдіяльності людей. «Крім того, в умовах перманентної соціально-економічної та політичної кризи людина відчуває гостру потребу в розвитку самосвідомості та самоствердження, для задоволення якої вона часто використовує ілюзії та віртуальні світи. У такому сенсі вони можуть виявитися як спосіб створення необхідної природної установки на предметний світ, набуваючи форми особливого емоційного середовища» [1,с.36]. Через ілюзії та віртуальні світи люди намагаються зменшити емоційну напругу, прикрасити буденність свого існування, виправдати промахи та невдачі в своєму житті, позбутися почуття меншовартості та відчуженості. Залишається відкритим питання, чи можливий в нашому українському суспільстві процес гуманістичної діяльнісно-структурної раціоналізації, в якій би унеможливлювалась деформація життєвого світу людей з боку соціальних структур держави у вигляді «колонізації» та відчуження.

Виходячи з тези по те, що соціальний світ завжди структурований шляхом певних мовних засобів, свій оригінальний спосіб осмислення буття сучасної людини та вивчення динаміки систем мислення в історичному контексті запропонував М. Фуко. Основні ідеї викладені в теорії археології знання яка, на його думку, дозволяє відтворювати характер знань про соціальні феномени як минулого, так і теперішнього. М. Фуко акцентує свою увагу не на тому, що люди говорять, а на вивченні дискурсу як практики, особливо в контексті «знання і влада» та «істина і влада». Завданням для себе він вбачає не в тому, щоб розглянути дискурс як сукупність знаків, а в тому, щоб осмислити їх як практики, що систематично утворюють об'єкти, про які вони говорять та запропонувати свій метод дослідження дискурсивних практик. Метод складається з двох взаємозалежних прийомів: перший - це деконструкція дискурсу на його складові компоненти. За допомогою даного прийому можливо визначити правила формування конкретного дискурсу в певну історичну добу та уникнути суб'єктивного людського фактору, що міг бути потенційно присутнім. Деконструкцію, як прийом, починаючи з М. Фуко, стали розробляти та використовувати в інших течіях, наприклад у постструктуралізмі та інших теоріях Постмодерну.

Другий прийом - це індуктивний перехід від конкретних дискурсів до узагальненої епістеми та загальної системи мислення, наукового теоретизування характерного для конкретного історичного етапу розвитку. В історії людської цивілізації, відповідно теорії археології знання, форми епістем неодноразово суттєво змінювалися в залежності від того, який акцент домінував у науках тих часів. У середині ХХ століття соціально-політичні науки опинились у кризі. Причину цього явища М. Фуко якраз вбачає у застарілій епістемі, що не відображає реалій сьогодення [8].

З кінця ХVШ століття центром соціально-гуманітарних розмислів стає людина, однак дану епістему супроводжує заангажованість знання, що і призводить до нав'язування людям викривлених форм світобачення та світовідношення. Виходом з кризового стану може стати, на думку Фуко, перехід до нової епістеми в основі якої є «лінгвіністична складова», або мовна організація людського знання. Саме знакові і символічні системи мови, як відносно сталі фактори порядку обумовлюють існування об'єктів, що здатні більш адекватно відтворювати дифузність та хаотичність сучасного соціального світу. Як уже зазначалось, Фуко великого значення надавав вивченню дискурсу в контексті «знання - влада» та вважав, що форми епістем безпосередньо пов'язані з характером численних владних відносин, що певна форма знання проявляє владу над іншою і, таким чином, утверджує контроль в суспільстві. Різні групи людей (заможні й бідні, здорові й хворі і т.д.) говорять різними мовами, мають різного рівня та форми знання між якими в сучасному світі відсутній діалог. У результаті одна форма знання починає домінувати над іншою, що має конкретне виявлення в розвитку та утвердженні інститутів соціального контролю. Динаміка знання призводить до зміни характеру влади, інститутів соціального контролю. Всі ці зміни відбуваються через зміну норм дискурсу.

Таким чином, теорія археології знання надає дослідникам сучасний, оригінальний інструмент вивчення динаміки соціальної реальності. Користуючись деконструкцією дискурсу та переходячи від неї до формування уявлення про епістему в конкретний історичний період, можливо отримати незаангажоване уявлення про характер влади та специфіку окремо взятих сфер життєдіяльності суспільства того чи іншого часу. На сьогодні, в добу «плинної сучасності», коли соціальні реалії мають характер дифузій, стають більш розмитими, даний теоретико-методологічний інструментарій набуває все більшої актуальності. В таких умовах, як дещо відносно стале, є типи правил дискурсивних практик, на які сучасні дослідники можуть спиратися для вивчення постіндустріального суспільства.

Спробу вивести сучасну суспільну думку з кризового стану робить К.-О. Апель, створивши свою філософію комунікацій, конструктивно поєднавши традиції прагматичної та аналітичної філософії з герменевтикою, класичною трансцендентальною філософією та філософією М. Хайдегера. Її особливістю є те, що вона поєднує інтерсуб'єктивність з рефлексією. Апель відмовляється від теоретико-пізнавального соліпсизму Нового часу та вводить поняття «порозуміння», «згода», «спілкування».

Комунікація, порозуміння передбачають суб'єкт-суб'єктний зв'язок та визнання в людині суверенної особистості. Отже формою застосування остаточного обґрунтування моральних норм до життєвої практики має виступати принцип відповідальності кожної людини, як учасника реальної взаємодії, для досягнення погодження (Konvention) та злагоди у вирішенні нагальних проблем сучасності. Вимоги всіх членів спільноти комунікацій можуть бути виправдані завдяки розумному аргументу, а той, хто їх надає, має за допомогою також аргументів пояснити власні вимоги до інших: «Виходячи з цього, члени спільноти комунікацій (тобто, ми, всі мислячі істоти) зобов'язані брати до уваги всі можливі домагання всіх можливих її членів, інакше кажучи, всі людські «потреби» тією мірою, якою вони можуть висувати вимоги до свого людського оточення (Mitmenschen)» [4,с.412]. Постає питання про критерії достовірності аргументації. Адже в суспільстві, як зазначав Фуко, існують різні форми знання серед учасників комунікації, обумовлені різними причинами: рівнем освіти, соціальним статусом, станом здоров'я тощо, що ставлять в нерівні умови учасників взаємодії та сприяють викривленню інформації. Це впливає на процес досягнення згоди, а іноді унеможливлює її. Людина, що вдається до аргументів має водночас пам'ятати про реальну спільноту комунікацій, членом якої вона виступає через процес соціалізації та ідеальну спільноту комунікацій. Вона має бути здатною адекватно оцінити надані аргументи та обговорити їх істинність задля досягнення злагоди.

Можна стверджувати, що комунікативний дискурс, вивільнений від будь-якого зовнішнього примусу, може протидіяти формальній раціоналізації інформаційного суспільства, який колонізує життевий світ сучасної людини. Саме дискурс є здатним забезпечити процес комунікацій в усіх сферах суспільного життя його раціанально-гуманістичний характер. Дискурс може подолати процес колонізації та існуючі форми відчуження, включаючи відчуження між людьми, а також утвердити природну, аутентичну комунікацію, тобто певний рівень поінформованості, освітченості, соціальної активності саморефлексивних агентів, які є співучасниками дискурсу і приймають участь у формуванні неінситуціональної думки в публічній сфері.

Таким чином, протидіяти тотальній раціоналізації життєвого світу сучасної людини можливо через набуття комунікативної компетенції в процесі соціалізації, виховуючи в собі внутрішній спротив колонізації повсякденного життя. Комунікація набуває значення універсальної реальності суспільного буття. В умовах розбудови демократичної держави українська спільнота має визнати важливість рефлексивного контролю повсякденного соціального життя та досягати за допомогою практики комунікативних взаємин взаєморозуміння та соціальної злагоди.

комунікативний дискурс відчуження аутентичний

Список використаних джерел

1. Герасимова Е.М. Економічне знання у дискурсі становлення глобалізова- ного світу: соціально-філософський аналіз. (Монографія)./ Герасимова Ельвіра Миколаївна. - Чернігів: ЧДіЕу, 2008. - 336 с.

2. Ильин И. П. Постмодернизм. Словарь терминов/ Ильин Илья Петрович - М.: ИНИОН РАН (отдел литературоведения) - INTRADA, 2001. - 384 с.

3. Массовая культура: современные западные исследования / Пер. с англ. Отв. ред. и предисл. В.В.Зверевой. Послесл. В.А. Подороги. - М.: Фонд научных исследований «Прагматика культуры», 2005. - 339 с.

4. Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрями. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники В.В. Лях, В.С. Пазенок. - К.: Ваклер, 1996. - 428 с.

5. Хабермас Ю. Философский дискурс о модерне./ Хабермас Юрген. - М.: Весь мир, 2003. - 326 с.

6. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность: лекции и интерью, Москва, апр., 1989 г./ Хабермас Юрген. - 1992. - 175 с.

7. Ситниченко Л. А. Першоджерела комунікативної філософії./ Ситниченко Людмила Анатоліївна. - К.: Либідь, 1996. - 176 с.

8. Фуко М. Археологія знання./ Фуко Мішель. - К.: Основи, 2003. - 326 с.

Размещено на Allbest.ru