Формування гегелівської методології: історико–філософський аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування гегелівської методології: історико-філософський аспект

Павлова Т.С.

Філософсько-правова проблематика розглядалася Г.В.Ф. Гегелем на протязі всього розвитку його філософії. Специфічна, комплексна гегелівська методологія має велике історико-філософське значення. Розгляд її формування надає можливість відстежити основні принципи, на яких формується гегелівське філософсько-правове вчення. Методологічні проблеми сучасної філософії і юриспруденції можуть розглядатися лише з урахуванням історико-філософського спадку, і спадку Г.В.Ф. Гегеля зокрема.

Формування гегелівської методології залишається складним і невирішеним питанням, до спроб аналізу методології Г.В.Ф. Гегеля можна віднести роботи Базарова Л.В., Ільїна І., Бакрадзе К., Адорно Т., Гайма P., Труфанова С.М. та інших. Метою даної статті є розгляд формування гегелівської методології щодо розгляду правової проблематики у таких роботах як "Феноменологія духу", "Наука логіки", "Філософська пропедевтика", "Енциклопедія філософських наук".

В "Феноменології духу" Г.В.Ф. Гегель говорить про єдність процесу розвитку права і моралі у рамках моральності, і у подальших роботах він додержується такого погляду, зокрема зазначає, що живий моральний світ є дух у його істині; подібно до того, як дух перш за все приходить до абстрактного знання своєї сутності, так мораль пропадає у формальній загальності права[7,с.257]. Метод, що показується Г.В.Ф. Гегелем у "Феноменології духу" є рух, взятого в цілому феноменального досвіду, у своєму розвитку кожен його одиничний прояв знімається, втрачає свою відокремленість і стає моментом цілого. Відбувається діалектичний рух. У цій роботі не тільки показаний цей метод, але і пояснено як він діє.

Робота "Феноменологія духу" є дуже важливою віхою у розвитку гегелівської філософії, її складність і водночас змістовність, притягували увагу багатьох дослідників. Так К. Бакрадзе, відзначає своєрідність "Феноменології духу", і вважає її в тому, що в ній викладається теорія пізнання, історія пізнання людством дійсності у її логічній необхідності[3,с,65]. Т. Адорно зазначає, надаючи характеристику "Феноменології духу" Г.В.Ф. Гегеля, що його філософія є в іманентному змісті критична філософія[1,с.93]. На думку Р. Гайма, "Феноменологія духу" є робота в якій міститься повна філософська система Г.В.Ф. Гегеля і більш пізнє викладення системи у її цілісності є тільки розкриття і доповнення того, що міститься у феноменології[5,с.205]. К. Маркс говорив про "Феноменологію духу" Г.В.Ф. Гегеля як про істинне джерело і тайну гегелівської філософії, а Енгельс, розумів її як паралель ембріології і палеонтології духу, відображення індивідуальної свідомості на різних ступенях її розвитку, що розглядаються як скорочене відтворення ступенів, історично пройдених людською свідомістю[ 12,с.278].

Наступна робота, "Філософська пропедевтика" (1808-1811). Важливість цієї роботи для розгляду полягає у тому, що у ній розглядається одна з основних проблем філософії Г.В.Ф. Гегеля - про відношення індивідуальної волі до загальної. Г.В.Ф. Гегель зазначає, щоб воля була істинно і абсолютно вільною, те, чого вона бажає, інакше кажучи, її зміст, не повинен бути ні чим іншим, окрім неї самої. Вона повинна бажати тільки в середині себе, і предметом її повинна бути лише вона сама. Чиста воля, таким чином, бажає не якогось особливого змісту заради її особливості, а щоб у своїх діях воля, як така, була вільною і отримувала б свободу, іншими словами, щоб здійснилася загальна воля. Подальше визначення і розвиток цього загального принципу волі являє собою вчення про право, обов'язок і релігію. Мислитель надає принципове визначення волі, яке буде розвиватися ним у подальших роботах, суть його можна виразити наступним чином: направленість чистої волі є такою, щоб загальна воля стала дійсністю. Право, обов'язок і релігія, також визнаються у цій роботі особливими визначеннями свідомості, а свідомість, їх підставою. гегель воля право мораль

Філософ у зазначеній роботі звертає увагу на недостовірність чуттєвого сприйняття таких категорій як справедливість, добро, несправедливість, зло, оскільки воно цілком є суб'єктивним. Об'єктивне, загальне є дещо, що відноситься до міркування, або, краще сказати, поняття[9,с.7-15]. Таким чином морально-правові категорії розглядаються у цій роботі Г.В.Ф. Гегелем як поняття, що є об'єктивними, а не суб'єктивними.

Мислитель виділяє теоретичну і практичну свідомість, при теоретичній діяльності, дух встановлює лише форму, при практичній - він є творцем і змісту. І зміст права виділяється ним як особиста свобода. Розуміння права як свободи, при чому свободи не як абстрактного поняття, а індивідуальної, конкретної, реальної, особистої свободи особи, залишається визначальним у процесі розвитку уявлень про право. Тому принцип, якій закладений у цій роботі - є принцип права як особистої свободи - свободи волі. Щодо проблеми співвідношення особливої і загальної свободи, Г.В.Ф. Гегель зазначає, що особливість або одиничність людини не перешкоджає загальній волі, а підпорядкована їй[9,с. 19-28].

Цікавими є роздуми філософа у цій роботі про право, він зазначає, що право не цікавиться людиною в плані особливих визначень, таких як прагнення до пізнання, до збереження свого життя, свого здоров'я та ін. Воно не ставить собі мету сприяти їй у відношенні цих визначень або надавати їй тут якусь особливу допомогу. Право не залежить від того наміру, який має особа. Право не пов'язане з внутрішньою впевненістю у тому, співпадає або суперечить праву здійснене нею. Право не надає значення також і тому умонастрою, з яким щось здійсняють. У якості засад права, у цій роботі, таким чином філософ визначає його універсальність, оскільки воно регулює загальні питання, що звичайно містять у собі особливе, але в універсалізованій формі; а також застосування його лише до об'єктивованих дій у зовні, а не намірів особи. До наступного принципу можна віднести роз'єднання сфери регулювання права і моралі. Хоча вони і розглядаються філософом як взаємопов'язані сфери, що розвиваються разом, але у той же час і мають відмінності. Він зазначає, що мораль вимагає не тільки дотримання права по відношенню до інших, а, навпаки, поєднує з правом умонастрій, що є в тому, щоб поважати право заради права. Мораль вимагає навіть, щоб перш за все було дотримано права і лише після того, як воно вичерпане, вступали б в дію моральні визначення. Щоб вчинок мав моральну цінність, необхідне розуміння того, є він справедливим чи несправедливим, є він хорошим чи дурним. Таким чином право виступає як дещо негативне, для його реалізації достатнім є не порушувати прав інших і не має ніяких вимог щодо здійснення на користь особи якихось позитивних дій, у той час, як мораль вимагає і позитивного відношення, наприклад вимога допомоги тому, хто цього потребує - це наступна засада.

У розділі першому "Філософської пропедевтики" Вчення про право, Г.В.Ф. Гегель зазначає, що необхідно розглянути: 1) право саме по собі і 2) його існування у громадянському суспільстві. Це зауваження Г.В.Ф. Гегеля має наслідком те, що навіть у своїй роботі "Філософія права", право буде розглядатися у розділі про громадянське суспільство. Це надає сутнісну характеристику праву, воно по суті регулює суспільне громадянське життя, а не має політичний характер. До засад відноситься і встановлення меж правового регулювання, право регулює лише ті питання, що відносяться до захисту свободи, все інше не є предметом його регулювання, сьогодні ця засада звучит так: все, що не заборонене законом - дозволене. Філософ говорить про це наступним чином: є дозволеним, а тому і не приписане правом все, що не стісняє свободи інших, інакше кажучи, все, що не перешкоджає їх актам[9,с.32-38].

Цікавим є у цій роботі розділення Г.В.Ф. Гегелем права на загальне і особливе, де загальне право розуміється як право взагалі, а особливе право, як право на річ. Завдяки такому розділенню, висувається принцип загальної поваги до права як такого і можливості оспорювання лише особливого права. Завдяки цьому право виступає як абсолют, визнавати який зобов'язані всі. Що стосується особливого права, то тут можуть виникати питання наприклад, про підстави набуття права власності на річ, та ін.

Ta реальність, що виступає у подальших роботах як об'єктивний дух, у "Філософській пропедевтиці" має назву практичний дух, але оскільки основним визначенням його є свобода волі, то це є чергова спроба осягнути всю ту реальність, що як результат постає під назвою об'єктивний дух. Наступним принципом у праві є об'єктивація волі. Воля у праві міститься як об'єктивована воля - діяльність, вчинок. У вчинку ж до правової сфери відноситься лише те, що містилося у намірі особи. У визначенні права окрім свободи, на перший план виходить визнання іншого як особи, тобто як суб'єкта права. Що суперечить праву, є такий вчинок, яким людина не визнається як особа, інакше кажучи, вчинок, що порушує сферу свободи людини.

Наступною засадою, що є загальною як для моралі так і для права є розумність обов'язку, суть якого є добро. Добро - це коротке зазначення суті обов'язків, а саме суті тих основних визначень, змістом яких є необхідні людські відносини; іншими словами, воно є розумним в них. Зло - це те, що умисно направлене на руйнування такого відношення[9,с. 199-201].

"Наука логіки" (1817). Про важливість методів дослідження, які філософ надає у роботі "Наука логіки" для розгляду правової проблематики говорить чітке зазначення у "Філософії права" про те, що природа спекулятивного знання детально розроблена у "Науці логіки", а в цій роботі де не де добавлені пояснюючі зауваження щодо процесу і методу [8,44]. "Філософія права" у методологічному плані спирається на "Науку логіки".

С.М. Труфанов, розглядаючи гегелівську "Науку логіки", зазначає розповсюджений жарт, що "в Гегеля важко увійти, але ще важче з нього вийти"[14,с.113]. З цим важко не погодитися, оскільки не дивлячись на всю складність його філософії, вона є на стільки змістовною і багатогранною, що постійно притягує до себе дослідника все новими гранями, що постійно перед ним відкриваються.

У "Науці логіки" розкривається діалектичний метод Г.В.Ф. Гегеля, який є одночасно і методом наукового дослідження і об'єктивним процесом. Філософа не задовольняє підхід до логіки як науки про мислення, яку цікавить лише форма мислення, а не його зміст, тому і істина знаходиться за межами логіки. Така точка зору склалася на припущенні роздільності істині і достовірності, змісту і пізнання. Логіка, по суті виступає як діалектика, виступає універсальним методом пізнання для всіх сфер буття духу, у тому числі і права.

В "Науці логіки", яка ще зветься "велика логіка" на відміну від "малої логіки", що викладена в "Енциклопедії філософських наук", Г.В.Ф. Гегель визначає логіку як основну філософську дисципліну. Логіка постає у концепції філософа як філософська наука, яка аналізує мислення і науковий метод, що у поняттях пізнає світ. Оскільки предметній зміст і метод його пізнання співпадають, тому логіка співпадає з онтологією, і у сущому є визначенням думки. У системі мислителя філософські науки мають прикладний характер, оскільки є заснованими на логіці. Логіка таким чином постає не лише як теоретичне вчення про поняття, а й як така, що містить у собі всі форми дійсності, як концепція.

У логіці може бути застосований метод феноменології при розгляді розвитку чистих логічних форм, таких як категорії, поняття. Категорії мислитель показує як такі, що існують об'єктивно, реально, емпірично і являють собою розкриття абсолютної ідеї. Метод повинен бути покладений в основу системи, а без системи не може бути науки. Логіка виступає у філософії Г.В.Ф. Гегеля як система логічних категорій, що являють собою цілісність. Це викладення представлене як процес, у якому логічні категорії перераховуються повністю і у своїй повноті. Щоб з'явилося ціле як нова категорія, необхідно, щоб категорія була вичерпана і знехтувана, на її місце прийшла інша, при цьому, ця інша зберігає результати попереднього розвитку і виступає як розвинуте ціле. Категорії є формою, у якій розвивається логічна ідея. У поняттях містяться протиріччя, тому рух мислення є віднаходженням і вирішенням цих протиріч, цей рух зветься діалектикою. У русі мислення є три сторони ії - це покладена, протиставлена і така, що сполучає сторони.

Основними поняттями діалектики є єдність протилежностей. Абсолютна негативність є у тому, що є два заперечення, які повертаються до ствердження і таким чином розвивається мислення. Абсолютна негативність має свій метод - це діалектика. Логічне мислення являє собою процес, що відбувається як рух уперед. Думка рухається від абстрактних до конкретних, від безпосередніх до опосередкованих, від простих до складних понять.

Логіка виступає як наука про чисту ідею у стихії чистого мислення, а чиста ідея виступає предметом логіки. Оскільки предметом логіки є чисте поняття, чиста ідея, то вона є наукою змістовною, а не формальною. Логіку слід розуміти як систему чистого розуму, як царину чистої думки. Ця царина є істина, якою вона є без викривлень, в собі і для себе самої. Як зазначає Т.І. Ойзерман, філософія у Гегеля виступає як мислення. Але ж мова йде не про всяке мислення. Гегель говорить про чисте (у кантівському сенсі слова) мисленні, зміст якого не черпається з чуттєвих сприйнять. Цей зміст, що виявляється у процесі саморозвитку поняття, чисто логічному процесі, що породжує все нові визначення буття, сутності і самого поняття, яке є за висловом Гегеля, істина буття, а також істина сутності. При цьому істина розуміється не як відповідність уявлень, понять визначеним предметам, явищам, процесам. Істина, як поняття, як чисте мислення взагалі, існує по Гегелю, безвідносно до людини; вона - вища об'єктивна реальність, абсолютна ідея, Бог[13,с.84].

Мислення приходить до чистого поняття шляхом його руху у процесі якого воно упорядковує категорії. У процесі пізнання, категорії виступають як визначення предметів, що є зовнішніми, коли до уваги береться зовнішня сторона, прояви предметів, потім категорія визначає внутрішню суть, зміст, будову предмету, розглядаються зв'язки предмету з іншими предметами, а потім - відбувається поєднання зовнішнього і внутрішнього і дається повне визначення поняття. Цей рух розглядається мислителем у трьох розділах його "Науки логіки": "Вчення про буття", "Вчення про сутність" та "Вчення про поняття". Рух мислення відбувається від абстрактного до конкретного. Це означає, що від менш змістовних категорій, наше мислення направляється до більш змістовних. Результатом цього руху є злиття двох протилежних категорій в третій.

Вся дійсність, на думку філософа, є охваченою діалектикою. Г.В.Ф. Гегель визначає діалектику, як рушійний принцип поняття, як не лише руйнуючий, але і такий, що породжує відособлення загального[8, с.91]. У відповідності до діалектичного методу, все приводиться до єдності, до цілого, до гармонії абсолютного. Поняття тлумачиться онтологічно, безвідносно до людського мислення, логічним саморозвитком поняття є рух від свідомості до абсолютного знання. Розум не привноситься у предмет ззовні, сам предмет містить у собі розумність.

Дивним здається філософу коли для народа стає непригодною, наприклад, наука про його державне право, його переконання, його звичаї, що відображені у моральності або коли він втрачає свою метафізику, коли дух, що займається своєю чистою сутністю, вже не має у ньому дійсного наявного буття. Непригодність вчення про державу і право у мислителя дорівнюється до втрати метафізики взагалі. Мислячий розум - ось визначення людини[6,с.106].

Основи права Г.В.Ф. Гегель бачить у сфері духу. Як зазначає В.А. Бачинін, у філософсько-правовій концепції Г.В.Ф. Гегеля мова йде про невідповідність того що є, тому, що повинне бути. Aлe ця суперечність не є недоліком, навпаки, саме вона обумовлює необхідність філософського осмислення права, його розумності.

Діалектична методологія Гегеля дозволила використовувати в соціально-філософських дослідженнях наступні аспекти принципу суперечності:

1. У кожному соціальному феномені містяться і можуть бути виявлені різні за своєю вагомістю пари протилежних сторін, властивостей, якостей, функціональних особливостей, що взаємно обумовлюють і одночасно взаємно виключають одна іншу, що знаходяться у відношенні взаємозалежності і разом з тим володіють відносною самостійністю.

2. Основні ознаки відносин протилежностей є не тільки взаємне осмислення і взаємне проникнення, але і змістовно-функціональна "асиметрія", тобто наявність ведучої і відомої, домінуючої і підлеглої сторін, кожна з яких володіє власного тенденцією змін, що підпорядкована як зовнішньому впливу, так і внутрішній логіці свого саморозвитку.

3. Кожне конкретне соціальне протиріччя проходить у своєму розвитку ряд ступенів від виникнення до остаточного вирішення; воно не в змозі нескінченно перебувати в застійному положенні завмерлої антитези і рано чи пізно самоліквідується.

4. Соціальне протиріччя володіє "чуттєво-надчуттєвою" природою, тобто має чуттєво сприйняту форму, в якій є його внутрішній, "надчуттєвий" зміст, що виявляється з його впливу на оточуючу дійсність.

5. Соціальне протиріччя являє собою суспільні відносини, у яких сторони пов'язані безпосередніми і опосередкованими, постійними і змінними, матеріальними і духовними путами між собою і з усією соціальною системою.

6. В залежності від змістовно-функціональних особливостей соціальних протиріч останні або сприяють стабілізації суспільної системи, упорядкуванню її структур, збільшенню ступені її цивілізованості, або ж, напроти, ведуть до її дезорганізації, дестабілізації та деструкції.

7. Абсолютна більшість соціальних протиріч виникають, загострюються і вирішуються при обов'язковій участі соціальних суб'єктів, в результаті їх конструктивних чи деструктивних зусиль.

8. Соціальні протиріччя є наслідками дій одних конкретних факторів і причинами виникнення інших, таких же конкретних явищ і процесів; кожне протиріччя, вирішуючись, неминуче веде до того, що у рамках того ж соціального простору неминуче виникають нові протиріччя і в цьому складається непереборний драматизм буття, де гармонія відносна, а протиборство у самих різних його формах є абсолютним і неможливим.

9. За рахунок динаміки виникнення, загострення і розширення множини конкретних соціальних протиріч здійснюються благотворні чи злоякісні зміни у змісті соціальної реальності [4,с.171-172].

Принципи і засади, які можна визначити з цієї роботи, що мають значення для аналізу права, є такими: філософія, як наука не може запозичати свій метод у підлеглих їй наук, зовнішнього споглядання, зовнішній рефлексії, її метод повинен виходити з розуму, що є дух; розум є діалектичним; іманентний розвиток поняття виступає як абсолютний метод пізнання; основним визначенням дійсності духу є знання себе; логіка повинна займатися не лише формою мислення, але і його змістом; істина розуміється як відповідність мислення предмету; чиста наука передбачає вивільнення від протилежності свідомості і її предмета; логіка являє собою систему чистого розуму, істини; логіка поділяється на об'єктивну і суб'єктивну, об'єктивна логіка займає місце онтології і взагалі метафізики, суб'єктивна логіка - це логіка поняття, але фактично вона є єдиною; розвиток є саморозвитком абсолютного духу, якій проходить три етапи - буття, сутність, поняття; діалектика є застосування тезису, антитезису і синтезу як нового тезису; в основі діалектики лежить принцип протиріччя; логіка має три частини: логіку буття, логіку сутності і логіку поняття; начало науки є одночасно і буття і небуття; буття має три значення, воно виступає як визначеність (як якість), як знята визначеність (як кількість), як якісно визначена кількість (як міра); сутність визначається як проста у собі суща сутність у своїх визначеннях у середині себе, тобто рефлексія буття, як така, що переходить у наявне буття, відповідно до свого існування і явища, як сутність, яка єдина із своїм явищем, тобто як дійсність; поняття містить у собі як буття так і сутність, воно набуває вищого поняття самого себе у науці логіці, воно є чисте поняття, яке саме себе розуміє.

У завершенні своєї роботи "Наука логіки" Г.В.Ф. Гегель говорить про велике значення описаного ним методу для філософії. Він зазначає, що у якості методу слід розглядати лише рух самого поняття; природа цього руху вже є пізнаною, але, по-перше, тепер слід розглядати його у тому значенні, що поняття є все і що його рух є загальна абсолютна діяльність, рух, що сам себе визначає і сам себе реалізує. Метод повинен бути тому визнаним необмежено загальним, внутрішнім і зовнішнім способом і абсолютно нескінченною силою, якій ніякій об'єкт, оскільки він представлений як зовнішній об'єкт, що віддалений від розуму і незалежний від нього не може здійснювати спротив, не може мати іншої природи по відношенню до методу і не бути проникнутим ним. Метод є тому душа і субстанція, і дещо є осягнуте у понятті і пізнане у своїй істині лише тоді, коли воно повністю підпорядковане методу; він власний метод всякої справи, як такої, оскільки його діяльність міститься у понятті[6,с.106]. На думку Т.І. Ойзермана, перехід кількісних змін у якісні фактично з'являється у Гегеля основним законом буття, єдність протилежностей і протиріччя - основний закон сутності, а заперечення в рівній мірі відноситься до всіх трьох основних розділів "Науки логіки"[ 13,с. 128].

На думку Р. Гайма, у Гегеля логіка як така є у той же час метафізикою, а метафізика є настільки ж логікою. Цей тотожний характер у своїй теперішній "Науці логіці" Гегель пояснює відкритим примиканням до феноменології[5,с.238-239].

На думку І. Ільїна, гегелівська діалектика є не метод людського суб'єкта, що застосовується до предмету; але, перш за все, метод об'єкта, що пізнається. Він належить до об'єкта самостійно; але у процесі пізнання він наповнює собою і душу суб'єкта, який пізнає, оволодіває нею, здійснює себе в ній, і в результаті стає методом як об'єкта, так і суб'єкта. У пізнанні душа людини починає жити "діалектично" лише тому, що предмет так живе; лише так, як це робиться у предметі[ 11,с.116].

"Енциклопедія філософських наук" (1817) Ця робота виходила і під іншою назвою - "Система філософії". Робота складається з трьох частин: "Наука логіки", "Філософія природи" і "Філософія духу". У цих трьох частинах показаний рух ідеї у - собі і для - себе до ідеї у її інобутті, та повернення ідеї з інобуття до себе. У першій частині "Енциклопедії філософських наук", яка має назву "Наука логіки" Г.В.Ф. Гегель у більш скороченій формі, ніж в окремо виданій роботі "Наука логіки" викладає основи логічного вчення, у другій частині "Філософія природи" він розглядає натурфілософію, яка розуміється як інобуття ідеї, у частині третій "Філософія духу", він розглядає яким чином ідея повертається до себе, знявши при цьому своє природне інобуття.

В "Енциклопедії філософських наук" Г.В.Ф. Гегель викладає у вигляді системи наукове знання. Із самої назви видно, що в даній роботі енциклопедично, коротко викладені основні положення системи, а розгляд окремих наук містить лише загальні начала. Він говорить про істину як предмет філософії, предметом мислення виступає саме мислення, метою філософії як і всякої іншої науки стає прийти до своєї вихідної точки, осягнути поняття свого поняття, що нагадує рух по колу. Філософ надає розуму статус предмету філософії. Істина, на думку Г.В.Ф. Гегеля, є система, а філософія є наука про істину. У першому томі "Енциклопедії філософських наук" Гегель визначає предметом філософії мислення. Але це - вільний акт мислення; воно вільно стає на ту точку зору, на якій воно існує для себе самого і, відповідно, саме породжує і надає собі свій предметі.

Робота Г.В.Ф. Гегеля "Енциклопедія філософських наук" являє собою систему розвитку наукового знання. Правова проблематика розглядається у томі третьому "Філософія духу", там де мова йде про об'єктивний дух. Дух тут розглядається як такий, що повертається від свого природного інобуття до себе. Вчення про дух у цій роботі вже виступає як структуроване, поділене на суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух. Об'єктивний дух вже представлений як поділений на право, мораль, моральність.

У "Філософії духу" розглядається суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух. Суб'єктивний дух являє собою індивідуальну, але таку, що є соціально і природно обумовленою свідомість. Об'єктивний дух є сферою буття суспільного, до якого він відносить абстрактне право, мораль і моральність. Абсолютний дух являє собою суспільну свідомість, яка виражена у світоглядних формах. У філософії дух необхідно розуміти як необхідний розвиток вічної ідеї, а із поняття духу розвинути те, що складає особливі частини науки про дух. Із логічної ідеї, або загального поняття спекулятивне мислення розкриває свій предмет, виводить особливе поняття.

Розвиток духу є у тому, що він існує:

1. У формі відношення до самого себе; що у його межах ідеальна тотальність ідеї, тобто те, що складає його поняття, постає для нього як така, і його буття є в тому, щоб бути у собі, тобто бути вільним, - це суб'єктивний дух;

2. У формі реальності, як такий, що породжується духом і є породжений ним світ, у якому свобода міститься як наявна необхідність, - це об'єктивний дух;

3. Як у собі так і для себе суща і така, що вічно себе породжує, єдність об'єктивності духу і його ідеальності, або його поняття, дух у його абсолютній істині, - це абсолютний дух[10,с.32].

У роботі "Енциклопедія філософських наук" можна спостерігати систему філософії Г.В.Ф. Гегеля у її загальному вигляді. Об'єктивний дух, у рамках якого розглядається філософом правова проблематика, вже виділений у окремий вид духу. У введенні до тому третього, якій має назву "Філософія духу" Г.В.Ф. Гегель зазначає, що пізнання духу є саме конкретне і тому саме високе і складне. Пізнай самого себе - ця абсолютна заповідь ні сама по собі, ні там, де вона була висловлена історично, не має значення тільки самопізнання, направленого на окремі здатності, характер, схильності і слабкості індивідуума, але значення пізнання того, що є достовірне у людині, достовірне у собі і для себе, - пізнання самої суті як духу[ 10,с.6]. Наука про людину має значення лише у тому разі, якщо вона займається не випадковим у людині, а пізнанням загального, тобто духу. Тільки завдяки пізнанню загального можна визначити за словами, Г.В.Ф. Гегеля, "субстанціальність характеру", прийти до розуміння "великих людських характерів". Дух необхідно розуміти як відображення вічної ідеї, як розвиток і здійснення. У природі духу закладене пізнання ним свого поняття, тому наука, у тому числі і філософія, має на меті вивчати осягнення духу самим собою.

У філософії дух необхідно розуміти як необхідний розвиток вічної ідеї, а із поняття духу розвинути те, що складає особливі частини науки про дух. Із логічної ідеї, або загального поняття спекулятивне мислення розкриває свій предмет, виводить особливе поняття.

Щодо співвідношення цих трьох робіт "Феноменологія духу", "Наука логіки", "Енциклопедія філософських наук" немає єдиної думки. Але вказівка щодо цього прямо міститься у передмові до першого видання роботи Г.В.Ф. Гегеля "Наука логіки", де він зазначає, що за першою частиною "Енциклопедія філософських наук", що містить феноменологію, буде друга частина, що повинна була містити логіку і обидві реальні дисципліни філософії - філософію природи і філософію духу, - так що цією частиною закінчувалася б сама філософія. Aлe необхідність розширити об'єм логіки, що взята сама по собі, побудила мене випустити її у світ окремо; вона таким чином, складає, згідно цьому розширеному плану, перше продовження "Феноменології духу"[6,с.20-21].

Зазначені роботи являють собою певний важливий етап розвитку гегелівської філософії. Вони відображують формування основних методологічних засад, що застосовувалися і розвивалися мислителем на протязі усього його творчого шляху.

Аналіз зазначених робіт дає можливість зазначити, що до філософсько-правової методології можна віднести наступні принципи: методом дослідження права є філософський метод, філософія є наукою всіх наук, для усвідомлення духу особі необхідно усвідомити саму себе, право слід розглядати через категорії буття, сутність і поняття, пріоритет раціонального способу пізнання над чуттєвим, розуміння необхідності обов'язку для моралі і права. Методологія Г.В.Ф. Гегеля дозволяє розглянути право у контексті моралі і моральності, без відриву від дійсності.

Список використаних джерел

1. Adorno T.W. Drei Studien zu Hegel / Adorno T.W. Frankfurt а/. - M, 1963. Базарова JI.В.. Философия права Гегеля: современный взгляд на проблему / Л.В. Базарова // "Новые" и "вечные" проблемы философии. - Новосибирск, 2000. - С,96-104.

2. Бакрадзе К. Система и метод философии Гегеля / Бакрадзе К. - Тбилиси, 1958.

3. Бачинин В.А. Энциклопедия философии и социологии права / В.А. Бачинин. - СПб.: Издательство Р. Асланова "Юридический центр пресс", 2006. - 1093 с.

4. Гайм Р. Гегель и его время /Р. Гайм. - СПб.: Наука, 2006. - 391 с.

5. Гегель Г.В. Ф. Наука логики / Г.В.Ф. Гегель. - СПБ.: Наука, 1997. - 800с.

6. Гегель Г.В. Ф. Феноменология духа. Философия истории /Г.В.Ф. Гегель. - М.: Эксмо, 2007. - 880 с.

7. Гегель Г.В. Ф. Философия права / Г.В.Ф. Гегель - М.: Мысль, 1990. - 526 с.

8. Гегель Г.В. Ф. Философская пропедевтика / Г.В.Ф. Гегель // Работы разных лет. В двух томах. Т.2. М.: Мысль: 1973. - 630 с.

9. Гегель Г.В. Ф. Энциклопедия философских наук / Г.В.Ф. Гегель. - Том

3. - Философия духа. - М.: Мысль, 1977. - 471с.

10. Ильин И.А. Философия Гегеля как учение о конкретности Бога и человека: в 2 т. / И.А. Ильин. - СПб.: Наука, 1994 . - 541 с.

11. Маркс К., Енгельс Ф. Твори / Маркс К., Енгельс Ф. - К.: Держ. вид-во. політ, літ., 1958. - Т.1. - 698 с.

12. Ойзерман Т.И. Кант и Гегель (опыт сравнительного исследования) / Т.И. Ойзерман. - М.: "Канон+" РООИ "Реабилитация", 2008. - 520 с.

13. Труфанов С.Н. Наука логики в доступном изложении / С.Н. Труфанов. - Самара: 1999. - 119 с.

Размещено на Allbest.ru