Осмислення можливостей конструювання майбутнього в межах цивілізаційної парадигми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Осмислення можливостей конструювання майбутнього в межах цивілізаційної парадигми

Костенко М.В

Світова історія прагне зафіксувати все значне та в принципі пізнаване минуле, відтак окреслилися різні погляди на способи та методи виокремлення структур в історичному минулому та взагалі на філософсько-історичне пізнання. Сучасні філософсько-історичні погляди торкаються не лише осмислення минулого, але і окреслення майбутнього.

Сучасний підхід до розуміння спрямованості історичного процесу - це новий погляд на весь шлях еволюції людського суспільства, його розвитку та етапів становлення сучасного типу суспільства, з урахуванням набутків та розробок філософсько-історичного та соціально-філософського знання та різних філософсько-світоглядних перспектив. Дискусії в науковій та навколо науковій літературі, як вітчизняній, так російській, обертаються навколо осмислення причин та перспектив суспільного розвитку у переломний період.

Російський дослідник М.Розов [7] вважає, що необхідним є врахування двох систем цінностей - національних та загальнозначущих, а також двох груп сценаріїв - траєкторій національного розвитку та траєкторій світового розвитку. Загалом, спостерігається зростання рівня рефлексії інтелектуальних еліт багатьох країн стосовно напрямків національного розвитку, а також пришвидшення змін у світі.

Основним обумовлюючим фактором філософсько-історичних досліджень сучасності є врахування надскладної реальності історії, складність та неоднозначність теоретичного знання, недоцільність наслідування єдиної парадигми. Включення у дослідницьке поле поліпарадигмальних позицій уможливлює максимальне охоплення теоретичного знання, представляє можливості для наукової творчості у сенсі реалізації сміливих ідей, застосування «проектного мислення» [7].

Враховуючи те, що європейська філософська традиція в цілому характеризується надзвичайною мінливістю поглядів у порівнянні із східною традицією історичного знання, необхідним є осмислення різних позицій науковців відносно проблем, які є актуальними.

Ряд науковців, а саме І.Валлерстайн, Р.Данн, В.Макніл відстоюють позицію, що світова історія має фокусуватися передусім на змінах в ойкуменічній світовій системі, а потім переходити до вбудовування моделей розвитку всередині окремих цивілізацій та дрібніших одиниць, таких як держави та нації, до структур цього нестійкого та мінливого цілого.

Сьогодні, світова система набуває рис об'єкту свідомого дослідження, оскільки вона і надає предмету філософії історії зв'язність та структуру.

Можливе виділення кількох підходів в соціально-філософській думці, які запропонували власне розуміння проблеми спрямованості історичного процесу та уявлення майбуття. Виокремлення даних підходів є доволі умовним, однак вони виступають як певні домінуючі парадигми духовного усвідомлення людством власного буття.

Західна філософія історії сучасності формується та еволюціонує в процесі полеміки із традицією класичної філософської думки Нового часу, основою якої є фундаментальні пласти європейської культури.

Окрім О.Шпенглера, А.Тойнбі та П.Сорокіна, дослідниками в межах цивілізаційного підходу також були вчені, історики-компаративісти, антропологи, які доповнили концепції зазначених вище авторів. А.Крьобер («Конфігурації культурного росту», 1944) підходив до вивчення цивілізацій з точки зору антропології, розглядаючи цивілізації як складні цілісності, однак які не мають виразних відмінностей від простіших культур, наголошував на важливості та значущості проміжних культур. К.Райт поклав в основу дослідження Тойнбі і зосереджувався на структурах міжнародних спільнот. К.Доусон підходив до об'єкту дослідження з точки зору порівняльного релігієзнавства, також підкреслюючи визначальну роль проміжних культур. Ш.Клоу фокусував дослідницьку увагу на зв'язку між розвитком цивілізацій та їх економічних систем. Американський антрополог Ф.Беґбі в цілому окреслив методи та запропонував дослідження порівняльної історії цивілізацій. Р.Кулборн зосередив увагу на походженні та відродженні цивілізацій. Він підкреслював тенденцію цивілізацій витримувати випробування часом та здатність до відновлення з часом. Кулборн наголошував на необхідності врахування часткових паралелей та заперечував нав'язування будь-яких жорстких загальних структур. К.Квіглі запропонував скорочене пояснення «еволюції цивілізацій» («Еволюція цивілізацій», 1961). Особливу увагу Квіглі приділяв поясненню кореляції у розвитку психологічного, державно-управлінського та економічного аспектів цивілізації.

Саме Кулборн та Квіглі належать до нового покоління дослідників цивілізацій, оскільки вони розширили інструментарій дослідження та не наслідують догматичність попередників.

За Мелко, термін «культура» використовується для описання способу життя людей у взаєминах. Культура може бути простою та завершеною, легкою для розуміння в цілому, як, наприклад, острівні культури. Цивілізації Мелко визначає як великі та складні культури, які зазвичай відрізняються від простих більшим рівнем контролю над навколишнім середовищем, включаючи поширену практику сільського господарства та скотарства. Такі культури є технічно розвиненими для використання металів та застосування колеса для перевезення матеріалів. В подальшому це призводить до будівництва міст, розвитку більш складних форм мистецтва та системи писемності з метою трансляції ідей та фіксації подій. Проста культура, натомість, змінюється повільно, тож вивчається вона саме як статична. Тож визначальною рисою цивілізації є власне швидкість змін: цивілізація має хронологію подій, має історію [6].

Цивілізації включають множинність культур та мов, проте вони не розширюються безкінечно. Географічний поділ не завжди є очевидністю, однак цивілізації, які формуються та розвиваються відокремлено, мають тенденцію до збереження відмінностей навіть після того, як виникає безпосередній контакт з іншою цивілізацією. В цьому контексті Тойнбі узагальнює спільні і водночас відмінні характеристики цивілізацій, коли описує їх як інститути, які «охоплюють, але не охоплюються іншими» [6].

Цивілізації мають певний рівень інтеграції, тобто частини цивілізацій співвідносяться між собою та перебувають у стійкому відношенні до цілого. Ілюстрацією є відношення кількох держав в межах однієї цивілізації: між такими державами існують чіткі та стійкі економічні та політичні зв'язки, такі держави пронизані спільними естетичними та філософськими ідеями. Рівень інтеграції може бути різним: високим (зміни в межах однієї частини цивілізації обов'язково і сутнісно впливають на інші складові частини цивілізації) або низьким (зміни в межах однієї частини цивілізації майже не справляють впливу на інші складові). Такі рівні інтеграції є характерними для будь-яких складних систем: у випадку виключення певної складової із системи, система функціонуватиме і надалі, хоча ефективність функціонування може докорінно змінитися. Проте в цілому залишиться та сама система, яку можна виокремити серед інших згідно тих самих ознак. Цивілізація видозмінюється у тому випадку, коли відбувається заміщення таких її характеристик, які найбільшою мірою інтегровані у систему і виключення яких обов'язково має наслідком відновлення цивілізації із принципово інакшими якостями.

Цивілізації змінюються і в цьому контексті рівень змінюваності обумовлений рівнем інтеграції складових частин цивілізації, а також рівень інтегрованості між кількома цивілізаціями. Цивілізації складаються з множини інтегрованих «систем» - регіональних та провінційних систем управлінських та сільськогосподарських регіонів, кожен з яких у свою чергу поділяється на складові частини. Йдеться про «систему» у розумінні П.Сорокіна. Можливий розгляд цивілізацій як системи, яка складається з «паттернів» - систем мистецтва, філософії, релігії, які поділяються на різні школи та напрямки. Паттерни являють собою схеми, які задають відношення між складовими частинами, а також відношення до цивілізації в цілому. Натомість, системи несуть в собі власну єдність, незалежно від того, чи формуються вони як частини більшого цілого чи ні. Такі підсистеми можна порівняти із складовими частинами конструктора, де метою є побудова певної конструкції за допомогою наперед даних окремих частин. Паттерни натомість доцільно порівняти з нитками килиму. Паттерни доцільно вивчати відносно системи, яку вони складають: як вивчається мистецтво імпресіонізму відносно суспільства, в якому воно виникло.

Всі характеристики цивілізації мають тенденцію до співвіднесення між собою та взаємозамінності. Народи схильні до запозичень, процеси розвитку в мистецтві та історії у певному регіоні мають тенденцію до зміни під впливом процесів розвитку в інших регіонах. Всі ці елементи, які змінюються та знаходяться у взаємодії, призводять до формування образу цивілізації як цілого. Саме такий образ цілого пронизує цивілізацію і впливає на функціонування окремих частин цивілізації. Після того, як такі характеристики укорінюються, вони зазвичай зберігаються завдяки даному взаємному посиленню - елементів та образу цивілізації. Шпенглер розуміє це як «душу» цивілізації. Крьобер розуміє «душу» як узагальнення - відношення пат тернів до цілого цивілізації.

Цивілізації перебувають у неперервному процесі змін, протягом тривалих періодів зберігаючи власну ідентичність та самототожність. А зміни є природно притаманними цивілізаціям як дійсним функціонуючим системам. Цивілізації до певної міри є живими системами. Паттерни цивілізації містять в собі внутрішні обмеження та тенденцію до досягнення кульмінації у випадку відсутності нового матеріалу. В момент, коли межі можливостей чітко окреслюються відбуваються зміни у суміжних областях. Отже, послідовно відбуваються кульмінації образів, які формують кульмінацію цивілізації в цілому. Далі цивілізації мають альтернативи: розпад, закостеніння, самовідновлення та подальший розвиток. Всі пат- терни та системи несуть тенденцію і до розпаду і до відновлення. Саме поняття відновлення є симптоматичним для сучасного розуміння цивілізацій і, водночас, спірним для науковців, які систематизують історію у впорядкований спосіб. Поняття відновлення ускладнює як поділ на періоди всередині цивілізації, так і можливості та доцільність прогнозів стосовно функціонування цивілізацій. Періоди формування та розпаду мають більше спільного, аніж відмінного в тому сенсі, що все це є процесом змін. Константами в даному контексті є високий або низький рівень інтеграції між частинами великої системи. Постає питання: чи можлива побудова узагальнень відносно формування та розвитку цивілізацій? Цивілізації зберігають властиві їм паттерни всупереч стійким та регулярним потокам формування, розпаду та відновлення. Тож паттерни можуть стати основою формування образу майбутнього.

Багато в чому культурна еволюція продовжує пристосовуватись до вже наявних моделей органічної еволюції. Контакти між носіями різних культурних традицій забезпечували подальші зміни; однак, зміни часто вводилися для того, аби захистити місцеві особливості, а не заради прийняття того, що сприймалося як чуже та небезпечне нововведення. Тому, навіть можливості негайного зв'язку та спілкування, які є поширеними сьогодні, навряд чи призведуть до деякого глобального одноманіття. Людським групам властиве збереження власної унікальності навіть за умов запозичення чужого. В процесі запозичення, людські групи ще більше фокусують увагу на відмінностях і у такий спосіб зберігають власні унікальні структури.

Численні та, як правило, конкуруючі, ідентичності, які є характерними для міст з давніх часів, почали відкриватися більшій частині людства. Головна моральнісна проблема людства - яким чином здійснити вибір між альтернативними колективними ідентичностями і як узгодити суперечливі обов'язки.

Найгострішою проблемою нашого часу В.Макніл вважає проблему поєднання належності до досі існуючих первинних спільнот з імперативами космополітизму в умовах, коли людство балансує на межі трансформації, що може спричинити значні наслідки. Проблемним залишається окреслення майбутнього виду спільнот, який може посприяти успішній адаптації своїх членів до глобальних комунікацій, перманентних змінам та інших умов сучасного людського життя. І саме на даному етапі, вважає В.Макніл, викристалізовуються можливі виклики, найскладнішим з яких може бути соціальний розпад.

Однак, відповідні захисні структури можуть виникати та функціонувати локально, а згодом розповсюджуватимуться через імітацію та адаптацію, додаючись таким чином до людського досвіду та збільшуючи можливості людського життя. Сучасність являє людству серйозні ризики, водночас, відкривається широкий спектр можливостей. Саме в суперечливих та мінливих умовах сьогодення закладаються умови майбутнього.

І.Валлерстайн у роботі «Створенняі реальностей часу-простору: до розуміння наших історичних систем» продовжує дослідження розуміння простору та часу. Головною думкою є те, що час і простір є соціально конструйованими геоісторичними явищами, аніж просто зовнішніми реальностями. За Валлерстайном існує низка різновидів соціального часу: для кожного різновиду соціального часу властивий різновид соціального простору. Саме тому Валлерстайн говорить про соціальні часи-простори (TimeSpaces). Дослідник наголошує на тому, що власне розуміння та сприйняття існування часів-просторів має сутнісні наслідки для наукової діяльності. Усвідомлення існування часів-просторів має наслідки для морального вибору у тих моментах часу-простору, коли «порядок» поступається місцем «хаосу», тобто коли структури знаходяться у перехідному стані [2].

Валлерстайн зазначає, що неможливо заперечувати існування того, що він називає «мультикультурною реальністю»: оскільки сьогодні суспільство загалом розуміє та визнає, існування множинностей у релігії, звичаях, мовах, типах соціальної поведінки і т.п.

Фернан Бродель у своєму есе «Історія та соціальні науки: Longue Duree» (1958 р.) ствердив, що час - це соціальне породження (або творіння) і що історик не може у своїй роботі замикатись на використанні лише одного різновиду часу. За Броделем, існує три категорії соціального часу, які він визначав або за тривалістю часового інтервалу (которкостроковий, середньостроковий та довгостроковий час), або за об'єктом вимірювання. Короткостроковий час - це час l'histoire evenementielle - історія подій або ж епізодична історія, циклічна історія; термін Лакомба та Семіана. Середньостроковий час - це кон'юнктурна історія - l'histoire conjonc- turelle. Довгостроковий час - велика історична «длительность» - longue duree - l'histoire structurelle - час структурної історії.

Власне, циклічна історія, або історія подій, у Броделя - це цикли всередині чогось більшого, а саме - структурної історії. У вивченні історії Бродель фокусує увагу на двох об'єктах аналізу - двох видах часу, які він вважає реальними. За Броделем, існують довгострокові структури (економічні та соціальні), які визначають у довгостроковому часі нашу суспільну поведінку - нашу соціальну екологію, наші цивілізаційні приклади (паттерни), наші способи виробництва. Також, існують циклічні ритми функціонування даних структур - розширення та стиснення економіки, чергування значення політичних та економічних явищ, які відбуваються регулярно. В основі безпосереднього суспільного життя лежать довгострокові неперервності структур або паттернів, які нечасто змінюються. Фундаментальні історичні зміни є надзвичайно повільними. «Історична реальність - це реальність тривалих, але не вічних наборів структур (історичних систем), які містять у собі власні структуровані способи дії (циклічні ритми), але вони також підлягають безперервним повільним процесам трансформації, які є віковими трендами» [2]. Взагалі, Бродель намагається перевести увагу суспільства від епізодичного до структурного та циклічного часу. Валлерстайн, включаючи до понятійного апарату чотири броделівські часи - епізодичний час, циклічний час, структурний час та час мудреців, стверджує, що кожен час має окремий простір. А час і простір являють собою єдину категорію - час-простір.

Циклічний час у Валлерстайна - це моменти змінних, активних ритмів. Для циклічного часу характерним є «ідеологічний простір». Прикладом цього є просторова категорія «Схід-Захід», оскільки такий поділ сучасного світу є політичним, тобто ідеологічним. Значення категорії «Схід-Захід» використовується виключно для сучасності і не має сенсу для минулого. Сучасне використання терміну «Схід-Захід» пов'язане з певною циклічною фазою історії сучасного світу, цей термін не є безсумнівною категоризацією простору. Так само «Північ-Південь» є соціально створеною географічною категорією, яка має фундаментальне значення для розуміння сучасного світу. Таким чином, Валлерстайн робить висновок, що структурному (довгостроковому) часу відповідає структурний (широкомасштабний) простір, який не повинен бути стійким протягом хронологічного часу. Ілюстрацією цього є капіталістична світ-економіка.

Соціальні форми людського суспільства не є сталими або даними раз і назавжди. Ми невідворотно приймаємо певну структуру людської історії. Геллнер вказує на парадокс сучасності: не дивлячись на те, що для сучасної епохи властивими є соціальні та інтелектуальні зміни, які відбуваються з безпрецедентною швидкістю та глибиною, наше мислення стало неісторичним або антиісторичним. «Історицизм» став лайливим словом, оскільки властивий тим, хто вважає можливим передбачити хід історії, хто має ключ до майбутнього.

Крім історицизму, існує аргумент «помилки походження». Його суть, за Геллнером, полягає в тому, що походження та достовірність будь-якої ідеї не залежать одна від одної, а відтак вимога вивчення нашого походження або нашого минулого, в той час як ми оцінюємо чесноти наший майбутніх можливостей, є помилковою аргументацією. Тобто, виявляючи коріння наших ідей ми жодним чином не віднаходимо підтвердження їх правильності чи глибини. Наша позиція полягає в пошуку коріння заради розуміння наших можливостей, а не попередження нашого вибору. Результатом необхідності загального бачення історії є парадоксальна ситуація: ідеї, розроблені у ХІХ ст. Гегелем, Марксом, Контом та Спенсером, вважаються неактуальними і, водночас, використовуються повсякчас і всюди. Е.Геллнер в загальних рисах окреслює певне бачення історії, яка має нову форму, але яка ще не була зафіксована. У своєму дослідженні Геллнер використовує дедуктивний метод: висновки формулюються на основі чітких передумов; різні можливі висновки перевіряються доступними фактами. Передумови переглядаються тоді, коли не вдається встановити відповідності між наслідками та доступними фактами. Методика окреслення історичного фону полягає не в простому описуванні - занадто розрізненими є факти, а історична реальність занадто багата на події. Дослідник обирає певну кількість вирішальних та найпростіших факторів з людської історії і розробляє далі їх загальні наслідки.

Історичні трансформації, на відміну від біологічних, передаються за допомогою культури. Культура є особливою формою трансляції, яка, на відміну від генетичної, закріплює у часі набуті якості. Культура також являє собою певний спосіб здійснення дій, характерний для даного суспільства, і цей спосіб діяльності не обумовлений генетично.

Людство унікальне тим, що спільноти, на яке воно поділяється, демонструють розмаїття способів поведінки, кожен з яких співвідноситься з нашим спільним генетичним спадком.

Однак, жоден із цих способів не обумовлений генетично. Культури передаються не генетично, а соціально. Культури можна визначити як системи понять або ідей, що керують мисленням та поведінкою [2]. Геллнер піддає сумніву позицію про те, що суспільства увіковічують себе за допомогою культур.

Варто зазначити, що йдеться про поняття та явища, які є можливими в межах різних соціальних умов. Геллнер обґрунтовує тезу про те, що стадійність історії - проблемне питання, неоднозначне по своїй суті.

Він пояснює це тим, що історія дійсно містить стадії, тобто більш ранні стадії являють собою передумови для подальших, однак некоректно стверджувати, що з більш ранніх стадій обов'язково витікають більш пізні.

За Геллнером, це не значить, що розвиток є наперед визначеним або прогнозованим, оскільки некоректно стверджувати, що всі можливості втілюються і що дійсний напрямок розвитку був єдино можливим і необхідним [3].

Виходячи з таких позицій Геллнер піддає сумніву власне можливість соціального прогнозу поза ізольованими сферами. Обґрунтовує він таку позицію тезою про те, що навіть за умови коректного визначення всіх факторів, притаманних даній ситуації, незначні та непередбачувані зміни у співвідношенні основних складових процесу можуть спричинити непередбачувані зміни.

За такою ж логікою Геллнер заперечує можливість прогнозування появи або відсутності нових факторів. Натомість він концентрує увагу на можливості розуміння процесу, а не його прогнозування. Геллнер заперечує існування певної єдиної для всіх людських суспільств обов'язкової моделі розвитку [3].

Динаміка соціокультурних процесів, які переживає людство у ХХІ ст. актуалізує багато проблем, пов'язаних з характером присутності досвіду минулого в бутті сьогодення, а також із способами покладання майбутнього. Це зокрема проблема впливу історичного досвіду на специфіку покладання можливих варіантів майбутнього, з урахуванням особливостей сучасних суспільних процесів.

Фундаментальні зсуви у світовій економіці, політиці, соціальних процесах не завершилися, і вони є предметами дослідження саме як тенденційні. Мегатренди сучасного світового розвитку є полілінійними, суперечливими, а відтак не можуть бути описані в межах простих лінійних схем. Характерною ознакою сучасності є заперечення власної “самобутньої” цивілізаційної природи - самозаперечення, яке постає результатом трансформаційних (модернізаційних, глобалізаційних) процесів, на власному цивілізаційному ґрунті.

Транснаціональна конструкція сучасного світу є комплексним продуктом зусиль та процесів всіх учасників означених процесів. Неоднозначність ситуації, зростання значущих факторів ризику для всього людства є благодатним ґрунтом для постійного наукового інтересу до різного роду моделей майбутньої світобудови та шляхів її втілення у життя. Існуючі протиріччя в поєднанні з невирішеними проблемами близького минулого сприяють нестійкості, нестабільності світової системи, водночас така ситуація є спонукою для науковців до вироблення широкого спектру можливих сценаріїв суспільного розвитку.

цивілізаційний майбутнє історичний конструювання

Література

1. Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм XV- XVII. Т.3. Время мира. - М.: Прогресс, 1992.

2. Валлерстайн І. Изобретение реальностей Времени-Пространства: к пониманию наших исторических систем// Альманах «Время мира». Выпуск 2. Структуры истории. - Новосибирск, 2001.

3. Геллнер Э. Условия свободы. - М.,1995.

4. Данн Р. Альманах «Время мира». Выпуск 2. Структуры истории. - Новосибирск, 2001.

5. Макнил В. Меняющийся образ всемирной истории// Альманах «Время мира». Выпуск 2. Структуры истории. - Новосибирск, 2001.

6. Мелко М. Природа цивилизаций// Альманах «Время мира». Выпуск 2. Структуры истории. - Новосибирск, 2001.

7. Розов Н.С. Философия и теория истории. Кн.1. Пролегомены. - М., 2002

8. Розов Н.С. Возможность теоретической истории: ответ на вызов Карла Поппера // Вопросы философии,1995. - № 12. - С.55-69.

9. Чейз-Данн К., Холл Т. Две, три, много миросистем //Альманах «Время мира». Выпуск 2. Структуры истории. Новосибирск, 2001.

Размещено на Allbest.ru