Поняття картини світу та основні засади її моделювання

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

з теми: «Поняття картини світу та основні засади її моделювання»

І.В. Горохова

Важливим чинником існування та самовідтворення кожної нації є мова та мовна картина світу, яка формується на основі тотожності смислів інформаційного простору держави. Досвід людства протягом тисячоліть переконливо доводить, що мова об'єднує народи у нації й зміцнює державу. Держава без своєї мови втрачає істотні ознаки суверенітету - культурного та інформаційного, зрештою засадничо-ідеологічного.

Світ постає для людини таким, яким вона в міру свого розвитку пізнає його і освоює. Картина світу -- це те, що йде передусім від людини, плід її сприйняття, мисленнєвих процесів і перетворювальної діяльності. Всесвіт як всеохопний світ є для людини всеосяжним предметом пізнання. Разом з тим світ -- це й сама людина, коли йдеться про внутрішні її світовідчуття, переживання, розумову діяльність, невіддільну від мови як способу організації інформації про сам світ, а ширше -- всесвіт. Тому феномен світу, пізнаного через мову, постає для людини передусім таким, яким постає для неї її мова. Звичайно ж, людина тут виступає узагальненим суб'єктом, бо індивідуальні продукти пізнання дійсності через свідомість і мислення підтримуються колективними зусиллями, перевіряються, зрештою, колективним досвідом.

Філософи неодноразово звертали увагу на різноманітність уявлень людини про світ, про поняття образу світу, картини світу. Ці уявлення про світ є динамічними, змінними у процесі історичного розвитку. Картина світу служить своєрідним посередником у спілкуванні індивідів, забезпечує їх взаєморозуміння. Без картини світу як глобального образу світу не могла б відбутися у всій своїй багатогранності життєдіяльність біосоціальної істоти. Без цього феномену неможливим було б існування соціокультур організму з його механізмом відтворення пізнавального досвіду. Картина світу опосередковує всі сфери людського сприйняття. Вона сприяє органічному поєднанню знання й поведінки людей у суспільстві, формує тип ставлення людини до світу, до природи, до самої себе, до інших членів суспільства допомагає усвідомленню місця особи в суспільстві, прогнозує норми поведінки.

Картина світу розкриває специфіку людини, її буття, складні стосунки зі світом і визначає сутність людського існування. З метою оптимізації орієнтації у зовнішньому світі людина створила цілу низку найрізноманітніших символічних структур -- мову, міфологію, релігію, науку, мистецтво, які регулюють її поведінку. І за допомогою цих опосередкованих символічних структур людина формує для себе картину світу як основу життєдіяльно сті.

Світова наука детально опрацювала поняття “картини світу”. В останні роки категорія мовної картини світу зробила вражаючу кар'єру. Але при цьому слід зазначити, що її початки є досить віддалені у часі, оскільки сягають ще ХІХ століття і стосуються роздумів щодо ролі мови у відтворенні й упорядкуванні дійсності. Сьогодні цим питанням займаються лінгвісти багатьох країн світу: американські Лакоф, Філмор, Лангакер; французькі Рост'є, Клейбер. Серед слов'янських найсильнішою є Люблінська школа, представниками якої є Р. Токарський, Є. Бартмінський, А. Пайдзінська, Т. Радзієвська та ін. В Україні деякими аспектами мовної картини світу займаються Ж. Соколовська, Т. Жаботинська, Ф. Бацевич та інші.

Важливим методологічним питанням є дефініція самого питання мовної картини світу. Існує чимало визначень цього поняття. Так, Р. Гжегорчикова розуміє мовну картину світу як поняттєву структуру, закріплену у системі даної мови, а, отже, в її граматичних і лексичних властивостях (значеннях слів і їх сполучуваності), що реалізуються, як і все у мові, за допомогою текстів та висловлювань [5].

І. Мацькевич указує на те, що мовна картина світу виконує дві функції: інтерпретуючу та регулюючу. Вона інтерпретує дійсність, із якою стикається людина, та регулює людську поведінку щодо її дійсності.

Є. Бартмінський, засновник та голова Люблінської школи когнітивізму, наголошує саме на понятті “інтерпретація”. Згідно з його точкою зору, лексеми не відображають речі “фотографічно”, а швидше роблять їх ментальний портрет. Термін “інтерпретація” зберігає рівновагу між об'єктивізмом (світ існує реально і є пізнавальним) та суб'єктивізмом (світ сприймається кожною людиною посвоєму) і підкреслює водночас активність людського пізнання й мови по відношенню до світу.

У нашому дослідженні прийнято за робочу дефініцію Б.О. Серебреннікова, згідно з якою “картина світу -- це цілісний глобальний образ світу, який є результатом усієї духовної активності людини” [13, 19]. У творенні картини світу беруть участь усі сфери психічної діяльності людини, починаючи від найпростіших: відчуття, сприйняття, уявлення, і, закінчуючи найскладнішими формами -- мисленням та самосвідомістю. Людина творить картину світу в процесі своїх контактів із навколишнім світом, і форми цих контактів можуть бути найрізноманітнішими: побутовими, предметно-практичними, у основі яких покладена діяльність людини.

Таким чином, поняття картини світу знаходиться на стику об'єктивного значення і суб'єктивного оцінювання навколишнього світу. Виходячи з цього, картину світу визначають як суб'єктивний образ об'єктивного світу.

Згідно з теорією Р. Гжегорчикової, мовна картина світу має такі складові частини: науковий мовний картина світ

- по-перше, це граматичні властивості, що відбивають умови життя носіїв мови і впливають, у свою чергу, на спосіб бачення світу людей, які розмовляють цією мовою. Граматичні властивості, будучи відбиттям певного бачення світу, мають історичний характер, оскільки можуть стосуватися історії, а не сучасного стану;

- по-друге, безсумнівно, найважливішими є лексичні явища. Система значень лексем та пов'язана з нею типова сполучуваність складають характерний для даної мови спосіб визначення явищ. Як показують дослідження семантичних полів у порівняльному аспекті, один і той самий фрагмент дійсності в окремих мовах буває по-різному поділений між лексемами [5].

Словотвірні властивості лексем, що розкривають певний спосіб витлумачення явищ носіями мови, -- важлива ознака мовної картини світу:

- дуже важливою частиною мовної картини світу є семантичні конотації, що пов'язуються мовцями з названими явищами. Це оцінки, емоції, які асоціюються з денотатами назв, зафіксовані у певних мовних фактах.

- останнє питання, на яке Р. Гжегорчикова звертає увагу, це можливість пов'язання поняття мовної картини світу з баченням світу, зафіксованим у текстах [5].

Картина світу існує в нашій свідомості у досить нечіткому несформованому вигляді. У людській свідомості вона представлена у фрагментарному вигляді. Б.О. Серебренніков визначає такі шляхи формування картини світу:

- експлікація, опредмечення й розуміння образів світу, які лежать в основі життєдіяльності людини, і, перш за все в основі її практичної активності;

- творення нових образів світу [13].

Ці шляхи за своєю внутрішньою структурою дуже близькі один до одного, оскільки в обох відтворюється структура об'єкту (світу) в структурі предмета -- картині світу як певному концептуальному утворенні.

Аналізуючи природу й призначення картини світу, дослідники визначають її функції:

- інтерпретативну (тобто здійснювати бачення світу);

- регулятивну (бути універсальним орієнтиром людської життєдіяльності) [3, 113].

Розглядаючи основні характеристики картини світу, ми виходимо з того, що картина світу є суб'єктивним образом об'єктивної реальності. Світ безкінечний, а життя людини обмежене часовими рамками, до того ж когнітивні властивості її мозку обмежені у своїх можливостях світосприйняття. Будь-яка картина, створена людиною, несе на собі відбиток людського суб'єктивізму. Філософи, культурологи, історики культури спостерігали співіснування різних, часом протилежних світобачень у процесі історичного розвитку, а також навіть в одну епоху. Б.О. Серебренніков пояснює це явище багатьох картин світу специфікою людського буття, яка полягає у тому, що “світ у своїх глибинних властивостях прихований від людини” [13, 28], через те для проникнення у його значення й пізнання його суті людина і створює свій власний образ світу у процесі соціальної діяльності.

“Картина світу -- це не дзеркальне відображення, а завжди якась інтерпретація” [13, 29]. Кожен індивід по -сво єму неповторно відтворює світ. Індивіди ж суттєво відрізняються один від одного. Вони мають різні природні властивості, нахили, бути неоднаково пов'язані з культурними досягненнями своєї епохи. Ця багатогранність картин світу є об'єктивною потребою історичного розвитку.

Картина світу служить своєрідним посередником у спілкуванні індивідів, забезпечує їх взаєморозуміння. Розуміння можливе лише у випадку, якщо у людей, що спілкуються, виникає єдине значеннєве поле. Широкий контекст, визначений культурою, уможливлює розуміння людей. Деякі дослідники, серед яких і Б.О. Серебренніков, пов'язують із концепцією картини світу вчення О.О. Потебні про два типи значення слова (близьке, як “народне”, і подальше, яке “у кожного різне за якістю і кількістю елементів -- особисте” [11, 9]. Зважаючи на це, виділяється цілком умотивованим твердження Б.О. Серебреннікова про те, що індивідуальна картина світу -- це єдність особистого й народного. І в результаті логічним є висновок про те, що картини світу у людей співмірні, тому що мають спільне ядро з національною (“народною”) основою.

Спільна картина світу служить своєрідним посередником не тільки у взаєморозумінні індивідів, але й у контакті різних сфер людської діяльності, культури, філософії, науки, мистецтва тощо. Взаєморозуміння може бути важливим лише за наявності спільних вихідних уявлень і образів на основі культури. А продукти культури можна буде звести в єдине значеннєве поле.

Але, повертаючись до багатогранності картин світу, які втілюють різноманітні світобачення, розглянемо основні критерії, що беруться за основу при встановленні типології картин світу. Б.О. Серебренніков визначає прості, але цілком логічні критерії, які можуть бути визначені як парадигма картин світу [13, 31-32]:

1. суб'єкт картини світу, її “діяч” (тобто той, хто описує);

2. предмет картини світу, її об'єкт (те, що описується);

3. результат діяльності (сам образ, власне картина).

Розглянувши детально ці критерії, можна зробити висновок про те, що існує стільки картин, скільки індивідів.

Синтезована картина світу всіх історичних картин, що є результатом діяльності людства у різних духовних сферах, не може вважатися за ідеал. Якщо і припустити можливість створення такої картини світу, то, очевидно, вона не була б позбавлена певних протиріч. Будь-яка картина, створена людиною, несе на собі відбиток людського суб'єктивізму, і в цьому полягає основне протиріччя картини світу. Як і всі продукти людської діяльності картини світу не схожі між собою, не рівноцінні за своїми властивостями. При порівнянні картин світу можлива їх оцінка. Критерій оцінки -- її відповідність навколишній реальності. Картини світу можна порівнювати за змістовністю, за глибиною суті певного явища, за детальною характеристикою своїх предметів. Для порівнювання картин світу потрібно вибрати певні параметри. На думку А.Я. Гуревича, такими параметрами можуть бути універсальні категорії людської свідомості й культури, до яких належать простір, причина, число, відношення частини до цілого, відношення чуттєвого до надчуттєвого [6, 15]. Універсальність цих категорій полягає в тому, що хоча вони й змінні за своїм змістом, але властиві людині на всіх етапах її історичного розвитку. Серед універсальних категорій культури логічно вихідними для картини світу будуть категорії простору, часу. Про первинність цих категорій говорить Т.Я. Топорова: “Категорії простору й часу, завдяки їх універсальності, визначають ті межі, у яких проходить людське життя. Таким чином, вони визначають решту категорій, пов'язаних з антропометричною сферою: долю, право, соціальний устрій” [14, 12].

Концептуальна картина світу завжди є певною ідеалізацією дійсності. Зафіксована людиною картина світу реалізує себе у своєрідній матеріальній формі -- у формі мовних знаків. Інакше кажучи, людина пізнає світ через слово. У ньому відображається вся історія народу, його прагнення, його ідеали, у ньому починається й закінчується духовне життя людини. Цей процес відбувається безперервно. Слово виступає не тільки засобом вираження думки, але і засобом її творення й розвитку. Саме народження думки передбачає її органічний зв'язок із мовою. На всіх наступних етапах свого розвитку вона ніколи не втрачає цього зв'язку. Називаючи будь-яку річ чи будь-який предмет об'єктивного світу, людина тим самим виділяє цю річ (предмет) із поміж інших, уводячи її (його) у конкретний ряд відповідних предметів (речей). Таким чином у процес пізнання вносяться елементи впорядкованості й системності. Людина у своїй свідомості фіксує конструкт світу, і він є, фактично, вторинним продуктом навколишнього світу. Спочатку людський мозок перетворює інформацію про зовнішній світ в образ, який не є, однак, дзеркальним відбиттям об'єкта. Цей образ виникає у результаті складних логічних процесів: абстрагування, узагальнення, фіксує найстійкіші і найпостійніші характеристики об'єкта. Утворений образ є редукованим, оскільки людська пам'ять не в змозі зберегти, зафіксувати всі диференційні особливості того чи іншого об'єкта. Коли людина обирає назву предмета, в її голові вже сформоване поняття цього предмета. Як відомо, в основу словесного знака людина вкладає якусь одну (здебільшого найхарактернішу) рису предмета, тобто словесний знак не є абсолютною реалізацією поняття. Хоча утворене у результаті складних процесів слово й не є адекватним відображенням предмета (явища, дії), воно виступає своєрідним збудником спільного поняття. І в цьому полягає основна функція слова як мовної одиниці.

Мова -- це мінлива система, яка видозмінюється разом із людським пізнанням, буттям; у той же час вона -- структурна єдність форм вираження і мислення. Власне у цьому і проявляється тісний зв'язок мови і мислення, який, до речі, має свій конкретно-історичний вияв для кожного народу.

Мова -- це спосіб мислення, унікальний і неповторний засіб не лише для пізнання світу, але й освоєння його. Тому зникнення навіть однієї мови є надзвичайно великою втратою для всіх, адже перестає існувати єдина своєрідна система пізнання та відтворення дійсності.

Таким чином, можемо говорити про існування концептуальної та мовної картин світу: концептуальної -- як такої, що формується у результаті відображувальної діяльності свідомості індивіда та суспільства в цілому; і мовної, що називає окремі фрагменти концептуальної картини світу. Аналізуючи співвідношення концептуальної і мовної картин світу філософ Г.А. Брутян [2, 27] висуває тезу, згідно з якою основний склад мовної картини світу покриває увесь зміст концептуальної картини світу. За межами концептуальної картини світу залишаються так звані периферійні ділянки, які є додатковим джерелом інформації про світ. Г.А. Брутян уважає, що інформація концептуальної картини світу і тієї частини мовної картини світу, яка зберігається, є інваріантною, формує універсальні понятійні категорії і не залежить від національних мовних особливостей. І навпаки, інформація периферійних ділянок за межами концептуальної картини є змінною, варіантною і залежить від специфіки національних мов. Чим суттєвіші відмінності на периферійній ділянці, тим більше відрізняються мови, які порівнюють. Ця гіпотеза концептуального ядра і периферійної ділянки визначається як “принцип лінгвістичної комплементарності”. Гіпотеза ця свого часу різноаспектно критикувалася у радянському мовознавстві, та все ж ми використовуємо її як схему співвідношення концептуального ядра і периферійної ділянки (тобто інтернаціонального і національного у мовній картині світу).

Національна свідомість формує периферійні ділянки мовної картини світу. Мова певної етнокультурної спільності служить національно-специфічним засобом моделювання національної картини світу, її своєрідного бачення і вираження. Мова як вид суспільної діяльності тісно, хоча й не цілковито, пов'язана з рівнем розвитку суспільства, його структурою та особливостями функціонування. Однак мова є не тільки певною системою пізнання, вона є також шляхом усвідомлення етичних і моральних ідеалів. Адже пізнання діє на людину й естетично, і морально, і етично. Естетична функція мови поширюється на всі сфери сприйняття людиною навколишнього світу. У повноцінному функціонуванні мови виражається одночасно і стан розвитку нації, адже мова є однією з її основних ознак. Саме завдяки їй людина усвідомлює себе частинкою великого організму -- нації. Мовні образи, складові периферійної ділянки мовної картини світу виражають народний дух, національні відчуття, рецепцію сприймання і розуміння світу. Кожна національна мова -- це універсальна філософська система, в якій по-своєму своєрідно “живе” світ, людство в цілому. Національна мова -- це сукупність істин, знань, мистецтва, обумовлена своєрідною психологією народу. Цю тезу можемо спостерігати у О.О. Потебні: “психологія народів повинна показати відмінності національних особливостей і структури мови як результат спільних законів народного життя” [10, 56]. У працях деяких мовознавців можемо спостерігати й інші підходи до розкриття природи національної картини світу. Наприклад, Б.О. Серебренніков уважає, що національна образність різних народів відрізняється одна від одної, і це пояснюється неоднаковим обсягом значень слів у різних мовах [12, 139].

У кожній національній мові наявні певні образи, символи, знаки, що втілюють у собі результати пізнавальної діяльності усієї етнокультурної спільності. Національна мова у свій неповторний спосіб інтерпретує різні явища, традиції, звичаї, обряди, спосіб життя, кодує досвід колективно-історичної групи. Вирішальний вплив на розвиток та специфіку національної мови має культура певної етнічної спільності. Кожна з таких культур відносно автономна, хоча зазнає впливу і сама впливає на сусідні. Багато хто із дослідників уважає, що етнокультура створює певне своєрідне становище у суспільстві, у яке “занурені” всі члени суспільства [4, 87]. Етнокультура виступає найважливішим показником національної свідомості, створює специфічне “етнічне поле” (термін Г.С. Воропаєвої) [4, 93], яке формує національну ментальність.

Національна ментальність творить стержень, навколо якого формується національна картина світу кожного народу. За визначенням етнопсихолога В. Яніва, основні характеристики нації -- це “... єдина територія, єдина мова, спільність економічного життя, спільність психічного укладу, який виявляється в єдності властивостей національної культури”. У сучасній філософії ментальність визначається так: “Ментальність -- це сукупність готовностей та установок і схильності індивіда чи соціальної групи діяти, мислити, відчувати і сприймати світ певним чином” [7, 107]. Ми приймаємо дане твердження за відправне, додаючи також, що ментальність

- це система, яка знаходиться у постійному русі, але елементи якої тісно пов'язані між собою, тобто, це -- система образів, уявлень, які у різних соціальних та національних групах сполучаються по-різному, але завжди лежать в основі людських уявлень про світ і мають своє місце у ньому, і, відповідно, регламентують вчинки та поведінку людини. Ментальність розглядається, відповідно, як категорія, що характеризує щось національне, притаманне певному народові, народності, нації.

Когнітивний підхід до аналізу національно-культурного менталітету підтверджує, що “у ментальності зливається воєдино сфера знання -- те, що є (реальне), і сфера цінностей -- те, що повинно бути (іреальне)” [1, 65]. Сфера знання репрезентує систему концептів, тобто, “ключових слів духовної культури” [8, 99]. Науковці пояснюють термін “концепт” двояко:

1. як ключове слово духовної культури;

2. як передумови, що стимулюють народження слова [8, 99].

Таким чином, терміном “концепт” позначається як перший етап формування слова і його значення, так і включення цього слова у культурний контекст, коли слово стає ключем до розуміння самої культури. Аналіз семантики і прагматики ключового слова, його витлумачення дає змогу простежити мислення, світосприйняття окремого народу, особливості формування і розвитку його культури.

Науковці розрізняють універсальні та національні концепти. Універсальні можуть бути наявні у багатьох, більшості або всіх культурах, вони характерні для всіх часових зрізів, наприклад, “добро”, “зло”, “духовність”, “правда” тощо. Однак кожен народ може мати свої специфічні концепти, що складають ключові поняття національної мовної картини світу (наприклад, “рушник” для українців). Що ж стосується універсальних концептів, то вони, крім спільності, мають свої неповторні риси у кожній окремій етнокультурі. У національних концептах „концентруються особливості світосприйняття даного етносу” [9, 311]. Національні концепти забезпечують єдність і традиційність поколінь між собою, дають змогу простежити зв'язок з архаїчними культурами.

Викладений теоретичний матеріал дає підстави зробити деякі висновки:

1. Мовна картина світу є вербалізацією накопиченого досвіду певної лінгвокультурної спільноти.

2. Мова є однією з основних ознак нації. Саме завдяки їй людина бере активну участь у безперервному процесі пізнання навколишнього світу.

3. Мова окремої етнокультурної спільності служить національно-специфічним вираженням національної мовної картини світу.

4. Аналіз теоретичних праць відомих філософів, лінгвістів, психологів є переконливим аргументом того, що національний елемент мовної картини світу є важливою ознакою, яка робить можливою відмінність мовних картин світу.

Вирішальний вплив на відмінність національних картин світу справляє національна ментальність, яка притаманна певній етнокультурній спільності.

Список літератури

1. Бакерина В.В. О национально-культурном менталитете и его лексикографической репрезентации // Язык и культура. -- К.: Изд-во Киевского ун-та, 1994.

2. Брутян Г.А. Язык и картина мира // НДВШ. Философские науки. -- М.: Изд-во МГУ, 1973. -- № 1.

3. Брутян Г.А. Языковая картина мира и ее роль в познании // Методологические проблемы анализа языка. -- Ереван: Изд-во Ереван.ун-та, 1976. -- 294 с.

4. Воропаєва Г.С. Знаково-символічні системи культури та етнічна свідомість // Язык и культура. Третья международная конференция. Доклады. -- К.: Изд-во Киевского университета, 1994.

5. Гжегорчикова Р. Понятийная оппозиция вверх вниз и понятия места, предмета и пространства // Язык и культура. Вторая международная конференция. Доклады и тезисы. --К.: Изд-во Киевского ун-та, 1993.

6. Гуревич А.Я. Категория средневековой культуры. -- М.: Искусство, 1972. -- 318 с.

7. Загальна психологія: Курс лекцій. -- К.: Правда Ярославичів, 1997. -- 436 с.

8. Лисицин А.Г. К проблеме концептуального анализа // Язык и культура. Третья международная конференция. Доклады и тезисы. -- К.: Изд-во Киевского ун-та, 1994.

9. Ыаслова В.А. Экспериментальное изучение национально-культурной специфики внешних и внутренних качеств человека (на материале киргизского языка) // Этнопсихолингвистика. Общ.ред. Ю.А. Сорокина. -- М.: Наука, 1988.

10. Потебня О.О. Думка й мова // Естетика і поетика. -- К.: Мистецтво, 1986.

11. Потебня О.О. Из записок по русской грамматике: В 4-х т. -- М.: Просвещение, 1988.

12. Серебренников Б.А. О материалистическом подходе к явлениям языка. -- М.: Наука,

1982. -- 319 с.

13. СеребренниковБ.А. Роль человеческого фактора в языке. Язык и картина мира. -- М.: Наука, 1988. -- 242 с.

14. Топорова Т.Я. Семантическая мотивировка концептуально-значимой лексики в древнеисландском языке: Автореф.дисс. ... канд. филол. наук. -- М.: МГУ, 1986. -- 28 с.

Размещено на Allbest.ru