Інтонування як предмет філософської рефлексії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інтонування як предмет філософської рефлексії

Маргеліс Н.В.

Соціальні, духовні та історичні потрясіння ХХ ст. світові війни, революції, створення нового геополітичного простору, шалений темп науково-технічного прогресу докорінно змінили світовідчуття сучасної людини, призвели до втрати гармонійного погляду на буття. Дефіцит певних духовних станів, які проектуються не тільки на соціальні проблеми, але й на форми зв'язку людей, вимагає розробку таких категоріальних форм культурологічного аналізу, які могли б узгоджуватись з сучасними реаліями.

Однією з таких форм є інтонування. Кожна епоха має свій інтонаційний стиль, способи інтерпретації інтонаційного досвіду людини, який пронизує всі сфери її життєдіяльності і є основою духовної активності індивіда. Інтонування це спосіб передачі чуттєво-смислового змісту світу, найважливіша структура людської комунікації, що покладається в фундаменті культури в цілому. Інтонування здатне виокремлювати специфіку людського сприйняття буття у всіх його вимірах і проявах, невербально висловлювати оцінку і ставлення до себе, інших людей, явищ та речей. Завдяки інтонуванню відбувається спілкування людини з природою і трансцендентною реальністю, здійснюється її самовираження, виявляються її колективне або індивідуальне начало, регіональні, етнічні, стильові особливості культури.

На території України мешкають представники різних національно-етнічних та конфесійних груп, відбувається постійна міграція населення, виникають діаспори. Одним із засобів налагодження міжетнічного діалогу є розуміння іншої культури як національного Космо-Психо-Логосу з усіма його видами, формами, рівнями інтонування.

Актуальність проблеми пов'язана з тим, що антропологічний поворот в філософії ХХ ст. акцентує увагу на людині й ставить перед собою завдання створити цілісне знання про людину на основі як суспільно-гуманітарних наук, що пояснюють основні виміри людського буття, так і циклу природничих наук, опосередковано спрямованих на пошук сутності людини. При цьому «всі науки про людину, разом з усвідомленням власної обмеженості, набувають певної доцільності смислового обґрунтування та духовного виправдання власного функціонування» [1,82]. Тобто, філософська антропологія, як метаантропологія, дає можливість побачити людину як цілісну істоту, де своє важливе місце посідає інтонаційний досвід людства. З іншого боку, методологічні засади як природничого, так і гуманітарного знання активно можуть використовуватися в філософсько-антропологічних дослідженнях заявленої проблеми.

Антропний принцип визначає багатомірність виявів людського в соціокультурному розвитку. Для сучасної людини принциповою є сама можливість існування в множинності культурних, соціальних і пізнавальних практик. Створення єдиної теорії людини, як головного завдання філософської антропології, пов'язане з узгодженням всіх напрямів і різновидів самої антропології, бо людина є творцем і творінням культури, тому онтологія культури може стати фундаментом філософської антропології.

Своєрідна «зміна парадигм» в системі культури ХХ ст. перехід від класичної просвітницької культури до панування компенсаторно-розважальних функцій, носієм яких стала масова культура з її головним приматом аудіовізуальною комунікацією загострила питання інтонування. Криза сучасної культури призвела до руйнації норми інтонування. Хвороби буття, як хвороби духу, мають прояв в безпосередньому дефіциті інтонації: людина може анатомо-біологічно щось чути і бачити, але демонструє соціально-духовну глухоту і сліпоту.

Звернення до інтонування як предмета філософування є актуальними, бо залишається однією з маловивчених галузей культури. Ступінь розробленості досліджуваної теми фіксує вузькоспеціалізовану зацікавленість проблематикою інтонування, яке було предметом окремих рефлексій музикознавчої (Б.Асафьєв, Е.Алексєєв, О.Орлова, М.Харлап, Д.Золтаї, Т.Чередниченко, А.Андрєєв, В.Медушевський), лінгвістичної (В.Гумбольдт, Е.Бенвеніст, А.Вежбицька, О.Бризгунова, М.Румянцев, І.Турсуєва, Ю.Степанов, H.Sweet, DJones, Ph.Lieberman, Th.Boman), літературознавчої (В.Всеволодський-Гернгрос, Б.Ейхенбаум, Р.Барт, Ц.Тодоров, C.Bremen), психолого-педагогічної (Л. Виготський, Ж. Піаже, Ж. Лакан). Практичне використання інтонування має місце в психіатричній практиці С.Горін, культурології Г.Гачєв, філологічній філософії О.Лосєв, М.Бахтін, П.Флоренський. Але залишається недослідженим цілісна природа цього феномена, виявлення його структурних законів, типів, форм, специфіка інтонаційних національних полів, їх інтерференція. Тому сформулюємо мету статті окреслити інтонування як предмет філософсько-культурологічної рефлексії. Об'єктом уваги при такому підході є система конкретно-комунікативних зв'язків і відношень з боку їх духовних і антропологічних особливостей, а предметом інтонування як осереддя функціонування культури, екзистенційно-буттєва передумова духовної активності індивіда. Наша спроба аналізу інтонування в такому міждисциплінарному ракурсі пов'язана з розширенням дослідницького поля філософської антропології і теоретичної культурології.

Конкретизація даної проблематики вимагає, по-перше, звернути увагу на інтонаційний синкретизм як спосіб сигнально-комунікативної системи індивіда, по-друге, реконструювати інтонаційні форми культури в системі класичного філософсько-естетичного дискурсу, по-третє, проаналізувати кризу моноцентричної інтонаційної орієнтації людини як історичного підґрунтя «нової чуттєвості».

Враховуючи, що тема опинилася на периферії дослідницького плану й була рознесена по окремим галузям, то виявився втраченим її єдиний смислозначущий аспект. Саме тому феномен інтонування потребує інтеграції спеціально-галузевих і філософських методичних прийомів, їх взаємододатковості. Культурологія синтезує досягнення антропологічних, екзистенційно-феноменологічних, онтологічних і герменевтичних процедур для концептуального висвітлення природи інтонування в побудові сучасного культурологічного дискурсу.

Розробка єдиної інтонаційної теорії задача майбутнього, але начало такого проекту нещодавно було започатковане російськими дослідниками на чолі з Т.Я.Радіоновою. Концепція єдиної інтонології, на думку учасників проекту, може бути заснована на міждисциплінарній інтеграції інтонологічного знання. Мета цієї інтеграції створення метода осягнення буття думки і формування на його основі мови опису універсальної природи думки. В основу реалізаціі такої стратегії покладається аксіома: думку може осягнути тільки вона сама, тому й інструментарій пізнання повинен знаходитися саме в ній. Повернення фундаментальної категорії інтонації до теоретичного життя створює можливість поєднати давню і сучасну науку для відповіді на питання «що є думка?» [2].

Не оцінюючи цю ідею в цілому (бо проект знаходиться в стадії розробки), ми погодимося з тим, що інтонація дійсно є підґрунтям будь-якого досвіду людини і не просто супроводжує окремі акти її життя, а сама створює свій продукт. Через інтонацію транслюється характер зв'язку людей, висвітлюється екзистенційно-антропологічний вимір людського, пов'язаний з чуттєво-переживальною та тілесно-соматичною площиною її життя. Поза увагою дослідників лишаються екзистенціали сум, страх, байдужість, відчай, жах, провина, інтонація, які є в принципі нерефлексивними і позарефлексивними. «Вони утворюють свого роду вітальну «матерію», яка ні в якому разі не може бути лише чуттєвою ілюстрацією до логіко-дискурсивного конститування суб'єктивності, а кожного разу самопрезентує із себе ту стверджувальну життєву основу, завдяки якій здійснюється відродження і поновлення власне людського існування і культури як таких» [3,8]. Тому поняття «інтонація», «інтонування» вимагає відповідної методологічної рефлексії і культурологічного осмислення. Філософія, як професійна рефлексія над собою, своїм та чужим досвідом, акцентує увагу на діяльності розуму, спрямованого на усвідомлення особистих пізнавальних дій.

Розвиток рефлексивної методології рухався від «рефлексії, що не знає себе» (античність), рефлексії, що починає себе усвідомлювати (софісти, Сократ, Платон, християнська філософія) до класичної форми, сформульованої представниками німецької філософії та їх послідовниками. Некласична рефлексія пов'язана з некласичними моделями культури і мультикультуризмом як таким. Щоб зрозуміти, які умови потрібні для рефлексії, необхідно порівнювати культури (як, наприклад, це робить Г.Гачєв в роботі «Космо-Психо-Логос: Національні образи світу»), й феномен інтонування може стати своєрідним образним апріоризмом, адекватною гносеологічною формою пізнання національної цілісності.

В традиційних культурах збереження свого внутрішнього потенціалу відбувається у формі сакралізації, коли позиція рефлексії «гарантується» зв'язком з іншим як трансцендентним. Сакральне переживається у формі тотальної залежності світу людини і світу містично-міфологічного. Це досить добре видно на інтонаційному синкретизмі, або синкретичному співмовленні, коли мова й музика лише формувалися і між ними був такий міцний генетичний зв'язок, що тривалий час вони існували в вигляді єдиного звукового потоку. Первісна комунікація виникла на основі примусових, емоційно-спонукальних та сугестивних функцій як стимулів до дії, або її заборони. На ранніх ступенях розвитку прамови не існувало засобів граматичного розрізнення модальності, тому головним засобом була інтонація. Спонукальна модальність передавалася за допомогою напруженого звучання голосу, підвищення мелодичного контуру та його утримання на певній висоті. Найдавнішу спонукальну модальність фіксує також історична лінгвістика, підкреслюючи, що розповідна і запитальна модальності з'являються пізніше [4,36]. Саме в цей період два види інтонування візуальне та аудіальне, звернені до зору та слуху, сприяють спілкуванню й виживанню людини. Пізніше, в епоху класичної рефлексії, вони остаточно виокремлюються і закріплюються в своїй вищий (чистій) формі в літературі і музиці як видах мистецтва.

Інтонація, як носій пам'яті по-людськи розумної форми буття, почала усвідомлюватися і аналізуватися в окремих галузях знання в некласичних моделях культури. Виокремлення інтонаційних універсалій (спонукальної, розповідної та запитальної) разом з рівнями інтонування (внутрішнімглибинним та зовнішнім-поверхневим), здійснене спочатку в лінгвістиці й психології, поставило питання про системний підхід до інтонування. Секуляризація образу життя, характерна для сучасної культури, переміщує позицію рефлексії від сакрального до природи, історії, культурного контексту, соціального устрою. Це дає можливість включення рефлексії в тканину повсякденного життя, встановлює нові границі внутрішнього духовного простору людини, що дозволяє залучити інтонаційний досвід до розширення поля можливостей індивіда з обов'язковою здатністю робити усвідомлений вибір.

При цьому рефлексія, як внутрішній принцип мислення, визнає, що хід думки в сучасній культурі зовсім не прозорий, не артикульований і не усвідомлений актуально. Тому, по-перше, детермінованість та визначеність рефлексивних систем передбачає незвичну, особливу, необ'єктивну рефлексивну онтологію[5,145] , що підводить до парадоксальної логіки як межі більш глибокої розумності, яка здатна опанувати інтуїтивне, чуттєве, дивовижне. По-друге, повернення рефлексії до джерел буття вказує на нові шляхи та перспективи її розвитку, що допоможе зрозуміти універсальність інтонування, філософську значущість цього концепту як іншої форми буття культури, логіку багатоактної поліфонії культурних смислів. Таке підгрунтя буде ефективним в аналізі феномену «інтонаційного неосинкретизму», появі «нової чуттєвості» (Т.Адорно), подоланні кризи моноцентричності інтонаційної орієнтації людини.

Таким чином, поняття «інтонація», «інтонування» стають одними з активних і динамічних в сучасній науці; все частіше виходять за межі суто інтонаційних досліджень і проникають як в гуманітарні, так і в природничі дисципліни, залучаючи в єдине поле проблеми дослідження природи людини, комунікації, культури, творчості.

Виявлення універсальних можливостей інтонування сприяє розвитку і поширенню міждисциплінарної рефлексії, в просторі якої можлива реконструкція та інтеграція інтонаційного досвіду людини. Саме система універсалій здійснює зв'язок і єдність свідомості цивілізацій, культур, епох, стилів, жанрів, а їх безконечна варіативність створює поліфонізм уявлень на основі форм творчого мислевідчуття.

Теоретична і практична значущість проблематики інтонування дозволяє вдосконалити викладання низки гуманітарних дисциплін, збагатити підходи до аналізу артефактів української і світової культури, здійснити уточнення предмета і зміст естетичної теорії, мистецтвознавства, теорії культури, може стати у нагоді в перекладацькій діяльності, розвитку позитивної комунікації й поглибить розуміння природи людини.

інтонування культурологічний духовний буттєвий

Література

Філософія: Світ людини. Курс лекцій. / В.Г.Табачковський, М.О.Булатов, Н.В.Хамітов та ін.. К.: Либідь, 2004. 432 с.

Радионова Т.Я. Единая интонология: теория интонаре теория бытия мысли / http://independent academy.net/science/tetradi/12/radionova 3.html

БондарчукІ.А. Негативна діалектика як естетика. Автореф. (у формі доповіді) диссерт. на здобуття наук. ступ. доктора філософ. наук. К., 1992. 46 с.

Іваницький А.І. Українська музична фольклористика. Методологія і методика. К.: Заповіт, 1997.391 с.

Теоретическая культурология. М.: Академический Проект; Екатеринбург: Деловая книга; РИК, 2005. 624 с. Серия «Энциклопедия культурологии».

Размещено на Allbest.ru