Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціально-філософські засади традиціоналізму

Ковальський Г.Є.

Категорія "традиціоналізм" має різноманітні трактування відносно тих сфер науки, які його використовують. Головною особливістю традиціоналістичного соціально-філософського напряму є апологетика традиційного суспільства та критика сучасності. Концепція традиціоналізму характеризується зверненням до сакральної традиції у синтезі з проблемами сучасності. Зацікавленість цим соціально-філософським напрямом викликана нестандартністю традиціоналістичного підходу до вирішення сучасних актуальних проблем людства.

Дослідження філософських ідей традиціоналізму у світлі здобутків сучасних гуманітарних наук, активізує діалог з вітчизняною традицією філософської думки та допомагає становленню плюралізму в суспільних науках. Дослідженням різних аспектів традиціоналістичної концепції займалися вітчизняні та закордонні дослідники. Серед українських вчених виділяються, JI. Губернський, О. Забужко, Г. Касьянов, А. Стешенко, Е. Юрченко та інші науковці. Серед закордонних варто назвати О. Дугін, А. Макаров, А. Пігальов, Ш. Ейзенштадт, Е. Шилз та інші.

Метою статті є спроба розкрити засади традиціоналізму як категорії соціально-філософського та ідейно-філософського спрямування.

Нині визначення традиціоналізму у різних його проявах та формулюваннях подають словники та підручники. В Енциклопедичному словнику Брокгауза й Ефрона традиціоналізм розуміється як напрямок у філософії релігії, що спростовує ідеї певного часу на підставі вічних ідей релігійного порядку, як вони проявилися у всіх народів [1]. Значення терміну "традиціоналізм" наводиться й у підручнику "Філософія XX ст.". Під культурними традиціями вони розуміють духовні цінності, стійкі стандарти світосприймання й поводження, норми моралі, стереотипи мислення, політичні, правові й філософські ідеї, естетичні уявлення [1, с.211]. По відношенню до культурних традицій визначають два підходи: "традиціоналізм" і "модернізм". Традиціоналісти розглядають національну культуру у світлі традиційних уявлень та інститутів, заперечуючи можливість і необхідність їхньої зміни й перебудови, відкидаючи тенденції новаторства у будь-якій галузі культури. Вони проголошують релігійну ідеологію визначальною силою, що зберігає незмінними традиції в постійно мінливому світі й складовій національну специфіку [1, с.213].

На думку українського дослідника традиціоналізму Е. Юрченка провідним у традиціоналістичній парадигмі є поняття "традиція". Дослідник визначає традиціоналізм як загальну назву світогляду, що протиставляє модерній цивілізації та індустріальному суспільству традиційний лад. В традиціоналізмі автор виділяє три основні напрями: інтегральний традиціоналізм, фундаментальний консерватизм, консервативна революція [2].

Фундаментальними для інтегрального традиціоналізму є праці французького Р. Генона та італійського Ю. Еволи філософів. Вони показують основи парадигми традиції, ідейні підґрунтя традиційного суспільства в усіх його різновидах. Використовуючи в своїх працях широкий культурологічний, міфологічний та теологічний матеріал, вони піддають критиці сучасну цивілізацію. Сучасне суспільство є результатом поступової деградації та збочення першопочаткового традиційного ладу. Філософію традиціоналізму з концепції Генона та Еволи, можна вважати крайньою формою антитези сучасності [2, с.323].

У XVIII-XIX ст. з'являється європейський фундаментальний консерватизм, який став реакцією на Велику французьку революцію. Його прихильники наголошують на хибності цінностей європейського просвітництва й натомість протиставили ідеалізований світ католицького клерикального монархічного середньовіччя [2]. Важливою частиною цього напряму стала філософія німецького романтизму, що стала контр - просвітництвом, переосмисленням самого модерну у консервативному, навіть радикально-консервативному, напрямі. Романтизм був яскравим естетичним та мистецьким феноменом, певна світоглядна парадигма, що виступила антитезою раціоналістичному західноєвропейському просвітництву та тезою про повернення до сакрального. На відміну від інших течій фундаментального консерватизму з соціально-політичними проблемами тодішнього науково-ідеологічного дискурсу, романтики відчували традиції стихійно, на рівні емоцій, почуттів, мистецького інстинкту. Німецьке Просвітництво бажало не просто повернення до католицько-феодальної доби, а до архаїки дохристиянської епохи стародавньої Північної Європи, меншою мірою до античності, фольклорних сюжетів староєвропейської культури, магії та алхімії.

У XX ст. виникає така форма традиціоналістського світогляду як консервативна революція. Вона радикалізувала концептуальні ідеї фундаментального консерватизму XVIII-XIX ст. та європейського романтизму. Термін "консервативна революція" означає революцію, протилежну до лівої революції прогресистів [2]. Консервативні революціонери ставили метою не збереження залишків традиційного суспільства, а дати йому нове життя. Консервативно-революційна теорія зорієнтована на циклічну парадигму історичного процесу. Вона синтезує соціальні доктрини лівих та культурно-політичні погляди правих, досвід фундаментальних консерваторів та феодальних соціалістів XIX ст. з власними концепціями, що були рефлексією на соціальні реалії XX ст. У кінці XX ст. спадкоємцями консервативних революціонерів та інтегральних традиціоналістів стали "нові праві". Характерною рисою для нових правих є утворення філософсько-світоглядної альтернативи відносно просвітницького концепту [2].

Сучасні науковці А. Макаров та А. Пігальов показують традиціоналізм як особливість світогляду дописемних і офіційну ідеологію традиційних суспільств, що складає в ідеалізації й абсолютизації традиції [3, с.184]. Це твердження має спільні та відмінні позиції відносно вказаного вище розуміння традиціоналізму як соціально-філософської доктрини, спрямованої проти сучасного стану культури й суспільства. Традиціоналізм у значенні консервативно-реакційної ідеї є сублімацією й теоретичним оформленням ідеалів, систем цінностей, уявлень, що стихійно складаються й свідомо культивуються у тих суспільствах, які перетворюють найбільш поширену традицію у свій еталон. Обидві позиції поєднує загальна риса, як підвищена зацікавленість у максимально стійкому, всеосяжному, сакральному порядку, що виходить від передвічного джерела - споконвічної традиції.

Різняться підходи до визначення поняття за типом й ступенем раціоналізації проблем традиції. Архаїчні суспільства не усвідомлюють проблеми збереження спадщини, тому що воно ототожнюється із традицією, а вона з обрядом і ритуалом, незмінність яких "гарантована" міфологічними парадигмами періодичного повернення прадавніх часів, внаслідок чого й відбувається відновлення споконвічного порядку. На "міфологічному" етапі розвитку уявлень про безперервність традиції рефлексія із приводу протидії змінам дуже слабка. Визначену особливість світогляду примітивних суспільств розглядають як предтечу традиціоналізму ("примітивний традиціоналізм" (Е. Шилз).

Поява "рефлективного традиціоналізму" або "ідеологічного традиціоналізму", у залежності від теоретичних переваг дослідників пов'язана з ідейними течіями Середньовіччя, коли склалася відносно структурована самосвідомість культури, та кінцем XVIII ст., коли філософи Просвітництва розвіяли традиційні істини й пройшло відмежування від минулого у результаті Великої французької революції. Загальним для цих тверджень є визнання того, що у відповідну епоху наявна не тільки світоглядна криза, але й ідеологічно оформлена захисна реакція на неминуче майбутнє з боку тих мислителів, які вкрай негативно розцінюють його тенденції й перспективи.

У часи урбанізації, складання національних держав і глобалізації індустріальної культури загострюється потреба в обґрунтуванні самототожності культури, що не допускав би переривчастого розвитку усіх її сфер. Головною метою середньовічного традиціоналізму стає впорядкування світу від безладу модернізації суспільства. Ідея канону випливає з вимоги підпорядкування всіх компонентів універсуму певному єдиному началу. У державному устрої функцію канону відіграє кодекс, у духовній сфері - культ. Легітимність моноцентризму, авторитаризму й канонічності забезпечується освяченими вищими нормами, обґрунтованими релігійною традицією. Тому відповідно до розходжень розуміння сутності сакрального у пізньому Середньовіччі виділяються такі різновиди рефлективного традиціоналізму, як конфесійний та позаконфесійний. Родоначальником цього виду традиціоналізму був Е. Берк, який звинуватив французьких просвітителів у руйнації суспільної ієрархії - основи порядку й нормального функціонування соціальної системи. На думку Берка, ідеї просвітителів рано або пізно підірвуть традиційні відносини між соціальними прошарками й індивідами, що забезпечують стабільність суспільства, і людина опиниться самотньою з неминучим страхом перед світом [3, с.185]. На даному етапі рефлективний традиціоналізм характеризується перевагою ідеології антиреволюціонаризму та консерватизму, що дає підстави назвати його ідеологічним традиціоналізмом.

Наступний сплеск специфічного інтересу до проблеми традиції пов'язаний з реакцією романтизму на сучасність. Натуралізм, що в епоху Просвітництва спирався на концепцію розумної людської природи, у романтизмі приймає форму віри в істинність й універсальність людської культури, що трактується за аналогією з природним космосом у якості всеохоплюючої й всесильної антропної сфери. Завдання сакралізації культури, зіштовхнувшись із негативним відношенням до часів свого історичного існування, породила проблему пошуку критерію й зразка "справжньої" культурної традиції саме в минулому. Пафос просвітництва світлом "природного" розуму перетворився в пристрасть шукачів священного вогню. У цей час традиціоналізм, на відміну від консерватизму, не тільки не виключає з уявлення світобудови соціальних змін, а й усвідомлює факт, що людина відтепер поставлена перед безліччю моральних, соціальних, економічних альтернатив. Незважаючи на декларування безумовної цінності традиції, романтики сприяли її десакралізації: як тільки традицій багато, виникає ситуація вибору кращої та критики інших. У такому розумінні рефлективного традиціоналізму романтиків - продукт руйнування традиційної культури.

Ця обставина не залишилася непоміченою традиціоналістами XX ст. Р. Геноном та Ю. Еволою, надихнувши їх на пошуки фундаментальних основ справжньої, єдиної для всього людства традиції, що забезпечує безперервність певного стану культури. Протиставлення минулого сьогоденню вони засновували на радикальному неприйнятті самої ідеології історизму, чому сприяли й наявні соціально-історичні умови. На місце лінійної концепції історії й ідеї прогресу вони з винятковою єдністю прагнули поставити архаїчну концепцію циклічного часу.

У XX ст. прискорюється темп історичного процесу. Тоді ж традиціоналізм формується у струнку доктринальну систему. Глобальний субстанціальний історизм Нового часу було дискредитовано після двох світових воєн, що викликало цілком виразну реакцію - недовіра не тільки до класичної філософії історії, а й до історизму взагалі. Зацікавлення філософів XX ст. виявилися спрямованим саме на позаісторичні й понадісторичні структури культури. Цей етап філософського традиціоналізму характерний оригінальними методологічними підходами: архаїзація та орієнталізація методу філософствування. Традиціоналістичні ідеї перетворилися у соціально-філософську систему. Ідея можливості встановлення позаісторичного соціального порядку у сучасному суспільстві трансформувалася в ідею необхідності повернення до архаїки, що утворило межу, яка розділила філософський консерватизм XIX ст. та філософський архаїзм А. Тойнбі або інтегральний традиціоналізм Р. Генона [3, с.184].

Представники інтегрального традиціоналізму на основі сучасних тенденцій західноєвропейської філософії та східних й західних релігійних, гностичних й окультних теорій з'ясували центральні проблеми філософії культури - криза сучасної європейської цивілізації, роль консервативно - нормативної функції культурно-історичної традиції, створення основ "нової метафізики" і антираціоналістичної й антигуманістичної антропології [3, с.186]. Джерелом життя, істини, порядку традиціоналізм розглядає Примордіальну (Споконвічну) Традицію. Пізнання символів Традиції виробляється у традиціоналізмі за допомогою особливого "символічного методу" аналогій, що припускає осягнення сутності феноменів за допомогою аналізу переживань, що є результатом інтенціонального виходу суб'єкта до якихось символічних об'єктів.

Підводячи підсумок необхідно зазначити, що у вивченні традиціоналізму стає зрозумілою необхідність синтезу підходів до всебічного аналізу проблеми традиціоналізму. Традиціоналізм протиставляє постіндустріальному суспільству традиційний лад і розглядається як особливість світогляду дописемних і офіційна ідеологія традиційних суспільств, що складає в ідеалізації й абсолютизації традиції. Як соціально-філософська та консервативно-реакційна доктрина, традиціоналізм спрямований проти сучасного стану культури й суспільства, що критикують цей стан у зв'язку з його відхиленням від якогось реконструйованого або спеціально сконструйованого взірця, що видається за історично споконвічну, а тому ідеальну соціокультурну модель, що зберігає в корпусі особливого знання, найчастіше - езотеричного. Загалом традиціоналістичний світогляд має декілька відгалужень: інтегральний традиціоналізм, фундаментальний консерватизм, консервативна революція.

традиціоналізм соціальний філософський ідейний

Література

1. Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона [Электронный ресурс]. - Режим доступу: http://be. sci-lib.com

2. Юрченко Е.А. Філософсько-теоретичні засади традиціоналістської парадигми [Електронний ресурс] / Е.А. Юрченко. // Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2006. - № 56. - Режим доступу: http://www.filosof.com.ua/Jornel/M_56/Jurchenko. htm

3. Макаров А.И. Традиционализм / А.И. Макаров, А.И. Пигалев. // История философии. Энциклопедия. - Минск. - 2002. - С.183-186.

Размещено на Allbest.ru