Формальна інтерпретація культурних процесів сучасності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формальна інтерпретація культурних процесів сучасності

Андрєєва Т.О., Стасенко С.О.

На перший погляд може здатися, що сучасна культура не підлягає якій би то не було формальній інтерпретації, являє собою глобально-політичний і сумулятивный хаос, на суть якого можна тільки інтуїтивно, метафорично вказати. Багато сучасних авторів це і роблять, використовуючи, мабуть, як засоби натяку, але зовсім не як реальні гносеологічні категорії поняття «відсутність структури», «гра фантомів», «віртуальна реальність» та ін. Здається, що концепція «театру абсурду» перемістилася з театральних підмостків у світ реальних людських відносин. Багато мислителів сучасності стверджують, що, по суті, так було завжди. Можна припустити, що ці настрої є наслідком якоїсь цивілізаційної втоми, наслідком вичерпання якогось початкового імпульсу науково-теоретичного і історико-соціального розвитку. Але з факту загальної втоми зовсім не слідує з необхідністю, що потрібно відмовлятися від тих засад, на яких базується сучасна культура. Швидше, втома може служити достатньою умовою для цього.

Метою даної роботи є формально-логічна інтерпретація тих процесів, які протікають в сучасній культурі, виявлення формальних закономірностей, термінології і принципів, за допомогою яких ці процеси можуть бути представлені у вигляді внутрішньої цілісної системи.

У якості задач даної роботи можна виділити наступні. По-перше, дати дефініцію культури як ментального конструкта, сукупність цінностей і норм і методологічно обгрунтувати можливість формальної інтерпретації культури, а не тільки її інтуїтивно-метафоричного збагнення. По-друге, деталізувати специфіку формального підходу до творів культури на прикладі оцінки філософських теорій, як єдність раціонального компоненту і теоретичних допущень, що не відміняють досягнення раціонального блоку. По-третє, охарактеризувати сучасну культуру з позиції метафор, що знаходяться в її основі. По-четверте, проінтерпретувати сучасну культуру в термінах теорії конфліктів, зробити висновок про актуальний стан сучасної культури і перспективи її розвитку.

Теоретичну базу даного дослідження складають роботи В. Свєтлова [1], Ж. Піаже [2], М. Поповіча [3], в яких обгрунтовується сама можливість формально-логічного підходу до аналізу систем і творів культури, а також дослідження А. Гуревіча [4], В. Степіна [5], К. Хюбнера [6], в яких обгрунтовується ідея про універсалії, які формують систему культури і знання і створюють категоріальну сітку базисних принципів культури і знання. При оцінці філософських концепцій минулого і сучасності використовуються дослідження І. Нарського [7], Ю. Давидова [8].

Слід відразу відзначити, що поняття «культура» і «цивілізація» використовуються тут в синонімічному сенсі для позначення системи норм, ідеалів, цінностей і практик, які забезпечують стабільність і стійкість тим або іншим епохальним проектам, в чиїх рамках відбувається розвиток того або іншого сегменту єдиного в своїй основі людства. Мова йде про т.з. «західну цивілізацію», її відгалуження, одним з яких є культура сучасної України. На сьогоднішній день домінування «західної цивілізації» прийняло глобальні форми, тому можна говорити про неї як про єдиний і уніфікований феномен.

Культура обумовлюється певним набором універсалій, які і породжують всі зовнішні форми її прояву. Тому дискурс про культуру повинен включати перш за все аналітику універсалій, а потім вже аналіз конкретно-емпіричних форм їх прояву. У всякій значній філософській системі, якщо вона спочатку не декларує свою алогічність та ірраціональність, можна виділити два блоки: перший є формально викладеною позицією із заданої проблеми, внутрішньо цілісною, а тому несуперечливим, і другий, який містить теоретичні допущення, приховані передумови, які здаються очевидними авторові, але не є такими для читача, особливо сучасного, його ідеали і переконання. При чому в процесі розвитку знання відбувається постійне переосмислення своїх базисних принципів, більш того, часто формально невірні допущення породжують цікаві відкриття і узагальнення, що виникають як антитези по відношенню до заданих або як спроба їх доказу.

Наприклад, неправомірна ньютонівська ідея абсолютного простору стала методологічно важливим припущенням для розвитку природознавства. Критика цієї ідеї Д. Берклі є формально строгішою, ніж недостатньо обгрунтоване і внутрішньо суперечливе метафізичне допущення І. Ньютона. Хоча у філософії Д. Берклі також можна виділити цей «другий» блок, і стверджувати, що вся його критика ньютонівської фізики зводиться до християнської апологетики, але в даному випадку мова йде про формальний аспект цієї критики, який був ретельніше пропрацюваним, ніж позиція І. Ньютона. «Берклі міркує таким чином: матеріальна субстанція або володіє властивістю протяжності, або не володіє нею. Якщо допустити, що вона нею володіє, то це є неможливим, оскільки протяжність є однією з ідей первинних якостей, тобто відчуття або тілесне уявлення, а значить вона може мати місце тільки в суб'єктові, але ж ніяк не в об'єкті. Якщо ж прийняти, що субстанція не володіє властивістю протяжності, тобто знаходиться «під» цією властивістю як щось непротяжне, то ми приходимо до абсурду, бо непротяжну, але тілесну, речову субстанцію наш розум визнати відмовляється» [7, с. 100].

Універсумом міркування в даному випадку виступають речі і їх відносини до один одного. Ньютонівська теза Т декларує, що «абсолютний простір існує». Хай А символізує поняття «речі», В позначає «речі, які можна спостеригати, виміряти, пізнавати», С позначає «речі, які утворюють абсолютний простір». Хід міркувань Д. Берклі, який спростовує існування ньютонівського абсолютного простору можна представити у вигляді силогізму:

Т - Деякі С є А.

Аргумент1 - Все А є В.

Аргумент2 - Все С є не-В.

У даному силогізмі висновок є неможливим, оскільки в наявності суперечність: з Т слідує «Деякі С є А», аргумент2 несумісний з «Деякі С є А, аргумент 1 і аргумент 2 істинні, отже Т є помилковою.

Проте, саме ньютонівська програма мала більш стимулюючий вплив на розвиток науки, чим формально строгіша філософія Д. Берклі, хоча філософія Д. Берклі зіграла значну роль в становленні кантівської метафізики. Зокрема, акцент розгляду простору, як факту внутрішнього споглядання, став одним з теоретичних джерел концепції апріорних форм. До речі, беркліанська критика абсолютного простору з таким же успіхом може бути застосована до критики певних положень деяких філософських концепцій ХХ ст., зокрема аналогічним чином вона можна спростувати поняття «акт-існування» філософії Е. Левінаса [9, с. 31].

Не слід змішувати ці два блоки, що співіснуюють в рамках кожної конкретної концепції, і підміняти один з них іншим, але зважати на специфіку кожного з них для адекватної оцінки системи. Слід чітко розмежовувати «метафізику» і «проповідь», всупереч сумній констатації цієї неможливості Л. Шестовим. Це відноситься в першу чергу до формальної інтерпретації культурних процесів сучасності.

За словами Ю. Давидова, ряд напрямів сучасної філософії затверджують, що в основі інтерпретації сучасної культури більшістю авторів лежать декілька метафор: марксистська есхатологія, фройдистська метафора про «принцип насолоди» і витіснення нелегальних задоволень в несвідоме, а також ідеологія суспільства споживання [8, с. 10]. Саме ці метафори , на думку Ю. Давидова, сукупно вичерпують те, що зазвичай називають сучасною культурою постсучасності. Але слід зазначити, що мова тут йде не про витоки і засади, універсалії західної культури, але про спосіб світовідчуття на сучасній стадії культурного розвитку.

Не вдаючись до суперечки про те, що вважати справжньою дефініцією постмодернізму, слід просто констатувати, що постмодернізм на початку XXI є безплідною теорією, яка гальмує розвиток філософії. Більшість вчених вже бачать в нім, висловлюючись словами Г. Левіна, швидше «епохальну спокусу», яку слід подолати, чим концепцію, яка пояснює реальність [10, с.81]. По суті, в постмодернізмі просто воскресає старий парадокс релятивізму: твердження, що істини не існує, само є істиною.

Постійне перебування в ситуації внутрішньо суперечливого скепсису і релятивізму означає загибель філософії. У даному контексті мова йде не про новий раціональний догматизм у філософії, але про повернення до ідеалів науковості і раціональності, як мінімум - інтелектуальної чесності у філософії.

Повертаючись до слів Ю. Давидова про те, що одна з метафор, що визначають вигляд сучасної культури, є фройдистський принцип насолоди, можна додати, що фройдизм є не просто однією із складових самосвідомості сучасної культури, але і своєрідним діагнозом сучасній культурі. Якщо прийняти деякі положення концепції З. Фройда і екстраполювати їх на культуру в цілому, то можна прийти до цікавих висновків щодо актуального стану сучасної культури і можливих альтернативних варіантів еволюції цього стану.

Згідно З. Фройду, якщо суб'єкт має яке-небудь переживання, що є несумісним з системою його базисних принципів, і не може забезпечити нейтралізацію цього переживання, то найбільш вірогідним способом самозахисту психіки людини від цього внутрішнього конфлікту стає витіснення цього патогенного афекту у сферу несвідомого, де переживання продовжує існувати, іноді посилаючи в свідомість симптом. Симптом позбавляється від критики свідомості, і замість вирішення конфлікту наступає період тривалого неврозу, причина якого є прихованою від хворого [11, с. 164].

Згідно В. Свєтлову, ситуацію, яку описує З. Фройд можна представити у вигляді певної комунікативної системи, елементами якої є: А - хворий, В - система базисних принципів хворого, С - патогенний афект [1, с. 475]. Цю систему можна інтерпретувати в термінах ймовірностей, як це було зроблено В. Свєтловим, але можна запропонувати більш простій спосіб інтерпретації - в термінах теорії графів.

У даній комунікативній системі для виникнення конфлікту між патогенним афектом, який переноситься у сферу несвідомого, і свідомістю хворого є необхідним наступний розподіл знаків відносин: А позитивно пов'язано з В, оскільки виражає форму єдності хворого з системою його базисних принципів, і із С, оскільки зв'язок А із С позначає приналежність С до А, певну форму єдності цих двох елементів комунікативної системи, але між В і С існує негативний зв'язок, що фіксує антипатію, факт роз'єднання даних елементів системи. Позначимо позитивний зв'язок як «+», а негативний зв'язок як «-». Система АВС є конфліктною і незбалансованою. Визначення загального знаку системи, або графу, що має, відповідно, цикл АВ, ВС, АС дає: (+)J (+)J (-)=(-). Знак «J » означає множення знаків усіх його полуциклів.

Для системи, що складається з трьох елементів, існують чотири можливих способи вирішення внутрішнього дисбалансу: 1) (+)J (+)J (+)=(+); 2) (+)J (-)J (-)=(+); 3) (-)J (+)J (-)=(+); 4) (-)J (-)J (+)=(+). Відносно точки зору З. Фройду, ці способи позначають чотири можливих способи вирішення конфлікту, що склався між свідомістю суб'єкту та патогенним афектом, який був перенесений у сферу несвідомого.

У першому випадку можливим способом вирішення конфлікту є спосіб (+)J (+)J (+)=(+), коли патогенний афект усвідомлюється та визнається цілком законним, часто сублімуючись у досягнення науки та творах мистецтвах. Другий спосіб вирішення конфлікту (+)J (-)J (-)=(+) означає, що патогенний афект усвідомлюється та визнається незаконним з точки зору базисних принципів суб'єкту. Третій варіант вирішення конфлікту (-)J (+)J (-)=(+) означає, що суб'єкт відкидує систему базисних принципів, які є несумісними з патогеним афектом, і позитивно ставиться до цього афекту. І врешті-решт, у четвертому випадку ймовірного розвитку конфлікту вихідною є схема (-)J (-)J (+)=(+), яка позначає, що суб'єкт встановлює сумісність патогеного афекту із системою базисних принципів, але відкидає і те і інше. Паралелі між проведеним аналізом та темою дослідження є очевидними. При цьому замість поняття «суб'єкт» слід розуміти, якщо скористатися вільною інтерпретацією кантівського терміну, «трансцендентальний суб'єкт», всю культуру, в цілому. Слід зазначити, що сам З. Фройд найбільш можливими способами вирішення цього внутрішнього конфлікту вважав перший і другий: суб'єкт або визнає законність свого афекту, сублімуючи його в духовній діяльності, або визнає його незаконним, і продовжує боротьбу з ним.

Таке ж ставлення до форм духовної аномалії в культурі було поширеним і в епоху З. Фройда, епоху, коли «проект модерну» тільки почав виявляти перші ознаки кризи. Основним в першому і другому способах є те, що система базисних принципів суб'єкта не відкидається. Ті цінності, які конституюють «проект модерну» і зводяться, фактично, до цінностей наукової раціональності, демократії і експлікованої з християнства моралі залишаються домінуючими, що дозволяє культурі зберегти своє внутрішнє ядро, свою ідентичність, стабільність, внутрішню збалансованість.

Третій і четвертий способи вирішення конфлікту між духовними аномаліями в культурі і самосвідомістю культури припускає відкидання системи базисних принципів самої культури. Причому тут можна спостерігати певну послідовність: коли не вдається подолати духовну аномалію в культурі, або коли число цих аномалій перевищує здатність культури реагувати на них, протистояти їм, тоді, як можливий спосіб вирішення конфлікту, виступає третій, який припускає позитивне відношення до аномалії і корінну трансформацію системи базисних принципів культури, культурних універсалій, як таких. І коли третій спосіб вирішення конфлікту в рамках культури не приносить успіху, то свідомість приходить до висновку про сумісність патогенного афекту, як оборотний принцип, «підпілля» і «тіньової сторони» системи своїх базисних принципів, але відкидає і те, і інше: і афект, який воно вже вважає незаконним, і систему базисних принципів, яка, як з'ясовується, є сумісною з цим афектом, і навіть породжує його.

Дуже ймовірно, що третій спосіб подолання конфлікту всередині самої культури характеризує актуальний стан сучасної культури, бо має місце корінна трансформація системи базисних принципів, що ставить за мету повну відмову від них, при збереженні позитивного відношення до існуючих патогенних афектів, що загрожують знищити дану культури, як таку. Тоді як четверта стадія чудово описує «революційний синдром» - повну відмову від системи норм і цінностей, що склалася, як і самі аномалії як породження порочного в основі своїй світогляду.

Запропонована тут схема інтерпретації хоча і припускає певну послідовність реалізації програм вирішення конфліктів, але ця послідовність не є жорстко детермінованою. Важливим в цій схемі є віддзеркалення логіки протікання культурних процесів сучасності як способу подолання виникаючих духовних аномалій, так само як і спроби переосмислити основи власного мислення і практики. І те, що повсюдно фіксуються спроби переосмислення системи базисних принципів західної культури - від корінної трансформації до повної відмови від них - це зовсім не означає, що не є можливим зворотний процес - повернення до віихідної системи універсалій і боротьба з патогенними афектами, наскільки б численними вони не були, або визнання законності цих афектів у тих межах, що встановлені культурою, при збереженні системи базисних принципів, які створюють сучасну культуру.

Таким чином, культура, як система норм, ідеалів, цінностей і практик, які забезпечують стабільність і стійкість тим або іншим епохальним проектам, допускає не тільки інтуїтивно-метафоричне або історичне збагнення, але і формально-логічну інтерпретацію. Дану тезу можна деталізувати на прикладі історії філософії: у всякій крупній філософській системі, співіснують два блоки: формальний, у якому викладається позиція із заданої проблеми, а також блок, який містить теоретичні припущення і передумови. Адекватна оцінка тієї або іншої концепції повинна враховувати факт взаємозв'язку цих двох блоків. Сучасну культуру також можна проінтерпретувати як сукупність метафор, що лежать в основі її самосвідомості, серед яких домінують марксистська эсхатолопія безкласового суспільства, фройдистський принципи витиснених патогенних переживань і задоволення, а також ідеологія суспільства споживання. Інтерпретація фройдистського принципу витіснення патогенних афектів в термінах теорії графів і екстраполяція його на культуру в цілому дозволяє зробити висновок про те, що всередині сучасної культури відбувається процес корінної трансформації базисних універсалій з подальшою відмовою від них. Але це лише один з небажаних варіантів розвитку культури, оскільки допустимі інші, більш прийнятні для сучасної культури варіанти розвитку, що пов'язані з легалізацією духовних аномалій в певних межах або боротьбою з ними при збереженні системи базисних принципів.

Список використаних джерел

культура конфлікт філософський

1. Светлов В.А. Практическая логика: [учеб пособие] / В.А. Светлов. - [2-е изд., испр. и доп.] - СПб.: ИД «Мим», 1997. - 576 с.: ил. - (Учебная серия).

2. Пиаже Ж. Избранные психологические труды / Ж. Пиаже; [пер. с фр. под ред В.А. Лекторского]. - М.: Просвещение, 1969. - 659 с.

3. Попович М.В. Философские вопросы семантики / М.В. Попович. - К.: Наукова думка, 1975. - 298 с.

4. Гуревич А.Я. Избранные труды: в 2-х тт. Т.2 / А.Я. Гуревич. - М.- СПб.: Университетская книга, 1999. - 560 с. - (Российские пропилеи).

5. Степин В.С. Философия науки: общие проблемы: [учебник] / В.С. Степин - М.: Гардарики, 2006. 384 с.

6. Хюбнер К. Критика научного разума / Курт Хюбнер; [пер. с нем. И.Т. Касавин] - М.: ИФ РАН, 1994. - 322 с.

7. Нарский И.С. Западноевропейская философия XVIII века: [учеб. пособие] / И.С. Нарский. - М.: Высш. школа, 1973. - 301 с.

8. Давыдов Ю.М. Патологичность «состояния постмодерна» / Ю.М. Давыдов // Социс. - 2001. - № 11. - С. 3-12.

9. Левинас Э. Время и Другой. Гуманизм другого человека / Э. Левинас; [пер. с фр. И.С. Вдовина]. - СПб.: Высшая религиозно-философская школа, 1998. - 256 с.

10. Левин Г.Д. О трех видах релятивизма / Г.Д. Левин // Вопросы философии. - 2007. - № 7. - С. 70-81.

11. Фрейд З. Введение в психоанализ: [лекции] / Зигмунд Фрейд; [пер. с нем. Г. Барышниковой]. - СПб.: Питер, 2001. - 384 с. - (Золотой фонд психотерапии).

Размещено на Allbest.ru