Феномен любові у релігійній філософії російського Срібного віку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Феномен любові у релігійній філософії російського Срібного віку

Соколова О.В.

У кінці вересня й у середині жовтня 1922 р. з радянського Петрограду до прусського міста Штеттина відпливли пароплави «Пруссія» та «Обербургомістр Хакен». Ці два кораблі назавжди увійшли в історію під збірною назвою «філософський пароплав», оскільки на їх борту з Країни Рад інтернувався цвіт тодішньої світової філософії: М. Бердяев, В. Булгаков, І. Ільїн, Л. Карсавін, М. Лосський, П. Сорокін, С. Трубецькой, В. Франк та інші відомі мислителі, літератори, вчені. Вони були творцями унікального феномену в історії світової культури - «Срібної доби» російської культури. Її дослідник Л. Аннінський відмітив велетенську щільність геніїв на «одиницю площі», притаманну кінцю XIX - початку XX ст. [ 1 ]. Видатні науковці й геніальні поети були творцями ідеї світової місії, великого майбутнього Росії, носіями оригінальних філософських концепцій, актуальність яких залишається безсумнівною й до сьогодні.

Особливо актуальним, на нашу думку, є філософське осмислення феномену любові, який в сучасному світі зазнає певної ціннісної нівеляції на побутовому та світоглядному рівні. Натомість, релігійна філософія Срібного віку вважала любов одним з основоположних каменів своїх наукових концепцій, а отже, і майбутнього людства. Як зауважує С. Куцепал, тогочасна російська філософія стверджувала абсолютну цінність життя, домінанту практичного розуму над теоретичним, пріоритет життєво- практичного начала над абстрактно-теоретичним. Тому проблеми життя і буття розглядалися в езистенційно-персоналістському ракурсі. Одним з характерних проявів екзистенції для представників російської філософії була таємниця любові, в якій розкривалися можливості й межі екзистенції, проявлялася сутність й істинна цінність особистості [8,с.87]. Від себе додамо, що любов відображає наскільки співвідносяться пропаговані філософом ідеї з його реальними життєвими вчинками, а отже, наскільки щиро такі ідеї сповідуються самим їхнім творцем. Тому метою даної розвідки є вивчення трактування феномену любові у російській релігійній філософії Срібного віку на прикладі творчості двох потужних мислителів.

При очевидній актуальності, вивчення любовної тематики у філософській думці Срібної доби, проблема залишається маловивченою. Найбільш ґрунтовною працею на сьогодні є монографія російського філософа Ю. Чорного «Философия пола и любви Н. А. Бердяева», де аналізується,зокрема, філософія еросу у творчості видатного філософа [ 12]. Любов, як принцип людської соціальності в метафізиці В. Соловйова, вивчається у розвідці російського філософа В. Рогожнікової [10], а сутність любові у філософії В. Соловйова досліджена О. Козиревим [7]. Рецепція уявлень про любов через призму ідеї священного шлюбу простежена у спеціальній статті О. Арапова [2].Tакож, в тій чи іншій мірі, проблема вивчається у працях С. Семенової, В. Розіна, англійського вченого Д. Лаурі та італійського дослідника Ю. Еволі [12,с.6]. Великий внесок у розробку проблематики зробив В. Шестаков. Він виділив два основних напрямки розуміння любові в російській релігійній філософії кінця XIX - першої половини ХХ ст. - філософсько-платонічний та ортодоксально-богословський. Перший напрямок започаткований В. Соловйовим і представлений іменами М. Бердяева, Б. Вишеславцева, 3. Гіппіус, Л. Карсавіна, був пов'язаний з відродженням і переосмисленням античних теорій любові та спробами їхнього синтезу з сучасними вченнями філософії та психології. Другий, започаткований П. Флоренським та розвинутий С. Булгаковим та І. Ільїним, відроджував середньовічне уявлення про любов, як «карі- тас» - співчуття, милість, жалісливість [12,с.6].

Все ж-таки дослідників Срібного віку більше приваблювало вивчення феномену любові у творах Ф. Достоєвського, або ж цілої когорти відомих поетів, які проектували власний драматичний любовний досвід на сторінках своїх творів. Ane при цьому рідко враховується філософське, теоретичне підґрунтя тогочасної літератури. На думку сучасної російської дослідниці С. Климової, таке підґрунтя було започатковано В. Соловйовим. Він створив своєрідний міф андрогенної любові, покладеної в основу міфологеми святості епохи модерну, яка була захоплена пошуками адекватної моделі втілення Вічної Жіночості у світі [6,с.153].

До філософського осмислення любові В. Соловйов звертався в багатьох працях, однак найбільш послідовно своє бачення даного феномену він виклав у спеціальному дослідженні «Смисл любові». Порівняно невелика за обсягом праця вважається одним з найважливіших творів у спадщині мислителя [11,с.5]. На перших її сторінках, апелюючи до даних природничих наук, філософ висуває тезу про протилежність статевої любові і розмноження роду - чим сильніше любов, тим слабкіше відбувається продовження роду. В. Соловйов заперечував погляди А. Шопенгауера,

Н. Гартмана, на любовні почуття, як засіб продовження роду людського. Він не погоджувався, з тим, що геніальні (до речі, як і він сам), люди були плодом сильної взаємної любові. Навіть більше - наводить приклад надмірних любовних страждань бідолашного Вертера, екзальтація яких довела хлопця до могили. Але, на думку філософа, це нормальне явище, адже «особенно сильная любовь большею частью несчастна, а несчастная любовь весьма обыкновенно ведёт к самоубийству» [11,с.11].

В. Соловйов анітрохи не перебільшив, нещасливе кохання стало модним в цей час, навіть, правилом хорошого тону, а самогубство, як наглядно показав Ф. Достоєвський, входило в правила любовних і політичних ігор епохи [6,с.154]. Цікаво, що С. Климова називає саме В.Соловйова творцем нового філософського концепту жіночості і любові Срібної доби. Це він поставив «прекрасну даму» перед важким вибором: бути символом абсолютної досконалості, чи бути звичайною, живою жінкою, яка реалізувала себе у коханні і відчула материнство, як квінтесенцію статевого кохання. Такий вибір породжував конфлікт між реальною тілесною жінкою і приписаним їй символічним образом. Вочевидь, наставав період коли жінка хотіла справжнього, а не міфоідеалізованого кохання, однак для послідовників В. Соловйова важливішою була сама закоханість ніж любов реальної земної жінки. Духовні пошуки приводили до заперечення плоті, тому багато блискучих поетів епохи модерну не створили описів тілесної краси своїх коханих. їхньому середовищу були притаманні, за влучним формулюванням С. Климової, еротичні ігри в «фізіологічний аскетизм», що проявлялися у відмові від статевих стосунків та породжували такий феномен, як «духовні шлюби» [6,с. 154].

Пошуки самореалізації та аскетизм, зазвичай, оберталися реальними стражданнями люблячих жінок: Любов Мендєлєєва-Блок, Надія Львова, Ніна Петровська (кохана В. Брюсова і А. Білого), Ася Тургенева - їхні трагічні долі загальновідомі. Любов в Срібну добу стає міфом у повному сенсі слова і будь-яке розвінчання міфу виявляється смертельним для реального життя. Вже згадана Ніна Петровська спробувала розвінчати міф свого кохання, вона покінчила з ним, а заодно і зі своїм життям [6,с. 153]. Отож іронія в тому, що вчення В. Соловйова певною мірою сприяло поширенню любовних страждань і самогубств.

В. Соловйов у вивченні любові звернувся й до Біблії, його висновки доволі несподівані, як на релігійного філософа: в порядку історичних явищ, що передували народженню Христа любові, у звичному сенсі, не було місця, всіма подіями управляв Промисел Божий. Тобто Христос, за тезою вченого, був народжений не в любові [ 11,с. 13]!

У вченні В. Соловйова протиставляються егоїзм і любов, оскільки остання є істиною, що оволодіває внутрішнім єством людини й виводить її з оманливого самоутвердження. Звідси постає сутність існування самої любові «оправдание и спасенне индивидуальности через жертву эгоизма». При цьому егоїзм може подолати лише статева любов, яку імпотентний моралізм (за висловом В. Соловйова) хотів підмінити іншими видами любові [ 11,с. 15--22]. Автор «Смислу любові» зауважив, що він не наголошує на фізіологічній стороні любові. Однак, зупиняючись на природі статевих збочень, він говорить, що виключно духовна любов є такою ж аномалією, як і виключно любов фізична. Людина повинна бути гармонійною, бо заперечення плоті - це оманлива духовність, а істинна - її спасіння, переродження і воскресіння [ 11,с.40]. Двоїстий характер любові, за В. Соловйовим, проявляється у тому, що людина любить ідеальну істоту (висхідна любов) і конкретну природну людську істоту в якій на практиці реалізується ідеал (низхідна любов) [11,с.45].

Для багатьох тогочасних російських мислителів ідея любові також нерозривно пов'язувалася з образом Софії (Софії Премудрості Божої) [8,с.88]. У вченні В. Соловйова Софія проявляє низхідну любов агапе, дякуючи універсальний еротичній сутності - Еросу. Останній любить обраних жриць, тоді, як Софія - обраних чоловіків. Модель «висхідної- нисхідної» любові охоплює увесь світ і хвилеподібно поширюється на все людство. Tобто кожна людина несе в собі риси метафізичної і фізичної любові-енергії. У такій моделі С. Климова знаходить явний відтінок чуттєвості [6,с.153]. Дійсно, сам дух «Смислу любві», його зміст просякнуті чуттєвістю. Tака атмосфера створена за допомогою відповідних метафор, прикладів, літературних прийомів, присутності людського тіла. Автор пише, що не чіпає питання про фізіологічну сторону любові, однак тут же постійно звертається до неї, раз за разом розглядає питання сексуальності і, навіть, статевих збочень [11].

У цьому контексті привертає увагу характеристика дана В. Соловйову його сучасником Є. Трубецким «С юных лет и почти до конца своих дней Соловьев провёл в состоянии эротического подъёма. И с этим подъемом безо всякого сомнения связано всё положительное и отрицательное в его учении. - Его философия не была бы жизненной мудростью, если бы она не сплеталась корнями с самым мощным из его жизненных стремлений. С другой стороны, если бы его душевная жизнь в самой глубине своей не озарялась светом его философского и религиозного идеала, в его характере не было бы той цельности, которая составляет красу его духовного облика» [11,с.58]. На думку С. Трубецкого, у вченні про сенс любові висловився до дна не тільки Соловйов мислитель, але і Соловйов людина. З нею перегукуються спогади іншого сучасника філософа JI. Лопатіна «...аскетический и печальный взгляд на условия чувственного земного существования , соединённый с очень серьёзной, искренней и строгой постановкой идеала душевной чистоты, - и радостная жизнерадостность, страстная пылкость темперамента, способность к беззаветным сердечным увлечениям, которые нередко проносились опустошающими бурями в его потрясённом духе» [ 11,с.59].

Велика увага любові приділяється у творчості М. Бердяева, як послідовник В. Соловйова, він чітко окреслює витоки своїх філософських поглядів: «В истории мировой философии я знаю только два великих учения о поле и любви: учение Платона и Вл. Соловьёва. «Пир» Платона и «Смысл Любви» Вл. Соловьёва - это самое глубокое, самое проникновенное из всего, что писалось на эту тему» [5]. М. Бердяев скромно не згадав власну працю «Эрос и личность: Философия пола и любви», яку в цей час готував до публікації.

He можемо оминути увагою слова якими починається одна з глав вищеназваного дослідження: «Вопрос о поле и любви имеет центральное значение для всего нашего религиозно-философского и религиозно- общественного миросозерцания. Главный недостаток всех социальных теорий - это стыдливость, а часто лицемерное игнорирование источника жизни, виновника всей человеческой истории - половой любви» [3]. Як зазначила Л. Бриз, з відомих мислителів того часу, лише М. Бердяев,

В. Соловйов та В. Розанов відкрито писали про любов між статями, що викликало зливи нападів, бурю протестів, звинувачення в еротоманстві [5].

На думку В. Бичкова, на злет творчої активності мислителів Срібної доби вплинуло постійно зростаюче відчуття глобальної, незнаної в історії людства, кризи всього: культури, релігії, духовності, держави, самої людини, але одночасно з цим і напружене очікування небувалого розквіту, піднесення буття людини на якісно новий рівень [4,с.48].

Порівнюючи основні засади тогочасної філософської думки з нормами суспільної моралі, особисто знайомий з М. Бердяєвим Д. Лаурі відмітив малу придатність ідей філософа для людей, що жили повсякденним досвідом. У першу чергу це стосувалося уявлень про першолюдину, ідей чоловічого й жіночого, як космічних категорій, сублімації сексуальності в творчій любові, протилежній дітонародженню. Д. Лаурі висунув припущення, що надмірна ідеалізація сфер пов'язаних з любов'ю і шлюбом, заперечення сексуального життя, пов'язані у М. Бердяева з його геніальністю і сильним відчуттям творчого покликання [12,с.6-8].

Важко не погодитися з Д. Лаурі, навіть, освіченій людині того часу важко було осягнути різницю в трьох типах любові запропонованих мислителем: перший - Ерос, злиття чоловічого начала з вічною жіночістю в конкретному образі; другий - містичний потяг до ближнього, до брата і сестри во Христі; третій - відчуття особистості кожної істоти, любовна повага до образу Божого, ставлення до кожного індивіда, як до цілі-в-собі, а не як до засобу [3]. Більш чіткими видаються міркування про світлий, божественний потенціал любові: «любовь есть сила, преображающая мир, освобождающая от призраков тления и уродства. И покрытое проказой лицо любимого существа можно силой любви увидеть в свете преображенном, прозреть чистый образ этого существа в Боге» [3].

Своїм вченням мислитель, певною мірою, посягнув на монополію християнської релігії. Ще у недалекому історичному минулому (в середні віки та в новий час) всі аспекти взаємовідносин між статями знаходилися під контролем громади й Церкви. Такий контроль з часом виявився згубним, на думку М. Бердяева, християнство не одухотворило статевої любові, а навпаки, воно остаточно зробило стать хаотичною, отруїло її. Могутня статева любов була загнана всередину, так, як їй відмовили у благословенні, вона перетворилася на хворобливий тягар, який відтоді не покидав людину. Аскетичне християнське вчення допускало статеву любов, лише як слабкість гріховної людської природи, тому остання й залишилася слабкістю, соромом, брудом [3].

У зв'язку з цим, вочевидь, і виникла потреба у філософському переосмисленні самої природи любові та жіночості, примітно, що це довелося робити чоловікам. Любов рятувалася властивими для Срібної доби пошуками надлюдського в людині. Як писав з цього приводу учень і опонент М. Бердяева В. Ільїн: «натиску воинствующего бесстилья и обязательного дурного вкуса воспротивилось то движение, которое именуется русским Ренессансом конца XIX - начала XX веков [9,с.40]. Русскому Ренессансу свойственно артистическое любование сверхчеловеческими элементами в человеке» [9,с.41].

М. Бердяев знайшов у жінці надприродні, божественні риси Прекрасної Дами, оспівав і звеличив її. Втім, детальний аналіз його поглядів не надто би втішив тодішніх (та й сучасних) феміністок: «He амазонкой, обоготворяющей женское начало, как высшее и конкурирующее с началом мужским, должна войти женщина в новый мир, не бесполой посредственностью, лишенной своей индивидуальности, и не самкой, обладающей силой рода, а конкретным образом вечной женственности... нет ничего отвратительнее женского демонизма, мужской злобы и мужского самолюбия в женщине, самообожания, вносящего в мир раздор и вражду».

Отже, проаналізувавши осмислення феномену любові у науковій спадщині двох потужних філософів Срібного віку В. Соловйова та М. Бердяева приходимо до висновку, що ці мислителі по-своєму конструювали поняття Любов, Мудрість, Жіночість, Еротизм. Конструйований ними світ був направлений на «перегравання» існуючої реальності. При цьому одним з найбільш значимих об'єктів містичного обожнювання й ідеалізації стала ідея «Вічної Жіночості» - нова модифікація традиційного релігійного уявлення про жіночу святість. Привертає увагу той факт, що творцями нового «жіночого» філософського концепту були передусім філософи-чоловіки. Мабуть саме тому, навіть, образ Софії наділявся еротичними, любовними, чуттєвими рисами. Tрадиційна в попередні части опозиція святості і пристрасті в Срібну добу трансформується в питання про перенесення статі на небеса, або ж її обожествляння. Любов - Софія - Богомати - Мати-земля - Прекрасна Дама - ці імена святості були взяті на озброєння філософами, а услід за ними поетами-символістами, які понесли ці символи в «маси» тодішньої інтелігенції.

любов релігійний філософія російський

Список використаних джерел

1. Аннинский JI. Серебро и чернь: русское, советское, славянское, всемирное в поэзии Серебряного века / JI. Аннинский. - М.: Издательство «Книжный сад», 1997. - 224 с.

2. Арапов А. Идея Священного брака в русской философиии Серебряного века / А. Арапов [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.sophiology. narod.ru/sacrl.htm.

3. Бердяев Н.А. Эрос и личность: Философия пола и любви / И. А. Бердяев. - М., 1989. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://heatpsy.narod.ru/zberd. html.

4. Бычков В. Эстетика Серебряного века: проглемоны к систематическому изучению / В. Бычков. // Вопросы философии. - 2007. - №8. - С.47-57.

5. Бриз JI. Вопросы пола и любви / JI. Бриз. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.lanabreeze.ru/knigi/alxim-love.htm.

6. Климова С. М. Мифологема женственности в культуре Серебрянного века и её социокультурные отношения / С. М. Климова // Вопросы философии. - 2004. - №10. - С.151-156.

7. Козырев А. Смысл любви в философии Владимира Соловьева / А. Козырев // Вопросы философии. - 1995. - №7. - С.59-78.

8. Куцепал С. В. Символ «София» в концепциях русских религиозных философов серебряного века / С. В. Куцепал // Слов'янський збірник. - Випуск 6 - Полтава: Слов'янський клуб, 2007.

9. Мильдон В.И. Русский Ренессанс или Фальш «серебряного века» /

В. И. Мильдон // Вопросы Философии. - 2005. - №1. - С.40-51.

10. Рогожникова В. Любовь как принцип человеческой социальности (антропология метафизики Всеединства Вл. Соловьева) / Варвара Рогожникова [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://scipeople.ru/publication/66952/.

11. Соловьев Вл. Смысл любви / Сост. В. А. Роменец. - К.: Лыбидь - АСКИ, 1991.-63 с.

12. Черный Ю. Ю. Философия пола и любви И. А. Бердяева / Ю. Ю. Черный; Ин-т науч. информ. по обществ, наукам. - М.: Наука, 2004. - 132 с.

Размещено на Allbest.ru