Подвійна сутність соціальної справедливості: теоретико-практичний контекст

Размещено на http://www.allbest.ru/

Подвійна сутність соціальної справедливості: теоретико-практичний контекст

Макарова А.О.

Філософія не є виключно теоретичною галуззю знання. Ідеї, які вона розвиває та висновки, до яких доходить, безпосередньо впливають на хід історії та перебіг суспільного життя. Тому і поняття, що входять до її категоріального апарату, повинні бути максимально чіткими та кристалізованими, зрозумілими не лише науковцям, а й пересічним громадянам.

Соціальна справедливість важлива категорія суспільної практики, до якої прийнято апелювати у розмовах про суспільні проблеми. Однак, далеко не кожен в змозі розібратися, в чому ж полягають вимоги соціальної справедливості, і чому на практиці іноді виникають суперечливі ситуації, які можна трактувати діаметрально протилежно. В історії філософії минулого та сучасності проблемі справедливості, зокрема, соціальної, відведено значне місце. Практично кожен визначний філософ намагався розв'язати суперечність між теорією і практикою справедливості.

В сучасний період наука сконцентрована на визначеннях справедливості, дослідженнях її історичних трансформацій та філософських концепцій справедливості. В першому напрямку відомі роботи таких українських вчених, як О.Коломієць [4]. В другому значний доробок зафіксовано у Хамуда Ал Сувеїллана [10] . Також історію трансформацій справедливості описує В. Малахов [6] . В третьому напрямку значні зусилля зроблено Л. Ситниченко [9]. В 2004 році в м. Івано-Франківськ вийшла монографія «Справедливість як філософсько-правова засада українського державотворення» І. Луцького, яка поєднує всі три напрямки [5].

Однак, до цього часу в лоні сучасної філософської методології не створено комплексного дослідження суспільного аспекту соціальної справедливості. Досі переважно опрацьовувалася класифікація справедливості за царинами прояву: так, відомі дослідження етичної (О. Верецька, В. Бачинін ), політичної (М. Рура), правової (В. Сокуренко), екологічної (О. Гардащук) справедливості. Проблеми ж соціальної справедливості найкраще висвітлені у працях дослідників радянського періоду та зарубіжній політико-економічній науці другої половини. ХХ ст.

Метою даного дослідження є обґрунтування наявності логічного зв'язку між теорією соціальної справедливості, яка від самих початків філософії вказує на існування двох її діаметрально протилежних стандартів, із конкретною суспільною практикою розподілу соціального продукту. Соціальна справедливість одна із найбільш складних, внутрішньо полемічних категорій соціальної філософії. У своєму ідеальному тлумаченні ця категорія відображає такий стан суспільства, при якому всі його члени максимально рівні, а тому вільні і щасливі. Проте, критерій або межа рівності все ж поняття не абсолютне, а відносне: ця межа проводиться співвідносно до політичних, економічних, соціальних, культурних реалій конкретного суспільства; при цьому враховуються історичні обставини, юридичні колізії, специфіка міжсуб'єктних відносин і т. ін.

Відповідно, абсолютистське тлумачення рівності, як утопічне, не має безпосереднього зв'язку із суспільною практикою, воно мусить бути уточнене, або класифіковане відповідно до типів суспільств. Така класифікація у світовій філософській думці вперше фіксується в античні часи, зокрема Аристотелем виділено три види справедливості: відплатна, зрівняльно-розподільча та пропорційно-розподільча. Відплатна справедливість функціонувала у доісторичному родовому суспільстві у вигляді тальону (покарання за порушення родових звичаїв та шкоду племені наприклад, випадкова чи зумисна втрата вогню, самовільне захоплення чужого майна, вбивство вождя, і т.д.). Це була так звана «кровна помста», яка досі практикується в окремих місцях земної кулі, і в Біблії описана словами «око за око, зуб за зуб». Із розвитком цивілізацій та державного права тальон був визнаний неприйнятним.

Власне Аристотель описує відплатну справедливість як такий вид справедливості, який був актуальний в минулому стосовно грецької культури. Зрівняльно-розподільча та пропорційно-розподільча справедливість були досліджені ще до Аристотеля, зокрема Платоном, який у свою чергу спирався на вчення Сократа. Ці види справедливості мають у Платона інші назви відповідно законна та природна. Законна справедливість це затверджені державним законодавством «універсальні» норми покарання за визнаний злочинним вчинок, які передбачають метафізичний, стандартний варіант ситуації, не враховують індивідуальних мотивів вчинку. Метою їх є покарання як помста, і у цьому проявляється близькість законної справедливості до тальону.

Природна справедливість це така, що поєднує в собі народний звичай, релігійний припис та індивідуальний підхід до розгляду злочину, врахування його моральних підстав. Про цей вид справедливості Г.Гегель писав у «Основах філософії права», що «моральність уявлялась народам як споконвічна справедливість, як сущі в собі й для себе божества, супроти яких марнославні вчинки індивідів (мається на увазі, очевидно, система судочинства, як така - А.М.) залишаються лише хвилюючою грою» [2,146].

Колізія між законною та природною справедливістю полягає в тому, що перша повинна ґрунтуватись на другій і точно відтворювати природну справедливість в межах держави і суспільства. Проте саме ігнорування суб'єктивних обставин робить законну справедливість вразливою, недосконалою. У діалозі «Про справедливість» Платон устами Сократа доводить, що один і той самий вчинок - нанесення шкоди, брехня, позбавлення допомоги (сюди ж цілком могли б бути віднесені кримінальні злочини крадіжка, здирництво, хабарництво, зберігання наркотичних речовин і т.п. - А.М.) буває одночасно справедливим і несправедливим, в залежності від його моральної мети і практичної доцільності [6,362-363].

Однак законодавство, апелюючи до справедливості, розглядає подібні вчинки однаково як прояв порушення встановлених заборон, і накладає за них шаблонні, штучно винайдені покарання. Через багато століть Г.Гегель напише про обмеженість законної справедливості так: «Право проти злочину в формі помсти це тільки право в собі, не у формі справедливого, тобто не справедливе в своєму існуванні. Неможливо розумно визначити, чи то через застосування визначеності, яка постає з поняття, вирішити, чи буде справедливим за злочин тілесне покарання в сорок ударів, чи сорок мінус один, а ще грошовий штраф у розмірі п'яти талерів чи чотирьох талерів 23 тощо, чи один рік і один, два або три дні. І все ж «уже один удар забагато, один талер чи один гріш, один тиждень, один день в'язниці забагато чи замало» - це несправедливість» [2,188].

Історичне значення поділу справедливості на природну (пропорційно-розподільчу) та законну (зрівняльно-розподільчу) величезне. По-перше, це сприяло подальшому розвитку філософії, відкриттю нових горизонтів людського духу. Фактично вперше гостро піднімалася проблема невідповідності між загальнолюдськими ідеалами, втіленими у законодавчу практику об'єктивністю, та індивідуальним перебігом, обставинами людського життя суб'єктивністю. До цього часу, зокрема у давньоіндійській та давньокитайській філософіях, закон і людина були одночасно тісно пов'язані і максимально роз'єднані. З одного боку, кожен член суспільства зобов'язаний був підкорятися божим і державним законам, як фатуму, з іншого особистий світ людини не включав, як екзистенційну, проблему прав громадянина. Античність стала тією відправною точкою, від якої розвинувся європейський демократизм із його базовими цінностями: свободою, рівністю, пошаною до особистого вибору, увагою до людської одиниці як мікросвіту.

Трактуючи справедливість як моральність, що пронизує державні відносини, стародавні греки окреслили основні інституційні елементи соціуму, зокрема, в юридичному плані. Саме звідси бере початок одна із головних проблем римської філософії проблема співвідношення права і справедливості, і саме завдяки цьому поділові з'явилися поняття позитивного та природного права. По-друге, така диференціація пришвидшила розвиток інституту держави, сприяла удосконаленню її політичних та економічних механізмів.

Наприклад, ідея розрізнення схем зрівняльної та пропорційної справедливості знайшла якісне застосування у формуванні виборчих списків партій (мажоритарна та пропорційна системи). Підтвердження сказаному знаходимо у Дж. Роулза, який у праці «Теорія справедливості» (1971) пише: «Першою метою справедливості як чесності було дати переконливе витлумачення основних прав і свобод, а також їх пріоритету.

Другою ж метою було об'єднати те витлумачення з розумінням демократичної рівності, що привело до принципу справедливої рівності можливостей і до засади різниці» [8,12].

По-третє, усвідомлення об'єктивного існування двох видів справедливості призвело до можливості постановки масштабного соціального питання, власне до виникнення соціологічної, політологічної науки, соціальної філософії як такої. Виділилося, як визначальне, питання різниці між соціальними верствами, проблема співвідношення влади та підлеглості, права та обов'язку.

Наступні після античних та римських покоління філософів так чи інакше будуватимуть на ідеї взаємовідносин загальнолюдського та індивідуального свої схеми соціального будівництва. Релігійне обґрунтування справедливості пропорційно-розподільчого плану (нерівності) і визнання метою справедливості зрівняльно-пропорційного принципу (рівності) характерне для періоду середньовіччя: цей підхід властивий Тертуліану, Августину Блаженному, Василю Великому, Іоану Златоусту та іншим «стовпам» Церкви. Обіцянки рівності в позаземному житті з'являлись, оскільки всі зусилля тогочасного державного апарату спрямовувались на досягнення максимальної покори населення політичній владі та церкві. Намагаючись знайти вихід з-під церковного та державного гніту і все ж зберегти цілісну соціальну структуру, філософи-утопісти Т. Мор, Т.Кампанелла створювали моделі ідеального суспільства рівності, яке мало переважно вигляд окремої маленької комуни, «держави в державі».

У наш час таку комуну назвали б скоріше «тоталітарною сектою». Подібні спроби повторюються у період ХІХ ХХ ст. Р. Оуеном, К. СенСімоном, К. Фурє, К. Марксом. Разом з тим, починаючи з XVII ст., філософи відмовляються від утопічного погляду на державу, і рухаються в бік демократичної диференціації соціальних ініціатив. Вони переважно відстоюватимуть пропорційну систему справедливості, як реально діючу в розвиненому суспільстві. Це, наприклад, Ж.Ж. Руссо, який трактував справедливість як основу соціального договору, яким, на його думку, є держава; І. Кант, який визначав справедливість як чесність і моральне ставлення об'єкта (держави) до суб'єкта (індивіда) і суб'єктів між собою; Г. Гегель, який розглядав справедливість як засаду громадянського суспільства і відстоював справедливість лише природного права; Ф. Ніцше, який намагався не просто виправдати соціальну нерівність, а підвести під неї певну сакральну базу, віддаючи пріоритет справедливості сильного.

Ідентичні процеси проходять і в лоні української філософії. Так, найперший філософський твір «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона містить трактування рівності лише в онтологічному (релігійний пласт твору) та аксіологічному (політичний пласт) аспектах. Ніде не зустрічаємо в цьому творі вказівок на соціальні проблеми, пов'язані з державним правлінням, лише возвеличення самого концепту князівської влади і Володимира Великого, як гідного та мудрого її представника. У ренесансно-гуманістичному періоді отримують розгорнуте трактування юридичні аспекти рівності та справедливості, зокрема, у творчості С. Оріховського-Роксолана.

Актуалізувавши питання походження і сутності держави, форм державного правління, правових відносин С. Оріховський фактично підійшов до ідеї правової держави вважає С. Возняк [1].

Наприкінці XV - у першій половині XVII ст. актуалізується політичний аспект справедливості - думка про відповідність державного права природним законам отримує два протилежних трактування. Відповідно до першого, Бог дає людині рівні можливості та право самій обирати свою долю, і ніхто не може це право в неї забрати (І. Вишенський).

Прямо протилежне трактування підтримує І. Галятовський, який вважає соціальну нерівність необхідною, оскільки вона підтримує баланс сил у суспільстві. Він наголошує на необхідності покори встановленому законові, оскільки він ґрунтується на божественній волі, що зробила людей нерівними за призначенням, талантами, здібностями і т.д.

Проте, навіть тут ще рано говорити про соціальну постановку питання: немає глибокого усвідомлення зв'язку соціальної стратифікації із особистими потребами та інтересами громадян. Ця прерогатива належить як світовій, так і українській філософії ХІХ-XX століть, коли остаточно оформилось поняття «суб'єкт історичного процесу», і визначальною силою справедливості стала визнаватись не лише моральність, а й воля такого суб'єкта.

Крім того, вказаний період характеризується високою увагою до питань економічного життя, виникає нова галузь знання політекономія, яка є по-суті, інтегральною наукою, оскільки вимагає не лише вміння правильно систематизувати та узагальнювати, а й чітких математичних розрахунків.

Еволюція усвідомлення подвоєності справедливості, що пройшла через моральний, юридичний, політичний та економічний етапи, призвела до утворення поняття «соціальна справедливість», яке, як категорія, оформилося в кінці XVIII ст. і вперше зустрічається у творах Дж.С. Мілля. Це словосполучення стало позначати передусім соціальний розподіл духовних цінностей та матеріального продукту. Тому його часто замінюють поняттям «дистрибутивна справедливість» (від лат. Distributio розподіляю), на противагу «атрибутивній» (формальній, відплатній) справедливості. У Дж.Роулза читаємо: «Для нас первинним предметом справедливості є основна структура суспільства, чи, точніше, спосіб, у який чільні соціальні інституції розподіляють фундаментальні права та обов'язки й визначають розподіл переваг від соціальної співпраці» [8,31].

Специфіка соціальної справедливості проявляється в тому, що вона: А) є механізмом захисту потреб, ціннісних запитів та інтересів індивідів і соціальних груп, закріплена на правовому, політичному, економічному рівнях; Б) регулює відносини соціальної рівності та нерівності, приймаючи завдання розв'язання цієї проблеми як основне.

Американський політолог Д. Міллер зазначає, що у ХХ ст. дієвими є дві концепції соціальної справедливості. Одна з них уособлює поняття заслуги і винагороди, інша потреби і рівності. «За першою концепцією, - пише дослідник, - соціальне становище і матеріальна винагорода людини повинні якомога більше відповідати її місцю на шкалі заслуг. Ця ідея висловлюється й у вимогах щодо доступності кар'єри для талановитих та рівності можливостей. Вона передбачає скасування спадкових привілеїв та існування відкритого суспільства, у якому люди отримують можливість проявляти свої здібності».

Погляди на якість заслуги різняться: за одним, заслуга залежить від розміру внеску і регулюються здібностями людини і ефективністю їх використання; за іншим, здібності не мають стосунку до заслуг, оскільки винагорода отримується за людські зусилля. «Друга концепція продовжує науковець - близька до ідеї рівності за нею блага мають розподілятися залежно від різних потреб кожної окремої людини. Згідно з положеннями зазначеної концепції, програма, яка успішно задовольняє потреби, робить людей рівними матеріально принаймні в одному важливому аспекті» [3,386].

Як в середовищі прихильників концепцій заслуги і винагороди, так і прихильників концепції потреби і рівності існують певні принципові розбіжності. Останні мають не лише теоретичне, а й дуже важливе державно-політичне значення. Певне розуміння основ соціального розподілу є однією із засад, які обґрунтовують вибір державно-політичного ладу та економічної системи конкретного суспільства. Так, будучи прихильниками пропорційно-розподільчої справедливості, ліберали доводять, що вільний ринок є найкращим механізмом винагородження заслуг на практиці, оскільки ціна, що її люди отримують за свої товари та послуги, є адекватним показником їх цінності для інших (споживачів).

Соціалісти, погоджуючись із концепцією заслуги та винагороди, вважають незаперечним вплив на ринкові доходи таких факторів, як соціальне походження та особистий талант, чого бути не повинно, і пропонують оцінювати заслуги потрібно безпосередньо за допомогою урядової установи, відповідальної за встановлення заробітної платні в плановій економічній системі.

У лоні другої концепції точаться суперечки стосовно точного визначення ідеї потреб. З одного боку, потреби необхідно відрізняти від бажань або вподобань, з іншого диференціювати потреби людей в залежності від індивідуальних факторів: приналежності до соціальної групи, стилю життя, основних життєвих орієнтирів тощо. Звідси випливають дві загальні моделі схеми розподілу за потребами. «Більш радикальна модель, характерна для комунізму, дозволяє кожній людині самій визначати свої потреби і припускає, що можна створити достатні ресурси для задоволення всіх потреб, визначених таким чином.

У рамках більш поміркованого підходу, характерного для соціал-демократії, припускається, що державна влада має визначати потреби згідно із стандартними, характерними для певного часу і місця. Останній погляд дозволяє знайти компроміс між вимогами про задоволення потреб і про винагородження заслуг: частина суспільних ресурсів розподіляється згідно з потребами через державну систему соціального забезпечення, а інша частина - відповідно до заслуг через економічний ринок або бюрократичні процедури. Сьогодні це найпопулярніша на Заході інтерпретація соціальної справедливості, зазначає Д. Міллер [3,386].

Схематично основні сучасні гасла соціальної справедливості можна відобразити в стосунку до таких політико-економічних доктрин: егалітарної (ліберальної) засновник Дж. Роулз; меритократичної (консервативної) представники - Р. Нозік, М. Янг, Д. Белл; соціалістичної та комуністичної: 1) Егалітарна заснована на принципі зрівняльності (усім порівну);

Меритократична на принципі зважування заслуг (кожному за заслугами);

Соціалістична на принципі врахування результатів праці (від кожного за здібностями, кожному за працею);

Комуністична на принципі розподілу за потребами (від кожного за здібностями, кожному за потребою).

Відповідно до цих гасел, шляхом сполучення соціалістичної і комуністичної ідеологій з одного боку, та ліберальної і консервативної, з іншого, утворюються два типа суспільств, які в кінці ХХ ст. були названі відповідно тоталітарними (такі, в яких чільним є розподіл матеріальних та духовних благ за зрівняльним принципом) та демократичними (в яких принциповим є пропорційний розподіл цих цінностей). Перші заперечують ринкову економіку, другі виправдовують її спроможність. Недоліком перших державних систем є наявність командно-адміністративної системи, при якій обмежуються екзистенційні потреби індивіда у свободі слова, світогляду та переконань. Недоліком других - можливість нагромадження капіталу в одних руках, державно узаконена монополія. Тобто, і в одній, і в другій економіко-політичній державній системі так чи інакше допускається похибка у обєктивності розподілу соціального продукту.

І все ж пропорційно-розподільча схема більш продуктивна, оскільки розвиненість соціальних інституцій і програм, спрямованих на захист індивіда та його інтересів, нівелюють або вирішують більшу частину проблем. Отже, бачимо, що філософія це наука, яка не просто створює абстрактні логічні побудови, а й допомагає формувати цілком визначену суспільну практику. Такі категорії філософської етики, як справедливість, добро, відповідальність, чесність, щастя, рівність і т.ін., переходячи зі сфери ідеальних абсолютів у матеріально-духовну сферу людських відносин, моделюють певний вид соціуму.

Таким чином, кожен з нас не лише причетний до їх створення, а й відчуває на власному досвіді їх безпосередній вплив. Очевидно, що допоки людство не зуміє подолати метафізичну суперечність між двома видами соціального розподілу, доти неможливим буде створення ідеального суспільства. Громадянське суспільство повинно бути в першу чергу гуманним, тобто окрім економічної складової, соціальна справедливість в такому суспільстві повинна мати потужну морально-етичну базу.

Історія розвитку суспільства, як це показав Г. Гегель, здійснює цикл самоусвідомлення, проходячи фази позмінного піднесення та заперечення духовності, замкнені у нерозривне коло. Отже, є всі об'єктивні підстави сподіватися, що на зміну матеріалістичному, технократичному світоглядові сучасності прийде фаза духовного розвитку, в якій питання соціальної справедливості будуть пріоритетними.

Література

соціальний справедливість тоталітарний суспільство

1. Возняк С.М., Голянич М.Ю., Москаленко Ю.М. Філософська думка України: імена та ідеї. Навчально-методичний посібник. - Івано-Франківськ: Плай, 2003. - 136 с.

2. Гегель Г. Основи філософії права, або природне право і державознавство. - Пер. з нім. Р.Осадчука та М.Кушніра. - К.: Юніверс», 2000. - 329 с.

3. Енциклопедія, політичної думки / Пер. З англ. - К.: Дух і Літера, 2000. - 472 с.

4. Коломієць О. Справедливість як принцип соціальної організації та моральна цінність // Мультиверсум. Вип.28. - К.: 2002. - С.118 127.

5. Луцький І.М. Справедливість як філософсько правова засада українського державотворення: монографія. - Івано-Франківськ, 2004. - 200 с.

6. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1996. - 304 с. 7.

7. Платон. О справедливости // Диалоги / Пер. с древнегреч.; Сост., ред. и авт. вступит. статьи А.Ф. Лосев. - М.: Мысль, 1986.- 607 с.

8. Роулз Дж. Теорія справедливості. Пер. з англ. О. Мокровольський. - К.: Вид-во Соломії Павличко Основи, 2001. - 822 с.

9. Ситниченко Л.А. Право чи благо? (критика утилітаризму Дж. Роулзом) // Мультиверсум. Вип.7. - К.: 1999. - С.32-41.

10. Хамуд Ал Сувеїлан. Загальна характеристика концепцій справедливості в античній та середньовічній філософії (огляд визначень) // Філософська думка, 2001, № 3. - 60-70.

Размещено на Allbest.ru