Феномен моралі: спроба структурно-функціонального аналізу

Гуненков Д.В.

Як вираження ідеального належного, на яке слід орієнтуватися, мораль - це насамперед система правил, норм, вимог і оцінок, які регулюють поведінку людей, їх відносини і взаємодію. В цьому сенсі підвалинами моралі є переконання, звичаї, традиції, громадська думка тощо. Слід зауважити, зо з давніх часів нормальний розвиток спільної життєдіяльності людей забезпечували як мораль, так і право. Однак функціонування права підтримується спеціальними державними органами, а виконання моральних норм залежить переважно від ціннісних орієнтацій людини, від її світогляду. В цьому сенсі мораль є позаінституційною формою регуляції людського життя, яка спирається не на примус інститутів, покликаних силою й авторитетом спонукати індивідів дотримуватися конкретних норм, правил, приписів, а на колективну та індивідуальну свідомість. «Моральні вимоги відрізняються від інших вимогП не імперативністю і не вищимП ступенем імперативності, а характером обґрунтування, яке здійснюється в умовній модальності. Це підтверджується аналізом формулювань морального закону у Канта і золотого правила моральності» [1,с.36]. Та попри це, мораль охоплює всі сфери суспільного буття: ті, що регулюються державою (політика, виробництво, соціальна сфера, сім'я тощо), й ті, які держава чи громадські організації не регулюють (дружба, любов, товаришування, побут). Отже, зважаючи на те, що правила, норми, приписи утворюють ідеальну модель належної поведінки людини, є всі підстави вважати мораль особливою формою суспільної свідомості.

Зважаючи на специфіку моралі дослідники іноді намагаються увиразнити в її структурі загальні рівні функціонування моральної свідомості - емоційно-чуттєвий і раціонально-теоретичний. Проте виокремлення раціонально-теоретичного рівня моралі є невиправданим, оскільки знання норм, правил поведінки ще не свідчить про наявність в особистості якоїсь «надрозвиненої» моралі. Лише інтеріоризовані у відповідні переконання, моральні знання стають моральними факторами організації поведінки індивідів, збагачуються життєвим досвідом, почуттями, емоціями, перестаючи бути суто раціонально-теоретичними утвореннями. Крім того, моральна свідомість містить у собі не лише почуття й уявлення, але й поняття, моральні категорії, моральні приписи- судження, що дає підстави твердити про єдність чуттєвого і раціонального в моралі.

Структурно мораль утворюють дві сфери - моральна свідомість і моральна практика, або моральність, кожна з яких має свою власну будову.

Зокрема, залежно від її носія моральну свідомість поділяють на суспільну (моральні погляди й оцінки певних груп людей) та індивідуальну (моральні погляди й оцінки індивідів), які перебувають в органічному, хоча й суперечливому взаємозв'язку. Своєю чергою, основними елементами суспільної моральної свідомості постають моральні вимоги та моральні цінності. Іноді до них додають ще ідеал, проте в ідеалі виражається не лише моральна довершеність людини, але й інтелектуальна, політична, професійна тощо.

Щодо складових індивідуальної моральної свідомості, то ними є інтеріоризовані моральні вимоги і моральні цінності, які виявляються в моральних мотивах і ціннісних орієнтаціях особистості, почуттях сумління, честі й гідності тощо. Логіка виявлення основних показників сформованості індивідуальної моральної свідомості така:

- моральна свідомість як форма суспільної свідомості має всі її ознаки та показники, але в межах відображення і впорядкування власне моральної реальності;

- важливий показник сформованості моральної свідомості особистості - моральні знання, джерельна база моральної свідомості людини;

- моральні знання можуть існувати в свідомості дитини у вигляді моральних уявлень, понять, переконань;

- знання на рівні моральних уявлень, ознак та понять не можуть бути показниками сформованої моральної свідомості. Вони визначають лише стан формування моральної свідомості на одному із рівнів;

- моральні переконання як вищий рівень моральних знань є фундаментом сформованої моральної самосвідомості, на основі якого виробляється навичка правильної поведінки, що переростає у звичку за будь-яких умов поводитися гідно, тобто моральні переконання стають основою моральних вчинків, совістю людини;

- процес засвоєння і застосування моральних знань тісно пов'язаний з такою вищою психічною функцією, як почуття;

- стан переживання людиною моральних почуттів (сором, страх, радість, провина, сумнів, гідність тощо) є показником моральної свідомості;

- свідомість і діяльність людини тісно взаємопов'язані (за теорією О. Леонтьєва, діяльність є показником рівня сформованості свідомості);

- зміст вчинкової діяльності може бути показником сформованості моральної свідомості;

- якщо дитина поводиться не належним чином, необхідно з'ясувати мотиви негідної поведінки, причини, які спровокували її аморальний вчинок [2,с.77].

Згідно з такою логікою, щоб побачити картину сформованості моральної свідомості особистості, необхідно з'ясувати, що вона знає про мораль, як пояснює моральне і аморальне у чужих і власних вчинках, які почуття переживає, коли йдеться про моральне або аморальне, як співвідносяться її знання, почуття та мотиви з поведінкою.

Під цим оглядом мораль постає у певній антиномічності. Остання - істотна характеристика моральної свідомості. Адже, по-перше, моральні вимоги, цінності є об'єктивними, тому що відповідають загальнозначущим критеріям і не можуть залежати від чиїхось уподобань, смаків, симпатій або антипатій. Нівелювання об'єктивного характеру моральних вимог і цінностей не дозволяє відрізнити високоморальні вчинки від аморальних. Водночас будь-які вимоги завжди є конкретними вимогами, тобто виявом чиєїсь волі хоча б тому, що громадську думку виражають реальні люди. По-друге, мораль є одночасно і сферою об'єктивної необхідності, і сферою свободи. Моральні вимоги вирізняються для особистості як необхідність. Але безпосереднє підкорення цій необхідності не вважається моральним феноменом, оскільки мораль несумісна з примусом. А недотримання моральних вимог є проявом аморальності. Моральна поведінка передбачає наявність моральної мотивації, вибору, самопокладання волі й автономію духу.

Крім антиномічності, моральна свідомість характеризується імперативністю. Йдеться про те, що моральні правила формулюються в наказовій формі: «Будь таким!», «Чини так!», «Не роби цього!» Вони не констатують наявне, а настановляють, що має бути і яким повинно бути. Ще однією характеристикою моралі як способу духовно-практичного освоєння світу є її гранична загальність на відміну від інших норм і правил, які часто регламентують навіть деталі поведінки людини. Не менш важливі характеристики моралі як особливого способу освоєння світу - всепроникність, оскільки вона діє в усіх сферах людського життя, та її гуманістичне спрямування тощо.

Антиномічність, імперативність, нормативність, позаінституційність тощо характеризують мораль як ідеальний феномен. Але оскільки моральні норми та цінності втілюються в життя, об'єктивуються, опредметнюються, остільки мораль виявляється не тільки ідеальним утворенням, формою суспільної свідомості, але й способом духовно-практичного освоєння світу. Саме таким способом здійснюється перетворення світу в свідомості людини шляхом створення образів і уявлень, в яких зовнішня ворожість навколишньої дійсності духовно долається наочно-образними засобами, зокрема такими, як моральні легенди, моральні притчі, нормативні зобов'язання, внормовані дії тощо. Наслідком такого освоєння є моралні знання про те, як треба ставитися до світу, до інших людей, до самого себе з позиції добра і зла, тобто оцінка людиною світу і самої себе, свого місця в ньому. Отже, як практично-духовний спосіб освоєння світу мораль треба кваліфікувати як конкретну сукупність норм і правил, які реалізуються у моральній діяльності людини.

Водночас треба враховувати, що в сучасному філософському дискурсі склалися різні, а часом і протилежні погляди на природу, специфіку і роль моралі в суспільстві. Камінь спотикання лежить не тільки в площині розуміння суті моралі, але і її функцій. Одна група вчених наполягає на тому, що мораль насамперед - це форма суспільної свідомості, а основна її функція - регулятивна. Найбільш повно ці ідеї, які іноді називають авторитарною етикою, репрезентовані в працях О.В.Дробницького та його послідовників. Друга група філософів, серед яких - О.І.Титаренко, В.А. Малахов та ін., розглядає мораль як унікальний спосіб духовно-практичного освоєння світу людиною. В межах такого підходу, який витлумачують як гуманістичну етику, регулятивна функція моралі вже не є визначальною. Пріоритетне місце тут посідає світоглядна, ціннісно-орієнтуюча функція. Оскільки вважається, що моральна самореалізація особистості найбільш ефективно здійснюється завдяки активізації ціннісно-орієн- туючого потенціалу моралі.

На жаль, незважаючи на правомірність існування погляду на мораль як унікальний спосіб духовно-практичного освоєння світу людиною, авторитарна етика повністю ігнорує світоглядний, ціннісний аспекти моралі, звернення до внутрішнього світу особистості, визнання її самостійності, індивідуальності, автономності. В регулятивній функції переважає контролююча, наказова сторона моралі, яка передбачає жорстку зовнішню соціальну детермінованість поведінки особистості. Тоді як у механізмі ціннісної орієнтації акцент переноситься з суспільства на особистість. Посилюється ціннісно-світоглядний аспект, внутрішнє самовизначення людини в світі загалом, і в її моральних стосунках зокрема. Цінність на відміну від норми передбачає вибір, в якому найбільш яскраво проявляється особистісна сутність людини, рівень її моральної культури.

Крім того, специфічна риса моралі як способу духовно-практичного освоєння світу - своєрідність трансляції морального досвіду. Така трансляція постає моральністю як утіленням певних норм, правил та цінностей в конкретних вчинках і поведінці людей. З цього погляду моральність виявляється формою духовно-практичного освоєння світу людиною крізь призму добра і зла, сущого і належного. Вона орієнтує людину на примноження добра й опір злу, на самовдосконалення, стимульоване голосом власної совісті. «Моральність - це частина філософської культури людини, практична філософія доброчесності і доброчинності. Прилучаючись до моральності, індивід формує систему цінностей, емоційно почуттєво закріплених, власну понятійну систему добра і зла. Моральність - це покора у волі, підкорення поклику своєї совісті. Моральність, як культурно-знакова система, покликана формувати розуміння та переживання людиною добра і зла, уміння чинити за покликом серця, сумління, жити в обріях людської гідності. Моральність - це вільна самодетермінація людиною своїх думок і вчинків» [3,с.37]. І як така, вона й постає сферою індивідуально-масових виявів поведінки, стосунків, діяльності, орієнтованих на найвищі, універсальні загальнолюдські цінності.

Мораль як духовно-практичний спосіб освоєння світу формують моральна діяльність і моральні відносини. Моральна діяльність - особлива сфера діяльності, яка має предметно-змістову визначеність і специфіку, оскільки на неї поширюються моральні вимоги. Будь-які моральні дії умотивовані функціонуванням свідомості - її мисленнєвих, почуттєвих, вольових компонентів. Але не вичерпуються ними, оскільки передбачають своє опредметнення, об'єктивацію в реальній дійсності як певний результат. Моральна діяльність і моральна свідомість взаємно зумовлені. Завдяки цьому мораль можна розглядати не тільки як особливу сферу духу, свідомості та волевиявлення, але й як сферу реально-практичних відносин, які регулюють поведінку індивідів і втілюються в ній.

Моральна діяльність охоплює вчинки, які мають власну структуру, синтезують у собі зовнішні, матеріальні і внутрішні, духовні компоненти. Здійснюючи вчинок, людина включається в певні, серед них і моральні відносини з іншими людьми, із суспільством. Тобто, вона вступає в суспільні відносини як сукупність зв'язків і залежностей, які водночас є і моральними відносинами - ціннісними, смисловими аспектами всіх суспільних відносин. Отже, моральна діяльність і моральні відносини є об'єктивованим, вираженим у поведінці й соціальних зв'язках, аспектом моралі як духовно-практичного способу освоєння світу.

Залежно від уявлення про ступінь примату моралі в регуляції поведінки особистості поняття моральної діяльності іноді вживається в двох сенсах - вузькому і широкому. Зокрема, у вузькому аспекті моральну діяльність розглядав І. Кант, характеризуючи її як особливий різновид людської діяльності, вмотивований суто моральними спонуками, імперативами. Якщо людина говорить, що чинить так, а не інакше, тому що вчинити інакше їй не дозволяє совість, то в цьому випадку, за Кантом, йдеться про власне моральну мотивацію поведінки. Щодо широкого сенсу моральної діяльності, то мораль в ній розуміється як специфічна властивість будь-якої діяльності, поведінки людей, якими б іншими безпосередніми мотивами вони не стимулювалися [4,с.54].

З огляду на це моральна поведінка людини постає як її певні дії - вчинки. В осерді такої дії виявляється не факти або способи її здійснення, а її моральна якість. «Вчинок є дію, що має ціннісне значення і тому збуджуюче до себе те або інше, позитивне або негативне ставлення, реакцію схвалення або засудження» [5,с.370]. Хоча, з другого боку, вчинок може бути і відсутністю дії. Зокрема, таким вчинком є бездіяльність індивіда в обставинах, коли він виявляється спроможним допомогти іншій людині.

У зв'язку з різним розумінням моралі як духовно-практичного способу освоєння світу в етиці обов'язку і етиці чеснот використовуються різні принципи оцінки вчинків. Наприклад, в етиці обов'язку передбачаються однакові вимоги до всіх людей, незважаючи на їх характер, ментальність, наявні моральні провини тощо. Оцінюючи вчинки, виходячи з історичних умов, конкретних рис вдачі людей і їх досягнень у суспільстві, етика чеснот виявляється близькою до життя. В ній мораль постає дійсним і дієвим способом осягнення світу, дещо відмінним від його практичного і духовного освоєння. Як стверджує С.Ф. Анісимов, «іноді ми тим вище оцінюємо добре діяння, чим важче було зробити його людині через притаманні їй фізичні, вольові, моральні недоліки або через зовнішні обставини» [1,с.52]. М.І. Бобнєва також звертає увагу на те, що, аналізуючи моральну поведінку індивіда, не можна нехтувати духовно-практичною площиною вчинку: «Вилучення з аналізу деонтического модусу психіки, особистості, свідомості, мотиваціїП спрощує, робить одноплановою і фактично біоло- гізує особистість, психіку, свідомість людини» [6,с.121].

В часи існування СРСР людина переважно тлумачилася в марксистському розумінні. Її сутнісною ознакою вважалася сукупність усіх суспільних відносин. Тому, якщо брати до уваги систему морального виховання, яка склалася в Радянському Союзі, то її можна охарактеризувати як таку, яка претендувала на цілісність, універсальність і всеосяжність. «Річ у тім, що колишня радянська система освіти, поряд з потужною системою навчання людини, включала в себе комплексну систему її виховання. Така система виховання містила в собі необхідну ідеологічну складову, яка відповідала духу того часу та була адекватною суспільному устрою. Скільки б науковці «нового типу» не говорили про те, що радянська система виховання була спрямована на формування «людини-гвинтика», беззаперечним є той факт, що вона була, по суті, зорієнтована на продукування та трансляцію певного «набору» цінностей, які відповідали принципам дійсного гуманізмуП У радянський період «педагогіка заходів» була покликана «займати» людей вихованням, щоб канонізувати їх соціально- людську активність. Така «педагогіка заходів» сповна забезпечувалася з боку держави, фінансувалася нею. Людина справді мала всі передумови для того, щоб стати всебічно, і при цьому - гармонійно розвиненою особистістю як духовно, так і фізично» [7,с.78].

Інша справа, що наявні передумови не стали тією реальною базою, на підставі якої мала виникнути і розвинутися дійсно гуманістична мораль, котра визнає цінністю не норми, принципи та ідеали, а саму людину, її життя й унікальність. Гуманістична мораль базується на вірі в людину, визнанні її автономності, незалежності, свободи й розуму. Така мораль передбачає, що людина спроможна самостійно розрізняти добро й зло і правильно робити етичні оцінки. Саме в такій моралі людина дійсно постає «мірою всіх речей».

Однак вже з перших кроків утвердження радянської влади більшовиками реалізовувалася думка про те, що добро - це те, що слугує побудові диктатури пролетаріату та формуванню соціалістичного, а згодом і комуністичного суспільства, а зло - це те, що заважає цьому будівництву. К. Маркс, а відтак і Ленін зазначали, що в класовому суспільстві не існує загальнолюдської моралі. Є тільки класова мораль, оскільки кожний клас проводить в життя свою мораль, свої етичні цінності. Мораль пролетаріату - етично те, що відповідає інтересам пролетаріату. З цього погляду будь-які жорстокі дії морально виправдані, якщо вони спрямовані на звільнення пролетаріату від експлуатації і сприяють перемозі пролетарської революції. А через те, що загальнолюдської моралі не існує, задля здійснення комуністичної революції з подальшою побудовою вільного від експлуатації безкласового суспільства можна використовувати будь-які засоби, навіть самі злочинні та аморальні. Тому і Ленін, і Сталін повною мірою намагалися впроваджувати щодо індивідів різні репресивні засоби тоталітарної державної машини.

Але демократія і загальнолюдські цінності - не єдині жертви тоталітаризму радянської доби. «Третім потерпілим є «загальнолюдський» здоровий глузд. Ця нижча форма інтелекту не тільки необхідна за усіх умов, але й достатня за певних обставин. Основний капітал здорового глузду складається з елементарних висновків загальнолюдського досвіду: не класти пальці у вогонь, йти, коли є можливість, по прямій лінії, не дражнити злих собак... тощо. У стійкому соціальному середовищі здорового глузду достатньо, щоб торгувати, лікувати, писати статті, керувати професійними спілками, голосувати в парламенті, засновувати родину і плодити дітей. Але коли цей здоровий глузд намагається вийти поза свої законні межі на арену складніших узагальнень, він виявляє себе лише як згусток забобонів певного класу і певної епохи» [8]. Ці твердження Л. Троцького хоча й стосуються буржуазного суспільства, можуть бути цілком застосовані й до характеристики суспільства радянського. Адже утвердженню в ньому класової, а згодом і «подвійної» моралі сприяли не тільки конформізм і терор, але й позиція тих, кого задовольняла саме та або інша форма моралі. Звичайно «самі по собі» вони гідні осуду, як і суспільство, що їх породжує. Але лише суспільство без соціальних протиріч буде, зрозуміло, суспільством без брехні та насильств. Тільки в такому суспільстві гуманістичні цінності проявлятимуться в реалізації сутнісних сил людини, її моральному вдосконаленні, особистісному розвитку.

У період розбудови соціалізму духовність радянського суспільства, позбавлена вищих ціннісних сенсів і загальнолюдської гуманістичної основи, набула характеру тоталітарної ідеології, що ґрунтувалася на протиставленні соціально-економічних і політичних інтересів соціальних суб'єктів. Потужний консолідуючий ціннісний потенціал комуністичної ідеології, заснованої на цінностях інтернаціоналізму, колективізму і соціального оптимізму сприяв перемозі Радянського Союзу над фашизмом. Проте подальша втрата довіри до компартійної еліти, подвійна мораль, розчарування в недосяжності комуністичних ідеалів та згублення вищих духовних цінностей сприяли руйнуванню ідейних засад і створили передумови кардинальної трансформації соціалістичної системи.

Здавалося б, після розпаду СРСР українське суспільство мало б розвиватися на засадах гуманістичної моралі, яка найбільш адекватно визначає ціннісні механізми моральної регуляції людської життєдіяльності, критерії морального прогресу. Проте з набуттям незалежності в Україні відбувається поступова втрата духовно-моральних, історичних та культурно-гуманітарних пріоритетів і цінностей. Перехід до ринкових методів господарювання, вирішення складних економічних, технічних і політичних проблем - все це важливі завдання сьогодення. Розв'язуючи їх ми закладаємо фундамент майбутньогорозвитку суспільства. Але прогрес сучасної цивілізації багато в чому обмежив можливості всебічного розвитку людини. На перший план виступила підготовка «вузького» спеціаліста, який ефективно виконує призначені йому функції, що деформує загальнокультурну підготовку людини, призводить до стандартизації особистості. Саме такі радикальні спрямування призводять до того, що в життя не втілюються нові підходи до освіти і культури, не враховується соціальна і моральна ситуація і, як наслідок, немає відчутних економічних зрушень у суспільстві.

Ринкові реалії викликали до життя нові моральні цінності, які багато в чому не відповідають принципам дійсного гуманізму. Сучасні українські філософи і науковці визнають, що трансформація суспільної системи змінила моральне підґрунтя, що призвело до втрати почуття людської цілісності, нівелювання загальнолюдського, виникнення моральних парадоксів, моральної кризи. Зокрема, в їх дослідженнях йдеться про те, що суспільну атмосферу нині визначають дискомфортні моральні цінності, зумовлені миттєвими настроями, прагненнями людини захиститися від несприятливих обставин, вижити, зберегти власне «Я» у світі постійних змін. Це викликає втрату зв'язку часів, осмислення сенсу життя. «Те, що було аморальним два десятки років тому, сьогодні подається якщо не як моральний ідеал, то хоч не вважається за девіацію. Сучасна молодь дедалі частіше виховується на специфічній моралі, побудованій за принципом: «Гроші вирішують усе».

Як висновок зазначимо, що криза сучасної системи виховання є лише частиною глобальної кризи, зумовленої, зокрема, саме вузько прагматичними установками, орієнтацією на утилітарні та індивідуалістичні цінності. Наслідком цього є не тільки фрагментарність бачення реальності, а й її свідома чи ні деформація. Людина в подібних умовах неспроможна охопити комплексність проблем, зв'язки і взаємодії між речами, що знаходяться для нашої сегментованої свідомості в різних просторах (сферах)» [7,с.83].

З огляду на це у сучасному філософському дискурсі утверджується думка про те, що однією з основних причин кризових явищ сучасного українського суспільства є нерозвиненість рівня суспільної моралі, яка ґрунтується на колишніх тоталітарних цінностях, котрі вже давно втратили свою актуальність. Тому назріла потреба продукування нової системи духовних і моральних цінностей, які б істотно відрізнялися від цінностей радянського суспільства і ґрунтувалися на історично сформованих духовних традиціях нашої держави.

Зокрема, як стверджує Т. Тимошенко, духовні, моральні, релігійні цінності - основа суспільства, його живе коріння, якщо вони є, якщо наповнюють душі людей - жодні кризи не страшні, люди можуть впевнено дивитися у майбутнє. Неможливо подолати соціально-економічну кризу доти, доки не буде знайдено спасіння від морального спустошення кожної людини. В цьому аспекті економіка і політика виявляються похідними від культури, духовності й моралі. Тому для відродження політико-економічної ситуації в країні необхідним є відродження національної культури України, її давніх моральних традицій, «духу народу» [8,с.162]. Адже в нашій країні здавна сформувалися надзвичайно високі вимоги до морального ставлення людини до себе - порядність, чесність, совісність, правдивість, справедливість, працелюбність, гідність, честь, дотримання слова, вірність (громадянська, товариська і подружня); до інших людей - повага до старших, свого родоводу, тактовність, толерантність, ствердження гуманних стосунків, гостинність; до праці - повага, любов до вільної праці, чесна праця, шана праці, побожне ставлення до хліба, відданість отчій землі. Ці ідеї, ідеали, погляди, норми поведінки, збагачені тисячолітнім досвідом мудрості народу, мають могутній моральний потенціал, який є фундаментом успішного засвоєння особистістю загальнолюдських цінностей. Сучасний розвиток моралі повинен супроводжуватися поглибленням гуманітаризації суспільства, яка передбачає переорієнтацію на формування духовного світу особистості на засадах утвердження гуманістичної моралі. Саме така мораль базується на культурологічній основі, для якої характерний узагальнюючий, інтегративний підхід. Не заперечуючи ні натуралістичної природи моралі, ні її соціальних засад, вона передбачає входження моралі в історичний процес і розглядає її як культурний феномен. Її сутність полягає в тому, щоб забезпечити баланс особистого і громадського блага, гармонізувати процес людського спілкування [6,с.12].

Мораль сформувалася як система цінностей і нормативів, яка є пріоритетною порівняно з іншими аксіологічними і нормативними системами суспільного життя. Як така вона насамперед звернена до вивчення ідеальних моральних форм і їх реалізації в суспільному житті. Тому традиційно моральна філософія розвивалася і як метафізика моралі - метаетика. Тобто і як аналіз принципових умов можливості моралі, її сутності та структури, і як дослідження моральних процесів на рівні вибору й ухвалення рішення, дії, оцінки, суб'єктом яких є особистість. Іншими словами, моральна філософія є аналізом ідеальних форм і того, як вони здійснюються або повинні виконуватися особистістю. Отже, соціальний контекст моралі розкривається крізь призму етики особистості, яка освоює світ у формах духовності, позв'язаних з існуванням індивіда.

Відповідно до уявлень універсальної прагматики Ю. Габермаса і трансцендентальної прагматики К.-О. Апеля розвиток особистості відбувається у взаємозв'язку мови, мислення і взаємодії, в їх когнітивній єдності та інтерактивному розвитку. Тому розвиток індивіда можна репрезентувати як розвиток мовної, інтерактивної і маніпулятивної ком- петенцій у формі універсальних, таких що формально реконструюються та підпорядкованих правилам зразків поведінки. Формування особистості, ідентичності людського Я є вибудовуванням системи обмежень щодо об'єктивності природи, нормативності суспільства, інтерсуб'єктивності мови і власної суб'єктивності. Притому саме мова є осердям формування морального ставлення індивіда до різних аспектів реальності. Але єдність психологічного і соціального аспектів становлення особистості Апель і Габермас використовували не лише для того, щоб реконструювати соціальний контекст ступенів морального розвитку індивіда. але й для того, щоб безпосередньо екстраполювати логіку морального розвитку в іншу царину - соціально-культурної історії. Зокрема, Апель висуває гіпотезу про відповідність в рамках теорії ступенів морального розвитку онтогенетичного і філогенезу аспектів. Підстава для цього лежить в тій обставині, що людська культура постійно має в деякому розумінні бути поновлювана нащадками. Тому не лише нащадки-індивіди підкоряються процесу соціалізації в певних культурних та історичних умовах, але й репродукція культури підкоряється умовам психології розвитку в онтогенезі індивідуальної свідомості [9,с.64-65.]._

Водночас соціально-етичні специфікації моралі виявляються необхідними для реалістичної оцінки моральної практики - моралі в дії. З огляду на це Р.Г. Апресян не тільки звертає увагу на два крайні погляди на суспільну мораль - соціально-іманентний і соціально-трансцендентний, але й застерігає, що для розуміння того, яку роль загалом мораль відіграє в суспільстві, важливо визначити, яким потребам суспільства і людини відповідає мораль та які вона має джерела розвитку. На індивідуальному рівні - це потреба в єднанні і потреба в самозбереженні, самоствердженні й самореалізації, які знаходять відображення в моральному ідеалі. Притому потреба в єднанні відтворюється безпосередньо, а потреба в самореалізації опосередковано - в ідеях шляхетного характеру і гідного життя. «Власне кажучи, те, що отримало згодом узагальнене найменування моралі, й складається для узалежнення різних планів людського існування, узгодження його приватних і публічних обов'язків, одухотворення його повсякденності, утримання себелюбства від егоїзму і свавілля, гармонізації ідеального і реального. З партикуляризацією інтересів згуртованість і взаємна підтримка виявляються необхідними не лише для вирішення спільних завдань, але й для задоволення потреб індивіда, стають предметом особливої уваги співтовариства, для їх забезпечення створюються спеціальні засоби орієнтації поведінки індивідів і організації міжлюдських стосунків, у тому числі нормативні, серед яких фундаментальними є Золоте правило і Заповідь любові. Ці спільні принципи, які конкретизуються в рясногран- них приватних правилах, покликані встановлювати і підтримувати таку спільність між людьми за допомогою соціокультурних і духовних сил, незалежних від політичних, ідеологічних, культурних, етнічних, комуні- тарних, економічних та інших, пов'язаних з партикулярними інтересами чинників» [10,с.11]. Отже, від індивідуальної моралі суспільну мораль можна дистанціювати завдяки тому, що остання є мораллю дисципліни, яка впорядковує стосунки між людьми. Водночас необхідно застерегти, що таке розуміння суспільної моралі потребує узгодження елементів авторитарної і гуманістичної регуляції поведінки індивідів.

В історії суспільства можна знайти чимало прикладів, коли моральний фактор відіграв визначальну роль у вирішенні долі народів. Зокрема, історики часто підкреслюють значний вплив конфуціанської моралі на стабільне існування китайської цивілізації або ціннісних засад ісламу на створення імперії Арабського халіфату. Водночас поряд із констатацією позитивного впливу моральних факторів на поступ суспільства, деякі зигзаги соціально-історичного прогресу пояснюються в науковій літературі відхиленням суспільства від його моральних підвалин. Наприклад, «у період розбудови соціалізму духовність радянського суспільства, позбавлена вищих ціннісних сенсів і загальнолюдської гуманістичної основи, набула характеру тоталітарної ідеології, що ґрунтувалася на протиставленні соціально-економічних і політичних інтересів соціальних суб'єктів. Потужний консолідуючий ціннісний потенціал комуністичної ідеології, заснованої на цінностях інтернаціоналізму, колективізму і соціального оптимізму сприяв перемозі Радянського Союзу над фашизмом. Проте подальша втрата довіри до компартійної еліти, подвійна мораль, розчарування в недосяжності комуністичних ідеалів та згублення вищих духовних цінностей сприяло руйнуванню ідейних основ і заклало передумови кардинальної трансформації соціалістичної системи» [9,с.68].

Глобалізація, яка нині триває в світі, охоплює усі сфери суспільного життя і виявляється реальним фактором, який має значний вплив на характер та прояви моральних процесів у кожному окремому суспільстві. Під впливом глобалізації зникає національна ідентичність окремої національної держави, її внутрішня мораль. З огляду на це вчені намагаються передбачити можливі наслідки глобалізаційного розвитку, вибудовуючи його припустимі сценарії. Варіацією на цю тему стала висунута С. Гантінгтоном гіпотеза «зіткнення цивілізацій», згідно з якою у період холодної війни кордон між внутрішньою і зовнішньою мораллю і грань відмови від насильства пролягав уздовж рубежів Заходу та Сходу. І якщо в зазначений період такек протистояння передбачало війну за ці цінності, то зараз цієї поляризації немає. Але Гантінгтон визнає ще одну небезпеку для Заходу - іслам, який має можливість об'єднання з конфуціанством проти християнської культури. Гантінгтон доводить, що культури утворюють найвищий рівень спільної ідентичності. Тому вчений вважає, що саме в різниці культур, у зростаючому усвідомленні цієї різниці, в релігійному фундаменталізмі, в зверненні еліти до власної культури замість орієнтації на захід, у глибокому закоріненні культурної ідентичності та економічному регіоналізмі, що посилюється й культурно ідеологізується, і знаходиться небезпека цього конфлікту. Проте гіпотеза Гантінгтона була відкинута багатьма критиками з огляду на те, що метакультура через структурну гетерогенність країн, що розвиваються, не може бути змінною для об'єднання і конфлікту. Ще одним недоліком теорії Гантінгтона виявилося ототожнення конфлікту і конфронтації. Зрештою, «лінія фронту між полюсами добра і зла проходить не між цивілізаціями, культурами, релігіями, націями й державами, як трактують деякі політичні діячі, цей фронт розгортається в душах кожної людини, визначаючи її долю та впливаючи на суспільство» [9,с.72]. Отже, одним з визначальних факторів безпеки у системі цінностей сталого людського розвитку є орієнтація на цінності блага, добра і моральності суспільства, які утворюють підґрунтя етики солідарності народів. Адже «мораль як свідомість невідступності, усюдиприсутності стрижневої інтенції Добра, інтенції, що не зводиться до будь-якого зі своїх суттєвих носіїв і позначає собою, мов мовчазний запит, усю сукупність наших ставлень до дійсності» [10,с.114].

Стрімка глобалізація зумовлює перетворення світу на єдине ціле. Людство стоїть на порозі формування нової культурної, а водночас і моральної парадигми. Глобалізаційні процеси ставлять під сумнів традиційні цінності, моральні норми та етичні ідеали. Бурхливий розвиток інформаційних технологій, конвергенція комп'ютерних систем, комунікацій різних видів, комерціалізація ЗМІ та масової культури призводять до необхідності перегляду уявлення про роль інформаційної системи в суспільстві, її вплив на мораль та моральність. Сама історична реальність актуалізує дослідження ролі моралі в постіндустріальному інформаційному суспільстві, впливу на мораль інформаційних технологій. Тому ідея інформаційного суспільства та глобалізації неминуче містить у собі ідеологічну складову. З огляду на це особливої гостроти набуває питання про вибір шляху для України, який багато в чому пов'язаний не лише з економічною та політичною інтеграцією країни у світову співдружність, але й визначає морально-етичний напрямок подальшого розвитку. Притому треба враховувати, що «культура не може розвиватися поза пев- ною моральною парадигмою. Щоб бути стабільним, суспільство потребує метастабільності, збереження загальної структури цінностей, які воно повинне мати для самовідтворення» [11,с.14]. Сьогодні Україна розвивається як незалежна демократична держава в якій моральні цінності є життєвими орієнтирами людини. Тому в умовах розгортання відкритого суспільства завдяки засобам масової інформації, кіно, аудіо та відеопро- дукції у її громадян має формуватися такий світогляд, який спиратиметься на високий рівень усвідомлення суб'єктами інформаційних відносин відповідальності перед суспільством.

Отже, розглянувши теоретико-методологічні засади дослідження моралі в світлі сучасного філософського дискурсу, можна зробити такі висновки.

По-перше, сучасному філософському дискурсу притаманне рясно- гранне тлумачення поняття моралі. Щодо розуміння її природи в контексті сформульованої загальної проблеми дисертаційного дослідження можна виділити два основні підходи. умовно кажучи, соціально-іманентний і соціально-трансцендентний. При першому підході мораль розглядається як соціальний феномен і за власною сутністю, і за своїм походженням. Притому мораль постає як така, що існує лише в соціумі і обслуговує його потреби. Тому її нормативний зміст ставиться в залежність від потреб суспільства і його функцій, а моральні ідеї розглядаються переважно як відображення в суспільній свідомості та свідомості людей економічного стану суспільства. Умовно такий підхід до моралі можна назвати «соціологічним», або «соціологізаторським», оскільки сутність моралі розглядається як функція суспільства, елемент громадської організації і різновид соціальної дисципліни.

Для другого підходу характерне бачення моралі як феномену, зумовленого позасоціальними чинниками, які по-різному трактуються в різних філософських теоріях. Усіх їх об'єднує вбачання в моралі мети для задоволення потреби впорядкування міжлюдських і суспільних стосунків. Відтак мораль постає як те, за допомогою чого транслюється і репрезентується трансцендентний щодо соціуму ціннісний зміст.

Водночас у філософському дискурсі мораль постає як форма суспільної свідомості, яка виявляється певною окремою внутрішньо структурованою цілісністю, що перебуває у тісній взаємодії з іншими формами людського духу. Як ідеальний феномен її характеризують анти- номічність, імперативність, нормативність, позаінституційність тощо. Але оскільки моральні норми та цінності втілюються в життя, остільки мораль виявляється не тільки формою суспільної свідомості, але й способом духовно-практичного освоєння світу.

Гуманістична мораль базується на вірі в людину, визнанні її автономності, незалежності, свободи й розуму. Проте в період побудови соціалізму в СРСР духовність суспільства була позбавлена вищих ціннісних сенсів і загальнолюдської гуманістичної спрямованості, набула характеру тоталітарної ідеології, в якій мораль поставала лише крізь призму її класового характеру. Здобуття Україною незалежності викликало до життя нові моральні цінності, які розгортаються на засадах дійсного гуманізму.

Соціальний контекст моралі в умовах сучасної глобалізації, інформаційної революції та становлення відкритого суспільства формує ставлення до неї як до системи цінностей і нормативів, яка є пріоритетною порівняно з іншими аксіологічними і нормативними системами суспільного життя. З огляду на це в сучасному філософському дискурсі для реалістичної оцінки моральної практики виявляються необхідними конкретні соціально-етичні специфікації.

мораль свідомість український суспільство

Список використаних джерел