Специфіка формування теократизму: філософсько-світоглядний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Специфіка формування теократизму: філософсько-світоглядний аспект

Ткач І.Є.

Суспільно-політичне буття людства протягом століть тісно пов'язується з релігією. Хоча на сьогодні вона не є настільки визначальною, як століття тому, проте вплив релігії на різні сфери життя ще достатньо значущий. Важливою складовою індивідуального та суспільного світогляду, частиною суспільно-політичної реальності постає теократія. Необхідно зазначити, що зі зменшенням ролі релігії, церкви в суспільному житті знижується й інтерес до теократії. Проте сучасність означена ренесансом релігійної свідомості, відповідно, вкотре актуалізуються проблеми теократизму.

Слід зазначити недостатній наявний рівень дослідження вказаних проблем. Теократизм постає об'єктом дослідження насамперед релігієзнавців, релігійних діячів, філософів, а також опосередковано чи частково розглядається в політологічній та психоаналітичній площині. Так, релігійність, світоглядний зв'язок людини та Бога досліджують Е. Левінас, Ф. Ніцше, Л. Фойєрбах. Проблему теократизму у філософсько-політологічному вимірі вивчають М. Бердяєв, Г. Дичковська, Е. Салигін, чиї роботи використано як методологічно-світоглядний інструмент аналізу вказаної проблематики. Психологічний, психоаналітичний аспект теократизму висвітлюється у творах А. Маслоу, З. Фройда, Е. Фромма. Сучасний формалізм західної цивілізації аналізується французьким мислителем Ж. Бодрияром.

Метою цієї роботи є дослідження теократизму як світоглядного феномену, специфіки його формування. Відповідно завданням дослідження є виявлення особливостей теократичного світогляду й аналіз його функціонування.

Насамперед необхідно зазначити, що теократія як явище властива вже багатьом давнім політичним системам. Тому генезу поняття «теократія» (з гр. Theos - Бог, kratos - влада; влада Бога) розпочинають з праці Йосипа Флавія «Проти Апіона» (94 р. н.е.) [10; 12]. Це поняття є складним та різноплановим, тому існують суттєві труднощі щодо його розкриття. Так, з одного боку, теократія тлумачиться як безпосередня влада Бога, з іншого - як влада релігійних діячів [10; 11; 12]. У другому варіанті релігійна влада людей мала б усвідомлюватися як трансляція волі Творця, де людина - своєрідний засіб її реалізації. Для прикладу, автором Біблії є Бог, а люди, причетні до її створення - це лише агіографи, записувачі божественних книг. Якщо ж йдеться про утвердження власної волі людини, задоволення її егоїстичних потреб, прагнень - під прикриттям релігії, - то маємо справу з підміною понять. Теократія залишається декларацією, а реально функціонує влада особи, яка має змогу узурпації «божественної» істини. Тобто трансляція волі даної особи підміняє власне-теократію.

Фактично, можна спостерігати кілька варіантів таких підмін. Зокрема, теократія заміняється клірикократією, монархією, сакралізованою ієрархією тощо. Для розведення понятійних нюансів щодо істинності, божественного чи псевдобожественного у владі звернімося до розгляду «владних атрибутів» Бога стосовно політики.

По-перше, теократія може бути зведена до абсолютної деспотії (теократія-деспотія). За таких умов атрибутами Бога висувають насамперед всемогутність, всевладність, всесилля, абсолютну владу-володіння над усім сутнім, всесвітом загалом. Позарелігійний контекст такого розуміння теократії тлумачить її як підкорення божественному ієрарху, безумовне виконання волі володаря, наставника. Тобто абсолютна влада Бога екстраполюється на ієрарха і останній стає абсолютним деспотом, який володіє не стільки фізичним впливом на людину, скільки маніпулятивно- духовним. Благо, з яким однозначно атрибутивно поєднується ідея Бога стає «власністю» духовно-теократичного ієрарха та тільки він може уділяти його. Таким чином, навіть не маючи прямого фізичного впливу, теократичний ієрарх отримує надзвичайно потужний інструмент впливу на підданих. На особистісному рівні це нівелювання власного Я людини: як фізичного, так і духовного.

Атеїстична версія розуміння сутності Бога за Л. Фойєрбахом стверджує, що поняття Бог - це лише абстрагування, абсолютизація, проектування людиною своїх кращих якостей на уявний досконалий образ. Цей методологічний принцип німецького філософа [13,с.161], доповнений пізнішим психоаналізом, виявляє, що людина проектує на Абсолют не лише власні кращі якості, а всю себе. Тобто, абстрагуванню підлягає як здатність любити, так і бажання абсолютної влади.

По-друге, атрибут всемогутності, абсолютної влади Бога у більшості світових, національних релігій, у релігійно-філософських системах поєднується з атрибутами всеосяжної мудрості, істини та любові. Це влада Логосу, Правди, Мудрості, Софії тощо. Це своєрідна теократія-софія, що встановлює гармонію, впорядкований лад, порядок у бутті людини та світу. Така теократія постає як певна сакральна матриця досконалого політичного життя, де Бог - відповідник найвищого блага для цілого Всесвіту; відповідно влада Бога ототожнюється з верховенством Софіїного (а не егоїстично-окремішного) Блага. З цієї позиції теократія стає найбільш бажаною формою правління для всіх. Вона відображає сутнісне прагнення людства подолати зло, сформувати новий тип взаємодії на основі задоволення глибинних смислово-екзистенційних запитів людини. Таким чином, ми отримуємо два протилежні тлумачення поняття теократії, формально тотожні, проте цілком протилежні за змістом. Слід зазначити, що система теократії-софії ще не створена людством, тому її важче визначити та описати, ніж теократію-деспотію.

Істотні проблеми щодо визначення теократії зауважує і російський вчений Салигін Е.Н. Він виводить сутність теократичної держави незалежно від особливостей взаємовідносин у ній духовної та політичної влади: якщо норми релігії регулюють у державі основні сфери життєдіяльності, а метою держави є реалізація релігійно-правових приписів (і спрямування на це владних структур), то держава є теократичною [10]. Таким чином, Е.Салигін, чітко висловлює несуттєвість формальної сторони теократії, проте не розрізняє суті світоглядних та морально-релігійних настанов теократії. Так, формальна релігійність (нормативно-фіктивні правила, настанови), на його думку, охоплює і софійність, і деспотію теократії.

Значно ближче до цієї проблематики підходить М. Бердяєв. Цей мислитель пише, що теократична держава (західна, папська, та східна, імператорська) розклалась, перетворилась у «симуляцію священного царства», втрачаючи свій сакральний зміст та зберігаючи форму [1]. Реально ж втілюється абсолютна влада ієрарха, тотальне підкорення підлеглих володарю, їх повна десуб'єктизація. Так, ідеалом політичного буття стає послух, а непокора володарю, закону, суспільству ототожнюється з гріхом. Фактично М. Бердяєв констатує подвійно-фіктивну функціональність європейської цивілізації. Таку формалізацію сучасний французький мислитель Ж. Бодрияр згодом означить поняттям «симулякр» [2].

Симулякр теократії полягає в декларуванні любові, поваги до людини при одночасному деспотично-абсолютистському жорсткому керуванні її життям. Така формалізація суб'єктивності особистості ще небезпечніша, аніж пряме її заперечення. Адже у разі відсутності чогось сутнісно важливого людина усіма шляхами прагне до його набуття. Якщо ж воно формально є, то пошук причин проблем лежить в іншій площині, що унеможливлює їх справжнє вирішення. Симулякр любові, гуманізму у релігії перетворює людину на маріонетку, котра будь-якою ціною прагне до букви закону (тиранії), а не до його духу, софійно-сакральної основи. Виконання нормативно-правових настанов релігії формує конгломерат рабів, праведних з примусу, а не суспільство взаємоповаги та любові на зразок божественних. Праведність з примусу як рабство розкриває у своїх творах Ф. Ніцше.

Кожна релігійна структура проголошує, що вона прямує до Бога. Розуміння Абсолюту є різним, проте спільною їх ознакою є заявка на можливість досягнення абсолютного блага у вічності. По-суті, це прагнення екзистенційного блаженства, найвищого блага: Бог має атрибут вічності, щасливого життя, що також є закономірною потребою, цінністю віруючої людини. Передбачається, що Бог «забезпечує» ці блага своїм «підданим».

У цьому контексті поле взаємин «людина - Бог» віддзеркалюється у площині «людина - людина». Як правило, людина в межах певної теократичної системи намагається довести, що її система - вершина досягнення в самоорганізації людства. Так, джерелом небезпеки для життя людини (насамперед психічно) постає щось зовнішнє, інше, не-Я, тому усунення небезпеки, Іншого визначається першочерговим завданням для здобуття блага. Таким чином, власні вороги (дійсні чи вигадані) проголошуються ворогами Бога. Саме тут теократія починає набувати рис деспотії. Вона стає інструментом для усунення Іншого, забезпечення його недієздатності, і, врешті, перетворення Його на складову Я. Тільки тоді Я матиме шанс безпечного «монопольного» блага.

Цей механізм приховує суть міжконфесійних протистоянь, воєн. Так, певна конфесія (теократія) обіцяє своїм членам благо (щастя в потойбіччі), претендуючи на виключне володіння сакральною істиною, а, отже, й похідною від неї владою. Усі інші, а насамперед недруги цієї конфесії, розглядаються як вороги, супротивники Бога. Тому втрата конфесійної приналежності (релігійності, теократії) сприймається віруючою людиною як втрата сутнісного Я, духовна смерть, неможливість осягнення Блага. Це зумовлює агресивність і фанатичність релігійних протистоянь. Досить часто екзистенційні потреби особистості, екстрапольовані на теократію, спонукають людей до дивних чи надміру агресивних дій (за сторонньою оцінкою). Така агресивність викликана не релігійністю, а глибинно-сутнісним самозахистом: захищаючи «свого Бога» людина вберігає насамперед себе, своє безсмертне сутнісне Я. Наявність «Іншого Бога» вже самим своїм існуванням становить загрозу теократії-деспотії, бо виявляє можливість іншої істини, іншого буття.

Проблема теократії актуалізує проблеми життя, смерті та безсмертя людини на особистісному та соціальному рівнях. Тілесна смерть за віру, за Бога надає віруючій людині можливість збереження своєї вічної духовної сутнісної. Вбивство невірних розглядається як служіння Богові, моральна досконалість, складова теократичної системи. Воно відбувається на різних рівнях: фізичному, моральному, психічному, та постає як намагання через теократію нівелювати Іншого, асимілювати його у власну систему.

Самостановлення особистості без нівеляції Іншого - складний і важкий для людини шлях. На профанному рівні пройти цей процес загалом неможливо, оскільки більшість людей саме на ньому і функціонує. За дослідженнями А. Маслоу, 95% людей не пізнають самоактуалізації, пікових переживань [7]. Тому релігійні інститути виробляють простішу схему: істинний Бог є добром, якщо робитимеш добро, будеш винагороджений Ним, якщо ні - будеш покараний.

Так з'являється доброчинний патерналізм із суттєвими елементами маніпуляції, де джерелом поняття «добро» стає думка релігійного авторитету. І тоді добрим може бути десуб'єктизація та десакралізація іновірців, знищення невірних, руйнування чужої релігії, спалення відьми, накладання анафеми тощо. Окреслене «добро» дуже легко та швидко перетворюється на суттєвий фактор політичного домінування певної релігійної структури або держави.

З цією метою релігійна структура прагне довести свою «божественну істинність» для обґрунтування права на визначення критеріїв «добра», а фактично, для захоплення функції спрямування, жорсткої детермінації людської поведінки. Це дає змогу реалізовувати претензію на всемогутність (Бог всемогутній), та узурпувати благо (я надаю благо, визначаю, що саме є благом, шляхи його отримання тощо).

Натомість Бог як Любов, джерело абсолютного добра, основа всього сутнього постає благом для всіх, а не для окремих, вибраних. У такому контексті теократія - це здатність до взаємодії Я та Іншого без прагнення ліквідації. Це взаємодія, що посилює, дає змогу одночасного блага для всіх і кожного. Сучасний французький етик Е. Левінас загострює необхідність усвідомлення Іншого як Обличчя-звернення, заклику Бога щодо Я. За такої умови людська спільнота, на думку цього мислителя, має будуватися на засадах любові, котра вища справедливості, закону. Останні можуть нівелювати цінність Іншого, а це шлях до Освенцима [6].

Небезпекою теократії-тиранії є прагнення будь-якою ціною утвердити власну віру, істину навіть шляхом знищення інакомислячих (заперечуючи наявність у них божественного начала). З цього приводу М. Бердяєв слушно зауважує, що царство Боже не може бути здійснено насильно. Виконання моральних приписів через мотивацію страху зводить саму моральність до цілковитої фікції (не на страх, а на совість).

Поглянемо на окреслену ситуацію з позиції підсвідомого, зокрема, архетипу. За вченнями З. Фройда, К. Юнга, Бог-Володар-Батько (мати, батьки) творять взаємозамінний архетипічний ряд, який однозначно вказує не тільки на те, що первинна влада формується з інституту сім'ї, але також на те, що благо (ресурсозабезпечення та збереження життя) і деспотія (повне володіння життям аж до умертвлення) мають одне, спільне джерело.

Бог-володар-батько не тільки дає тіло, але й забезпечує його збереження. Подальша проблематика виникає з факту наявності тіла. Формування самосвідомості Я відбувається шляхом протиставлення Іншому. «Я є» тільки тому, що чітко бачу де «Я не є». Тобто, Воно (зовнішній світ) - це щось Інше та Інакше. Задоволення від «Я є» безмірне, водночас поряд з цим народжується страх небуття, втрати власного Я - предметно-тілесно та усвідомлено. Усвідомлення власної фізичної смертності ставить людину в ситуацію абсурду недосяжності блага. Екзистенціалісти слушно вказують на проблему смертності як на одну з найсуттєвіших проблем людської самосвідомості і, відповідно, філософії (А. Камю) [4]. Максимальне благо Я-є буде зруйноване невблаганною тілесністю. Звідси буття Я стає найсильнішою турботою самого Я про себе.

Так як небезпека від заперечення проти нашого Я фактично йде по всьому фронту зустрічі Я і не-Я, то Я саме по собі намагається той фронт якомога віддалити: спочатку фізично, потім метафізично. Проте знищення кордону між Я і не-Я означало б втрату Я, а збереження цього самого кордону знову ж таки загрожує буттю Я. Єдиним вирішенням такого конфлікту є максимальне віддалення межі від життєво важливих центрів, ядра самого Я.

Віддаляння небезпеки зустрічі з Іншим залишає певний простір для маневру, захисту, - екстенсивним шляхом. Ця зона відчуження на окраїнах Я і належить Я. Вона є прикордонною смугою, зоною допустимого впливу Іншого на моє Я. Якщо з боку Іншого здійснюється експансія, зона відчуження дає можливість змобілізувати усі духовні і фізичні сили Я задля її подолання. Чим менші мобілізаційні сили та механізми Я, тим більший страх і жах перед можливим агресивним випадом Іншого. Відповідно, тим більша за обсягом має бути прикордонна зона та віддаленіший від ядра Я кордон власного Я з не-Я. Це дає можливість, навіть зазнавши шоку несподіванки, все ж сконцентруватися та виграти час для відповіді на агресію.

Для охорони Я від агресивних зазіхань потрібно планувати та контролювати оточення, найближчі до своїх прикордонних зон території. Фізична територія, простір - один із найсуттєвіших факторів впливу. Поняття зони територіального впливу, зони інтересів тощо у вказаному контексті покликані сприяти маніпуляції Іншими. Ця маніпуляція може бути відвертим загарбанням. Хоча її складнішим та поширенішим варіантом є тонка маніпулятивна гра: моделюванням обставин (враховуючи слабкості Іншого) формується значна перевага у взаємодії. Так формуються стосунки підлеглості-домінантності на основі переживань і самооцінок окремих Я.

Така маніпуляція або відверте заперечення іншого Я і є суть теократії-деспотії, імперської моделі влади. Її джерелом первинно є великий страх та жах, що переростає в істеричний гіпертрофований захист на основі уявлення про себе як незахищеного, неповноцінного. Ця власна недосконалість потребує компенсаторного звеличення Я за рахунок Іншого, його життєвого простору, історичної місії і ресурсу. Егоїстичний, спровокований власним страхом інтерес Я піднесено виправдовується теократією: вселюдськими ідеалами, абсолютною істиною, високою моральністю, декларацією справедливості.

Експансивність як властивість Я щодо самозахисту на індивідуальному рівні ілюструє соціально-політичні процеси формування теократичної (у тому числі імперсько-екстенсивної) матриці влади. Бог як джерело найвищого блага має надати безпеку і щастя Я, тому його влада - це забезпечення існування, усунення перешкод, загроз стосовно Я. Тому суть теократії-деспотії для Я - це усунення всіх можливих зовнішніх загроз. Відповідним методом постає повне підкорення світу домінуючому Я. Тут деспотія - це всього лиш різновид втілення інстинкту самозбереження, отже, закономірна форма взаємовідносин між людьми.

Принцип послуху є одним із надзвичайно потужних маніпулятивно-релігійних засобів. Першочергово він стосується послуху Богові. Це яскравий аспект теократії-софії. Власне, можливо саме послух Богові, своїй сакральній сутності і становить суть справжньої теократії.

У реальності цей принцип переродився на послух ієрархові, при цьому навіть Бог може сприйматися як симулякр. Тоді земна релігійно забарвлена влада запускає механізм десуб'єктизації людини. Підлеглий стає, за словами І. Канта, доместифікованим, як тварина, напряму залежна від свого господаря: не може визначати власну дію без безпосередньої вказівки «сакральнішого» володаря. Відсутність власної думки та дії дає легкість безвідповідальності дитинності: «За мене все вирішать». За свій бездумний та цілковитий послух людина очікує винагороди-блага від ієрарха. Ф.Ніцше викриває формалізацію християнства, перетворення віруючих на отару овець, покірну пастухові: вихід з теократії-тиранії можливий лише шляхом відновлення суб'єктності людини. Справжні люди оновленої цивілізації, за Ф.Ніцше, надлюди, мають створити нову спільноту на засадах суб'єктної взаємодії. Зауважимо, що насправді ніцшеанська доктрина складна і неоднозначна, а критика теократичної деспотії перетворилася у своєрідну фетишизацію надлюдей та формування концепції, де звичайні люди також зневажаються та десуб'єктизуються, що було використано нацистською ідеологією [8].

Слід зазначити, що явна тиранія є швидше винятком, аніж правилом. У більшості випадків маємо справу з добре замаскованою тиранію, виявити котру важко. Наприклад, особа тирана (ієрарха, імператора тощо) підміняється нормативними правилами поведінки, суспільними настановами, системою цінностей та ін. Між тим, така форма взаємодії між людьми є типовою. Е. Фромм описує її у праці «Втеча від свободи»: втеча від свого сутнісного Я - це підкорення тирану-псевдобогу, купівля життя взамін на послух [14].

На сьогодні образ Бога як караючого батога є переважаючим, коли не тотальним. Це викликає ланцюгову реакцію звинувачення, якою колись явно, а зараз більш маніпулятивно користуються релігійні організації. Аспект теократії-софії «Дій з благословення Бога» (дій від любові) трансформується у «Не смій діяти без дозволу (благословення) релігійної організації (ієрарха)», наслідком чого є рабство, десуб'єктизація віруючих. Так теократія-тиранія виражає перверзійні смисли любові як стражденної, песимістичної та пасивної сутності.

Звідси часті відмови від любові як слабкості внаслідок неадекватного розуміння цього почуття.

Підсумовуючи, зазначимо, що філософсько-світоглядною специфікою формування теократизму у релігійних системах є різнопланове поєднання у них як елементу дійсного пошуку Бога, примноження у людині, суспільстві засад суб'єктності, відповідальності, творчості (теократизм-софійність), так і маніпулятивно-політичних компонентів для підпорядкування суспільства на основі псевдо-володіння істиною божественної благодаті (теократизм-деспотія).

Остання набирає форми сакральних істин, тому складно ідентифікується та має значну світоглядну сферу маніпулятив- ного деструктивного впливу.

Таким чином, теократизм як впливове та явище сучасності потребує подальшого науково-теоретичного дослідження та осмислення як на теренах України, так і у світі.

Список використаних джерел

симулякр теократія послух

1. Бодрияр Жан. Символічний обмін і смерть / Жан Бодрияр; [пер. з франц. Леоніда Кононовича]. - Львів: Кальварія, 2004. - 376 с.

2. Дичковська Г. Структура політичних ідеологій як світоглядна система цінностей суспільства / Галина Дичковська // Вісник Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Філософські і психологічні науки. - Івано-Франківськ. - 2008. - Вип. 12. - С.70-76.

3. Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об Абсурде / А. Камю; [пер.с фр. А.М. Руткевича]; [сост. и общ. ред. А.А. Яковлева] / Сумерки богов - М.: Политиздат, 1990. - С.222-319.

4. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием: уч. пос. / С. Г. Кара-Мурза. - К.: Ореяна. - 2006. - 528 с. - ISBN 9668305698.

5. Левінас Е. Між нами: Дослідження. Думки-про-Іншого / Е. Левінас; [пер. з фр. В. Куринського]. - К.: Дух і Літера: Задруга, 1999. - 312с.

6. Маслоу А. Самоактуализация. Режим доступу: http://gremlinmage.narod. ru /library/maslow1.html

7. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла: сб.соч. / Ф. Ницше; [пер. с нем..]. - Минск: ООО «Попурри», 1997. - 544 с.

8. Новейший философский словарь: / [сост. и гл. науч. ред. А.А. Грицанов] - 3-е изд., исправл. - Мн.: Книжный дом, 2003. - 1280 с. - ISBN 985-428-636-3.

9. Салыгин Е.Н. Теократическое государство. Режим доступу: http://www. gumer.info/ bibliotek Buks/ Pravo/Sal/01.php

10. Теократическая идея. Режим доступу: http://www.kmtn.ru/~inoe/ teocracy.htm

11. Теократия. Википедия. Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/ Теократия.

Размещено на Allbest.ru