Соціально-філософський аналіз моделей формування особистості як суб'єкта культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

09.00.03 - соціальна філософія і філософія історії

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ МОДЕЛЕЙ ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ЯК СУБ'ЄКТА КУЛЬТУРИ

АГІЄНКО ІРИНА ВІКТОРІВНА

Дніпропетровськ - 1998

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Для сучасної філософії однією з ключових є проблема співвідношення особистості і культури, вирішення якої має визначальне значення для з'ясування сенсу і сутності процесу культурно-історичного розвитку. Будучи достатньо традиційним для історії філософської думки, це питання набуває в наші дні нового змісту. На основі матеріалів дисертаційного дослідження автор робить висновок, що дихотомія "особистість - культура" в сучасній духовно-практичній ситуації не є однозначною, і в цьому складність проблеми. Самопочуття реального індивіда нерідко приходить до суперечності з потоком культурної творчості і результатами розвитку цивілізації. Виникає бажання знайти причини тих непередбачених культурних акцій, які опредметнилися в сучасному житті. В філософські дискусії ХХ століття наполегливо проникає ідея про ворожість культури первісній людській природі. Подібні уявлення виникають в руслі таких філософських течій, як психоаналіз, філософська антропологія, соціобіологія. Так, з точки зору психоаналізу (З.Фрейд, К.Юнг та ін.) культура служить оковами для спонтанних, інстинктивних спонукань людини. Філософська антропологія в особі її сучасних представників (Г.Маркузе, Е.Фромм, М.Шелер) теж попереджає, що соціальність, як в залізні кайдани, заковує природні імпульси людини, і якщо розвиток цивілізації не буде співвідноситися з біологічною природою людини, катастрофа виявиться неминучою. Соціобіологи (М.Рьюз, Д.Фрідмен, Едвард О.Уілсон та ін.) намагаються розглянути питання про те, якою мірою поведінка людини зумовлена генетичними факторами, і як співвідносяться культурна еволюція з генетикою людини. Таким чином, антитеза "культура - природа" і "культура - особистість" доведена до межі, і ухил робиться в бік заперечення культури, її дискредитації. З цим погодитися не можна. Позиція автора даного дисертаційного дослідження однозначна: поза і без культури не функціональна ні особистість, ні суспільство в цілому. Дисертантом наводяться різні аргументи, які свідчать, що поза соціокультурної традиції і культурного середовища людина лише антропоморфна істота і не більше. Особистість є суб'єкт, що реалізує себе в спілкуванні, соціокультурній дії. Але не культура винна у виникненні деструктивних процесів в суспільстві і в людині, а підміна її справжніх цінностей ерзацкультурою, антикультурою. Актуальність теми даного дисертаційного дослідження базується на трьох посиланнях:

- нагальній потребі сучасного суспільства в розробці нових концептуальних засад, а також шляхів і методів формування особистості як суб'єкта культури, що відповідає реаліям сучасного суспільства, до того ж з врахуванням не тільки тактики реформ в Україні, але і стратегії зміни світовідчуття людства в цілому;

- необхідності наукових досліджень, що містять системний підхід до аналізу суб'єктно-особистісного аспекту культурно-історичного процесу;

- пошуками теоретичних засад нової освітньої парадигми, оскільки освіта і виховання виступають як найважливіші соціокультурні детермінанти формування особистості.

Підтвердженням особливої актуальності проблеми, що досліджується, може бути той що вона знаходить пряму співзвучність з темою ХХ Всесвітнього філософського конгресу “Філософія у вихованні людства” (серпень 1998 року, Бостон). Розвиток сучасного людства потребує докорінних змін всієї системи нашої діяльності і бачення кожною людиною сенсу свого існування, тому особливої актуальності набуває саме суб'єктно-особистісний аспект перспектив культурно-історичного розвитку в умовах зростання соціального попиту на новий тип особистості.

Ступінь розробленості проблеми. . Безпосередньо чи в контексті інших напрямків досліджень проблема "особистість - культура" привертала до себе увагу філософів, соціологів, психологів протягом всієї історії людської думки. Значне місце вона займає в філософських системах Платона, Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссо, Маркса, Сковороди, Вебера, Бердяєва, Лосєва, Франка, Хайдеггера та ін. Багаточисельні концепції культури, що виникли в європейській філософії Нового часу, об'єднує погляд на культуру як на феномен насамперед духовного життя суспільства, що пов'язаний із розповсюдженням наукових знань і вдосконаленням освіти. Новий підхід до розуміння сутності культури мав місце в німецькій класичній філософії. Так, Кант вбачав зміст культури не стільки в розумі, скільки в сфері моралі, вважаючи, що сутність культури в тому, що людина здобуває свободу у постановці будь-яких цілей, що ведуть до реалізації категоричного імперативу. У Гегеля ж сам термін "культура" означає "освіта" (Bildung) індивіда, його зростання до "абсолютного знання". Процес формування особистості полягає в формуванні її культури, а сенс цього процесу в тому, щоб за допомогою філософії пройти всі сходинки "проходження світового духу". Погляди Гегеля мали безпосередній вплив на формування світоглядних позицій багатьох російських філософів. Особливий інтерес в теперішній час виникає до традиції осмислення проблеми "особистість - культура" в межах релігійно-ідеалістичної філософії (В.С.Соловйов, Ф.М.Достоєвський, Л.М.Толстой, М.О.Бердяєв, П.О.Флоренський, С.Л.Франк та ін.). Представники цього самобутнього напрямку філософської думки підкреслювали нерозривний зв'язок культури з релігією і моральними пошуками особистості в ім'я здобуття гармонії у відносинах між людьми. На початку ХХ століття проблема особистості та її соціокультурна детермінація стала активно розроблятися багатьма філософами. Фактично це був початок "антропологізації" філософії, тобто повороту до проблематики людини. Для "філософії життя", феноменології, екзистенціалізму, філософської антропології, персоналізму, неофрейдизму при всій розбіжності їх підходів феномен людини і її суб'єктно-особистісні характеристики є основним предметом філософського осмислення. Але слідом за цим стався ще один поворот - в бік соціологізації. Соціум став центром всіх побудов, джерелом людських цілей і цінностей. Такі філософи як Е. Дюркгейм, М. Вебер, Дж.Г. Мід, Ч. Кулі, К. Юнг ще наприкінці XIX - початку ХХ століття пішли шляхом дослідження не ізольованого, а соціалізованого індивіда. Автором даної дисертаційної роботи при розробці концептуальних підходів до дослідження моделей формування особистості як суб'єкта культури за відправний орієнтир була обрана теорія "ідеальних типів" М. Вебера, який в своїй "розуміючій соціології" одним з перших ввів поняття "ідеального типу", екстрапольоване в тому числі і на феномен особистості. Категорія культури і суб'єктно-особистісний аспект її змісту в сучасному значенні складна для наукового дослідження в силу своєї багатозначності, що має історичні корені. Цим значною мірою зумовлена багатоаспектність підходів до її вивчення. В історії вітчизняної філософії було чимало дослідників, інтереси яких знаходилися в площині даного проблемного поля. Серед них - Арнольдов А.І., Кім М.П., Батенін С.С., Сєржантов В.Ф., Ананьєв Б.Г., Злобін Н.С., Маркарян Е.С., Баллер Е.А., Давидов Ю.Н., Коган Л.М., Межуєв В.М., Лосєв О.Ф., Бахтін М.М., Лойфман І.Я., Сагатовський В.М. та ін. В роботах перелічених авторів сформульовані робочі визначення, розкрита методологічна і світоглядна роль філософії в розробці проблем "особистість і культура". Так, спроба теоретичного синтезу досягнень соціології, психології і біології в дослідженнях кінця 80-х років з проблем формування і розвитку особистості зроблена в роботі Москаленка О.Т. і Сєржантова В.Ф. "Особистість як предмет філософського пізнання". Але запропонована ними теорія особистості і її психологічні і біологічні засади залишаються в межах марксистської методології. Розгляду історичних форм соціальних типів особистості присвячено ряд робіт Лебедєва Б.К., але основна увага в них приділяється формуванню соціалістичного типу особистості, хоча необхідно відзначити неабияке значення тієї частини його дослідження, що присвячена теорії "ідеальних типів" М.Вебера і застосуванню її до вивчення феномену особистості. В роботах ленінградського вченого Корнєєва М.Я., який досліджував проблеми соціальної типології особистості в 70-80 роки, детально проаналізовані вчення зарубіжних філософських шкіл (головним чином європейських) про соціальну типологію суспільства і особистості.

В останні роки як в Україні, так і в ближньому зарубіжжі вийшло ряд робіт, присвячених проблемам культури та її суб'єктно-особистісному змісту. З нещодавно опублікованих можна виділити праці відомих філософів - Л.Г.Іоніна, М.В.Дяченка, Л.Н.Когана, Л.О.Бєляєвої, І.Я.Лойфмана, В.С.Возняка, І.С.Кона, В.Н.Сагатовського, Є.К.Бистрицького та ін. При аналізі проблеми формування особистості як суб'єкта культури автор спирався на досвід її осмислення, що викладений в таких роботах, як "Культура как плодотворное существование" І.Я.Лойфмана (Єкатеринбург, 1994), "Философия воспитания как основа педагогической деятельности" Л.О.Бєляєвої (Єкатеринбург, 1993), "Философия развивающейся гармонии" В.М.Сагатовського (Санкт-Петербург,1997), "Метафизика рассудка и разума" В.С.Возняка (Киев, 1994), "Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие" Є.К.Бистрицького (Київ, 1991). Серед нових робіт українських філософів є такі, в яких ця проблема висвітлюється з нетрадиційних позицій. В.Г.Табачковський в своїх працях критично переосмислює ідею "безмасштабності" саморозвитку особистості в контексті проблеми відчуження, відстоюючи тезу про вічність феномену відчуження. Метельова Т.О. досліджує проблему особистісного начала в різних типах соціальності. В роботах В.Б.Попова з'ясовуються істотні особливості відносин особистість - етнос - суспільство. Проблеми особистісного самовизначення людини і виділення основних характеристик особистісної субперсоналії аналізуються в роботах Солонько Л.А. Філософські проблеми освіти як найважливішої соціокультурної детермінанти формування особистості аналізуються в ряді праць В.С. Лутая. Однак, навіть при значному розширенні спектру дослідження проблеми дихотомії "особистість - культура", розробка її в теперішній час залишається однією з найактуальніших. Відсутнє системне висвітлення проблем формування особистості саме як суб'єкта культури; в даному аспекті потребують подальшого вивчення соціокультурні детермінанти формування особистості майбутнього тисячоліття, а також фактори, що визначають суб'єктні характеристики особистості в умовах суспільства, що трансформується, і перед яким стоїть завдання збереження цілісності культурного досвіду.

Мета і завдання дослідження. Основною метою цієї роботи є аналіз соціокультурних моделей формування особистості і на його підставі розробка та обгрунтування філософсько-методологічних засад нової освітньої парадигми формування особистості як суб'єкта культури. Досягнення поставленої мети реалізується за допомогою вирішення таких завдань:

- виявити антропологічну цінність культури в двох аспектах: як засобу розвитку індивіда і як продукту творчості особистості, в останньому випадку культура інтерпретується в значенні сутнісного аспекту людського буття, суб'єктно-особистісного виміру історичного процесу;

- дослідити феномен особистості не тільки в значенні об'єкта культури, що асимілює існуючі цінності, норми та ідеали, але передусім як суб'єкта культури - творця нових цінностей, норм і ідеалів;

- здійснити критичний аналіз моделей, тобто ідеальних типів особистості, що мали і мають місце в європейській соціокультурній традиції, виявляючи їх позитивний потенціал та можливі негативні наслідки для соціальної практики;

- скорелювати процес концептуалізації культури з такими соціокультурними детермінантами формування особистості, як освіта і виховання;

- проаналізувати світоглядні підвалини зарубіжної та вітчизняної освітньої теорії і практики, зорієнтовані на формування особистості як суб'єкта культури, і показати необхідність зміни соціокультурної парадигми формування особистості в сучасних умовах пошуку інваріанту концепції суспільства і людини;

- запропонувати власні методологічні підходи до розробки концептуальних засад національної системи освіти, адаптованої до умові завдань третього тисячоліття і зорієнтованої на цілісне формування особистості як суб'єкта культури.

Об'єктом дисертаційного дослідження є особистість як суб'єкт культури.

Предметом дисертаційного дослідження є моделі формування особистості, порівняльний аналіз яких базується на таких найважливіших соціокультурних детермінантах, як освіта і виховання. Методологічну основу дослідження становлять принципи історизму, системного аналізу, об'єктивності, спадкоємності і метод "ідеальних типів" Макса Вебера. На дослідження означеної проблеми значний вплив мало вивчення філософських праць таких видатних мислителів минулого і сучасності, як Платон, Аристотель, Гегель, Кант, Гердер, Руссо, Маркс, Макс Вебер, Тейяр де Шарден, Хайдеггер та ін., що і складає історико-філософську основу дисертації. Досягненню поставлених цілей дисертаційного дослідження сприяло вивчення робіт таких авторів, як О.Ф.Лосєв, І.В.Бичко, М.С.Каган, І.Я.Лойфман, В.М.Межуєв, М.К.Мамардашвілі, В.М.Сагатовський, В.І.Шинкарук та ін. В роботі над дисертацією автор спирався на дослідження, які здійснюються в Україні протягом останніх років. Це праці Є.І.Андроса, Є.К.Бистрицького, А.К.Бичко, В.С.Возняка, В.С.Горського, М.В.Дяченка, П.П.Крамара, Г.А.Заіченка, В.С.Крисаченка, В.С.Лутая, Л.М.Малишко, Ф.І.Прокоф'єва, В.Г.Табачковського, В.І.Шевченка, В.І.Шубіна та ін.

Наукова новизна дослідження. Дисертант висуває і обґрунтовує результати дослідження, які виносяться на захист:

- запропонована нетрадиційна типологія особистості, в основу якої покладений не формаційний, а соціокультурний критерій; виділені і проаналізовані теоцентрична, соціоцентрична, натуроцентрична, антропоцентрична і антропокосмічна (ноосферна) моделі формування особистості; не відкидаючи в цілому певної доцільності формаційного підходу, автор все ж таки відстоює позицію, згідно з якою в кожну епоху має місце соціокультурна різноманітність, а установка на відповідність певній епосі якогось одного типу особистості історично і методологічно некоректна;

- відштовхуючись від концепції "ідеальних типів" М.Вебера, автор запропоновує поняття "модель формування особистості", що виконує евристичну функцію в ході дисертаційного дослідження і виступає як ідеалізований об"єкт, тип, що задає соціокультурний зразок і систему цінностей, які можуть служити орієнтиром в процесі соціалізації індивідів;

- обгрунтована концепція, згідно з якою освіта розглядається як одна з найважливіших соціокультурних детермінант формування особистості як суб'єкта культури, що викликає необхідність перегляду філософських підвалин освітньої теорії, до сих пір багато в чому зорієнтованої на сциєнтистсько-позитивістську методологію, і гостро ставиться питання про підвищення ролі освіти на рубежі тисячоліть в збереженні цілісності культурного досвіду і формуванні особистості, прихильної загальнолюдським цінностям і спроможною до соціокультурної творчості в гармонії з оточуючим світом;

- запропоновані методологічні підходи до реформування національної системи освіти, мета якого - орієнтація на історичну перспективу і на формування особистості як суб'єкта культури, а саме: а) реформи повинні бути спрямовані на створення національної інноваційної системи освіти; б) в освітню теорію і практику повинен бути впроваджений метод кваліметрії; в) принцип гуманізації повинен стати основоположним в досягненні стратегічної мети переходу до нової освітньої парадигми в Україні, коли світоглядним орієнтиром освіченості стане інтелігентність як комплекс особистісних рис індивіду.

Теоретичне і практичне значення дослідження полягає в тому, що отримані результати дозволяють виявити найбільш людинозначні тенденції розвитку культури і суспільства в цілому.

Апробація результатів дослідження . Основні положення і висновки проведеного дисертаційного дослідження обговорювалися і містяться в опублікованих матеріалах науково-практичних конференцій: всеукраїнських "Історія науки та техніки: проблеми дослiдження, викладання, гуманiзацiї освiти" (Дніпропетровськ, травень 1994), "Проблеми гуманiзму i духовностi в контекстi науково-технiчного поступу" (Вінниця, жовтень 1996), "Теоретичнi та прикладнi аспекти соцiоекологiї" (Львів, жовтень 1996), міжнародних "Культура, человек, образование" (Москва, жовтень 1996), "Творчество и культура" (Єкатеринбург, грудень 1997), "Наука і освіта" (Дніпропетровськ - Одеса - Харків - Запоріжжя, квітень 1998), "Система гуманитаризации образования в республике Беларусь: концептуальные основы, модели, уровни, управление" (1-ша - Мінськ, жовтень 1996; 2-га - Мінськ, грудень 1998), Матеріали дисертаційного дослідження були використані при розробці комплексної програми "Молодь Дніпропетровська: реалії і перспективи", підготованої і прийнятої до реалізації Дніпропетровським інститутом молоді на замовлення Комітету у справах молоді Дніпропетровського міськвиконкому народних депутатів в 1995-1996 рр. Спираючись на результати, отримані в ході дисертаційного дослідження, автор розробив спец. курс "Особистість. Суспільство. Освіта", який був прочитаний та апробований у 1996 р. в Вечірній жіночій гімназії м. Дніпропетровська. Пропозиції автора щодо шляхів реформування освіти в Україні обговорювалися на звітно-виборчій конференції викладачів вищої школи та наукових робітників України (1997 р.). Крім того, приймаючи участь в VII щорічній конференції міжнародної коаліції "За гуманізм" (травень 1997 р., м. Санкт-Петербург), автор виклав декотрі положення і висновки, що стосуються цієї проблеми. Матеріали дисертаційного дослідження були також використані автором як базисні при розробці комплексної програми діяльності Дніпропетровського фонду "Освітні ініціативи" (1998 р.).

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів і висновків. Повний обсяг дисертації складає 185 сторінок, з них 18 сторінок займає список використаних джерел (315 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

соціокультурний особистість освіта культура

У вступі розглядається актуальність, формулюються цілі і основні завдання дослідження, визначається ступінь розробленості проблеми, методологічна основа, наукова новизна, теоретичне і практичне значення даного дослідження. Перший розділ дисертації "Культура як вираз універсальності людського існування". В першому параграфі розглянута змістовна всезагальність культури, в другому - її суб'єктно-особистісний зміст, в третьому - аналізуються основні універсалії культури і соціокультурні детермінанти формування особистості. В четвертому параграфі обґрунтовується використання методу "ідеальних типів" М.Вебера для дослідження проблеми особистості як суб"єкта культури. Автор досліджує філософсько-методологічні підходи до визначення культури як філософської категорії на підставі аналізу праць Вольтера, Руссо, Гердера, Канта, представників німецького романтизму, Гегеля, російських філософів кінця XIX - початку ХХ ст. В дисертації відзначається, що ХХ століття дало приклади справжнього вибуху наукових вишукувань в сфері проблем культури та пошуку підходів до її вивчення, серед яких автор виділяє роботи філософа Т.Карвера, соціологів У.Саммера, А.Келлера, П.Сорокіна, Г.Беккера, К.Янга, У.Томаса, антропологів Е.Тайлора, Р.Бенедикта, К.Уіслера, Р.Лінтона, лінгвіста Е.Сепира та ін. В руслі досліджения даної проблеми знаходяться також розробки, які були зроблені в дослідженні сутності культури як особливого суспільного феномену відомими радянськими філософами А.К.Улєдовим, Е.С.Маркаряном, В.М.Межуєвим, Н.С.Злобіним, Г.Л.Смірновим, Т.І.Ойзерманом, П.С.Гуревичем та ін. В теперішній час існує більш як 200 визначень поняття "культура", серед яких можна виділити описові, історичні, нормативні, психологічні і т.д. Різноманітні концепції культури виявлені при вивченні матеріалів XVII Всесвітнього філософського конгресу (Монреаль, 1983 р.). Основна тема конгресу - "Філософія і культура" - викликала до життя жагучі дискусії з питань філософського змісту терміну "культура", визначення культури як фактора соціальної динаміки, місця і ролі культури у взаємодії суспільства і природи. Спроби розкрити феномен культури в європейській філософії, як це показали дискусії конгресу, неминуче призводили до обговорення проблем суспільного розвитку і перспектив існування людства взагалі. Ця проблема була в центрі уваги II Всеукраїнського філософського конгресу "Філософія і культура", що відбувся в червні 1995 року і який виробив нові методологічні схеми і концептуальні способи осягнення культури як світу національного буття, співвідношення екзистенціальних рівнів культурного буття людини, взаємодії загальнолюдських універсалій і локальної (національної) системи культурних норм і цінностей. Аналізуючи філософські трактовки культури, при всій їх різноманітності автор вважає за можливе виділити дещо загальне, яке не суперечить ні одному з концептуальних визначень. Під терміном "культура" сучасна філософія розуміє характеристику насамперед людського суспільства, культура не наслідується біологічно, але передбачає навчання, вона являє собою суб'єктно-особистісний вимір історичного процесу, його творче начало. З всієї різноманітності трактовок культури в даній дисертації перевага віддається саме такому її розумінню, яке концентрується на людинотворчих її началах і осмисленню її соціально детермінованого зв'язку з особистістю як суб'єктом процесів розвитку. Крім того, автор також підтримує точку зору багатьох спеціалістів про те, що сучасна цивілізація переживає кризу, в основі якої - глобальна криза культури, яка є результатом вичерпаності можливостей її розвитку у відчужених формах. Але при цьому культура оцінюється як засіб творчої самореалізації кожного члена суспільства і арсенал суспільних нововведень. Звідси прагнення виявити потенціал культури, її внутрішні резерви, можливості активізації в ім'я розвитку як особистості, так і суспільства. Для цього потрібна наявність світоглядних, соціальних, моральних і естетичних ідеалів, реалізація яких є неможливою без інтелекту, волі і свободи. Особистість соціокультурна за своєю сутністю, але індивідуально неповторна за способом свого існування. Однак тільки асиміляція культурних цінностей ще не вирішує проблеми, в цьому споживацько-пасивному вимірі людина проявляє себе лише як об'єкт культурно-історичного процесу. А ось що б культура була саме процесом, а не тільки сукупністю готових цінностей, потрібний постійний саморозвиток людини і людства. Суб'єктом культури може бути лише індивід, який прагне саморозвитку, самоформування, самооціки. В дисертації доводиться, що саморозвиток і є атрибутивна ознака особистості, а в культурі завжди присутній особистісний чинник саморозвитку, тобто перетворення багатства культурного досвіду попередніх поколінь у внутрішнє багатство індивідів, що знову втілюють його зміст у своїй соціальній діяльності, спрямованої, в свою чергу, на перетворення дійсності і самої людини. Культура, таким чином, виступає не як завершений стан, а як процес, що по суті своїй не має кінцевої ланки. Але цей процес завжди має соціальну змістовність. Розробка світоглядних поглядів особистості виявляється фактором збагачення і активізації зв'язків людини з культурою, а отже, і соціуму в цілому. В дисертації досліджуються фактори, детермінуючі культуру як самостворення особистості. Як універсальні засоби функціонування і розвитку культури аналізуються насамперед знаряддя праці і мовний знак. Ядром же нормативно-ціннісної системи формування особистості, органічною формою передбачення як актуалізації потенціального в свідомості людини являється ідеал. В ньому втілюється бажаний і належний образ суспільного і особистого життя (ідеал особистості і ідеал суспільства). Але можливості осягнення вузлових проблем зв'язку людської суб'єктивності з минулим і майбутнім, з різними гранями дійсності базується перед усім на таких фундаментальних складових культури як освіта і виховання, що виступають в ролі першочергових "посередників" і "споживачів" культури. Як методологічну основу досліджуваної проблеми дихотомії "особистість-культура" автор обґрунтовує можливість використання методу "ідеальних типів" М.Вебера, застосований ним як інструмент соціального пізнання. Побудований Вебером на підставі широких спостережень і дослідницької уяви "ідеальний тип" - образ культури, який начебто накладається на емпіричну реальність, що досліджується; він не вилучається безпосередньо з спостережень, а будується як теоретична смислова конструкція. Автор вважає, що створення М.Вебером концепції ідеального типу диктувалося необхідністю розробки понятійних конструкцій, які допомогли б досліднику орієнтуватися в різноманітті культурно-історичного матеріалу. Інакше кажучи, в "ідеальному типі" Вебера фіксується культурний сенс того чи іншого явища. В дисертації робиться висновок: заслуга його в розробці культурологічного методу міститься в тому, що він в значній мірі подолав відмінність між історичним і соціологічним підходами до культури, трактуючи "ідеальний тип" і як той, що історично розвивається, і як структурне утворення. Але в дисертації автор, використовуючи методологію Вебера, відштовхується від іншої - не марксової і не веберовської - типології моделей формування особистості. Якщо прийняти, що провідними характеристиками особистості як суб'єкта культури є здібності до знаково-символічної і предметно-перетворючої, творчої життєдіяльності, то освіта є, по суті, головним засобом здобуття і розвитку цих здібностей, а сама людина може бути визначена як "людина, що твориться" ("человек образующийся") (М.Шелер). Саме ця точка зору служить відправною в досліджені моделей формування особистості як суб'єкта культури, в залежності від філософського бачення сутності людини, цілей і сенсу її буття, уявлень про її місце в природі і суспільстві, характерних для відповідної історичної епохи і певного філософського напрямку. Ці проблеми досліджуються в другому розділі дисертації "Філософська концепція людини і аналіз соціокультурних моделей формування особистості". Спираючись на аналіз таких філософських течій, як натуралістичний матеріалізм і ідеалізм, автор дисертаційного дослідження робить висновок про однобічність цих концепцій суспільства і людини. Очевидно, що як натуралізм, що занадто розчиняє людину в природі, так і ідеалізм, що відриває людину від природи і перетворює духовне начало в людині в переважну сутність, орієнтують на одномірне розуміння суспільства і людини. Подолання цієї однобічності було здійснене в марксизмі, одначе і з позицій даної соціально-філософської концепції не вдалося уникнути тих самих недоліків в розумінні суспільства і людини. В межах марксистської методології постійно має місце сповзання чи до економічного матеріалізму, що ігнорує суб'єктивний фактор історії, чи до волюнтаризму як прояву суб'єктивного ідеалізму, що зовсім не узгоджується із матеріалістичним розумінням історії (наприклад, теза про першість політики над економікою). Діалектичний підхід до аналізу суспільства розходиться з економічним редукціонізмом. Може, тому і трапилося так, що в XX столітті найбільш значні досягнення в галузі соціальної науки, філософії історії, теорії виховання і освіти сталися поза марксизмом, і в багатьох випадках ці досягнення долають марксистську парадигму. В цьому розділі здійснений аналіз моделей формування особистості, кожна з яких виражає цінності певної доби і культури, вкорінених в європейській традиції. Досліджені теоцентрична, соціоцентрична, натуроцентрична, анторопоцентрична, антропокосмічна (ноосферна) моделі і їх соціально-філософські засади. Безумовно, в чистому вигляді не існує ні одна з моделей, одначе світоглядна домінанта в них завжди наявна. В даній же дисертаційній роботі аналізується, куди тяжіють відповідні теорії формування особистості як суб'єкта культури, на розвиток якої іпостасі людського буття вони зорієнтовані. Коли, наприклад, теоцентрична модель обґрунтовує примат духовного над матеріальним із всіма відповідними наслідками участі особистості як суб'єкта культури в процесі суспільного розвитку, то соціоцентрична тяжіє до прагматизму і утилітаризму, акцентуючи увагу на зовнішній стороні людського буття. Автор вважає, що в рамках соціоцентричної моделі формування особистості виховання і освіта розглядається насамперед як підготовка дожиття в суспільстві, до виконання певних соціальних ролей. Кінцева мета всього процесу формування особистості визначається потребами суспільства, людина ж розглядається як засіб їх задоволення і досягнення. Особистість виступає в цьому випадку насамперед як об'єкт цілеспрямованого впливу, а головним суб'єктним началом, що творить сучасність і майбутнє - держава, колектив, група. Культура ж втрачає духовні основи і трансформується в політизовані форми. Натуроцентризм же за головне бере "природу людини", замикається на природжених потенціях людини, тому процес виховання і освіти розуміється як створення необхідних умов для росту і розвитку здібностей, що закладені від народження. Звідси мета виховання трактується як наслідування природі людини. З точки зору натуралістичного підходу результат виховання визначений наперед природою і піддається педагогічній корекції лише в незначній мірі. В ході дисертаційного дослідження автор виділяє раціональне зерно даної моделі - вона, будучи заснована на принципі природовідповідності виховання, пов'язана з пильною увагою до біологічної підструктури людини, її впливом на процес особистісного становлення, навчання, культурного розвитку. Антропоцентристська ж модель може в рівній мірі обгрунтовувати як зовнішній активізм і егоїзм, так і внутрішню активність і індивідуальне духовне самоздобуття особистості. В ХХ столітті виникає антропокосмічна (ноосферна) концепція людини і суспільства, якій притаманні такі характеристики. По-перше, обґрунтовується єдність людини і космосу; людина - не центр світобудови, а органічна його частина, відмінною рисою якої є не наявність привілей як у начебто вінця творіння, а відповідальність перед універсумом. По-друге, участь у космогенезі передбачає особливу активність людини як особистості - суб'єкта культурно-історичного процесу. Але це не та активність, що підкоряє світ і потребує самореалізації будь якою ціною (аж до угоди з Мефістофелем), а активність, яка є співтворчістю, що виявляє позитивні внутрішні тенденції природи. По-третє, ноосферна концепція виражає оптимальне співвідношення природи і суспільства, при якому природне, особливо біосфера, не витісняється штучним, а передбачає їх коеволюцію. Людина і світ, особистість і культура в ноосферній концепції нерозривно поєднані, а не протиставлені один одному. Ідеал ноосфери, закладений в основу світогляду, означає принципову зміну позиції людини: від власного монополіста по відношенню до світу і агресивного споживача біосфери - до діалогу і співпраці з Природою, від волі до влади (культура Заходу) чи уходу в лоно Абсолюту (культура Сходу) - до гармонічного життя в світі і з світом як його мислячої і відповідальної частини. Як особливий світогляд і соціально-культурна позиція в дисертації аналізується гуманізм в його класичній формі, що виникла на просвітницькому грунті європейської культури в Новий час, так і адекватні йому сучасні течії. В ході дисертаційного дослідження робиться висновок, що рубежі класичного європейського гуманізму виявилися вичерпаними, і симптомами їх подолання є пошуки нових принципів соціальності (ідея ноосфери, еволюційна етика, антропний принцип, благоговіння перед життям, етика ненасильства, екологічний імператив та ін.). Новий гуманізм звільнюється від міфології титанізму і засуджує не тільки спроби маніпулювати людиною, але і природою. Автор підтримує точку зору багатьох мислителів ХХ століття, що необхідно переорієнтуватися з індивіда, замкнутого на своїх нескінчених домаганнях, на особистість як суб'єкт культури, здібну відповідально вести себе з Природою і спрямованої на рішення глобальних проблем. А це означає, що основою некласичного, тобто сучасного гуманізму, стає суспільство, а не окремий індивід, бо на порядку денному стоїть вже не прогрес людства, а його виживання. Цивілізований же розвиток суспільства потребує, щоб нові покоління людей піднімалися на новий, більш високий рівень знань, професійної компетентності та соціальної активності. Ставиться завдання забезпечення значного зростання суспільного багатства та добробуту людей без залучення додаткових виробничих ресурсів, за рахунок так званої "невиробничої сфери" - науки, освіти. Тому в третьому розділі . дисертації аналізується освіта як цілісний соціальний феномен і приоритетний канал формування особистості як суб'єкта культури. Автором виділені соціокультурні орієнтири формування особистості на підставі аналізу всього періоду глибокої духовної еволюції освіти, яка пройшла через вільний і критичний дух античності, середньовічне богослов'я, через ідеали Відродження, барокко і раціоналізм Просвітництва, доки в XIX ст. не отримала нове гуманістичне тлумачення в контексті історичної науки і культури. В дисертації аналізується філософська концепція освіти, що виникла на початку XIX століття, і мала за мету становлення самосвідомості особистості, її саморозвиток як засобу самопізнання культури, а також фактори, що визначають роль освіти як найважливішої соціокультурної домінанти усталеного розвитку суспільства в ХХ столітті. Спираючись на відповідні статистичні дані, автор робить висновок про те, що розвиток освіти не тільки пов'язаний, але й багато в чому визначає хід перетворень у всіх інших галузях життєдіяльності суспільства. Але сутність освіти як соціокультурної детермінанти формування особистості складна для дослідження в силу своєї багатозначності. В дисертації аналізуються діалектичні протиріччя процесу формування особистості в освітній діяльності і обґрунтовується потреба в новій освітній парадигмі. При цьому автором виділяється інтелігентність як світоглядний орієнтир у формуванні особистості як суб'єкта культури в системі освіти і акцентується увага на її місці в структурі особистості в статусі активної творчої інтелектуальної сили. В ході дослідження доводиться зростання культуротворчої ролі освіти на рубежі III тисячоліття і пропонуються філософсько-методологічні підвалини реформ системи освіти, які відповідають цьому завданню. Автором обґрунтовується теза про те, що на порозі третього тисячоліття метою людського життя, а, отже, і освіти людини, слід вважати розгортання і використання людських сил і здібностей відповідно законам її природи і раціонального життєустрою - господарства, соціуму, ноосфери. Людина повинна знайти себе в світі і суспільстві як особистість, розкрити і реалізувати свій потенціал, свою сутність як суб'єкта культури.

ВИСНОВКИ

У висновках наводяться узагальнені результати проведеного аналізу моделей формування особистості і обґрунтовується позиція автора щодо вирішення проблеми формування особистості як суб'єкта культури в сучасних умовах.

ЛІТЕРАТУРА

За темою дисертації опубліковані такі праці:

1. Ценности гуманитарной культуры в свете структурной антропологии К.Леви-Стросса // Матерiали IV Мiжнародної конференцiї "Францiя та Україна, науково-практичний досвiд в контекстi дiалогу нацiональних культур". - Днiпропетровськ: Топографiст. - Т. 2, частина 1. - 1997. - С. 47-51.

2. Погляд на iсторичну освiту : функцii, рiвнi, змiст // Нива знань. Iнформацiйно-педагогiчний альманах. - N 1. - Днiпропетровськ: Промiнь. - 1997. - С. 100-106 (в співавторстві з Смотрицьким Є.Ю).

3. Инженерное образование: действительное и желаемое // Фiлософiя, культура, життя. Міжвузiвський науковий збiрник. - Вип.1. - Дніпропетровськ: Системні технології. - 1998. - С. 42-47.

4. Образование как средство социализации личности // Придніпровський науковий вісник. Серія "Історія та філософія". - Дніпропетровськ: Наука і освіта. - 1998. - N 22 (89). - С. 19-24.

5. Классический и новий гуманизм: поиски социокультурного инварианта концепции общества и человека. // Придніпровський науковий вісник. Серія "Історія та філософія". - Дніпропетровськ: Наукаі освіта. - 1998. - N 33 (100). - С. 9-15.

Интеллигентность как мировоззренческий идеал образованности. // Придніпровський науковий вісник. Серія "Історія та філософія". - Дніпропетровськ: Наука і освіта. - 1998. - N 33 (100). - С. 42-48.

Просвiтницька та антропологiчна фiлософiя освiти: протилежнiсть установок. Потреба в новiй освiтнiй парадигмi. // Природа людини i динамiка соцiально-економiчних процесiв. - Вип.1 - Днiпропетровськ: Наука і освіта. - 1998. - С. 237-242.

8. Поиски образовательной парадигмы: история и современность. // Вісник Дніпропетровського університету. Серія "Історія та філософія науки і техніки". - Вип.3. - Дніпропетровськ: Видавництво ДДУ. - 1998. - С. 59-62.

9. Диалектика самоотрицания культуры и экологический императив. // Философские, социальные и экономические проблемы современной экологии: Сборник статей. - Днепропетровск: Наука и образование. - 1998. - С. 134-142.

Размещено на Allbest.ru