Класична, некласична та постнекласична моделі розвитку наукового знання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Класична, некласична та постнекласична моделі розвитку наукового знання

Н.В. Буруковська

Знання виступає одним з життєво важливих факторів існування сучасної цивілізації. Уявлення про нього входять до життя людини по мірі її соціалізації, кожному етапу якої (школа, вищий навчальний заклад, трудова діяльність) відповідає свій рівень уявлень про знання. Спроби виділити загальні, базові уявлення про знання дає, як правило, неоднозначний підсумок. Причина цієї неоднозначності полягає в постійній еволюції поглядів на природу знання, результатом чого є співіснування численних концепцій, різних підходів до проблеми знання. Однак незалежно від засобів та сфер, в яких формується уявлення про знання, усі вони створюють лише емпіричний шар. Перехід до теоретичних уявлень про знання можливий, але він утруднений низкою проблем і стереотипів.

Поняття “знання” і на повсякденному, і на науковому рівні охоплює історично реальний зв'язок: мудрість -- істина -- знання, що пояснює існування стереотипу, -- переконання про те, що філософія, яка виникає як “любов до мудрості”, містить в собі ключ до тайни знання взагалі. Інша проблема зведена в структурі самої філософії, де одне з її вчень -- гносеологія - досліджує процес становлення та обґрунтування істини, розглядаючи знання як щось пасивне, омертвіле, застигле. Таким чином, обмежені уявлення про знання є ні що інше, як прихований одяг на живому тілі істини. Ще одна проблема створена лабіринтом ілюзій, що історія філософії в цілому дає відповідь про природу знання. Справа в тому, що багато історично відомих філософських систем, дає такий широкий спектр визначень знання, що на основі їх тлумачення стає можливим вибір будь-яких життєвих програм та орієнтацій.

Дослідженням проблеми визначення поняття “знання” займалося багато вченихфілософів, серед яких і представники сучасної вітчизняної філософської традиції: В.М. Костєв, Т.Д. Пікашова, Л.О. Шашкова, В.І. Ярошовець та інші.

Однак і на сьогоднішній день поняття “знання” за своєю сутністю є суперечливим та актуальним для науковців, особливо через різноманітність підходів, що використовуються різними дослідниками.

За чисельністю й мозаїчністю уявлень про знання приховується процес його реальної еволюції, ключ до розуміння якого дає культурологічний підхід. Завдяки йому, відволікаючись від величезної кількості аргументів, можна прослідкувати зміни уявлень про знання в тому пласті культури, який наведений в афоризмах, ідіомах, словниках, енциклопедіях.

Для класичного стилю наукового мислення, який ефективно функціонував у середині минулого століття, характерні нерозгорнуті, близькі до повсякденних уявлення про те, що знання -- це “свідчення, яке придбане навчанням або досвідом [2, 65-68].

Різноманітність суспільних відносин та значні досягнення науки висунули як першочергове логіко-гносеологічне завдання систематизацію знань. Тому в трактуванні знання починають домінувати теоретичні компоненти. “Знання -- найзагальніший вираз для позначення теоретичної діяльності розуму, який має види на об'єктивну істину (на відміну від мислення або думки, які можуть бути завідомо фантастичними)” [5, 765].

Соціально-гносеологічна ситуація, яка склалася наприкінці минулого століття, породжувала достатньо жорсткі стандарти науково-пізнавальної діяльності, в яких визначальними ставали масиви знання. Революція у науці, яка відбулася на межі ХХ-ХХІ століть, обумовила становлення ймовірнісного, некласичного стилю мислення та діяльності, який довів право існування становленням ряду фундаментальних теорій в природознавстві. Одночасно висувалися нові принципи наукового мислення та відбувалося формування адекватних діяльності категорій, що дозволяло здійснювати рефлексію нових гносеологічних рівнів. Тому і в повсякденній мові, і в мові науки відбувалося взаємодоповнення різних уявлень, що дозволило трактувати знання як:

1. Діяльність свідомості, яка має метою осягнення дійсності.

Результат пізнавальної діяльності, система придбаних за її допомогою понять дійсності.

Володіння знаннями про щось, стан знаючої про щось людини” [6, 1109].

В подальшому пізнавальні та комунікативні процеси, які детермінуються життям суспільства, висунули інформаційного-сеологічне розуміння знання. Однак нерозгорнутість самих уявлень про інформацію створила умови для повернення в цю оболонку точку зору здорового глузду. Знання в цьому контексті усвідомлювалося як:

1. Володіння якимись відомостями, обізнаність (поінформованість) відносно кого-, чого-небудь.

Сукупність знань, пізнань в якій-небудь галузі.

Осягнення дійсності в окремих її проявах та в цілому” [6, 1284-1285].

Проте в знанні фіксуються в основному свідомі результати діяльності, а не особливості її організації і структури. Тому в культурному прошарку знання трактується як “духовна діяльність, відображення об'єктивної дійсності, яке розглядається не з точки зору процесу, а з точки зору результату” [3, 95].

Таке трактування знання, що включає у себе аспекти результативної, активної, цілеспрямованої науково-дослідної діяльності, є співзвучним пріоритетам нового мислення. Однак не слід думати, що сходження до знання-продукту являє собою лінійний висхідний процес. З достатньою впевненістю можна стверджувати, що в сучасній науці реально співіснують уявлення про знання як усвідомлений результат пізнавальної діяльності та цільовий продукт. Другий аспект підкреслює такі визначення, в яких знання розглядається як “продукт суспільнотрудової та розумової діяльності людей, які являють ідеальне відтворення в мовній формі об'єктивних, закономірних зв'язків практично об'єктивного світу, що перетворюється” [7, 136].

Перед дослідниками кожної епохи виникає проблема дослідження наукових і філософських уявлень про природу знання. Можна виявити певну відповідність між уявленнями про знання, які склалися в загальнокультурному фоні науки і сфері філософського усвідомлення. До того ж цікаво було б розглянути цю проблему в еволюційному аспекті, який охоплює стилі наукового мислення.

В межах класичного стилю мислення знання на загальнокультурному фоні розглядалося як відомості, а в філософському сенсі

як факт, відповідно в межах некласичного

як дії та істина, а постнекласичним стилем мислення такі самі категорії співвідносяться як інформація та продукт.

Знання нерозривно пов'язано з діяльністю, з суспільною практикою, проникнуте її потребами та цілями. Розвиток матеріальноісторичної практики припускає не тільки становлення нового знання та зріст його маси, а й глибині зміни в природі знання. Це визначається рядом факторів, дія яких раніше розглядалася епізодично чи взагалі ігнорувалася. До них перш за все відносяться: зростання ролі взаємозв'язку знання -- знання; уточнення демаркації гносеологічного та епістемологічного, комунікативного та інтроспективного аспектів знання; ранжування глобальних регулятивів становлення і функціонування знання; усвідомлення суб'єктно-ціннісних трансформацій (знання -- інтелектуальний потенціал -- інтелектуальна власність).

Вивчення знання як соціального феномену лише в фазі функціонування дозволяє класифікувати його під тим чи іншим кутом зору, виділяючи в цьому процесі або повсякденне та наукове, або філософське та конкретнонаукове, або інтроспективне та комунікативне, або реляційне та операційне.

Відомо, що при задоволенні суспільних потреб люди більш чи менш широко (а в теперішній час більш широко, ніж будь-коли раніше) спираються на наукові знання. З іншого боку, суттєвішим стає багатоманітний вплив суспільно-історичних умов, в тому числі потреб суспільства, на розвиток науки, на масштаби наукових досліджень і навіть на їх спрямованість. Однак у відношеннях між тим та іншим немає попередньо встановленої гармонії, а також однозначної відповідності.

Взаємовіднесеність методологічних і соціологічних характеристик пізнавальної діяльності можна визначити наступним чином. Дослідник, що вивчає деяку конкретно-наукову проблему, далеко не завжди, і не повною мірою та глибиною усвідомлює методологічні норми, вихідні чинники та пізнавальні установки, на які він спирається. А прийняття дослідником тих чи інших методологічних норм, та слідування цим нормам найчастіше не є результатом раціонального, усвідомлено здійснюваного вибору. Звернення методологів до вивчення першоджерел обумовлено тим, що методологічні аспекти наукової роботи повинні бути виявлені у ході спеціального аналізу. В той самий час, якщо врахувати, що методологічні норми, чинники, установки циркулюють в межах наукового співтовариства і транслюються від покоління до покоління дослідників, то очевидними стають соціальні за своєю природою механізми функціонування та розвитку наукового знання. В цьому процесі поле уявлень, образів, аналогій, розумових ходів тощо, якими оперує дослідник, скільки б великим воно не було, все ж таки розуміється обмежено як у кожний даний момент розвитку науки в цілому, так і в тій чи іншій сфері наукового пізнання. На направлення зросту пізнавальних конструкцій впливають соціально-культурні детермінанти.

Проблема знання багатоаспектна. В гносеологічному плані -- це засіб вираження істини та помилки, в соціальному -- продукт духовного виробництва, в практичному відношенні знання -- це певна діяльність, в семіотичному аспекті воно ототожнюється з конкретними структурними інваріантами, на методологічному рівні знання виступає як система форм, засобів і методів. Абсолютизація того чи іншого аспекту знання призводить до різних парадоксів виникнення знання, розриваючи протилежності нового і старого, відомого і невідомого, неопосередкованого та опосередкованого, можливого і дійсного. Тому не саме знання як таке стає об'єктом наукового дослідження, а формування тієї матриці, яка визначає якісне різноманіття його видів і форм. Такою своєрідною матрицею в історії цивілізації є ідеали знання.

Уявлення про ідеал формувалися у руслі суспільних, моральних та естетичних вчень і виражали при цьому суб'єктивні інтереси певних соціальних груп, нав'язували моральні постулати та апріорні імперативи. Сучасна філософія не зводить його до окремих абстрактних норм, зразків, схем, розширює сферу впливу, підкреслює визначну роль його здійснення. Це припускає опору на об'єктивні тенденції розвитку дійсності, які реалізуються у цілеспрямованій матеріально-історичній діяльності, створюючи синтетичні уявлення і засоби досягнення накреслених цілей. Розглядаючи ідеал як всезагальну форму цілепокладаючої діяльності, дослідники усвідомлюють його роль у науковому пізнанні. Гносеологічний ідеал виступає регулятивом пізнавальної діяльності, яка звернена до майбутнього. В цьому виявляється об'єктивний зміст гносеологічного ідеалу, розкривається його конкретність та історичність; гносеологічний ідеал орієнтує пізнання, яке прагне до досягнення і реалізації об'єктивної істини, на соціально-історичний процес.

Узагальнені уявлення про ідеал знання розроблюються у руслі логіко-структурних досліджень. Дослідники припускають, що ідеалом наукового знання є “сполучення методологічно чіткої та логічно алгоритмізованої теоретичної системи з однозначно отриманим емпіричним матеріалом” [4, 59]. Однак таке узагальнене тлумачення, співвіднесене з конкретними епохами в розвитку науки, потребує конкретної предметної інтерпретації. Сам феномен ідеалу наукового знання “склеює” аспекти, які виражають його обґрунтування, становлення та функціонування. Разом з тим кожна епоха накладає певний відбиток на форму ідеалу знання.

Уявлення про ідеал теоретичного знання, які сформувалися у низці філософських робіт, не завжди відповідають реальному положенню та ситуаціями науки, що розвивається. Більш точно слід говорити вже не про деякий універсальний зразок теоретичного наукового дослідження, скажімо по типу фізичної теорії (тім більш, що вона сама не відповідає, як показали методологічні дослідження, ще існуючому в філософській літературі жорсткому уявленню про формальну аксіоматичну організацію теоретичної фізики), а про багатоманітність зразків побудування наукової теорії в рамках все більш інтегруючої науки, “зразків науки”, “епістемологічних ідеалів” теоретичного знання, орієнтованих на різні класи наукових дисциплін: природничих, технічних, гуманітарних.

В методології науки відбувся переворот, пов'язаний з переходом від “виявлення та розглядання всезагального, раз і назавжди заданого ідеалу наукового знання і відшукання єдиного засобу його досягнення до аналізу конкретних методів пізнання і конкретних пізнавальних ситуацій” [9, 56]. Тому виявляється доцільним розглянути особливості ідеалу наукового знання, обумовлені конкретними ситуаціями історії і методології науки.

Класична наука, в рамках якої статусу науки по сутності відповідало природознавство, практичним продовженням якого виступала техніка, виробила та відшліфувала свій ідеал наукового знання. В ньому “чисте” знання ототожнюється з усвідомленням результату пізнавальних процесів. Процес пізнання в основному орієнтований на отримання чуттєвого досвіду та його логічну трансформацію, зведення фактів до форм чуттєвості, в яких мислення знаходить загальне й необхідне. Саме знання виокремилося в процесі мислення із чуттєвих даних шляхом підведення під них відповідних форм. За механізмом “підведення” форм мислення ховався реальний синтез як особливий вид діяльності свідомості, що визначав становлення нового знання. В той же час “незнання фіксує відсутність результатів пізнання, тоді коли саме знання ототожнюється з їх наявністю” [4, 33]. Таким чином, незнання в класичній науці виступає як те, що не знається. Проте недостатньо усвідомлювати роль тільки тих форм, в яких втілювались результати пізнання.

Форми мислення однозначно співвідносилися із змістом мислення, що відкривало можливість для стверджень про співпадіння уявлень, про дійсність з самою дійсністю, або, інакше, для онтологічного ізоморфізму. Поряд з цим існував і менш радикальний варіант взаємозв'язку змісту і мислення, який проявлявся в тому, що готові форми “сковували” об'єктивні відношення виникнення та обґрунтування знання.

Як відзначає В.І. Шинкарук, “з усіх людських знань, які передаються із покоління в покоління та закріплюються у досвіді кожного нового покоління, категоріальні форми мислення найбільш стародавні. Це трапилося тому, що такі форми мислення за своїм походженням пов'язані з самим суттєвим у досвіді -- з трудовою, практично виробничою діяльністю” [10, 33]. Таким чином, синтез минулого досвіду людської діяльності виявляється відлитим у формі категоріального мислення, яке забезпечує послідовне просування по знаннях. Разом з тим, цілеспрямоване звернення до категоріального апарату містить певні пастки, оскільки пропонує неявне засвоєння вихідних гносеологічних установок філософських систем. Так, наприклад, використання поняття “речі-в-собі” орієнтує на програму агностицизму, а поняття “вирішального експерименту” пов'язано з гносеологією індуктивізму.

В структурі самого знання класичної науки на передній план висуваються ті особливості, які пов'язані з його логічними і раціональними можливостями. Закономірне в знанні ототожнюється з його логічною структурою, тобто з втіленням в адекватні форми. До того ж емпіричні та гносеологічні “родові плями” знання пов'язані з історичним аспектом його становлення, які в подальшому знімаються при теоретичній реконструкції. Гносеологічні установки дослідників в епоху класичної науки формуються у руслі емпіризму та раціоналізму. Тому практика не виступає основою становлення гносеологічних установок, що передбачає особливості співвідношення знань та матеріальної дійсності в цю епоху.

Ідеал знання класичної науки визначав багатоманітність та особливості форм і видів знання, що використовуються, специфіку взаємозв'язку його емпіричного і теоретичного рівнів. Саме наукове знання перш за все вивчалося у формально-логічному аспекті, фіксуючи відношення до нього у рамках самого знання. Філософські позиції дослідників дозволяли розкрити лише окремі грані процесу становлення знання (виводимість, верифікація) та ототожнювали його з сутністю логічних процедур (абстрагування, узагальнення, ідеалізація).

В розвинутому теоретичному знанні тієї чи іншої епохи опосередкованим образом відображаються риси та цілі продуктивної пізнавальної діяльності. Однак їх виявлення, а тим більш усвідомлення закономірностей, формування цілей і структур практичної діяльності складає задачу, яка не може бути розв'язана в природознавстві цієї епохи. Ця задача не лежала у руслі традицій наукового співтовариства, а тому не могла бути поставленою та вирішеною, на неї не орієнтувався ідеал природничонаукового знання. В цілому, ідеал класичної науки характеризується тими самими особливостями, які визначають пізнавальні ситуації класичної науки.

Евристичне начало типових, багаторазово та докладно обговорених особливостей теоретизування (спосіб постановки проблем, прийоми дослідження, опис предметних галузей, характер обґрунтування отриманих висновків, манера подання, викладення матеріалів, форми фіксації та обстоювання тверджень) на класичному етапі науково-інтелектуальної діяльності пов'язано з низкою концептуальних положень. До них в історичній ретроспективі слід віднести: фундаменталізм, фіналізм, імперсональність, абсолютизм, субстанціональність, динамізм, сумматизм, есенціалізм, аналітизм, механіцизм, кумулятивізм [2, 15].

Особливості науково-пізнавальної діяльності втілювала основна теза класичної науки: чисте знання фіксує світ, яким він є сам по собі. Для класичного природознавства гарантією об'єктивності наукової істини був її “абсолютний” характер. Об'єктивність істини ототожнювалася з її абсолютністю. Це виходило з умоглядно-споглядальних гносеологічних установок, яких притримувалися природознавці, і закріплялося методологічними принципами, що визначали характер мислення та ефективність знання.

Формування ймовірнісного стилю мислення відображає наявність особливого етапу в розвитку природничих наук, який традиційно визначають як некласичний. Наука цієї епохи досягає теоретичної зрілості в усіх сферах. В цей період не тільки формуються нерозривні зв'язки між природничими та технічними науками, але й усвідомлюється роль наукової філософії як загальної методології наукового пізнання. Революційні перетворення, які відбуваються у науці, перш за все охоплюють підвалини суспільних наук.

В класичний період свого становлення наука зосередила увагу на чисто внутрішніх критеріях свого обґрунтування, що привело до диференціації різних галузей знання, некласична наука продовжила цю традицію, диференціюючи вже окремі теорії в межах певної галузі науки, як, наприклад, в математиці з'явилися такі самостійні галузі, як топологія, теорія ймовірностей, теорія чисел тощо.

Відмінність некласичного типу від класичного проявляється перш за все в особливостях пізнавальної діяльності, а отже, і в її результатах -- науковому знанні.

У некласичній науці практично змінюється не тільки саме уявлення про знання, а й відбувається якісна трансформація його ідеалу. Розмивається поняття “чистого” знання, орієнтуючого лише на результат пізнання. Загальнонаукове розуміння сутності знання досягає рівня, що характеризує філософську рефлексію, яка відноситься до цієї проблеми. В свій час Г. Гегель образно зауважив, що знання “як голий результат є труп, який оставив позаду себе тенденцію” [1, 2]. Новий рівень розвитку практики примушує усвідомлювати знання як знаряддя людської діяльності. У структуру знання невпинно вплітаються особливості засобу його становлення. Як виявляється в процесі методологічної рефлексії, для дослідження природи наукової діяльності виявляється недостатньо абстракції “пізнавального відношення” [9, 56]. Тому в узагальненому вигляді знання розглядається в контексті відношення “результат -- діяльність”.

Сфера знання за допомогою діяльності співвідноситься зі сферою явищ. У результаті цього процесу розкривається практична природа знання та його гносеологічний статус. Традиційне відношення знаного та дійсного опосередковується діяльнісним. Річ у процесі споглядання не сама по собі дана суб'єкту, а освоюється по мірі розгортання діяльності, вдосконалення її форм, засобів та знарядь. Елементи діяльності в контексті знання створюють структуру, яка охоплює різні грані явища, що вивчається. Перебільшення ролі елементів діяльності у дослідженні веде до сповзання до безперспективних за своєю сутністю побудов типа концепції неконтрольованого впливу.

Гносеологічна ситуація, яка склалася в некласичній науці, наполегливо потребувала введення адекватних орієнтирів для пізнавальної діяльності. Сучасна теорія пізнання включає практику як вихідний принцип системи орієнтирів, що розвивається.

Становлення знання відбувається в контексті двох взаємодоповнюючих процесів: пізнання об'єктивної реальності і усвідомлення об'єктивної істини. Незнання в некласичній науці носить двоїстий характер. З одного боку, це незнання способу формування певних результатів, які вплетені в структуру діяльності, але лише поверхово накладаються на систему знання.

Інший бік незнання пов'язаний з варіативною природою практичної діяльності, яка здатна породжувати технологічно “порожні” прийоми, способи і форми, які потребують свого наповнення змістом, тобто усвідомлення. Цей аспект розкриває обмеженість зароджених в античну епоху пласких уявлень про коло, яке розділяє знання та незнання. Немає кола чистого знання! Будь-яка його точка зору містить елемент незнання, припускає можливість заглиблення. Тому знання в його взаємозв'язку з діяльністю має потребу в об'ємних інтерпретаціях, враховуючих здатність до топологічних змін. Причинами подібних змін виступає практична діяльність, оскільки не існує закінчених та досконалих її фігур та схем, а кожна з них може трансформуватися та вдосконалюватися. Тому знання є складним утворенням, що вмикає та породжує незаповнені ніші, які визначаються еволюцією практичної діяльності. Таким чином, незнання некласичної науки -- це незнання діяльності та незнання свідомості: неусвідомлене та необмірковане.

Освоєння форм і схем діяльності відбувається в контексті індивідуального досвіду, який відсіває і репродукує форми людського мислення, припускає їх об'єднання в системи, забезпечуючи адекватне відображення дійсності.

Постнекласичний період розвитку науки має свої особливості порівняно з некласичним її періодом. Вони виявляються на рівні формування цілей і направлень досліджень, організації дослідницької діяльності, а також у структурно-системних комплексах знання. Ці особливості не тільки стають об'єктом аналізу, але й на основі їх вивчення створюються умови для розробки науково-технічної політики. В сучасних умовах створюється новий образ науки. На зміну умоглядності класичної науки та евристичним структурам природознавства некласичного періоду приходить єдність природничих, гуманітарних та технічних наук. На основі взаємопроникнення та взаємообумовленості наук, що випливає з соціальної практики набуває яскравих рис новий ідеал наукового знання, з яким пов'язано більш глибоке розуміння смислу та цілей продуктивної діяльності.

Постнекласична наука більш толерантно ставиться щодо плюралізму наукових гіпотез, донаукового та навіть сучасного ненаукового знання. Про це свідчать праці багатьох вчених природознавців і філософів науки. Наприклад, М. Фуко, вибудовуючи археологію сучасного знання, стверджує, що наука, не ототожнюючись із знанням, але й не стираючи і не виключаючи його, локалізується в ньому, структурує деякі його об'єкти, систематизує деякі акти висловлювання, формалізує ті чи інші концепти і стратегії [8, 142-143]. Він розглядає сучасну науку лише як одну із складових частин знання, веде мову про більшу розмитість критеріїв та меж науковості знання в сучасній науці. Поступово зникає примусова сила, нетерпимість, репресивність, притаманна попереднім типам раціональності в науці. Остання вже не претендує на володіння єдиною абсолютною істиною, а допускає величезну кількість різноманітних дискурсів, діалогів і полілогів з іншими формами знання. Це пояснює інтерес постнекласичної науки до “маргінальних проблем”, які з'являються на межі одразу кількох видів знання, як наукового, так і позанаукового. Наявність розбіжностей, творчої конфліктності, суперечливості у визначенні підходів до розв'язання існуючих проблем у постнекласичному науковому дискурсі дозволяє співставляти, а не протиставляти різні точки зору, бачити багатовимірність самих об'єктів дослідження, поєднувати в них необхідне й випадкове, впорядковане й хаотичне, закономірне й спорадичне тощо. Формування постнекласичних підходів до розв'язання наукових проблем змусило вчених шукати точки дотику різних галузей науки, які досліджують одні й ті ж предмети і явищі, що посилило інтеграційні процеси в науці, особливо у галузі природознавства.

Сучасна наука породжує нові, володіючи спадкоємністю по відношенню до попередніх періодів, уявлення про знання та обумовлює подальші зміни його ідеалу. Джерело цих змін виявляється під час аналізу вихідного гносеологічного відношення, яке охоплює рівень цілепокладання, сферу схем та фігур діяльності, а також систему і структури, фіксуючі результати пізнання. У взаємозв'язку трьох складових найбільш важлива роль належить аспекту цілепокладання, який явним чином співвідносить явища соціальної практики з можливостями продуктивної діяльності, яка базується на накопиченому раніше знанні.

В сучасних дослідницьких програмах також виявляється глибокий вплив соціокультурного фону на процес становлення нового знання, яке усвідомлюється як продукт суспільно-практичної і розумової діяльності людей і являє собою ціннісно орієнтоване ідеальне відтворення у природній та штучній мові об'єктивних, закономірних зв'язків природного, соціального та інтелектуального світу, що пізнається та перетворюється. Важливе місце в пізнавальній діяльності сучасної людини займає креативний аспект, за допомогою якого вона створює та засвоює знання про навколишній світ, досліджує природу явищ, реалізує науково-технологічний та культурний потенціал.

знання мислення філософський

Список літератури

1. Гегель Г.Ф. Сочинения. -- М., 1959. -- Т. 4.

2. Ильин В.В. Теория познания. Эпистемология. -- М., 1994.

3. Краткий словарь по философии. -- М., 1970.

4. Крымский С.Б. Научное знание и принципы его трансформации. -- К., 1974.

5. Новый энциклопедический словарь // Под ред. К.К. Арсентьева. -- Спб, 1996.

6. Словарь современного русского литературного языка. -- М.-Л., 1955. -- Т. 4.

7. Философский словарь. -- М., 1975.

8. Фуко М. Археология знания. -- К.: Ника-Центр, 1996.

9. Швырев В.С., Юдин Б.Г. Методологический анализ науки. -- М., 1980.

10. Шинкарук В.И. Теория познания, логика и диалектика И.Канта. -- К., 1974.

Размещено на Allbest.ru