Трансцендентне як явище життєствердження людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансцендентне як явище життєствердження людини

Колісник О.В.

Серед філософських дискурсів трансцендентне як феномен людського буття лишається актуальним упродовж століть аж до сьогодення. Адже буття людини завжди належало до світу символів, знаків кордону між посейбічністю та потойбічністю. Сам спосіб перебування людини у світі є апеляцією її до трансцендентного, що постає основною онтологічною характеристикою людини та вихідним екзистенціалом її буття. Проблема трансцендентного є актуальною також і з погляду перспектив розробки антропологічних досліджень. Говорячи про буття людини у світі, однією із сутнісних його ознак можна назвати перебування людини у ситуації відношення. Так, специфічно людським є відношення до абсолютного, до трансцендентного. Крім того, людська екзистенція не визначається тільки зовнішніми, емпіричними обставинами та явищами. Помітне і навіть вирішальне значення в житті людини має ідеальне, трансцендентне. Для сучасної філософської антропології важливою є думка про те, що людське життя торкається абсолюту в силу його діалогічного характеру, оскільки людина, через свою унікальність, намагається долучитись до безумовного, безмежного, трансцендентного виміру. Слід також зазначити, що будь-який предмет філософського аналізу постійно виводиться на рівень сутностей як таких, чистих понять і розглядається з погляду абсолютного, граничного, або в перспективі буття та небуття. Саме такий аналіз будь-якого явища чи предмета і надає тому чи іншому дослідженню філософського характеру та визначає зміст філософського підходу. Найповніше ці особливості філософського мислення та способу філософування загалом концентруються та проявляються саме в проблемі трансцендентного.

Розуміючи поняття трансцендентне як те, що виходить на певні межі, а також переступає їх, ми вбачаємо мету цієї статті у розгляді даного фундаментального філософського явища як в історично-філософському контексті, так і в екзистенційному вияві проектних сфер здійснення буттєвості людини, шляхів її затвердження, як здатність виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, що репрезентують себе через невичерпні можливості творчості.

Трансцендентальний вимір буття людини завжди перебував в центрі філософської та теологічної проблематики. Витоки поняття «трансцендентне» необхідно шукати в античній філософії, де вчення про граничні витоки буття, світ ідеальних сутностей як першооснови всього речового, склалось завдяки зусиллям Сократа, Платона, Арістотеля. Буття при цьому розуміється як тотожне із сущим як єдиним, тобто взятим у його єдності, благом, наявним буттям, як субстанцією і трансценденцією тощо. Причому, відповідно до античного світовідчуття, буття не протистоїть сущому, а перебуває з ним у гармонійному поєднанні. Своє завершення досліджуваний нами феномен знаходить у неоплатонізмі, в якому він використовувався в двох значеннях: трансцендентне як вищий ступінь буття щодо підпорядкованого їй ступеня, і абсолютно трансцендентне по відношенню до всього буття загалом (єдине).

Для середньовічної філософії проблема обґрунтування трансценденції не складала особливих труднощів, оскільки пізнання Бога і зв'язок людської душі з Богом тлумачилися як вираз трансцендентного виміру людини. Зокрема, у середньовічній схоластиці вперше розроблено вчення про трансценденталії, тобто найбільш універсальні роди буття, котрі виходять за межі індивідуальних властивостей та емпіричного пізнання. Особливо помітним був аналіз таких трансценденталій як єдине, добро, істинне, тобто починає вводитись в обіг трансцендентальний аргумент, завдяки якому здійснюється розрізнення іманентних рис, притаманних самим об'єктам, і трансцендентних, які переступають безпосередньо емпіричне.

Таким чином, головне значення трансцендентального аргументу полягає в тому, що без його застосування стає неможливим усвідомлення місця людини в світі, способу її буття, розуміння різноманітних аспектів останнього.

Отже, в докантівській філософії поняття трансцендентного репрезентується, головним чином, у формі певного всезагального абсолюту, наперед заданої реальності, субстанції (або атрибутів цієї субстанції), яка обумовлює все існуюче, тому розуміється як надчасткове та надіндивідуальне. Проблема трансцендентного (і трансцендентального) стає центральною у німецькій класичній філософії, набуваючи якісно іншого характеру дослідження та систематизації.

У філософських ідеях представників німецької класики подана якісна зміна, трансформація в підходах до розуміння трансцендентного, які розвивалися в межах класичного трансценденталізму. Якщо у схоластичній філософії трансцендентне і трансцендентальне використовувались як синоніми і означали те, що піднімається над усіма категоріями і родовими поняттями, то І.Кант у своїй «Критиці чистого розуму» розмежовує їх, заперечуючи тотожність трансцендентного і трансцендентального. Трансцендентне філософ визначає як позамежне, тобто те, що принципово виходить за межі будь-якого досвіду та пізнання, а трансцендентальне як те, що передує досвіду апріорі та робить можливим саме пізнання. Tобто, якщо трансцендентне протиставляється іманентному, то трансцендентальне емпіричному. Tаким чином, трансцендентне у кантівській концепції знаходить свій вияв у формі певної недосяжної сутності, розуміється як те, що для суб'єкта перебуває принципово за межами пізнання, через обмеження гносеологічних можливостей самого суб'єкта. Tому кантівський підхід до розуміння трансцендентного доцільно назвати гносеологічним. Трансцендентне тут позбавляється свого онтологічного статусу, якого воно^набуло в докантівській (переважно в середньовічній) філософії.

Й.Фіхте протиставляє трансцендентне іманентному, розуміючи перше як вихід науки за свої межі і визнаючи існування речей поза свідомістю. Відмовляючись від кантівського дуалізму (розмежування сфер трансцендентного та трансцендентального), філософ концентрує трансцендентне та трансцендентальне в діяльності «Я», яке виступає джерелом нашої пізнавальної та практичної активності, а також, що дуже важливо, є найпершим принципом всього існуючого.

Ф. Шеллінг роль межі знань розглядає як необхідну даність, яка обумовлює саму можливість знань, й відтак трактує філософію як науку не про буття, а про знання. Згідно з його точкою зору трансцендентальний філософ шукає принцип знання всередині знання. Отже, свідомість, яка не має можливості осягати трансцендентне, усвідомлює трансцендентне, тобто позамежне. Характеристиками трансцендентного у Ф. Шеллінга наділяється «всезагальний суб'єкт», який, перебуваючи у процесі постійної самооб'єктивації, постає вихідною підставою пізнавальної активності, а також вищим, абсолютним принципом всього існуючого. Згідно з Ф. Шеллінгом, «можна навіть довести, що, прийнявши в якості первинного об'єктивне, ми ніколи не вийдемо за межі самосвідомості. Ми або ж будемо відходити в наших поясненнях до безкінечності, переходячи від обґрунтованого до основи, або будемо вимушені перервати цей ряд, приймаючи в якості первинного дещо абсолютне, яке є причина і дія самого себе>>[4,с,246].

У подібному значенні поняття трансцендентного вживається і у Ґ. Геґеля. Мислитель об'єктивізує інтелектуальні акти суб'єктивної свідомості, наголошуючи на тому, що свідомості повинно видатися досить дивним твердження, що можна розглядати категорії тільки як такі, що належать нам, як суб'єктивні. Хоча категорії належать мисленню як такому, із цього зовсім не випливає, що вони тільки наші визначення, а не визначення також самих предметів.

Більше того, категорії у філософії Ґ. Геґеля, позбавляючись кантівського трансцендентального розуміння, набувають не просто об'єктивного, а і взагалі онтологічного статусу. Адже вони є не тільки формами функціонування суб'єктивного мислення, а вихідними принципами становлення та розвитку об'єктивної реальності загалом. І в цій якості вони постають формами виявлення та формами саморозгортання трансцендентного початку абсолютного розуму. Трансценденталізм тому розуміється Ґ. Геґеля як філософія, яка показує джерела того, що стає трансцендентним.

Феномену трансцендентного приділяли значну увагу й представники модерної традиції філософування, де підхід у вирішенні проблеми трансцендентного щодо її ціннісного тлумачення характеризується альтернативністю по відношенню до класичного трактування. Так, трансцендентальна феноменологія, як універсальне вивчення свідомості взагалі, призвела Е. Гуссерля до зміни кантівського смислу трансцендентального та до розширення сфери значень цього поняття. У книзі «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія» Е. Гуссерль писав: «Я вживаю слово «трансцендентальне» як позначення оригінального мотиву... Цей мотив повернення до питання про останнє джерело всякого пізнання, обґрунтування суб'єктом пізнання самого себе і свого пізнавального життя»[2,с,71]. Джерело трансценденталізму, за словами Е. Гуссерля це Я-сам, з моїм сукупним дійсним або можливим пізнавальним життям, а також моє конкретне життя взагалі. Вся трансцендентальна проблематика обертається навколо ставлення мого Я-сам до душі, а потім знову навколо ставлення цього Я до життя моєї свідомості до світу.

Екзистенціалісти, зокрема, М. Гайдеґер визначають трансцендентне як фундаментальну характеристику людини, яка дає змогу долати уречевлений світ повсякденності, що приховує від людини конечність та істинність її буття, вважаючи, що саме це явище людської буттєвості дозволяє розуміти людині глибинний сенс свого призначення. К. Ясперс особливо наполягав на необхідності концентрації зусиль особистості на піднесенні сьогодення до масштабу трансценденції, бо лише це дає змогу переходити від світу повсякденності до самості, завдяки чому стає можливим реалізувати ідею свободи. Шлях трансцендування це шлях від того, що можна охопити розумом, до того, що виходить за його межі. У західному релігійному екзистенціалізмі (а також неотомізмі) терміном трансцендентне позначають надприродне, потойбічне, що виходить за межі того, що можна осягнути за допомогою природних пізнавальних здатностей і залежить від віри. В атеїстичному екзистенціалізмі (Ж.П. Сартр, А. Камю) трансцендентне тлумачиться як ніщо, через яке здійснюється людська свобода і яке є неодмінною умовою спонтанного творення людиною себе.

Філософська антропологія М. Шел ера та його послідовників розглядає людину як істоту, що трансцендує саму себе, свою життєдіяльність, а її стрижнем виступає духовність як понад життєва здатність, яка виражає можливість безмежного трансцендування. Й саме можливість до трансцендування виводить людину за межі її просторово-часової організації, її суто тваринних потреб.

Е. Фромм та інші представники неофрейдизму переконані, що людина має постійно потребу в трансцендуванні, перевищенні свого становища пасивного створіння. Так, людина, що закинута в цей світ, прагне сама творити нові форми власного життя як істота, що наділена розумом і уявою. Вона не може і не хоче змиритися з роллю створіння, переборюючи межі самої себе та випадковість свого існування.

Трансцендентне К.Г. Юнг розглядає як метафоричне позначення колективного позасвідомого, як осередок різноманітних ідей та вчень, доступ до якого заблокований штучно створеними інтелектуальними бар'єрами соціуму. Осягнути трансцендентне людина може або в змінених станах свідомості (такими є: транс, переживання клінічної смерті, стани затворництва, глибокі творчі переживання та ін.), або в містичному досвіді (саторі), методики якого створені ще східними мудрецями давнини і продовжують своє існування у різних новітніх напрямах йоги, як наприклад, трансцендентальна медитація, що, виникла у XX столітті в Індії, де трансцендентальне мислиться як перехід до трансцендентного: за рахунок переходу до свідомого стану спокою, в якому відсутні переживання. Розум в даному випадку прагне до трансцендентного абсолютного буття, що знаходиться поза полем відносного існування в стані трансцендентності.

Даний аналіз історії поняття трансцендентного засвідчує те, що запроваджені середньовічними схоластами термін і підхід відіграли надзвичайну роль у духовних пошуках людства, включаючи й сучасність. І дослідження, які зараз присвячені осягненню всієї складності існування людини у світі, як і колись, не можуть бути повними без такої фундаментальної риси людської життєдіяльності, як трансцендентність. Tобто завдяки даному феномену людину не можна звести тільки до уречевленого світу.

В сучасній багатовимірній культурі традиція долання людиною своєї недосконалості у трансцендентних вимірах продовжує бути однією із головних. Людина виступає єдиною істотою, для якої її власне існування виступає проблемою, яку вона не вирішивши не може усунути. Розуміючи своє особисте буття, людина здатна піднятись над самою собою, відійти від своєї емпіричної природи, вийти за неї, трансцендуючи за межу даності. Тобто, апелювання до трансцендентного постає вагомою характеристикою людського буття, а тому актуалізація та аналіз цієї проблематики розкриває нові можливості та горизонти для сучасних антропологічних досліджень. Тут нам варто враховувати як історичні форми трансцендентного, так і результати сучасних та перспективи майбутніх досліджень цього поняття.

Основними проявами приєднання людини до трансцендентного можна релігійні відчуття, здатність мати у інтелекті дещо те, чого немає і принципово не може бути у вигляді емпіричного досвіду, а також сенсожиттєві, абсолютні, трансцендентні цінності та сенси.

В новітній філософії центром життєвого світу людини виступає спілкування, комунікація. Фактично, в сучасних умовах комунікація перетворюється та стає формою трансценденції, й безперечно, цим інтерпретація останньої відрізняється від модерної та класичної традицій. Отже, це говорить про появу нової філософської парадигми для розгляду проблеми трансцендентального в умовах, що докорінно змінились із часів класики та модерну. Авторами цього нового бачення феномену життєствердження людини, що отримала назву трансцендентальної прагматики виступають К. Апель, Ю. Габермас, В. Кульман, Х. Ебелінг, В. Гьосле та інші. Трансцендентальна прагматика зосередила увагу на виявленні фундаментальних засад, що торкаються як обґрунтування загальності та достовірності знання, а також правильності та універсальності етичних норм і цінностей. Мета дослідження привела їх до висновків, що необхідно під іншим рактосом подивитись на сферу людської комунікації в сучасних умовах суб'єкт-суб'єктних відносин, де в іншій людині вбачається суверенна особистість. Таким чином, трансцендентальна прагматика ввела у філософію етичний вимір й отримала ще одну назву комунікативна етика, й, запровадивши тим гуманістичний вимір, дає змогу встановити все загальність та достовірність етичних норм. Отже, запорукою універсальності етичних норм виступає комунікація, яка заступила місце свідомості мислення як гаранта достовірності знання у класичному трансценденталізмові.

З погляду персоналістів (Е. Муньє та ін.) трансцендентне існує лише через іманентне, через людську діяльність і відносини між людьми. Історія людства має сенс завдяки здатності людини до трансценденції. Вона є витвором людини і цей витвір містить щось священне, бо він виходить за межі самого себе, в ньому є щось більше, ніж він сам. Оскільки трансцендентне у сучасному життєствердженні людини перш за все постає через комунікацію, то завдяки людській здатності до неї твориться не лише історія, а й справжні стосунки між людьми, вона сприяє становленню власного «Я». Способом, механізмом людської трансценденції є цілеспрямованість. Досягаючи свої цілі, які допомагають людині протистояти зовнішньому світові, вона змінює своє довкілля, саму себе, і свою сутність, виходячи за межі даного. Проте, поставлені цілі досягаються не завжди, й причиною цього є неадекватні засоби, некоректна постановка цілей, недосконалість самого механізму цілеспрямованості. Явна цілеспрямованість корелюватиме з раціональним, логічним, свідомим, а неявне з ірраціональним, алогічним, несвідомим. Безперечно, що явна і неявна цілеспрямованість не існують у чистому вигляді, а переплітаються, доповнюючи одне одного. Неявна цілеспрямованість може формуватися в результаті дії багатьох суб'єктів. Так, ніхто не ставить за мету своєї діяльності вироблення культури як такої, а проте цей феномен виникає і реально існує. Треба також пам'ятати, що існують такі глибинні шари неявної цілеспрямованості, які важко виміряти, або до кінця прояснити, наприклад її чуттєво-емоційний зріз. В процесі ж цілеспрямованості як способу трансценденції її неявні передумови і засоби стають явними. Потреби, мотиви, інтереси діяльності людей можуть не завжди усвідомлюватися. Істинні мотиви під час формулювання цілей можуть ретельно приховуватися, і тим самим існує своя «граматика висловлення» і «граматика умовчання» у цілепокладанні[ 1,с,628-629]. Макс Вебер убачав серед останніх ціннісних переваг актуальну знов істину античного політеїзму: кожний індивід у ситуації відповідального рішення повинен самостійно обрати свого Бога.

Підводячи підсумок сказаному, зазначимо, що сучасне життєствердження людини, яке реалізує себе через трансценденцію, й відтак комунікацію, конституюється на основі актуалізації значень смислів, цілепокладань, ціннісних переваг у досвіді індивідів. Такими значеннями трансцендентного в досвіді індивідів є, наприклад голос совісті, почуття справедливості, зустріч із вищими духовними цінностями. Ці трансцендентні феномени уможливлюють діалог сучасної людини із багаторівневим оточуючим світом й допомагають у сприйнятті та розуміння іншого як самого себе. Людина живе у світі, який постає спільним для всіх, вона розділяє його з іншими людьми, а це вже певний вид трансцендентності співбуття.

Можна погодитись із думкою про те, що вся людська культуротворчість, смисложиттєві пошуки і вчинки неодмінно пов'язані із абсолютним або відбуваються під його впливом.

трансцендентний філософський буття екзистенціальний

Список використаних джерел

1. Вебер М. Избранные произведения. М.: Прогресс, 1990. 808с.

2. Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология // Гуссерль Э. Феноменология как строгая наука Новочеркасск, 1994, с.51-100.

3. Кант И. Критика чистого разума // Кант И. Сочинения в 6-ти томах. Т.З. М., 1964. С,299-313.

4. Шеллинг Ф.В.Й. Система трансцендентального ідеалізму // Шеллинг Ф.В.Й. Сочинения в 2 томах. Т.І. M., 1987,637с.

Размещено на Allbest.ru