"Радикально-емпірична" основа концепції істини У. Джеймса

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Радикально-емпірична» основа концепції істини У. Джеймса

Заячківська Т.В.

Серед проблем, що на сьогодні заслуговують особливої уваги, слід виділити проблему істини. Спроба її вирішення завжди приводила до створення певних, логічно обґрунтованих концепцій в історії світової філософської думки, якими й пояснювався навколишній світ та людина в ньому. Прагматизм У.Джеймса не є виключенням у цьому. Він-ґрунтовне дослідження істини, вагомий внесок у розуміння проблеми пізнавального процесу, ролі суб'єкта в ньому тощо.

Концепція істини американського мислителя-не лише новий варіант (серед множини наявних) відповіді на питання: «Що таке істина?», але й самобутнє явище в історії гносеологічних пошуків у сучасній філософській думці, що має під собою певну стійку основу. Нею є теорія «радикального емпіризму», без якої розуміння істини у прагматизмі У.Джеймса зводиться до нуля.

Але не дивлячись на всю привабливість та новизну філософії американського мислителя, на сьогодні ми маємо досить плачевну картину в її критичних дослідженнях. Показником знання американської «прагматичної» думки, в тому числі, й філософії У.Джеймса, є роботи радянських ідеологів, ряд кандидатських дисертацій і невеликих статей, що носять більшою мірою просвітницький, аніж дослідницький характер. Крім того, проблематичним у цілісному баченні творчості У.Джеймса є відсутність перекладів його робіт, що приводить до неповного її вивчення.

Ряд авторів (А. Богомолов, А. Гагарін, Д. Єрмоленко, П. Копнін, М. Кіссель, Ю. Мельвіль, В. Табачковський тощо) апелюють до зведення концепції істини американського філософа до «утилітарної», реакційної апології буржуазних інтересів, а, отже, до такої, що виражає характерні риси американського способу життя і є опозиційною до марксистсько- ленінської методології науки. Це досить застаріле бачення, що сміливо можна віднести до «стереотипів» у вивченні історії філософії та залишити поза увагою.Крім того, гостро критикується й відмова прагматизму У.Джеймса від наукового методу, що веде до заперечення здатності пізнання адекватно відображати дійсність; недооцінка ролі теоретичного осмислення навколишньої реальності через абсолютизацію поняття практики, що підриває об'єктивну основу знання, перетворює науку на технічний засіб задоволення утилітарних потреб, спотворює істину через зведення її до корисності, вигоди, успіху (М. Р. Коен, Б. Рассел, Г. Уельс тощо). Опозиціонують такій оцінці філософських ідей У.Джеймса критики протилежного табору А. Рей, Н. Решер, Т. Хілл, С. Хук, Д. Корк, С. Лурьє, Л.Лопатін, Я. Бредман, В. Хвостов і т.д.

Проблема також полягає і в тому, що творчість У.Джеймса, ніби, розчленовується на окремі складові: для психологів цікаві лише його «Принципи психології», для релігійних мислителів важлива робота «Багатоманіття релігійного досвіду», а філософи часто оминають інші роботи У.Джеймса, зосереджуючись часто на «Волі до віри» та «Прагматизмі». Тому й не дивно, що до цих пір поставлені американським мислителем питання, ще не знайшли своєї відповіді, не дивлячись на те, що вони стають центральними майже в усіх інтелектуальних дискусіях сучасності.

Наше дослідження метою ставить інтерпретацію «радикального емпіризму» У.Джеймса як теоретичної основи розбудови його концепції істини.

Дуже важливо при розгляді будь-якого явища, бачити той грунт, на якому воно виростає. Ним для філософії У.Джеймса є його «радикальний емпіризм». «Я назвав свій світогляд «радикальний емпіризм» [1,с.41]-пише американський мислитель. Тобто, емпіризм утворює загальнофілософську передумову формування й для всієї прагматичної доктрини істини. Саме ним, У.Джеймс закладає основи для нового пояснення традиційної гносеологічної проблематики та термінології (досвід, суб'єкт, об'єкт, свідомість, істина тощо).

«Радикальний емпіризм» У.Джеймса носить на собі відбиток його психологічних ідей. «Саме з опорою на психологію будується концепція «радикального емпіризму» американського філософа» [7,с.21]. У.Джеймс відчув на собі істотні зміни у розвитку тогочасної науки кінця ХІХ- початку ХХ ст., що вилилося у специфічне трактування ним людської психіки, фізіології вищої нервової системи, свідомості та досвіду. Це цілком зрозуміло, адже мислитель більшу частину своєї наукової діяльності присвятив дослідженням саме у сфері психології, маючи справу з конкретними досвідними ситуаціями, досліджуючи їх експериментально. Лише за останні роки свого життя У.Джеймс відкрився як філософ, протягнувши у філософію психологічне трактування таких понять, як досвід, свідомість, інтелект, воля, віра тощо.

Експериментальні результати в сфері вивчення людської психіки дозволили У.Джеймсу вийти на кардинально важливі для розуміння його філософії поняття. Так, психологічна доктрина «потоку свідомості» американського мислителя в філософському переосмисленні перетворилася в гносеологію «радикального емпіризму».

У.Джеймс відмовляється від поняття «свідомість» як окремої субстанції, вищої форми відображення навколишньої реальності. Воно для нього є зайвим, адже переносить філософські пошуки у сферу абстрактного, віддаленого від чуттєвості світу. Звісно, прийнявши свідомість як окрему сферу буття, американський філософ не зміг би розвинути власну концепцію «радикального емпіризму». Він би зіштовхнувся з класичним гносеологічним дуалізмом суб'єкта-об'єкта, а, отже, визнав би об'єктивну реальність, на яку спрямовані пізнавальні зусилля індивіда. Для У.Джеймса такий хід думок є абсолютно неприпустимий в силу антропоцентричності його філософії та її опозиційності класичній гносеології. Він стирає проблему пізнання, замінюючи її «життєвим світом» людини, що включає в себе, крім багатоманітності проявів індивідуального буття, також розумову реакцію на навколишню дійсність, необхідну лише для пристосування і пошуку відповідей на конкретні потреби.

У.Джеймс відмовляється від «субстанційного» підходу до свідомості, запропонованого в період Нового Часу (Р.Декарт, Г.Ляйбніц тощо) за яким свідомість є замкнутим в собі внутрішнім світом, а, отже, постає як самосвідомість, саморефлексія. Свідомість-потік думки чи суб'єктивного життя, що становить неподільну цілісність. Вона означає певного роду зовнішні відношення, але не є особливою речовиною чи способом буття. Тому поняття «свідомість» й не вноситься до головних понять у філософії У.Джеймса. Крім того, мислитель, навіть, говорить про його непотрібність. «Це поняття, що випарувалося до стану невизначеності, яке скоро зникне... настав час його цілком відкинути» [3,с.359].

Необхідність виникнення поняття свідомості, аналізує У.Джеймс, викликана потребою пояснити той факт, що речі не лише існують, але ще й фіксуються та пізнаються. «Якщо і викорінити поняття свідомість з ряду перших принципів, то все ж необхідно будь-яким чином забезпечити виконання функції відомої в досвіді-пізнавання» [3,с.98]. Тобто, хоча американський філософ й відмовляється від свідомості у класичному її варіанті як окремого буття, все ж не може відкинути поняття мислення, що означає для нього процес пізнавальної діяльності та його функцію «бути свідомим». «Єдине, що треба постулювати, це сам факт мислення» [6,с.225].

У.Джеймс намагався зрозуміти природу думки для того, щоб пояснити як функціонує людський розум. Не існує індивідуальної свідомості, що не залежить від свого носія. Саме тому процес мислення і сприйняття думки завжди пов'язані з особистістю. Тут варто повторитися, підкресливши, що абстрактної свідомості не буває за У.Джеймсом. Вона завжди існує по відношенню до індивіда, а тому не є якоюсь безтілесною сутністю. Так, в «Принципах психології», філософ стверджує, що для того, щоб відповідати критерію науковості, ми повинні припустити, що «мислитель є мисленням». А це говорить, що свідомість залежна від індивідуального досвіду, що реалізується в просторі та часі.

Головною рисою свідомості є її постійна мінливість. Для У.Джеймса думка ніколи не може повторитися двічі. Навіть знайомі речі, з якими людина зустрічається постійно, діють на неї щоразу по-іншому. Те, що на перший погляд здається однією й тією ж думкою, що повторюється, насправді є серією мінливих думок. Кожна така думка унікальна і кожна при цьому залежить від попередніх модифікацій первісної думки. Ми можемо погодитися з такою позицією У.Джеймса, адже на конкретному індивідуальному рівні розуміємо, що ті знання, отримані пів року тому можуть абсолютно бути сьогодні спростовані нами, або доповнені іншими, так само, як наші найкращі друзі з часом можуть стати нашими ворогами.

Вище сказане говорить, що людська психіка здатна вибирати потрібні для себе варіанти. Такою позицією У.Джеймс виступає проти кантівського апріоризму та теорій асоціацій Д. Юма та Дж. Мілля. Крім того, американський мислитель критикує спенсерівське розуміння психіки як пристосування внутрішніх відношень до зовнішніх. Вона-не «дзеркало», що пасивно відображає зовнішні відношення, а засіб пристосування, виживання, ініціативи. Основа мисленнєвої діяльності індивіда-інтерес, адже його психіка формується як засіб задоволення життєвих, спочатку біологічних, а потім соціальних потреб. Якщо у марксизмі практика виступає у вигляді основи всього людського пізнання, то у У.Джеймса саме пізнання перетворюється в «оформлення» світу. Саме тому, й не дивно, що на зміну «гносеологічного суб'єкта» приходить «суб'єкт зацікавлений», байдужий до істини як такої. Для такого суб'єкта свідомість існує лише як засіб вирішення непізнавальних завдань, задоволення потреби в успішній діяльності.

Власним поняттям свідомості У.Джеймс стирає рамки між пізнавальними та непізнавальними функціями людського інтелекту. Зрозуміти такого роду позицію мислитель дозволяє новим поняттям, одним з найголовніших у його філософії. Це-»чистий досвід».

Трактування досвіду підсилює суб'єктивно-ідеалістичну оцінку У.Джеймсом пізнавальної діяльності людини, що включає в себе два моменти. Першим є спроба побудови теорії досвіду, яка б виводила критерій власної оцінки з самої себе, а, отже, не була трансцендентною, могла сама себе обґрунтувати. До іншого моменту відносимо критику підстав американського мислителя самої можливості аналізу досвіду як такого, що спрямовувалося проти метафізики та епістемології, стосувалося його меж, проблему яких знаходимо ще у неокантіанців. Це свідчить про створення У.Джеймсом негативної метатеорії досвіду.

Суть першого моменту трактування досвіду У.Джеймсом полягає у наступному. Існує лише одна первісна речовина, яка знаходиться в основі світу. Нею є «чистий досвід»-набір чуттєвих сутностей, незалежних від місця їх виникнення. Він є чимось субстанціальним, хоча й мислитель відмовляється від поняття субстанції як такої. «Досвід приймається за самодостатнє і єдино реальне існування, за закінчений об'єкт, з яким має співвідноситися будь-яка думка і теорія. Наміром такого емпіризму було не стільки побудова своїх конструкцій на науковій основі, скільки радикальна критика і руйнування прийнятих вірувань, включаючи вірування, притаманні емпіричній науці» [9,с.83].

Американського філософа не цікавить об'єктивна сторона досвіду. Своїм варіантом емпіризму У.Джеймс відмовляється від апріорних елементів. Ми бачимо ще в Р.Авенаріуса, що повторює Д.Юма та Дж. Берклі, спробу очистити досвід від понять субстанції, необхідності, причинності та інших інтелектуалістсько-формальних апперцепцій. Для У.Джеймса важливий його суб'єктивний зміст, чим є сукупність переживань, відчуттів індивіда. Тобто, бачення досвіду як результату взаємодії людини з зовнішнім, незалежним від неї світом відкидається. Попри це реальність набуває також іншого трактування. Вона втрачає право на об'єктивність, повністю розчиняючись у понятті досвіду. Тобто досвід і реальність-однопорядкові поняття. Така позиція У.Джеймса близька до махізму, де відчуття-не є образами реальності, а самою первинною реальністю. Саме через це питання істинності самих відчуттів у У.Джеймса відпадає.

Проголошення основою досвіду відчуття свідчить про близькість позиції У.Джеймса до сенсуалізму Дж. Берклі, Д. Юма, Е. Маха, про її суб'єктивно-ідеалістичний характер. Хоча, на відміну від махізму, в У.Джеймса речі та явища не дані в досвіді як потоці чи хаосі відчуттів, а виділяються з нього самим суб'єктом, зусиллям його волі.

Реальним є лише індивід з його потребами та прагненнями. Він якраз і творить навколишній світ таким, яким вбачає за потрібне. Світ існує лише у співвідношенні з його інтересами. Звідси слідує те, що крім досвіду, нічого іншого немає. Фактично, все-є досвід, який «як єдине ціле є самодостатнім і не опирається ні на що» [8,с.193]. Чи як говорив Ф.Шиллер: «весь світ, в якому ми живемо, є досвід і побудований не з чогось іншого, як з досвіду» [10,с.51].

Досвід, маючи конкретного носія (людину) набуває індивідуального характеру. Він, ніби, відбиває собою всі прояви активності людської психіки як творчої та організовуючої сили. Цим У.Джеймс, як і В.Дільтей та А.Бергсон, спрямовує свій критичний погляд проти претензії наукового світогляду на оволодіння безособистісними, абстрактними об'єктами, що висуває людину з її емоційно-вольовою сферою, інтересами, цілями на задній план. Це говорить про т.зв. «поворот» в гносеології У.Джеймсом до людини, її життя, які починають набувати права на абсолютизацію.

У.Джеймс, ніби, слідуючи за Г. Гегелем, розширює зміст досвіду до включення в нього всієї багатоманітності проявів життя людини (залучаючи містичні стани, гру уяви, галюцинації тощо). Якщо І. Кант обмежував досвід чуттєвим (просторово-часовим) спогляданням, а Г.Гегель доповнював його всім наявним у свідомості (поняттями «Бог», «свобода», «безсмертна душа», «Абсолютний дух»), то в У.Джеймса досвід розширюється і незрозумілими містичними формами проявів людської психіки (що бачимо у роботах містиків). У такому тлумаченні досвід стає абсолютно ірраціональним. Така позиція американського мислителя може цілком правомірно характеризуватися як панпсихізм.

Реальність чи досвід включає в себе три складові. Перша з них є потоком відчуттів, породження яких не є випадковим. Вони примусово нав'язуються, або приходять невідомо звідки. П.Кроссер правий в тому, що «найбільше, що можна сказати про «потік відчуттів» у Джеймса,-що це така форма пізнання, в якій без ладу, без кінця і початку реєструються чуттєві дані» [4,с.111]. Крім того, в американського мислителя важко знайти розрізнення причини та наслідку. Питання їх існування стосовно відчуттів взагалі не піднімається, як і питання про саме походження відчуттів. У потоці останніх губиться і їх послідовність (на яку вказував Д. Юм). Природа, порядок, кількість відчуттів знаходяться поза контролем індивіда. У роботі «Значення істини» мислитель пише наступне: «можливо існує деяка позаемпірична реальність «Ding-an-sich» (річ у собі), яка підтримує все, а можливо її і немає» [8,с.234]. Достатньо того, що індивід втягнутий в чуттєвий потік. Пізніше У.Джеймс скаже, що вони самі по собі «ні істинні, ні хибні» [2,с.149]. Крім того, відчуття не є копіями навколишньої дійсності чи суб'єктивними образами об'єктивного світу, як це було в матеріалізмі, а становлять його суть.

Інша сфера реальності складається з відношень між відчуттями чи їх копіями в думці. У. Джеймс вбачає принципову різницю радикального емпіризму від інших форм емпіризму в тому, що в досвіді сприймаються не лише окремі факти, але й зв'язки між ними. Таким чином, рамки емпіризму розширюються. Людська свідомість в У.Джеймса не оперує неподільними і незмінними «простими ідеями», комбінуючи їх в складні, зводячи досвід до суми окремих елементів. Останні перебувають в тісному взаємозв'язку, становлять неперервний потік. Це пояснює чому для У.Джеймса відношення між фактами не повинні привноситися в досвід ззовні, як це, наприклад, у Канта; вони знаходяться в самому досвіді і беруться з нього. Їх достовірність не менша, ніж достовірність самих відчуттів. «Радикальний емпіризм, як я його розумію, сповна віддає належне відношенням поєднання, але без того, щоб подібно раціоналізму, визнавати їх істинними в якомусь божественному смислі та розмежовувати багатономаніття речей абсолютно різними сферами: істини та життя» [1,с.375].

До останнього компоненту реальності відносить У.Джеймс всю сукупність істин, які виправдали себе на конкретній практичній площині. Вони-складова досвіду та не займають якогось окремого місця поза останнім, як це було в класичних ідеалістичних системах. Критерієм істини в такій інтерпретації стає не адекватність відповідності ідеї зовнішній реальності, а відповідність її своєму призначенню: задовольняти інтереси суб'єкта, успішно працювати. Агностицизм гносеології У.Джеймса сприяв визнанню корисності ідеї критерієм її істинності. Суб'єкт в такій інтерпретації опирається лише на свій досвід, точкою відліку для нього стає діяльність, а не пізнання, тому основну цінність знання складають практична ефективність і корисність ідей, а не їх зміст.

«Чистий досвід» не володіє внутрішньою подвійністю, тобто позбавлений дуальності суб'єкта та об'єкта. Поділ досвіду на свідомість та зміст відбувається шляхом ускладнення, добавлення до нього цілого ряду інших, непотрібних понять. «Радикальний емпіризм» У.Джеймса (або недуаль- ний емпіризм) був близкий до стану «без розуму», або до порожнечі» (Дайседзу Судзукі). Перший крок у напрямку цього зробили Дж.Локк, застосувавши поняття «ідея» як до речі, так і до думки, та Дж.Берклі, вказавши, що те, що здоровий глузд розуміє під реальністю, те ж саме, що філософ розуміє під ідеями.

У прагматизмі У.Джеймса оформлюється та ж сама теорія «нейтральності елементів досвіду», що й в махізмі. Вслід за Е.Махом, американський мислитель стверджує, що досвід є самостійним, і його частини виступають то як об'єкт, то як суб'єкт. Тому відмінність між суб'єктивним і об'єктивним в досвіді є лише чисто функціональною: один аспект досвіду можна бачити як пізнаване, а інший вважати тим, хто пізнає. Оскільки досвід присутній в обох співвідношеннях одночасно, то ми маємо повне право вважати його водночас як об'єктивним, так і суб'єктивним. «В чистому вигляді в досвіді немає місця розщепленню на свідомість і на те, про що свідомість. Суб'єктивність та об'єктивність його-функціональні атрибути, що здійснюються лише коли досвід розглядається у співвідношенні з двома різними контекстами, за допомогою нового досвіду, в якому вся складність минулого досвіду утворює новий зміст» [3,с.543].

Така позиція кардинально вирізняється від класичного бачення процесу пізнання. Класична модель завжди включала у себе такі складові: суб'єкт, тобто той, хто пізнає навколишню реальність, об'єкт-те, на що спрямовується перетворюючо-пізнавальна діяльність (людина, природне середовище, суспільство) та відносини, що складаються між суб'єктом та об'єктом (суб'єктно-об'єктні відносини). Така модель цілком виправдовувала себе в історії розвитку філософії, була своєрідним каркасом для здійснення активної взаємодії між людиною та світом. У.Джеймс, як і більшість некласичних філософів, показує іншу модель пізнання, що виключає об'єкт у традиційному класичному розумінні. Для нього безглуздо говорити про відірвану від індивіда реальність. Об'єктом стає вся багатоманітність людського досвіду, у той час як суб'єкт-жива, активна людина, що перетворює перший відповідно до своїх потреб. Це важливий момент, що дозволяє краще зрозуміти всю систему поглядів американського філософа. Абсолютизація досвіду-новий крок у розумінні та вирішенні світоглядних питань. Крім того, знаття дуальності між суб'єктом та об'єктом, відмова від фундаментальності у гносеології цих понять, дозволяє по-новому підійти до проблеми істини. Але, хоча доктрина «радикального емпіризму» й скасовує відмінність між духом та матерією як окремими субстанціями, У.Джеймс все ж лише натякає на те, що їм передує дещо відмінне від них і незалежне в основі світу. «У.Джеймс не розвиває далі цього положення, хоча його натяк на «чистий досвід» близький до беркліанського ідеалізму» [5,с.676].

Таким чином, власним емпіризмом У.Джеймс піднімає ряд питань, що кардинальним чином вплинули на його прагматичну концепцію істини. Це стосується, насамперед, трактування самої реальності, яка, як об'єктивна, незалежна від людини сутність заперечується, зводиться до неперервного потоку людських відчуттів, емоційних станів тощо. «Радикальний емпіризм» очищує пізнання від його джерела (матеріального світу) і в той же час-від апріоризму і асоціаціонізму, що нав'язують «досвіду» позаемпі- ричні зв'язки (відповідно, апріорні чи асоціаційні). На основі заперечення реальності як такої, зникає в У.Джеймса потреба у класичному варіанті розуміння пізнання як взаємодії між суб'єктом та об'єктом. Пізнавальне відношення немає ніякого значення для оволодіння істиною. Сам об'єкт, як те, на що спрямовується пізнавальна діяльність, відсутній. А так, як його немає, то зникає й можливість осягнути його істинний характер, бо йде мова лише про досвід, єдину реальну сутність, що формується людським інтересом. Саме це дозволяє У.Джеймсу перенести досвід з сфери гносеології до сфери практичної філософії, вказавши на конкретні цілі та мотиви вольової діяльності індивіда.

радикальний емпіризм джеймс

Список використаних джерел

1. Джеймс У. Мир чистого опыта / У. Джеймс // Воля к вере. - М.: Республика, 1997. - С.373-393.

2. Джеймс В. Прагматизм / Вільям Джеймс. - К.: Альтернативи, 2000. - 144 с.

3. Джеймс У. Существует ли сознание? / У. Джеймс // Воля к вере. - М.: Республика, 1997. - С.359-372.

4. Кроссер П. Традиция антиинтеллектуализма в американской философии / Поль Кроссер // Вопросы философии. - 1962. - №6. - С.108-117.

5. Рассел Б. Історія західної філософії / Бертран Рассел. - К.: Основи, 1995. - 759 с.

6. Фрейджер Р. Личность. Теории, упражнения, експерименты / Р. Фрейджер, Д. Фейдимен; [пер. с англ.]. - СПб.: ПРАЙМ-ЕВ-РОЗНАК, 2004. - 608 с.

7. Юлина Н. Очерки по философии в США. ХХ век / Н. Юлина. - М.: Эдиториал УРСС, 1999. - 304 с.

8. James W. Essays in Radical Empiricism / W. James. - New York: Dover Publications, 1922, 375 p.

9. Santayana G. Character and Opinion in the United States / G. Santayana. - N.Y., 1955, 283 p.

10. Schiller F. Axioms as Postulates / F. Schiller // Personal Idealism; [ed. By H. Sturt]. - London, 1902, 442 p.

Размещено на Allbest.ru