Феноменологічний простір мовчання та інтонації

Стрімка девальвація базових цінностей, які втрачають зв'язок з підвалинами життя й простором сакрального, «оглушає й засліплює» (М. Гайдеггер) сучасну людину. Нездатність індивіда чути поклик буття компенсується в масовій культурі гіпертрофованою візуальністю. Але чи може зір дати повноту буття, тотожну Єдиному? Перебуваючи в імперії балаканини, примітивної музики, царині техніки, які транслюють потік артефактів, позбавлених співвіднесеності із світом як цілісністю, людина виявляється в порожнечі й самітності, тому що втрачає живі зв'язки із собою, Іншим, Богом. Знецінення й забуття класичних моделей буття, спокусливість в мовних іграх і деталізованому описі світу в культурі XX-XXI ст. поглиблює комунікаційну кризу. Розрив у співбутті Ж.-П. Сартр та А. Камю фіксують екзистенціалами «проходити повз», «не помічати», «не зачіпати одне одного», «не чути іншого», «не звертати уваги», які характеризують соціальну атмосферу та ставлення до іншого, яке завжди є проекцією ставлення до самого себе. «Ми зобов'язані визнати провал комунікації», який виявляє безсилий відступ, втечу та страх перед буттям, - констатує Е. Левінас [1, с. 71]. «Про що неможливо говорити, про те варто мовчати» [2, с. 218], - оголошує Л. Вітгенштайн і припускає, що колись, із закінченням «ери руки», наступить ера повного мовчання.

Виділяючи такі характеристики постмодерністського світовідчуття, як «епатажна самоізоляція», «надлишкова глухота», «мовчання», «акустична німота», дослідники доходять висновку, що постмодернізм виникає «у паузі культури, у її розламі» [3, с. 216]. У цій паузі здійснюється пристосування до змін історичної оптики й акустики, що символізують появу «нової» чуттєвості, яка ставить перед сучасною філософією завдання наблизитися до невимовного, непочутого, непобаченого.

Об'єднання в афоризмі австрійського філософа мовчання й мови вказує на те, що в них є загальна підстава - інтонація. Тому основне функціональне навантаження мовчання стягується до інтонації - процесу виразності «поза знаком». Виявляється, що інтонаційність мовчання здатна відкрити доступ до буття, повернути рівновагу культурі, а людині - гідність. Екзистенціальна значимість і фундаментальність інтонації й мовчання, як модусів духовного досвіду людства, проявляється як на рівні індивідуальних, так і соціокультурних практик.

Хоча мовчання й інтонація належать до ряду феноменів, що перебувають у центрі уваги сучасної філософії, проте, вони недостатньо тематизовані. У найбільш авторитетних філософських словниках і енциклопедіях (наприклад, «The Oxford Dictionary of Philosophy», 1994; «The Cambridge Dictionary of Philosophy», 1995; «Enzyklopadie Philosophie und Wissenschafts-Theorie», 1995; «Encyclopedie Philosophique Universelle», 1997; «Routhledge Encyclopedia of Philosophy», 1998) статті про інтонацію й мовчання відсутні. Небагато існує й спеціальних досліджень, присвячених цим феноменам. Так, можна відзначити цікаву монографію К. Богданова «Нариси з антропології мовчання» (СПб., 1998), де здійснюється соціопсихолінгвістичний підхід до мовчання як особливої комунікативної стратегії в межах мовного досвіду; глави про мовчання в книзі В. Бібіхіна «Мова філософії» (М., 1993), де предметом міркування стає його онтологічний статус; збірники за редакцією Л. Морєвої «Silentium» (Спб., 1991-1996), які об'єднують різні підходи до проблеми з позицій філософської герменевтики. Особливої уваги заслуговують видані А. Яворським збірники «Влада мовчання» (London, 1993) і «Мовчання: міждисциплінарні перспективи» (Berlin, 1997), де мовчання аналізується як дискурсивна практика й спосіб мовної поведінки; монографію «Дискурс мовчання» (Amsterdam-Philadelphia, 1997), що досліджує з позицій прагматичної філософії граматику й семіотику мовчання, його прояв в мовних контекстах, у біблійних, літературних і кінематографічних текстах, а також роботи «Мовчання й звук» (Rutheford, 1992), «Крик мовчання» (Lexington, 1992), «Мова, слово, мовчання» (Paris, 1985), де мовчання представлене в контексті проблем поетики й теорії літератури. Однак, незважаючи на всі переваги цих робіт, вони схильні розглядати мовчання усередині мови, як мінус-дискурс, як негативний спосіб існування тексту, тоді як послідовної спроби розгляду мовчання як особливої невербальної, позадискурсивної форми досвіду, поки не існує.

Доля інтонування, як предмета філософування, взагалі опинилася на периферії дослідницької уваги і виявилася роз'єднаною на окремі вузькоспеціалізовані галузі: музикознавчу (Б. Асаф'єв, А. Андрєєв, Д. Золтаї, О. Маркова, О. Орлова, М. Харлап, Т. Чередніченко), лінгвістичну (А. Багмут, О. Бризгунова, А. Вежбицька, В. Дибо, В. Скляренко, І. Турсуєва, Th. Boman, Pm Lieberman, Н. Sweet), літературознавчу (Р. Барт, М. Бахтін, Б. Ейхенбаум, Ц. Тодоров, С. Bremen), психолого - педагогічну (Л. Виготський, Ж Лакан, Ж. Піаже). Опосередковано до інтонування зверталися філософи при розгляді іншої тематики нової рефлективності (Т. Адорно, В. Біблер, М. Гайдеггер, Г. Гачєв, Ж. Дерріда, Е. Кассірер, С. Лангер, О. Лосєв, М. Мамардашвілі, В. Табачковський). Спробу розробки концепції єдиної інтонології як міждисциплінарного знання здійснює група російських дослідників на чолі з Т. Радіоновою [4]. Незавершеність проекту на сьогодні не дозволяє зробити певні висновки й оцінити його в цілому. Поки що ми можемо констатувати, що в сучасному знанні виявився втраченим єдиний смислозначущий аспект інтонування і залишається недослідженою цілісна його природа. Саме тому інтонація/ інтонування та мовчання вимагають особливої «не рефлексивної» логіки, потребують інтеграції спеціально-галузевих і філософських методичних прийомів. Такий міждисциплінарний підхід можливий в дослідницькому полі філософської антропології і теоретичної культурології.

З огляду на те, що феномен мовчання не вивчався в інтонаційному контексті, наша гіпотеза буде пов'язана з тим, що мовчання має полімодальну структуру, до якої причетні всі види, рівні й типи інтонації. Тому мета статті - опис деяких форм актуалізації інтонаційного мовчання в культурі, обґрунтування його екзистенційної значущості як специфічного виду комунікації й фундаментального модусу духовного досвіду людини.

Мовчання - явище складне: воно може означати акустичну тишу, припинення мовлення, пробіл, недомовку, німоту, заклик до порядку; може бути предметом глибинного досвіду мислителя на зразок вічного мовчання безмежних просторів у Б. Паскаля; методом у сфері духовних практик; зупинкою, беззвучною напругою, паузами з акцентованими довготами, що належать репертуару театральних ремарок, майстрами яких були М. Метерлінк, А.Ю. Стріндберг, С. Беккет, А. Чехов, С. Висьпянський.

Всі прояви мовчання, як невербальної комунікації, просочені різновидами інтонаційної модальності - зоровою (погляд, жест, міміка), слуховою (сприйняття голосу, звуку іншого), кінестетичною (тілесні відчуття), які пов'язані із зовнішнім та внутрішнім рівнями інтонаційного процесу та типами інтонаційних універсалій (розповідна, запитальна, спонукальна).

Мовчання - таємничий світ, де людина зустрічається з Божественним і замовкає: це такий граничний стан, який позбавляє будь-якого значення й цінності весь попередній досвід індивіда. І звернення до альтернативного модусу існування - до мовчання - в екстремальних екзистенціальних ситуаціях усуває мовлення, і головним засобом осягнення змістів стає інтонація.

Найбільш послідовно інтонаційність мовчання виявляється в ісіхазмі - в православній аскетичній системі священної безмовності візантійського та східнослов'янського чернецтва. Статус мовчання як шляху до істини в апофатичному богослов'ї виступає проривом в ніщо, тотожнім божественній присутності.

«Аскетичний дискурс», вироблений традицією ісіхазму, являє собою особливе поєднання «внутрішнього» і «зовнішнього» досвіду, коли, звертаючись до свого духу, людина запитує про саму себе. Вона вступає в особливого роду діалог, специфічний простір соборного спілкування, де відбувається перетворення (зміна) свідомості, пов'язана з повнотою й розмаїтістю переживань. Мета подібної процедури - зрозуміти себе як ціле (дух). Таке «знання», згідно з Діонісієм Ареопагітом, є безпосередньо вихідним від іманентно-трансцендентного вічного, невичерпного, невидимого джерела - «небесного й надрозумного світла», що відкриває людині внутрішній зір [5, с. 31]. Це призводить до екстатичного стану «обожнення» індивіда, у якого зникає протиставлення суб'єкта і об'єкта, мови й мовлення, завмирає будь-який мисленнєвий рух й досягається відкритість священному джерелу: людина виходить за границі власного досвіду і зливається з позамежним. Вона починає «духовними очима» «бачити незриме», а «розумом Христовим» - «розуміти немислиме» [6, с. 76] - божественне світло, хоча Бог в цій енергії залишається абсолютно незбагненним та невимовним.

Ісіхастський діалог за своїм характером є холістичним (С. Хоружий). Він припускає створення такого метафізичного перетину, що поєднує несумісні світи, де можлива Відповідь із області неможливого. Ця Відповідь передається не в знаково-семіотичній системі, й тому приблизно може бути описана у термінах синергетики («дискурса енергії»). Синергетичне злитті людини і Бога як «поєднання двох енергій означає їх зустріч і потребує існування «місця зустрічі»… Буття не дає такого спільного виміру: між Богом і людиною - онтологічний розрив. Ane і Бог і людина зустрічаються… в «особистісному бутті-спілкуванні» [7, с. 112]. Такий досвід трансгресії є безсловесним, ірраціональним, надчуттєвим. Він не схожий на передрозуміння Г.-Г. Гадамера або інтуїтивне осягнення В. Дільтея, які походять від раціональних стереотипів і психічної мотивації, а заснований на знятті опозиції «тіло-душа», коли вся людина виявляється «сприймаючим органом», що дозволяє відкрити виміри трансцендентного.

Зацікавленість сучасної філософії апофатикою (Ж. Батай, М. Бланшо, Ж. Дерріда та ін.) пов'язана з методами негативного богослов'я, які демонструють презирство до слова. Це гостре переживання безглуздості, аморальності балаканини, енергія заперечення слів знаходить своє втілення в апофатичних стратегіях сучасного філософування [8, с. 14]. Інтерес до того, що не співпадає з мисленнєвим й описовим, розвертається як потяг до реальності небуттєвого порядку. Саме в силу своєї зверненості за межу розрізнення буття і ніщо, до вимірів священного, досвід радикальної негації апофатики має дивні наслідки в постмодернізмі - ствердження і виправдання того самого порядку буття, який підлягав принциповому запереченню. Світ, позбавлений власних підвалин, виявляється здатним вистояти, якщо є укоріненим в «незнаюче Ніщо». Звідси й зворотній рух - воля до спілкування тих, хто доторкнувся до безкінечності. Спроба рефлексії подібного досвіду самотлумачення означала б здійснення ідеалу герменевтики як аутогерменевтики - розуміння як здійснення [5, с. 36].

Якщо містики, самітники та пустельники сакральні дії свого безмовного спілкування описують через тілесно-візуальний досвід, то М. Бубер акцентує увагу на модальності вслуховування, сенс якого виявляється завдяки інтонаціям запитального типу.

В «Діалозі» філософ згадує свій сон, за сюжетом якого він опиняється в ситуації: «Я стою й кличу» [9, с. 94]. Цей заклик-пісня - радісний і переляканий, скорботний і урочистий одночасно - багатий відтінками й почуттями. He артикульований, не строгий ритмічно, протяжливий - він виникає з перервами й наростає до такої повноти, «яку моє горло не витримало б наяву., коли він завмирає, у мене зупиняється серце» [9, с. 94]. І в цей момент десь удалині лунає проспіваний заклик-відповідь. Але як тільки «відповідь» завмирає, виникає впевненість: подія відбулася.

Сновидіння, що повторювалось два роки, одного разу раптом змінилося - заклик відзвучав, серце знову зупинилося, і настала тиша. «Я вперше чекав відповіді, але вона не пролунала. І раптом із мною щось відбулося: начебто дотепер світ доходив до мене тільки через слух, зараз же я відчув себе істотою, що має відчуття й почуття, безпосередньо… [відкриті сприйняттю]. І тоді… з повітря біля мене беззвучно прийшла відповідь. Власне, вона не прийшла, бо була там [завжди й] до мого заклику., і тепер, коли я їй відкрився, дозволила [себе] сприйняти… [Я відчув її] всіма порами мого тіла., відчув звучну, як дзвіночки, упевненість: здійснилося [9, с. 95].

М. Бубер вважає, що бути готовим до такої зустрічі недостатньо, треба дійсно бути тут. Людина може не вимовляти жодного слова, не робити жодного руху, але все-таки щось відбувається - мовчання несе повідомлення тому, кому призначено. Зміст стає зрозумілим, але нікому, навіть собі, людина не зможе сказати, про що вона довідалася. Знання й не потрібне. Коли це відбувається, то ситуація виглядає для індивіда дивною, але тільки в цей момент він стає автономним. В такому граничному стані неможливо навіть говорити, тому що тоді ми повинні перевести сприйняте в семантику стійкого коду. Виділити (описати) таку невловиму подію надзвичайно важко, оскільки вона завжди супроводжується інтенціональним зривом сприйняття, «зупинкою світу» (К. Кастанеда), що означає розівтілення модусів протікання речей і станів, які виявляють дискретні елементи, не зв'язані в іманентний дискурс. У цей момент із розламів символічних структур вивільняються сили чистої подієвості, де немає ніяких самонаявностей, за які могло б зачепитися наше сприйняття [10, с. 83]. Це подих абсолютного - межа пізнання, стирання всіх границь і розходжень між знанням, вірою, розумінням, уявою, що і є дійсною відкритістю.

Там, де встановлюється така відкритість, починається справжній діалог: він може вестися без знаків, бо кожний образ, жест, погляд є новим творінням, субстанцією, яка проникає в душу й приймає інтонацію внутрішнього почуття [9, с. 107]. Такому безпосередньому й відкритому спілкуванню не потрібний посередник. Подібне переживання - «нероздільне, поза образне, що не має змісту єдності самого себе» [9, с. 113] - дозволяє індивідові сприймати світові події у всій їхній повноті й відповідальності. Імовірно, це і є деяка субстанційна інтонаційність, коли звук, візуальний образ, жестові рухи, розумові акти злиті, де немає сприйняття у звичному для нас розумінні. У сучасній філософії таку внутрішню інстанцію називають дійсною реальністю, у психології - зсувом «точки збирання», у релігійних екстазах - одкровенням.

Інтонаційність мовчання не вичерпується пластом сакральності і може виступати засобом створення художнього образу або змістовним ядром ідеї твору. Сфера естетичного є однією із практик, найбільш адекватною досвіду в його духовному вимірі. Мовчання в мистецтві виступає підґрунтям творчості і фундаментальною умовою сприйняття. Може таке мовчання супроводжується «відключенням» інтонації? - запитує письменниця Н. Іскренко. Але чи можливо взагалі її «відключити»? Можна припустити, що тоді вийде рівний шум, повний деієрархізації, наприклад, тексту або зображення, де жоден фрагмент не домінує над іншим. Щось схоже на потік свідомості, пропущений крізь сито, або на матричне поле, засіяне з максимальною однорідністю (одномірністю). Найбільш вдала ілюстрація «відключеної» інтонації в живописі, на думку Н. Іскренко, - це Енді Уорхолл із його таблицями ідентичних зображень Мерилін Монро або колекцією мальованих банок супу «Campbeells», де стирається розходження між образами [11]. Але така ситуація свідчить не про відключення інтонації, а про мінімалізм, наповнений інтонаційним мерехтінням, що посилюється в ситуаціях мовчання. Неможливість усунення інтонації свідчить про її засадничу універсальність. У мистецтві різні види, рівні й типи інтонування створюють у ситуаціях мовчання «дивовижно ущільнену реальність» (Й. Мандельштам), виявляючи глибинні змісти того, що відбувається.

Так, у Ф. Достоєвського монолог Великого Інквізитора, від імені якого говорить «розумний і страшний дух небуття», не знаходить словесної відповіді у співбесідника. Адже всі слова, думки і вчинки кардинала Севіл'ї не є наслідком помутніння або засліплення: те, що Icyc вважав причиною, щоб пробачити тих, хто його розпинав («бо не знають, що чинять вони») - не стосується служителя церкви. Він знає, що чинить. Інквізитор звинувачує Христа в незнанні природи людини, яку, по-перше, той переобтяжив своєю любов'ю, по-друге, пообіцяв істину, що зробить її вільною. Більшість людей боїться свободи, прагне підкорення новим ідолам і потребує панування, яке санкціонує брехню, - впевнений служитель церкви, - тому церква приймає людину такою, якою вона є - наївною, пустотливою, інертною і слабкою.

Резони інквізитора «є зверненням політика до засновника релігії; а розглянуті глибше, є зведенням рахунків антропології з теологією, влади з емансипацією, інституту з індивідом» [12, с. 189]. Песимістично - антропологічний протест служителя церкви проти несправедливої вимоги свободи, яку залишив після себе засновник релігії, знаходить у відповідь мовчання в'язня. Єдиний жест Христа - це його безмовний поцілунок у вуста свого судді, який є красномовнішим за будь-які слова. Цей поцілунок ніби запечатує брехливі вуста Великого Інквізитора і повертає їм гідність мовчання. Впродовж цієї миті кардинал усвідомлює свою поразку, бо бачить і відчуває «Інше» - прощення, любов, добро, істину, які він витримати не в змозі.

В творах Ф. Достоєвського саме мовчання росте й підсилюється по мірі говоріння, а саме говоріння походить від напруженості й нестерпності мовчання. Художник-концептуаліст Ілля Кабаков діагностує це як невроз культури. Невтримні промови, багатоярусні посилання й відступи в романах російського письменника, на його думку, можна порівняти з мороком дізнань слідчого кошмару, болісного безвихідного діловодства, де петлі одного «відношення» в'яжуться з петлями «заяв» іншого, створюючи нудотну мережу, з якої жоден із героїв не може вибратися. Це порочне коло має своєю межею безодню. Відчуття порожнечі обіймає майже просторово всі слова, вчинки, пози. Всі діють і говорять, щоб заповнити пустоту, не потонути, не зникнути в її беззвучно дзвенячому жаху. Тут немає діалогу, це лемент про допомогу [13, с. 112,128,130].

З художником погоджується поет Й. Бродський, якого дратувала у Ф. Достоєвського «всеїдна ненажерливість мови, якій одного чудового дня стає замало Бога, людини, дійсності, провини, смерті, нескінченності й Порятунку, і тоді вона накидається на себе» [14, с. 183] - переповнюється собою, вибухає й умовкає. Як жахливий крик князя Мишкіна і його непритомність, що виникає від неможливості висловити силу почуттів: почуття, не упокорюванні в слові, виявляються в безмовності виразнішими, ніж попередній монолог.

Мовчання варто відрізняти від тиші - природного стану відсутності звуку як складової буття. Тиша можлива й без людини, тоді як мовчання існує тільки в людському світі. Хоча по акустичному складу мовчання тотожно тиші, але з погляду змісту мовчання є безмовним діалогом, видом комунікації [15]. На розрізненні тиші й мовчання побудоване оповідання Л. Андрєєва «Мовчання». Після самогубства доньки вся тиша світу перетворюється для її батька-священика в мовчання-запитування: чому дитина кинулася під поїзд? Мовчання «розливалося до самих цегельних стін цвинтаря, важко переповзало за них і затопляло місто. І кінець йому тільки там - у сірих, уперто…мовчазних очах» [16, с. 87]. Інтонаційність мовчазного діалогу, в тиші якого згорають будь-які звуки і завмирає метушливість світу, дає можливість одержати прямий, не опосередкований тезаурусом, доступ до смислів, виступаючи умовою входження в персональні відносини з істиною, яка осягається не раціонально, а екзистенціально.

Мовчання зазвичай включене в мовлення у вигляді смислових пауз, які роз'єднують і одночасно поєднують процес мовлення. В розповідних висловлюваннях мовчання-пауза є зупинкою або їх закінченням. Aлe таке паузне мовчання суттєво відрізняється від мовчання-німоти, найхарактернішим прикладом якого була творчість В. Маяковського. Спроби поета уникнути глибинної самотності і повернутися до архаїчної цілісності, але через імітацію класичного мелосу та поезису іншими засобами, відчуваються в інтонаційних конструкціях запитально-спонукального типу, що вплинули на специфічну щабельну побудову творів митця.

Слово В. Маяковського сповнене експресії: - Я вбираю в себе, втілюю собою біль, пристрасті і розпач всіх людей вулиці, майдану - безпритульних, безмовних, без'язиких. Але слово поета тяжко народжується з невиразного «мукання», з вигуків та фразеологізмів на межі німоти і завжди зберігає вихідний первородний зв'язок з буденним антипоетичним мовленням. Це відчай людей, що загубили інтонації своєї соціальної страти й викинуті з неї в німоту-ніщо. Така відчайдушна німота є одночасно пронизливою жадобою крику, межею хаосу і космосу, що відкидає поета до начала біографії, епохи, світобудови: «Послушайте! Ведь если звезды зажигают, значит - это кому-нибудь нужно?» [17, с. 28].

інтонація мовчання екзистенційний комунікація

Размещено на Allbest.ru