Соціально-філософський зміст правосвідомості

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ЗМІСТ ПРАВОСВІДОМОСТІ

ВОЙТОВ ВОЛОДИМИР ВІКТОРОВИЧ

УДК: 141.7: 34.021

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Запоріжжя - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Запорізького національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Жадько Віталій Андрійович,

Запорізький державний медичний

університет, завідувач кафедри

суспільних дисциплін.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Шкода Володимир Васильович,

Харківський національний університет

імені В.Н. Каразіна, професор кафедри теорії

культури і філософії науки;

кандидат філософських наук, доцент

Макушинська Ганна Павлівна,

Запорізька державна інженерна академія,

доцент кафедри філософії.

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет, кафедра філософії,

Міністерство освіти і науки України,

м. Дніпропетровськ.

Захист відбудеться “22 ” червня 2007 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.05 в Запорізькому національному університеті за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. VІ, ауд. 114.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького національного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул.Жуковського, 66, корп. II.

Автореферат розісланий “ 18” травня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.С. АлександроваРазмещено на http://www.allbest.ru/

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Українське суспільство, особливо з прийняттям Конституції як основного закону свого самостійного державницького розвитку, поступово переходить до правових норм регуляції взаємовідносин між основними суб'єктами, якими є відносини між людиною та державою, уособленою, звичайно, певною категорією людей, які дуже бажано мають бути носіями правосвідомості в статусі правозастосування. Вже досить тривалий, як на термін життя людини, період невизначеності політичної, економічної, духовно-культурної сфер життя вітчизняного соціуму значною мірою зумовлений якраз досить складними процесами, які супроводжують перехід від свідомості, вихованій, освіченій і сформованій на засадах патерналістської комуністичної моралі, до свідомості, в основі якої індивідуальна нормативно-правова відповідальність за власне життя як життя водночас суспільно-соціальне.

Актуальності обраній темі дослідження додає також та обставина, що Україною на державному законодавчому рівні прийнята програма входження в європейський навчально-освітній простір, що повинно спонукати науковців, особливо соціально-філософського спрямування, до поглибленого вивчення сутнісних визначень правосвідомості, оскільки саме вона є визначальною в цивілізованому демократичному світі. Кількість навчально-освітніх закладів правничого спрямування, яка вимірюється вже кількома сотнями, не переростає в якість, оскільки, по-перше, викладацький склад переобтяжений моральними імперативами, вимоги яких досить часто просто несумісні з правовими свободами людини в демократичному суспільстві; по-друге, фактично відсутня плюралістично спрямована філософська думка, яка замість обґрунтування свободи мислення і свободомислення також тяжіє до жорстких науково визначених понять, яким нібито мають підлягати правові норми. Ось чому іноді складається парадоксальна ситуація: права і свободи в новітньому суспільстві часто сковують творчу ініціативу людей, хоча б мали її розвивати. Це означає, що немає облагородження суспільної та наукової думки історико-філософським знанням як знанням, що обґрунтовує свободу особистості як її найвище благо. Між тим класик філософії Гегель визначав право як органічну складову філософського знання. Цими міркуваннями якраз і визначена актуальність обраної теми дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до комплексної цільової програми № 0194У043134 Міністерства освіти і науки України “Вдосконалення змісту і методики викладання філософських дисциплін у вузі як фактор формування свідомості молодого спеціаліста незалежної України” та планів науково-дослідної роботи кафедри філософії Запорізького національного університету.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб за допомогою відповідної методології всебічно розкрити власне соціально-філософський зміст правосвідомості, а також шляхи її органічної трансформації в практику суспільного правозастосування.

Для реалізації визначеної мети потрібно було вирішити наступні наукові завдання:

- здійснити аналіз правосвідомості в контексті історико-філософського знання як водночас соціально-філософського;

- визначити соціально-філософську сутність свідомості як фактичної правосвідомості;

- розглянути методологічні аспекти правосвідомості та адекватну їй методологію пізнання;

- обґрунтувати закон як категорію суспільно-природного буття і разом з тим поняття соціальної філософії;

- дослідити право як міру соціальної справедливості;

- розширити погляд на свободу як прояв суб'єктивно-чуттєвої волі та розумний вибір;

- утвердити обов'язок як правовий засіб соціалізації людини та громадянина;

- розробити напрямки організації та здійснення філософсько-правової культури;

- резюмувати погляд на філософію як на самопізнання правових домінант соціальної поведінки людини в суспільстві.

Об'єкт дослідження - феномен правосвідомості в якості мотиваційно-спонукального чинника суспільної та індивідуальної поведінки людини.

Предмет дослідження - обґрунтування соціально-філософського змісту правосвідомості.

Методи дослідження. Досягнення поставлених цілей і завдань у дисертації ґрунтувалось на методології наукового пізнання, насамперед методах теоретичного рівня. Серед них провідна роль належала аналізу й синтезу, оскільки опрацьована література з обраної теми дозволяла постійно робити певні узагальнення, які в сукупності дозволили зробити певні висновки та зафіксувати деякі тенденції й закономірності в становленні соціально-правових відносин в сучасному українському суспільстві. Звичайно, коли дослідження має науково-теоретичний статус, застосовувались методи абстрагування, формалізації та ідеалізації, які дозволили, з одного боку, опиратись на потужний загальнолюдський філософський досвід вивчення органічної єдності соціально-філософського знання в усіх його проявах, з іншого, корелювати його з соціально-духовною ситуацією, властивою історичному й сучасному стану вітчизняної свідомості. Крім того, аналіз духовного явища, яким є правосвідомість, вимагає застосування методів соціально-психологічного спрямування, серед яких метод апперцептивно-феноменологічної інтуїції, в основі якого постійне асоціювання особистих переживань зі змістом загально-родових світоглядно-категоріальних інтенцій як внутрішньою сутністю філософсько-правових текстів. Нами також використовувались методологічні функції основних понять, що дозволяло дисциплінувати пізнавальний процес, підпорядковуючи його поставленим цілям і завданням. У цілому висвітлення результатів дослідження спрямовувалось основними методами діалектичної побудови змісту, тобто сходженням знання від абстрактного до конкретного та єдності логічного й історичного.

Наукова новизна одержаних результатів. До пізнавальних здобутків дисертаційного дослідження, які можуть претендувати на статус нових наукових результатів, можна віднести те, що в ній:

- обґрунтовується нагальна потреба відходу від розуміння свідомості як відображення зовнішньої дійсності та переходу до її особистісно орієнтованого визначення в якості індивідуально-відповідальних розумно-вольових дій, підпорядкованих гуманістично-правовим цілям, оскільки це формує людину-громадянина;

- вперше констатується, що формування правосвідомості потрібно здійснювати в річищі світоглядно-методологічної визначеності соціальної філософії, модифікованої як філософія історії - інакше людину не можна кваліфікувати як родову істоту, оскільки лише філософія як методологія самопізнавального мислення надає їй об'єктивні принципи аналізу буття;

- вперше визначення свободи, права, обов'язку подається в їх співвіднесеності зі статусом людини як громадянина, а саме: право - це обов'язок людини, виконання якого забезпечує їй свободу в якості людини-громадянина, іншими словами - суб'єкта суспільно-громадського способу життєдіяльності;

- здійснено розмежування об'єктного як предметно визначеного і об'єктивного як сутнісно визначеного законом способу людської правосвідомої життєдіяльності, без чого не можна сподіватись на утвердження громадянського типу суспільства і правової держави як його інструмента - завжди залишатиметься спокуса шукати винних людей, а не причини соціальних явищ;

- виходячи з визначення права як міри справедливості, остання розглядається як об'єктивне відчуття кожною людиною соціально- духовного задоволення від гармонії, яку їй забезпечує суспільний спосіб життя і яке зароджує й розвиває в ній благоговійні почуття вдячності за наявність у ньому розумно-гуманістичного сенсу;

- висловлюється переконаність в тому, що формування почуття суб'єктності як водночас почуття об'єктивності поведінки максимально можливої кількості людей має здійснюватися на основі поєднання соціальної філософії та філософії права, продуктом чого може стати розвинена філософська правосвідомість як мотиваційно-світоглядний чинник соціалізації та засіб побудови громадянського типу суспільства;

- обстоюється думка про те, що правові чесноти потрібно виховувати соціокультурними засобами, в основі яких принцип єдності людини як мікрокосму з макрокосмом, адже її душевні поривання визначені не тільки й не стільки світом об'єктів, скільки світлом об'єктивного.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що здобуті в дисертаційному дослідженні висновки та елементи наукової новизни можуть знайти своє практичне застосування при розбудові громадянського суспільства в цілому, але насамперед в діяльності громадських об'єднань і політичних партій, а також державних структур, які безпосередньо опікуються проблемами законотворчості та організації системи філософсько-правової освіти населення. Крім того, отримані результати знайдуть своє втілення в системі освіти при підготовці та читанні курсів “Соціальна філософія”, “Філософія права”, “Політологія”, “Основи держави і права”, “Державне управління” та ін. Висновки дисертаційної розвідки можуть бути враховані при розробці державної політики в сфері формування правосвідомості громадян.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи, які розкривають її зміст, пройшли апробацію на засіданнях кафедри філософії Запорізького національного університету, методологічних семінарах, які проводились на юридичному факультеті даного навчального закладу.

Принципові аспекти дисертації були оприлюднені на наступних науково-теоретичних і науково-практичних конференціях: Всеукраїнська науково-теоретична конференція “Методологія соціального пізнання: здобутки й проблеми” (Запоріжжя, 2005); Всеукраїнська науково-практична конференція “Толерантність у контексті між релігійних відносин” (Запоріжжя, 2005); Всеукраїнський симпозіум “Морально-естетичні ідеї Г.С. Сковороди і сучасний світ” (Суми, 2006); П'ята міжнародна науково-теоретична конференція “XXI століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія” (Київ, 2006); Міжнародна науково-практична конференція “Концептуальні засади стратегії Європейського вибору України” (Запоріжжя, 2006); Щорічна міжнародна науково-практична конференція “Запорізькі правові читання” (Запоріжжя, 2006); Сьома науково-практична конференція “Актуальні проблеми формування особистості лікаря у студентів-медиків” (Київ, 2007).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено у 7 наукових публікаціях, серед яких 4 - у фахових виданнях. Всі праці написано без співавторів.

Структура і обсяг роботи. Структура дисертаційної роботи, сформована на основі визначеної мети та поставлених завдань, складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Дисертація містить 177 сторінок основного тексту та 23 сторінки списку використаних джерел (314 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У ВСТУПІ обґрунтована актуальність роботи; сформульовані основні структурні елементи дисертації: об'єкт, предмет, мета і завдання, методологія дослідження; визначені положення, винесені на захист як елементи наукової новизни; розкрита сфера наукового і практичного застосування результатів дослідження.

Перший розділ - “МЕТОДОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ ПРАВОСВІДОМОСТІ” - складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1 - “Правосвідомість у контексті соціально-філософського знання” - стверджується, що від самого початку становлення людини її свідомість має чітко окреслену правову визначеність і спрямованість, оскільки людська діяльність безпосередньо підпорядкована забезпеченню різноманітних життєвих потреб, реалізуючи вихідне право на життя як засадниче. Свідомість і є проголошення прав людини на вираження сутнісних сил, тому є фактично правосвідомістю. Право - це прояв волі людини до життя, тому воно є законом індивідуальної волі, засобом індивідуалізації. Якщо є таке розуміння свідомості, в суспільстві поступово встановлюється правовий порядок; якщо немає, воно функціонує за законами зоологічного індивідуалізму, тяжіючи до асоціальних форм міжлюдської взаємодії. Зміст правосвідомості визначається такою логікою облагородження людської чуттєвості, яка в ході суспільно-історичного розвитку формується у вигляді певних категорій, які формують систему цілеспрямування в життєдіяльності людини й суспільства. Саме в такому контексті розглядається соціально-філософський зміст правосвідомості у працях класиків світової думки, серед яких Аристотель, Епікур, Сенека, М. Монтень, Ф. Бекон, Д. Локк, Б. Спіноза, Г. Лейбніц. Їх ідеї знайшли системний розвиток у соціально-правовій філософії І. Канта, Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха, К. Маркса, О. Конта, Г. Спенсера, П. Сорокіна, М. Вебера, К. Поппера, погляди яких використані в дисертації як світоглядно-методологічна основа для обґрунтування вихідного положення про соціально-філософський зміст правосвідомості, яскраво виражений у сутнісних визначеннях категорій право, справедливість, міра, закон, свобода, обов'язок.

Суттєвим в останні півтора десятиліття в царині правосвідомості є доробок українських і російських філософів, серед яких С. Алексєєв, Р. Байніязов, В. Бачинін, А. Бєлобородов, Ю. Дмитрієнко, О. Певцова, Д. Сочнєв, Ю. Тихонравов, К. Федоренко, М. Цимбалюк, В. Шкода та багато інших, в яких вона розглядається як органічна складова соціальної філософії, викристалізованої у нормах права, застосовуючи які, суспільство набуває рис цивілізованості. Автор також використовував ідеї запорізьких філософів В. Воловика, В. Воронкової, В. Жадька, Л. Кривеги, В. Тарана.

Змістовно свідомість поглиблюється на автономно-пізнавальному шляху, який відкриває людині сутнісно присутні в ній категорії духу - мислення і волю. А це визначальні категорії філософії як вчення про самопізнання, як квінтесенції духовно-пізнавальної історії людства, явленій кожному поколінню як об'єктивний дух соціуму кожного народу і людства загалом. Гегель представив його як правову і, водночас, соціальну філософію. Перебування свідомості в царині духовно-пошукових вимірів людської душі піднімає її на рівень свободи волі та свободи мислення, які, взаємодіючи, формують змістовний простір права.

У підрозділі 1.2 - “Методологічні аспекти правосвідомості” - наголошується, що соціально-філософський вимір свідомості як правосвідомості потрібно здійснювати, дотримуючись наступних методологічних вимог. Перша. Правосвідомість апелює до кожної людини як громадянина. Друга. Спосіб існування самосвідомості - знання. Третя. Знання з позицій правосвідомості означає знання законів, які внормовують як індивідуальне, так і суспільне життя людини в якості громадянина, оскільки “незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності”. Четверта. Методологічний статус знань якраз і проявляється в тому, що потрібно не просто щось брати до відома, щось знати, а діяти як свідомий суб'єкт відповідальної дії, інакше життя буде сприйматись як суцільне нещастя, а не щастя.

Метод - це шлях, визначений об'єктивним змістом законів. Але людина об'єктивно є суб'єктивною істотою. Тому перед нею постійно постає проблема вибору між об'єктивним законом і суб'єктивними прагненнями, які нелегко спрямувати в річище об'єктивності. Щоб не нести неприємної для себе відповідальності, не вважати себе несправедливо обділеною, вона зобов'язана робити свідомий вибір методу (шляху) свого життя. Звідси й життєва максима поведінки: людина повинна знати, що таке право, свобода, обов'язок, громадянин, інакше провина за невідповідні законодавству дії значною мірою лежать на ній. Якщо не з точки зору юридично-правової відповідальності, то з моральної безумовно. Для подолання цієї екзистенційної суперечливості конче необхідно формування правосвідомості здійснювати в контексті світоглядно-методологічної визначеності соціальної філософії, яка соціалізує людину філософією історії як духовним фундаментом суспільства.

Другий розділ - “ПОНЯТІЙНО-КАТЕГОРІАЛЬНА ЄДНІСТЬ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ” - присвячений обґрунтуванню змістовної єдності основних понять і категорій соціально-філософської та правової свідомості. Ми виходимо з того, що поняття, не засвоєні людиною як самопізнавальний творчо-пошуковий процес, а лише як здобуток навичок запам'ятовування, не мають категоріального статусу для неї в якості життєво значимої ідеї.

Підрозділ 2.1 - “Закон як категорія буття і поняття соціальної філософії” - аналізує феномен правосвідомості, виходячи з атрибутивних рис закону як об'єктивного, загального, необхідного, посутнісного, внутрішнього, усталеного й повторюваного взаємозв'язку взаємодіючих об'єктів. За вихідне об'єктивне й водночас загальне, яке не можна обійти, оскільки воно є внутрішнім посутнісним зв'язком людських поколінь між собою та з природним середовищем, а тому є усталеним у своїй історичній послідовній повторюваності, береться звичаєве право як право традицій, як їх непорушна святість. Причому, об'єктивне не ототожнюється з об'єктним: перше діє як тенденція, як дух світобуття, його енергетика, вічна плинність і тяглість, а друге, маючи предметно визначене буття, може змінюватись, зникати з поля зору, отже, не може виконувати функцію постійного в своїй усталеності фундаменту суспільного буття людей. Саме звичай спрямовує і скеровує прояви індивідуальних суб'єктивностей в одне річище, є проявом об'єктивно загального для всіх напрямку поведінки і фактором створення людського загалу на його основі, яка набуває статусу закону.

Людина як суб'єктивна істота є органічною єдністю одиничного як окремого особливого, в якому діє об'єктивне загальне як сутнісно визначена внутрішня необхідність. Переносити особливе як споріднене із загальним в суспільних науках, а тим більше в суспільній практиці з однієї людини на іншу, неприпустимо. Якщо закон як загальне охороняє загал, спільноту, то право захищає індивідуальний хист людини, будучи постійно співвіднесеним до чуттєво достовірного індивіда як громадянина. Знання закону як категорії буття через його понятійні визначення, які дає йому соціальна філософія, формує людину як соціальну істоту, для якої істотним є те, що вона стає здатною не лише розуміти їх зміст, але й уміти коригувати ним суб'єктивно визначену від природи власну суспільну життєдіяльність. Як закон, розум лінійний, об'єктивний, необхідний; як право, він зважає на суб'єктивність, випадковість, непрогнозованість.

Підрозділ 2.2 - “Право як міра соціальної справедливості” - розглядає правосвідомість під кутом зору розуміння закону як певної міри дозволеної справедливості, виходячи з філософської максими: людина - міра всіх речей. Евристично-гуманістичний потенціал наведених визначень досить рельєфно проявляється на основі аналізу звичаєвого права як вихідної природно-соціальної міри справедливості: в ньому суспільно-соціальна сутність людини дана як об'єктивна реальність, як закон світобудови. Причому, як закон любові до всього, створеного природною еволюцією. Звідси, цілком можливо, прадавня філософська онтологічно-гносеологічна максима: подібне творить подібне, тому пізнає його в любові як сутнісно споріднене однорідне, як об'єктивно-загальне.

Отже, справедливість - це об'єктивне відчуття кожною людиною задоволення від гармонії, яку дає їй суспільний спосіб життя і яка (яке) зароджує й розвиває в ній благоговійні почуття вдячності за наявність у ньому розумного сенсу. Оскільки відчуття як категорія психофізіологічна об'єктивно переходить у почуття, статус яких соціально-психологічний, утверджується міра такої індивідуально-суспільної єдності: вона накладає певні зобов'язання як на кожну людину, так і на їх сукупну загально-родову спільність, стаючи мірою (нормою) правозахисною, правозобов'язувальною, традиційно-звичаєвою. Інакше кажучи - звичаєве право набуває статусу міри збереження справедливості і водночас вихідної категорії для філософської рефлексії.

Право як міра справедливості розглядається також у вимірах об'єкт-об'єктної, об'єкт-суб'єктної та суб'єкт-суб'єктної свідомості на її шляху до правосвідомості. У першому випадку йдеться про природну спорідненість первинного людського соціуму; в другому про появу духовних регулятивів суспільної поведінки людей, зумовлену наявністю віри в духовні істоти та їх істотний вплив на життєдіяльність; в третьому про започаткування певної категорії людей, для яких пізнавальний спосіб життя стає визначальним, таким, що поступово трансформує об'єктний стан людей і суспільствва загалом в суб'єктний, підпорядкований розумно-вольовому мисленню та відповідному до нього цілепокладанню.

Підрозділ 2.3 - “Свобода як суб'єктивно-чуттєва воля і розумний вибір” - розглядає правосвідомість як продовження і водночас суттєве поглиблення розуміння її змісту соціально-філософською думкою, адже свобода для неї не лише поняття логіки пізнання, але й значно більшою мірою категорія духовного життя і суспільства, і особливо кожної людини. Свобода пов'язана з індивідуальним вибором людини не лише серед “необхідності-випадковості”, але й серед “дійсності-можливості”. Вона є вибір необхідності серед можливостей, які мають найбільше перспектив для здійснення в момент ситуації вибору, насамперед екстремального. Саме тому людина зобов'язана пізнавати не стільки необхідність як потенційно однопорядкову із законом сутнісну категорію, скільки необхідність у системному зв'язку з актуально можливими проявами дійсності, пізнавати дійсність під кутом зору виявлення в ній можливостей, які за певних умов, головна з яких - духовно-практична цілеспрямованість самопізнавального мислення, можуть стати достовірними як емпірична дійсність.

Вибір людини має бути не лише об'єктивно-психофізіологічний, але й суб'єктивно-раціональний в сенсі суспільно-громадському: кожна людина зобов'язана враховувати наслідки реалізації своїх прав на свободу прояву суб'єктивних бажань. Свобода, пов'язана з необхідністю, дає право закону; пов'язана з випадковістю, з сукупністю природних і суспільних обставин життя людини, дає право на певне відхилення від прямолінійно спрямованого закону, на випадковість як “випадіння” з нього в заздалегідь визначених розумом межах, які не принижують аналогічну свободу інших. Звідси обґрунтування принципу верховенства права розглядається як об'єктивний прояв органічно властивої людині свободи волі, але облагородженої аналітико-синтетичним соціально-філософським мисленням. Правосвідомість якраз і ґрунтується на розумно-пізнавальній волі як суб'єкті відповідної їй дії. Можна припустити, що ступінь громадянської зрілості людини виявляється в тому, настільки часто вона звертається до судових органів для захисту своїх прав, а ступінь сформованості суспільства як громадянського виявляється мірою розвиненості судової системи. Саме тут людина - громадянин може захищати свої “права-свободи” на вибір способу життя в координатах внормованої свободи волі. А внормування мовою філософії означає уміння давати визначення, що передбачає розвинену здатність до мислення і наявність почуття справедливості, душевної небайдужості.

Підрозділ 2.4 - “Обов'язок як правовий засіб соціалізації індивідів” - присвячений проблемі діалектичного поєднання філософсько-правових понять в категорію духовно-практичної життєдіяльності людини-громадянина, якою є обов'язок. Ставши на шлях самопізнання як шлях власне філософський, поєднавши в собі всі свої душевні схильності й порухи, людина помічає, що вона об'єктивно споріднюється не лише з іншими людьми: обов'язок як соціально-духовне почуття починає діяти й по відношенню до природного довкілля, особливо стосовно рослинного й тваринного світу.

Поняття обов'язку передбачає певний примус. Людина може діяти в межах свободи своїх бажань, але здатна також і протидіяти їм, виходячи з міркувань власної моральної свободи, на яку вона має право як носій правосвідомості. Тобто, обов'язок для людини - це спосіб самопримусу, який не обмежує її свободи. Але тільки самоподолання робить людину доброчесною соціальною істотою, спроможною жити в мирі і злагоді з іншими людьми. Обов'язок є формою правової волі, наслідком здійснення якої є культурне, тобто оброблене в першу чергу соціально-філософським рівнем мислення, цивілізоване суспільне життя людей, тісно пов'язаних між собою якраз духовними чинниками. Усвідомлений завдяки зусиллям вольового самопізнавального мислення, понятійний апарат якого завжди змістовно загальний, соціальний, обов'язок формує людину в статусі громадянина, яка конституює себе як суспільно-політичну істоту без того, щоб до цього її зобов'язували конституційні правові норми.

Третій розділ - “СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ У ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ” - розглядає шляхи подолання розриву між правосвідомістю як змістовною складовою соціально-філософського знання та його духовно-практичним втіленням, без чого неможлива побудова громадянського суспільства.

Підрозділ 3.1 - “Філософсько-правова культура” - конкретизує їх, виходячи з можливостей соціальної філософії, оскільки саме вона концентрує й акумулює в собі пізнавальний досвід людства, долучення до якого засобами апперцепції надає знанням мотиваційно спрямованого методологічно-світоглядного духовно-практичного статусу, звільняючи людину від індивідуалістично-егоцентричного свавілля вдачі. Понятійно-категоріально оформлене засобами соціально-філософського мислення знання здатне надати свавільній мотивації поведінки правової спрямованості без бажання обійти закон.

Зазначений рівень свідомості досягається на шляху усвідомлення наступних положень. 1. Суспільна свідомість автоматично не визначає індивідуальну, оскільки сама є інтегральною сумою думок найвидатніших мислителів. Отже, всіма можливими засобами потрібно формувати свідомість як правову самосвідомість, відповідальну за свої вчинки. 2. Філософією як системою пізнавального мислення, здійснюваного в суб'єкт-суб'єктній єдності, має бути просякнута насамперед науково-пізнавальна й науково-дослідна робота. Це буде максимально сприяти формуванню правосвідомого прошарку суспільства в якості суб'єктів власної розумно-вольової дії та відповідальної волі. 3. Соціальні зв'язки між людьми в суспільстві встановлюються не стільки від їх сумісно-просторового способу життя, скільки від соціально насиченого змісту понять і категорій пізнання. Саме такий підхід формує людину як соціально-духовну істоту, при цьому істотно впливаючи на суто психофізіологічні, часто афективні, мотиви її поведінки. Звична ж інформованість про здобутки наукових та гуманітарних знань не стає здобутком методологічного знання як суб'єктного.

У підрозділі 3.2 - “Філософія як самопізнання правових домінант суспільної поведінки людини” - стверджується, що методологія мислення, засвоєна в його філософському значенні, надає кожній людині реальну можливість вирішувати власні проблеми й задовольняти потреби тим, що, по-перше, розкриває реальний масштаб пізнавально-пошукових і духовно-практичних можливостей; по-друге, спрямовує суб'єктивні прагнення в напрямку досягнення об'єктів життєзабезпечення; по-третє, облагороджує буденну свідомість навичками вироблення певних ідеальних цілей та власне цілеспрямованою діяльністю; по-четверте, розвиває різноманітні здібності й таланти, тому що навіть фізіологічне тяжіння до об'єктів потреб набуває духовно-естетичного статусу, завдяки чому гармонія і краса природи формує адекватний їй спосіб поведінки.

Людські чесноти потрібно виховувати, адже вони сховані в кожній людині як мікрокосмі. Будь-які тілесні поривання є водночас душевно-духовними пориваннями не лише до світу об'єктів бажань, але й до їх світла, розпростореного поміж усіма об'єктами. Розуміння цього дається пізнанням: розум не тільки й не стільки знання про щось об'єктно різноманітне, скільки загальносвітова субстанція, загальне як єдине, як основа, з якої все випливає як із першоджерела, з якої все народжується. Бути розумним не означає багато знати; слід бути цілісним, єдиним і з'єднаним у всіх своїх життєвих проявах, бути підлеглим собі самому як єдиному суб'єктові правосвідомого в такому разі способу життя, - тоді суспільство набуває соціально-духовного виміру. Поняття й категорії філософії є не лише сходинками пізнання світоустрою, але й душевного устрою людини, яка стала на шлях соціалізації засобами самопізнання. Своїм змістом вони спонукають людину до відповідного йому способу життєдіяльності, тому є також категоріями правосвідомості. Адже право - це система норм поведінки. Якщо існують норми, але їх ніхто не застосовує, то це не означає, що вони недієві. Навпаки, це означає, що людина, читаючи норму, знаючи її як надбання пам'яті, духовно не споріднюється з її змістом, із тим напрямком цілепокладальної діяльності, який вона містить у собі. Завдання суспільствознавства, очевидно, в тому, щоб дати людині методологію правосуб'єктної поведінки, яка єднає її із духовним соціумом попередніх поколінь, із сучасниками без будь-яких антагонізмів.

ВИСНОВКИ

правосвідомість соціальний філософський

Дослідження проблеми соціально-філософського змісту правовідомості дозволяє зробити декілька узагальнень.

1. Кожна людина є ніщо інше, як індивідуалізована правовідомість, як щось унікальне й неповторне, таке, що визнає правомірним і справедливим відповідні своїй індивідуальній сутності визначення, оскільки для неї вони є значимими і значущими, санкціонованими як її незаперечні права. Адже правосвідомість асоціюється кожним індивідом із бажанням утвердити хоча б те, що відомо особисто їй, а не те, що стало відомо від когось чи отримано у вигляді знань хоча й власними зусиллями, але вже не оригінальних за змістом, а загальних, суто об'єктивних.

2. Свідомість загалом являє собою сукупну духовно-пізнавальну історію людства, яка в кожний емпірично достовірний момент існує як сукупна історична пам'ять про людей, але яка, відходячи в минуле, зберігається в пам'яті кожної особи як її життєвий досвід. Тому соціальна філософія збігається з філософією історії, а в гуманістичному вимірі проявляє себе як форма індивідуально визначеної правосвідомості, властивої в першу чергу видатним мислителям. Їх духовна спадщина і є тим світлом знань, яким потрібно оволодівати, якщо бажати долучитись до правосвідомості як засобу регуляції міжлюдських відносин.

3. Методологією дослідження соціальною філософією як філософією історії феномена правосвідомості має бути пізнавальний рух від єдиного як загального до його найрізноманітніших мисленнєво-понятійних втілень. На зворотному шляху - від знання сукупної кількості різноманітних правових норм - можна і не дійти до їх цілісного об'єктивного оформлення. Це шлях багато в чому хибний, оскільки окреме визначення, по-перше, є абстрактним, відчуженим від загального; по-друге, є майже нульовим за духовним потенціалом: він належить єдиносущому як загальному; по-третє, не розкриває значення, яке воно має як для пізнання, так і відносно життєвих потреб окремої особи; по-четверте, емпіричні поняття, підпорядковані предметно-речовим образам взаємовідносин між людьми у певному обмеженому соціумі, об'єктивно не мають статусу всезагальності.

4. Світоглядно-методологічними визначеннями основних філософсько-правових категорій можуть бути наступні: право - прояв волі людини до життя у найрізноманітніших, але субстанційно головних і визначальних аспектах, властивих, з одного боку, її душевному складу, з іншого - формі суспільства, яке є умовою її розвитку і яку вона ж і створює; свобода - цілеспрямований вибір людиною з-поміж різних правових воль, які складають її консолідовану соціально-духовну душевну сутність; обов'язок - правова воля, наслідком прояву якої є культурне, цивілізоване суспільне життя людей, тісно пов'язаних поміж собою насамперед духовними чинниками; це водночас правова форма політичної моральності людини; громадянин - розумно-вольова істота в якості духовної громади, потужність якої сягає всесвітнього й універсального значення, в першу чергу визначеного нормами й законами країни проживання.

Узагальнююче визначення можна дати таке: право - це обов'язок людини, виконання якого забезпечує їй свободу в статусі громадянина.

5. Адекватному розумінню сутності закону сприяє аналіз і відповідне розуміння відмінностей між об'єктом як окремим, одиничним предметом або явищем, і об'єктивним як загальним і єдиним для всього сущого. Об'єктивне - це закономірне, яке не слід плутати з існуванням об'єктів природи поза свідомістю людини. Для чуттєвої свідомості головне полягає в достовірності буття просторово-часових предметів; для пізнавальної свідомості головне полягає в тому, що існують закони, яким підпорядковується предметно-речовий світ об'єктів. Якщо останні поза свідомими зусиллями волі впадають “в очі”, сприймаються органами відчуття, то об'єктивне, закон потрібно пізнати зусиллями суб'єктної, методологічно оформленої волі.

6. Об'єктивно філософія є правовою філософією; в ній право - вияв волі людини до самореалізації у вигляді свободи, яку дає їй простір пізнавально-пошукового мислення, об'єктом якого є універсальні прояви життєво необхідних устремлінь. Мислення - це розумна воля, або ж воля самого розуму, його об'єктивний дух. У ньому суб'єктивізм самого мислителя наближається до нуля: ніщо зовнішнє не попадає в поле його свідомості і вона повністю підпорядковується внутрішній сутності мислення, якою є логіка необхідності, та аналізові текстів, в яких воно упредметнюється.

7. Суспільна ситуація, характерна для перехідного українського суспільства, вимагає того, щоб на заміну патерналістській свідомості мас прийшла правосвідомість, облагороджена соціально-філософським знанням. Цього вимагає громадянський стан суспільства, в якому кожна людина є суб'єктом усіх процесів, що відбуваються в ньому, найперше політичних та економічних. У зв'язку з цим вона зобов'язана щоденно й повсякчасно здійснювати трансформацію знань у суспільно-громадську практику. Всі повинні знати, що поступу в утвердженні громадянського суспільства й правової держави не буде без того, щоб свідомість із суспільної, матеріалізованої в наукових текстах і вченнях, стала індивідуально визначеною, суб'єктно спрямованою та відповідальною.

Україна має пройти шлях Відродження, Гуманізму, Реформації й Просвітництва, інакше для неї закриті перспективи входження до загальноєвропейського цивілізаційного простору.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

Статті у фахових виданнях

1. Войтов В.В. Закон як категорія правосвідомості і поняття соціальної філософії // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. - Запоріжжя: Просвіта. - Випуск №17. - 2006. - С. 174-181.

2. Войтов В.В. Соціально-філософська сутність свідомості й правосвідомості // Збірник наукових праць Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. - Запоріжжя: ЗДІА. - Випуск №27. - 2006. - С. 147-158.

3. Войтов В.В. Фактори стримування правових домінант соціальної поведінки людини // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. - Запоріжжя: Просвіта. - Випуск №18. - 2007. - С. 180-185.

4. Войтов В.В. Право як міра справедливості // Нова парадигма: Альманах наукових праць. - Київ. - Випуск №61. - 2007. - С. 41-54.

Публікації в інших виданнях

5. Войтов В.В. Етико-правовий вимір філософії Г.С. Сковороди // Морально-естетичні ідеї Г.С. Сковороди і сучасний світ. Збірник матеріалів Всеукраїнського симпозіуму 19-20 травня 2006 року. - Суми: СумДУ, 2006. - С. 29-30.

6. Войтов В.В. Правосвідомість у контексті соціально-філософського знання // Вісник Запорізького національного університету: Збірник наукових статей. Юридичні науки. - Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2006. - С. 21-25.

7. Войтов В.В. Методологічний статус категорії правосвідомості // ХХІ століття: Альтернатива моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія. Матеріали п'ятої міжнародної науково-теоретичної конференції. 26-27 травня 2006 р. м. Київ // Книга І. Філософські аспекти альтернативних моделей розвитку суспільства. - К.: Фенікс, 2006. - С. 49-52.

АНОТАЦІЯ

Войтов В.В. Соціально-філософський зміст правосвідомості. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. - Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2007.

Дисертація являє собою наукове дослідження проблеми органічної змістовної єдності соціальної філософії та правосвідомості. Її актуальність зумовлена тим, що виокремлення останньої з курсу філософії небезпечне, оскільки сутність правосвідомості може бути зведена до її формування на основі емпіризму з його схильністю до суб'єктивізму й суб'єктивного ідеалізму.

В дисертації обґрунтовано методологічно-світоглядний статус понять і категорій соціальної філософії, які в такому вигляді трансформуються в правосуб'єктний спосіб суспільної життєдіяльності кожної людини, яка свідомо обирає для себе шлях самопізнання. Визначальні категорії філософії розглядаються в їх правовому вимірі. Підкреслюється важливість підпорядкованості культури людини світоглядним домінантам соціально-філософського знання.

Ключові слова: правосвідомість, соціально-філософський зміст, закон, право, свобода, обов'язок, громадянин, справедливість.

АННОТАЦИЯ

Войтов В.В. Социально-философское содержание правосознания. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории. - Запорожский национальный университет, Запорожье, 2007.

Диссертация представляет собой научное исследование проблемы органичного содержательного единства социальной философии и правосознания. Актуальность диссертационного исследования обусловлена прежде всего тем, что вычленение правосознания из курса философии опасно тем, что сущность правосознания может быть сведена к ее формированию на основе эмпиризма с его склонностью к субъективизму и субъективному идеализму, что ярко подтверждается как историей человечества, так и реалиями современной украинской действительности.

Главное внимание в диссертации уделяется обоснованию методологическо-мировозренческого статуса понятий и категорий социальной философии, которые в свою очередь в таком виде трансформируются в правосубъектный способ общественной жизнедеятельности каждого человека, сознательно выбирающего для себя путь самопознания, тождественный философскому миропониманию. В связи с этим в диссертационном исследовании обосновывается содержательное единство основных понятий и категорий социально-философского и правового сознания: закон как проявление объективного, всеобщего, необходимого как категория бытия и понятие социальной философии, право как мера социальной справедливости, свобода как категория cубъективно-чувственной воли человека и разумный выбор, и одновременно достойный человека общественный строй, обязанность как направление взаимной духовно-практической социализации индивидов в нем. Раскрываются основные направления трансформации правосознания в область правоприменения путем преодоления разрыва между правосознанием как содержательной составляющей социально-философского знания и его духовно-практическим воплощением, без чего невозможно построение гражданского общества. Подчеркивается важность и необходимость подчиненности системы высшего образования мировоззренческим и методологическим доминантам социально-философских знаний, повышение философско-правовой культуры и осознание философии как самопознания правовых доминант общественного поведения человека. Диссертант приходит к выводу, что каждый человек представляет собой конституированное правосознание, будучи уникальным и неповторимым в своих особенностях, он определяет правомерными и справедливыми соответствующие своей индивидуальной сущности определения как значимые, внутренне санкционированные права.

Ключевые слова: правосознание, социально-философское содержание, закон, право, свобода, обязанность, гражданин, справедливость.

SUMMARY

Voytov V.V. The social-philosophical contents of sense of justice. -Manuscript.

Dissertation for a degree of the Candidate of Philosophic Science on speciality 09.00.03 - social philosophy and philosophy of a history. - Zaporizhzhya National University, Zaporszhzhya, 2007.

The dissertation represents social-philosophical research of a problem of organic substantial unity of social philosophy and sense of justice.

The category sense of justice cannot be isolated from a rate of philosophy. The main attention is given to a substantiation methodological status of concepts and categories of social philosophy, which are transformed in a way of law public activity of each person meaningly choosing for a way of self-knowledge, identical to philosophical outlook.

The categories of philosophy in their legal measurement have been analyzed. Importance and necessity of subordination of system of higher education to methodological outlook dominants of social-philosophical knowledge has been emphasized.

Key words: sense of justice, social-philosophical maintenance, law, rights, freedom, duty, citizen, validity.

Размещено на Allbest.ru