Історико-філософський зріз філософського освітянського знання

Размещено на http:\\www.allbest.ru\

Історико-філософський зріз філософського освітянського знання

Бойченко Н.М

Освіта в сучасних умовах є могутнім чинником розвитку духовної культури українського народу, відтворення інтелектуальних і продуктивних сил суспільства, запорукою громадянського миру й майбутніх успіхів в утвердженні авторитету України як суверенної, незалежної, демократичної, соціально-правової держави - повноправного члена європейської та світової спільноти.

Необхідність своєчасного і правильного реагування на виклики епохи вимагає утвердження нової парадигми освіти. На відміну від традиційної освітньої моделі, що базувалася на пріоритеті простого засвоєння і відтворення інформації, головною метою навчання у XXI ст. стає всебічний розвиток людської особистості як рівновеликої цінності. Демократичне спрямування навчання дає людині можливість підготуватися до життя в швидкоплинно змінюваних умовах соціокультурного життя і професійної діяльності.

Неможна говорити про майбутнє народу та держави не знаючи його минулого. Тому, вельми актуальний напрямок (такий як філософія освіти) не може існувати ізольовано від тієї історико-філософської спадщини, яка залишилася нам від попередніх поколінь. На думку відомого українського вченого Д. Чижевського: «кожне окреме філософське твердження, в історії світової думки, є лише часткова правда, є неповний і недоскональний відблиск Абсолютного. Ця «неповнота» є причиною змін і боротьби ідей в історії філософії. Тому ані на одній синтезі історичний розвиток філософії не кінчається, тому повстають усе нові й нові противенства між світоглядами та пунктами погляду, що сполучаються та з'єднуються в усе нових синтезах - кроках до безмежної повноти, абсолютної правди» [9,9].

Питання історичного розвитку освітніх ідей було неодноразово досліджуване вітчизняними науковцями-істориками Марчук М.В., Півоваровим О.В., Ротар Н.Ю., Сворак С.Д. [4;5;6;7] та іншими, витоки давньоукраїнської системи освіти досліджувалися лише побічно та неповно.

Сучасні реалії змушують нас по-новому переосмислювати певні суспільні норми, ідеї та ідеали, зокрема, і не в останню чергу, освітні. Поступ процесів євроінтеграції та глобалізації висуває все нові й нові вимоги до якості освітніх послуг, їх відповідності світовим стандартам, тощо. Разом з тим будь-яка людська діяльність, в тому числі й освітня, втрачає свій сенс, якщо її підґрунтям не виступають цінності та світоглядні орієнтири. Саме тому, на мою думку, філософія освіти може й повинна відігравати важливу роль у реформуванні сучасної української освіти, в якій відбувається пошук нової системи ідеалів, що є вельми складним, але дуже необхідним завданням.

Дійсно, історію філософії не слід уявляти як процес, в якому спрацьовує ідея прямолінійного процесу, не завжди відбувається поглинання вищих систем нижчими. Дослідники називають філософію освіти доволі молодим напрямком, але витоки таких знань можна знайти ще в античності. Марк Аврелій зазначав: «Слід розібратися у властивостях самих речей, розрізняючи в них матерію, причинне начало та мету» [3,134].

Культура Київської Русі - видатне явище світової середньовічної культури. Хронологічно вона охоплює IX - середину XIII ст. та розвивалася у загальному контексті світової культури, але мала лише їй властиві риси, зумовлені конкретними історичними обставинами і східнослов'янськими традиціями.

На думку більшості дослідників, вирішальне значення в історичному розвитку держави відігравала далекоглядна реформа князя Володимира - запровадження християнства [8,379-380]. Доба Володимира Великого і особливо Ярослава стала визначним етапом розвитку Київської держави. Київська Русь мала великий міжнародний авторитет і широкі зовнішні зв'язки, з її можновладцями ріднилися представники королівських династій Європи і навіть могутні візантійські василевси. Процес запровадження християнства відбувався не рівномірно, а тому, запозичення певних елементів культури відбувалося не механічно, вони постійно переосмислювалися, творчо перероблялися, набували нового забарвлення.

Створена Володимиром Святославовичем величезна держава мала надто тривкі економічні і політичні зв'язки з різними землями. Для підтримання єдності вимагалися розвинена суспільна мораль, почуття честі, відданості, самопожертви, висока патріотична свідомість та належний рівень розвитку словесності. Крім того, розвиток торгових стосунків вимагав освічених купців. Саме тому, в Київській Русі зросла потреба в навчанні всіх верств населення.

Всього цього не могла дати перекладна візантійська і болгарська література, яка виникла за інших політичних обставин. Київським мислителям довелося створювати відповідні літературні форми, спираючись на народну історичну свідомість, на фольклор, який був і залишався переважно язичницьким, з деякими вкрапленнями християнства. Це багато в чому визначило таку рису давньоруської літератури, як потяг до філософського осмислення життя, мистецтва, творчої праці, їй були глибоко чужі пристрасні містичні поривання візантійських мислителів.

Навіть у церковній літературі переважав конкретний інтерес до релігійної філософії, історії, до питань житейської моралі, до апокрифів, які містили багато елементів народної казковості. І надалі зв'язок з життям, мораллю, релігією буде прикметною рисою філософії українського народу.

Давньоукраїнська людина, спираючись на своє традиційне уявлення про добрих і злих богів, проголошує причиною гріха, на противагу візантійській церковній доктрині, не плоть, не людські пристрасті, а ангелів «лукавого сатани». Під впливом цієї язичницької етики давньоукраїнська людина інакше осмислювала й саме християнське благочестя: благочестивою вона визнавала не того, хто ревний у постах і молитвах, а того, хто доброчесний у житті. «Слово про митарства» - пам'ятка XII ст. - відносить до гріховних саме світські моральні явища: неправду, заздрість, гнів, пиху, насильство, крадіжку, блуд, скнарість та немилосердя. Хоча запровадження християнства означало перехід до якісно нової системи ідеологічних цінностей, однак їх практична реалізація, перетворення на фактор політичного і соціального життя давньоукраїнського суспільства відбувались лише в міру їх «об'язичування», пристосування до історичних місцевих легенд.

Християнство поступово входило в усі галузі суспільного життя, воно буквально наповнювало його. Церкви та собори ставали головними осередками громадського й освітнього життя, тут засновувалися і діяли школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи. Духівництво впливало на все суспільне життя: єпископи брали участь у радах князів, а князі шанували їх за великий розум і кмітливість.

Християнізація Русі відіграла прогресивну роль в історичному розвиткові українського народу, сприяла зміцненню єдності держави, всебічному збагаченню культури, встановленню та зміцненню державно- політичних і культурних зв'язків Київської Русі з країнами Близького Сходу й Західної Європи. Органічно увійшовши в давню українську культуру, християнство посутньо визначало зміст і особливості становлення й утвердження українського національного духу, найхарактерніших рис нашої національної ментальності.

Виникнення та поширення писемності сприяли швидкому розвитку освіти, науки й взагалі культури на Русі. Особливо позитивно цей вплив позначився на процесах подальшого розвитку шкільної справи. Свідчень про поширення освіти на Русі в дохристиянські часи ми не маємо. А відомості про те, що існували в ті часи писемні люди, зберіглися. Це засвідчують укладені договори українських князів, різні написи на предметах матеріальної культури, згадки авторів візантійських, римських та інших хронік. Письмо і книжка в ті часи не були чимось небаченим. Князі та вищі стани Русі давали освіту своїм дітям за кордоном, здебільшого первинні навички освіти здобували самотужки (особливо щодо читання).

Таким чином, педагогічна думка Київської Русі фіксувалася і дійшла до нас у найрізноманітніших джерелах: у пам'ятках писемності та літератури різних жанрів, у творах образотворчого мистецтва, в засобах народної педагогіки (в усній народній творчості), в церковній та побутовій практиці тощо. Вона включала офіційні педагогічні концепції та народні педагогічні погляди. Перші виступали важливою складовою державної ідеології, а другі виражали верховну мудрість народу в цілому. Обидві ці сторони були тісно пов'язані, взаємодіяли і доповнювали одна одну.

Найдавніші пам'ятки, де піднімаються питання виховання і освіти, датуються XI ст. Серед них є твори перекладні і оригінальні (вітчизняного походження). До перекладних належать «Пчела», «Златоуст», «Златоструй», «Ізборнік» Святослава 1073 року, «Ізборнік» Святослава 1076 року й ін. Оригінальні твори: «Слово про закон і благодать» Ілларіона, «Слово деякого калугера про читання книг» Іоанна, «Повість временних літ» Нестора, «Повчання дітям» Володимира Мономаха тощо.

Запровадження християнства активізувало процеси поширення освіти, спричинило організацію та розвиток шкільної справи. Проте спершу «книжне письмо» не набуло більш-менш значного поширення, обмежувалося невеликим числом «луччих людей» або «нарочитих чадей». Є відомості, що Володимир після охрещення Русі 988 року створив у Києві при Десятинній церкві першу школу для дітей місцевої аристократії. З літопису відомо, що син Володимира Ярослав Мудрий у Новгороді 1054 року створив школу для 300 дітей старост і духовних осіб. Навчання велося рідною мовою, а навчали у цій школі читанню, письму, основам християнського віровчення та лічбі [8,395].

Обставини того часу та потреби життя вимагали певного знання, бо освічені люди були потрібні й для церкви, й для держави, для заміщення церковних урядів та різних посад адміністративного характеру, для підтримання широких торговельних зв'язків, ведення великих господарств у боярських маєтках та ін.

Бурхливе палацо-, храмобудівництво, що розгорнулося після запровадження християнства, вимагало висококваліфікованих майстрів- художників для їх оздоблення, співаків для церковних відправ. Тому окрім загальноосвітніх шкіл на Русі почали створювати окремі школи співу, малярства, різьбярства, гутництва, художнього ковальства тощо.

Дипломатичні й торгівельні зв'язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти з обов'язковим знанням грецької та латинської мови. її вивчення було необхідним для практичної діяльності тогочасного дипломатичного корпусу і різних торговельних, культурних та інших зв'язків Русі з закордоном. З цією метою у новозбудованій Софії Київській Ярослав року 1037 створює школу, яка продовжуючи кращі традиції Володимирової та візантійських шкіл, була по суті вже школою нового типу.

Які ж науки вивчали у цій школі? Літопис називає поряд з богослов'ям філософію, риторику, граматику, історію, грецьку мову, висловлювання античних авторів, географію та природничі науки. Після смерті Ярослава Мудрого школи створювали при єпископських осередках для підготовки духівництва. У них учили навикам читання, писання, церковного співу, основ віри й моралі, потрібних для священиків. По парафіях, при церквах, існували школи початкової освіти для дітей простих людей.

Процеси поширення освіти на Русі мали свої особливості. Найголовнішою з них була та, що до освіти прилучалися, опановували її діти не лише чоловічої статі. Шкільна освіта поширювалася, хоч і не в таких масштабах, серед дітей жіночої статі.

Багато корисного у справу розвитку освіти вніс Києво-Печерський монастир. Вже в XI ст. тут виникає центр підготовки вищого духовенства, художників, лікарів, каліграфістів, перекладачів. Тільки до татаро-монгольського нашестя зі стін монастиря вийшло понад 80 єпископів. Тут з'явився і набув свого розвитку феномен літописання. У цьому монастирі працювали відомі літописці Нестор, Никон, Сильвестр; у XII ст. був складений «Києво-Печерський патерик» - визначний твір, історичний первісток Київської Русі.

Такий спосіб шкільної освіти на Русі, що утворився під впливом візантійських шкіл XI-XII ст., відповідно до обставин культурного життя ставав традиційним. Від центральних районів він пізніше поширився на північно-новгородські та московські землі, століттями знаходив собі там гарячих прихильників та оборонців і зберігся серед народних мас як доступний їм спосіб здобування освіти. Поява і поширення писемності та розвиток освіти на Русі позитивно вплинули на процеси розвитку тут і наукових знань. Науковими центрами на Русі в період розквіту Київської держави були передовсім Київ, Новгород, а поряд з ними велике значення мали Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський. Там існували школи, в першу чергу засновані духовенством. Серед них було багато вчителів, письменників, ораторів, художників, літописців, творців тодішньої української науки, яка, як і вся давня культура, перебувала спершу в повній залежності від Візантії, що на той час, поряд з Римом, мала славу другого світового центру науки та літератури.

Осердям тогочасної науки була, звичайно, теологія, часто забарвлена філософським змістом. її твори пов'язувались не тільки з думками святих отців Церкви й античної філософії (характерною щодо цього є полеміка Клима Смолятича з Хомою близько 1147 року про використання теології Гомера, Платона й Арістотеля), а й з власною народною мудрістю та її оригінальним світоглядом. Спираючись на теологію й міфологію, тогочасна наука опрацьовує також інші галузі знання - історію, право, природознавство, математику, астрономію - в таких більш-менш обсягах, як це було у Візантії та західноєвропейських країнах. В історичних знаннях виділяються переклади візантійських хронік І. Малали, Г. Амартоли і Г. Сінкела, «Історії Палестини» Йосифа Флавія; природознавству присвячений «Шестоднев» Василя Великого та перероблений болгарським екзархом Іоанном, у якому характеризуються окремі царства природи відповідно до днів їх творення за Біблією; про різних тварин, почасти про рослини та каміння оповідає «Фізіолог», а «Космографія» Козьми Індикоплова подає загальну характеристику світобудови. Церковне право розроблялося в багатьох «кормчих» книгах. Поширеними були й збірники статей енциклопедичного характеру («Ізборники» князя Святослава 1073 і 1076 рр.) та збірники афоризмів («Пчела», «Ізмарагд», «Златая цепь» тощо).

Вітчизняні оригінальні наукові досліди в ту пору розпочиналися, як правило, в таких ділянках науки, якими Візантія не цікавилася й нічого нам дати не могла, оскільки слов'янські землі там знали тільки поверхово. Тому наші предки почали самі мовити про себе. Спробу цього бачимо вже на перших сторінках знайденого літопису. Літописець широко займається історією людства від створення світу й до відомостей, які він почерпнув з Біблії та грецьких джерел, додає свій виклад про походження слов'ян, їхню мову, етнографічну приналежність, їхню мандрівку та описує звичаї племен, що належали до Київської держави.

Успішно розвивалася історична наука. На зразок історичних хронік Візантії розроблялася й тодішня історіографія, що займалася історією нашої держави, наше літописання. Найстарішими з тих, що дійшли до нас, є, безумовно, «Велесова книга» та ін., що збереглися у пізніших списках, зосібна літопис 1039 року, складений, мабуть, при дворі київського монастиря такими ченцями, як Никон Великий та славний Нестор-літописець, автор «Повісті врем'яних літ». Літописну роботу вели й ченці Видубицького монастиря - зокрема ігумен Сильвестр; цією справою займалися й інші монастирі. Поряд з монастирськими існували й приватні історики-літописці, при княжих дворах.

Найстаріший слов'янський правовий кодекс XI-XII ст. - «Руська правда» - свідчить про довголітню його підготовку й порівняльні дослідження візантійського, західноєвропейського та власного, давньоукраїнського, звичаєвого права. Ця збірка законів князя Ярослава та його наступників лягла в основу Литовського статуту і законодавства гетьманської доби. Вона цікава ще й своєю майже чистою східнослов'янською мовою, без церковнослов'янських елементів, прозорою будовою речень та словником сьогодні вже не вживаних слів-термінів.

Світ в цілому сприймався як книга, що містить заповідану Богом істину, котру людина має збагнути. У такому розумінні культура, що розвивається під впливом християнства, неминуче набуває «книжного» характеру, спонукає до осягнення смислу «прихованого» в слові, стимулює до роздумів над словом, пошуку метафізичного, символічного його значення. Останнє, власне, й стимулює напружену інтелектуальну діяльність, спрямовану на осягнення глибинних філософських ідей, закладених в текстах, що разом з християнством прийшли на Русь.

Засвоєння ідей світової філософської думки відбувалося й на ґрунті власної, рідної вітчизняної культури, що спиралася на давні традиційні світоглядні уявлення східних слов'ян. На думку деяких дослідників, наприкінці X ст. була написана і включена до складу «Повісті минулих літ» «Промова філософа», де лаконічно відтворюється, відповідно до християнського віровчення, історія створення світу. В середині XI ст. створюється «Слово про закон і благодать» Іларіона, Ізборники Святослава 1073 та 1076 років та низка інших пам'яток, насичених глибинним філософським змістом, що ґрунтувалися на ідеях давньогрецьких мислителів, суттєво переосмислених візантійською християнською філософією, а з другого - вітчизняної культури, яка зберегла суттєве відображення міфологічних уявлень східних слов'ян, склалася ориґінальна традиція української філософської думки, яка, починаючи з XI ст., впродовж віків визначає специфіку філософського мислення українського народу.

У межах києворуської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення - не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування. Якщо у західноєвропейській культурі здебільшого реалізується «платонівсько-аристотелівська» лінія філософії, яка відповідно до канонів наукового мислення прагне до істини, незалежної від людини і людства, то в києво-руській культурі переважає «александрійсько-біблійна», яка орієнтується не так на здобуття безсторонньої істини, як правди, що будується як драма людського життя. Усвідомлення недостатності, неповноти абстрактно-спекулятивного, замкненого на собі філософського умозріння - досить типова риса української ментальності. Саме тому в історії української культури логіко-технологічна філософська освіченість, вишуканий «гностицизм», категоріальна системотворчість не пускають глибокого коріння. Тут виробляється своєрідний тип філософствування, що вирізняється не об'єктом (ним завжди є всезагальне), а суб'єктом пізнання. «Любомудр»-філософ виступає як цілісний суб'єкт. Він мислить себе як факт в середині буття. Не обмежуючись осмисленням всезагального, як об'єктивно безособової дійсності, він переживає його як власну долю. До філософських висновків він приходить через пошук особистого сенсу життя.

Саме тому в українській культурі склалася філософія, домінуючу тенденцію якої утворює екзистенціально-антропологічна редукція філософського знання, що розвивалася навколо обговорення проблем людини та людської історії.

Відповідно до цього в культурі Київської Русі виробляється розуміння філософії і філософа. Філософом вважався той, хто, спираючись на книжні знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, а перетворив отриману істину на керівництво у власному житті, філософія мислилась не тільки як теоретизування, а й як практична мораль.

Таким чином становлення філософської думки українського народу відбувалося в межах духовної культури Київської Русі, саме в межах цієї культури набули свого забарвлення специфічні риси української ментальності; було закладено підґрунтя вітчизняної педагогічної думки.

Література

філософія український людина

1. Гершунский Б.С. Философия образования для XXI века. (В поисках практико-ориентированных образовательных концепций) - М.: Изд-во «Совершенство», 1998. - 608 с.

2. Кульчицький Олександр. Основи філософії і філософічних наук. / За ред.. А.Карася. - Мюнхен-Львів: вид. Українського Вільного Університету, 1995. - С.147-162.

3. Марк Аврелий. Размышления. - СПб.: Кристалл, 2001.

4. Марчук М. В. Освіта в Україні в роки національного відродження (1917 - поч. 1930-х рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Прикарпатський держ. ун-т ім. В. Стефаника. - Івано-Франківськ, 2003. - 20 с.

5. Півоваров О.В. Становлення і розвиток світської середньої освіти на Лівобережжі та Слободжанщині (друга половина ХУІІІ - перша третина ХІХ ст.): Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / Харківський національний ун-т ім. В.Каразіна. - Харків, 2002. - 15 с.

6. Ротар Н.Ю. Діяльність українських національно-демократичних урядів в галузі освіти (1917-1920 рр.): Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / Чернівецький держ. ун-т ім. Ю.Федьковича. - Чернівці, 1996. - 22 с.

7. Сворак С.Д. Загальноосвітня школа західноукраїнського регіону в контексті суспільнополітичного життя другої половини 40-х - першої половини 60-х років ХХ століття: Автореф. дис. д-ра іст. наук: 07.00.01 /Інститут історії України НАН України. - К., 1999. - 34 с.

8. Українська та зарубіжна культура: Навч. Посіб. / М.М. Закович, І.А Зязюн, О.М. Семашко та ін.; За ред. М.М. Заковича. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. - С.379-398. (Вища освіта ХХІ століття).

9. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - К.: вид-во «Орій» при УКСП «Кобза», 1992.

Размещено на allbest.ru