Почуття сорому у філософській концепції Володимира Соловйова: етичний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Почуття сорому у філософській концепції Володимира Соловйова: етичний аспект

сором моральний філософія духовний

Турчин М.Я.

Для розуміння сенсу людського життя, сенсу історії необхідне теоретичне обґрунтування морального начала, раціональне виправдання етики. Формулювання цього завдання простежується уже в дисертації російського філософа Вол.Соловйова «Критика відсторонених начал» і знаходить своє втілення в одній з найвидатніших праць мислителя, як визнають більшість дослідників його творчості, «Виправдання добра». Небагато філософів можуть похвалитися створенням етичних систем. Після І.Канта, мабуть, лише Вол.Соловйов представив світові цілісне етичне учення. Звичайно, його погляди формувалися під безпосереднім впливом ідей І.Канта, Г.В.Ф.Гегеля, А.Шопенгауера і Ф.Ніцше, проте оригінальність моральної філософії Вол.Соловйова не викликає сумнівів.

Варто відзначити, що етика -- одна з найважливіших складових будь-якого філософського вчення. Основна складність полягає у суб'єктивному характері етичного знання і, перш за все, у визначенні категорії «моральність» як такої. Людина постійно перебуває «у полоні» власного розуму, намагаючись раціоналізувати своє існування у світі. Раціоналізм є, по суті, атрибутом мислення. У більшості випадків їй це вдається, залишаючись при цьому в колі раціонально побудованої парадигмальної моделі знання і досвіду. Проте, дотримуючись раціональних позицій, розум зустрічається з незборимою перешкодою у рефлексії основ свідомості. На цю обставину завжди звертали увагу представники екзистенціально-феноменологічної традиції у філософії. Вище сказане, в першу чергу, якраз і відноситься до розуміння моральності в її «чистому вигляді». Всі зусилля екзистенціалізму, феноменології, постмодернізму лише окреслюють реальну проблему, але не вирішують її, оскільки будь-які пояснювально-дискурсивні конструкції - сфера раціонального, що передбачає інтенціональність свідомості. У зв'язку з цим, неминуче важливе значення має творчість Вол. Соловйова, який зробив спробу всебічного обґрунтування моральності й необхідності «Моральної філософії» [1,180]. На відміну від західно-єворпейської етики, релігійний мислитель у системі своїх поглядів відводить моральній філософії більш життєву та дієву роль. Цьому є ряд передумов. Згідно тверджень Вол.Соловйова, його етика - органічна: вона не протистоїть життю, а є невід'ємною його стороною, необхідною для всіх, особливо для тих, хто здатен не лише приймати моральні норми (цього було б достатньо для нас як «моральних істот»), але й розуміти і чітко їх усвідомлювати.

Будь-яке моральне учення, не зважаючи на його внутрішню переконливість чи зовнішню авторитетність, залишалося б безсилим і безплідним, якби не знаходило для себе твердих точок опори в моральнісній природі людини [4,75].

Говорячи про «точки опори» російський мислитель має на увазі домінуючі, у порівнянні з іншими рисами особистості, моральні якості. Незалежно від будь-яких точок зору щодо походження людини основною рисою, яка відрізняє її від тварини, є моральність.

Основну помилку Ч.Дарвіна релігійний філософ вбачав у приписуванні первісній моралі людини виключно суспільного характеру, який наближує її до соціальних тваринних інстинктів. Особистісна мораль, згідно з Ч.Дарвіном, має похідне значення, як пізніший результат історичного розвитку. Відтак, дикунам притаманні необхідні інтересам соціальної групи чесноти. Заперечуючи цю думку, Вол.Соловйов стверджує, що індивіду властиве почуття, яке не служить жодній суспільній користі і повністю відсутнє у тварин. Саме завдяки цьому почуттю дика, нерозвинена людина соромиться. Соромлячись своїх природних потягів, захоплень, навіть функцій власного організму, індивід, таким чином, виокремлює себе з природи, демонструючи так свою вищість у відношенні до неї. Істота, соромлячись своєї тваринної природи показує, що вона не є тільки твариною.

У зв'язку з цим, небажання бути природно оголеним, змушує дикунів винайти одяг, хоча внаслідок кліматичних умов і простоти побуту він їм зовсім не потрібен. «Цей факт відрізняє людину від усіх інших тварин, у яких ми не знаходимо жодного натяку на щось подібне. Не знайшовши сором'язливих тварин, Дарвін говорить про безсоромність диких народів. Почуття сорому у них було, однак проявлялось воно по-іншому». [4,51]. Таким чином, сором - продукт боротьби двох начал в індивіда: нижчого, природно-тваринного, і вищого, розумно-духовного. Тваринне начало намагається схилити людину до рівня потреб виключно фізичного виживання, розумне - підняти над власною фізичною обмеженістю і вказати на імпульс морального самовдосконалення. Наслідками цього протистояння і посередниками між вищим і нижчим у людині є сором, жалість і благоговіння. Саме їх філософ називає «первинними даними моралі». Під цим висловом він розуміє доступні всезагальному спостереженню факти людської поведінки, які вказують на наявність моральної свідомості й служать основою для більш високих моральних принципів. Вони є внутрішніми збудниками морального самопіднесення й утвердження в індивіда його людської гідності.

Здатність людини оцінювати себе і оточуючий світ з позицій добра і зла Вол.Соловйов доводить фактом її адаптації до дійсності і свідченням розвитку її моральних сил. Найзагальнішим результатом оціночного відношення є ієрархічний поділ усіх оцінюваних явищ на ті, що нижче людини, на рівні з нею і вищі за неї. У «Виправданні добра» автор вважає своїм обов'язком показати загальний характер первинних даних і пов'язані з ними принципи.

Класифікуючи результати оцінювання, Вол.Соловйов апелює до здорового глузду, згідно з яким основою людської моралі є сором. Це почуття має особливе значення, адже воно визначає моральне ставлення людини до своєї тварності. Відтак, нижчим за себе особа вважає все, що належить світові її матеріальної природи. Вона соромиться свого підкорення цій природі, відчуваючи свою вищість над нею (особливо характерний у цьому відношенні статевий сором). Відсутність почуття сорому у окремих особистостей чи певних народів свідчить про нерозвиненість духовного начала (воно ще не розкрилось, або уже втрачено), завдяки якому вони могли б виділитись з матеріальної природи.

Другим моральним почуттям є жалість. Вона визначає моральне ставлення індивіда до інших собі подібних. Відтак, рівними собі особа вважає людей, незалежно від їхнього соціального становища і відносин між ними. Жалість - співпереживання чужому стражданню. Сприяючи виникненню альтруїзму, жалість є основою соціальних зв'язків. Вол.Соловйов визнає сором індивідуальною, а жалість соціальною доброчесністю. Якщо індивід соромиться і співстраждає, отже, він ставиться морально не тільки до самого себе, але й до ближнього.

Третє моральне почуття - благоговіння або страх Божий. Вище за себе людина вважає все, що незримо присутнє у її житті, впливає на неї, однак недоступне володінню і не пояснюване властивостями її розуму. Благоговіння - глибока повага і пошана особистості до вищого начала (Абсолюту), моральнісна основа релігії. Всі інші чесноти або явища морального життя, такі як мужність, хоробрість і т.д. є похідними від сорому, жалості й благоговіння, результатом взаємодії між ними і інтелектом людини.

Для Вол.Соловйова найголовніше полягає у тому, що лише ці три первинні почуття - сором, жалість і благоговіння перед вищим авторитетом - можуть бути гарантами особистої моральності людини. Лише вони (кожне окремо й особливо всі разом) гарантують нездатність морально здорової особистості здійснювати ганебні вчинки. Якщо вона наділена цими почуттями, то не робитиме навіть спроб заподіяння будь-якої шкоди іншим. Така особа соромиться бути поганою, вона вже не може робити зла і відмовляється від нього. Отже, мислитель «виправдав» добро в людській природі і вирішив питання про природу людини на користь добра.

Цікаво, що російські філософи «срібного віку» вважали совість проявом сорому у соціальній сфері. Совість - це соціальний сором. Наявність в особистості цих двох почуттів свідчить про присутність надматеріальної складової людської сутності. Таким чином, у російській філософії сформувалось розуміння людської моралі як синтетичного поєднання сорому, жалості і благоговіння. Вол.Соловйов визнає сором вродженою, одвічною людською рисою, першою основою моралі. Людина - це духовна істота. Вона соромиться своєї матеріальної природи, тому сором є імпульсивною, безпосередньо внутрішньою реакцією морального почуття на порушення заборон, які особа накладає на природні прояви своєї тілесності, будучи не в змозі її приборкати. Перемога тілесності над духовністю і породжує в індивіда прояв сорому.

Визначити природу сорому - це досить важке завдання для моральної філософії. Згідно з мислителем, сором не є виключно продуктом суспільного існування людей чи результатом еволюції тваринного начала в людині. Тварини не наділені цим почуттям, тому сором не має тваринного походження, оскільки є суто людською якістю.

Здатність соромитись властива людині як такій, хоча люди соромляться з різних причин і по-різному виявляють свій сором. Соромлячись, особа відкриває одну з іпостасей своєї духовності. Це почуття свідчить про присутність в людині морального закону, суть якого полягає у визнанні «власного призначення» [2,125].

Полемізуючи з Платоном, який соромився своєї тілесності та вважав ганебним навіть процес прийняття їжі, Вол.Соловйов стверджував, що в тілесності як такій немає нічого принизливого. Ганебним є поневолення духу силами нижчої, тваринної природи. Не процес прийняття їжі, а статеві відносини сприяють виникненню почуття сорому. «В момент гріхопадіння у глибині людської душі почувся вищий голос, запитуючи - де ти? - Відразу ж лунає відповідь: Я почув Божественний голос, я злякався пробудження своєї нижчої природи: Я соромлюсь, отже існую, не фізично лише існую, але й морально, я соромлюсь своєї тварності, відповідно, я ще існую як людина». Тому метою людини є одухотворення своєї тілесності, перемога над смертю й тлінням [5,339] .

Вол.Соловйов не обмежує дію сорому лише статевими стосунками між людьми, як стверджує Є.М. Трубецькой. Згідно його тверджень, сором регулює не лише відношення особи до своєї тілесності, але й до всіх проявів своєї натури, які принижують її людську гідність. Почуття сорому свідчить про здатність людини до самообмеження своїх матеріальних потреб, що дає змогу вбачати в ньому основу аскетизму [2,125-126].

Аскетизм у розумінні Вол.Соловйова не вимагає від людини умертвіння чи виснаження плоті. Тіло людини - природна оболонка її душі, тому заподіяння йому шкоди зовсім не сприяє моральнісному розвитку особистості. Повнота добра виражається не в аскетизмі, а в гармонії всебічного розвитку людини.

На відміну від релігійних концепцій аскетизму з їхнім ідеалом майже цілковитого відсторонення від життя, для релігійного філософа аскетизм є лише розумним обмеженням «матеріальності», за рахунок якого краще розвиваються духовні властивості людини (пізнавальні, моральні, естетичні), а почуття сорому доповнюється розумом. Сором є основним принципом такого аскетизму. За допомогою морального імперативу повинно формуватися відношення до тілесності, природне почуття сорому корегується конкретними розпорядженнями, що вказують на те, чого саме треба соромитись. Людина усім своїм соціальним існуванням включена в ланцюг соціальних груп (сім'я, рід, клан, держава і т.д.), сукупний розум яких виробляє нормативні уявлення про гідне й не гідне, пристойне й безсоромне. Будучи членом суспільства, індивід керується у своєму житті цими нормативами, і його сором починає регулювати не тільки ставлення до самого себе, але й до інших, рівних йому людей.

Аскетизм, що виник на основі природного почуття сорому, має орієнтуватись на добро. Отже, повинен містити відповідь на запитання: в ім'я чого потрібно обмежувати свої природні прояви і дотримуватись аскетичного способу життя? Абстрактна вимога аскетизму, не освітлена ідеєю добра, цілком допускає існування злих аскетів.

На перший погляд, аскетизм і економізм - чужі один одному принципи нашої епохи. Насправді, вони є однорідними. Людина має усвідомити свій обов'язок у відношенні до матеріальної природи, сприяти її одухотворенню й нетлінню [5,339].

У об'ємній і надзвичайно негативній рецензії на «Виправдання добра» відомий російський політолог і філософ права Борис Чичерін стверджує, що трактування Вол.Соловйовим того, що він називає первинними даними моральності, є спірним. Для прикладу він наводить сором. Вол. Соловйов вважає, що сором, який відчувають люди у відношенні до своєї сексуальності свідчить про їхню здатність бути вищими за свою фізичну природу, тобто є зародком аскетизму. Навіть якщо ми уявимо, що сором відносно статевого життя є загальним - припущення, яке ще слід підтвердити антропологічними даними - Б.М. Чичерін вказує на те, що цей факт може пояснюватися й іншими причинами, а не лише аскетизмом. На противагу теорії релігійного філософа про духовність сорому, сексуальна стриманість може виявитися біологічним механізмом, напрямленим на захист здоров'я і подальше задоволення матеріальних потреб як таких. Б.М. Чичерін також заперечує ідею сорому як морального джерела аскетизму. Люди часто відчувають сором внаслідок відсутності пристрасті або спроможностей: сором слабкості, бідності чи, навпаки, багатства і т.д. Він звинувачує Вол.Соловйова в тому, що той невиправдано перестрибує від фактів поведінки (якщо лише це дійсно факти) до морального принципу [6,587].

Те, що релігійний мислитель окреслює три класи «первинних даних» моральності - не два, чотири чи більше - очевидним чином співвідноситься з його абстрактним висновком: моральність складається з троякого відношення людини до світу: відношення до того, що нижче за неї (матеріальна природа), рівне їй (інші люди) і вище за неї (Бог) [3,657]. Дана схематизація є досить витонченою. А ні Вол.Соловйов, ні його послідовники доби релігійно-філософського ренесансу, яких пристрасно хвилювали питання Бога, свободи і безсмертя, не були сліпими відносно метафізики моралі. Одне з можливих пояснень того, чому мислитель у «Виправданні добра» трактує людську природу саме таким чином полягає у тому, що він спробував побудувати систему втіленої або прикладної метафізики, свого роду початки феноменології. Його метою у «Виправданні добра» було не побудувати теорію Бога, свободи і безсмертя, а показати як Бог, свобода і безсмертя існують у реальному житті людини. Дуже показово, що автор починає свою книгу не з першопринципів, а з першофеноменів. Дійсно, «Виправдання добра» - це одна з найбільш конкретних праць творчої спадщини Вол.Соловйова.

Варто також звернути увагу на знамените cogito ergo sum Р.Декарта, яке на довгий час визначило основний напрям нової філософії, замкнувши філософію у сфері суб'єктивного знання. Релійний мислитель прямо піддає критиці принцип Р.Декарта не лише як суб'єктивістський, але і як індивідуалістичний, докоряючи реформаторові філософії за фанатичний інтерес до так званої душі, або одиничного «я» як субстанції.

Схожі підходи спостерігаємо і у протестантів, яких хвилює лише власний порятунок свого я, своєї душі. Вони, не озираючись на побратимів, рятуються поодинці, без найменшої думки «віддати душу свою за інших». Світські форми протестантства успадкували цю акцентовану турботу про себе: кожен за себе, один Бог за всіх. «Обмежуючи справу порятунку одним особистим життям, псевдохристиянський індивідуалізм повинен був відректися не лише від світу в вузькому сенсі слова - від суспільства, публічного життя, але і від світу в широкому сенсі, від усієї матеріальної природи» [4,348]. Таким, згідно з Вол.Соловйовим, і є картезіанство.

Було б не справедливо не звернути увагу ще й на такий факт: Вол. Соловйов був переконаний у тому, що самоочевидність переживання сорому є глибшою за самоочевидність картезіанського мислення. Відтак, на кшталт декартівського «Я мислю, отже, я існую», мислитель виводить тезу: «Я соромлюся, отже, існую». У жодному випадку російський філософ не посилається на Р.Декарта, а його визначення має не випадкову аналогічну структуру і, без сумніву, претендує на загальність. Варто уважніше розглянути власну «конструкцію» Вол.Соловйова, зосереджуючись на додатковому поясненні: «я соромлюся, отже, існую, не фізично лише існую, але і морально, -- я соромлюся своєї тваринності, отже, я ще існую як людина».

Відтак, виведення цілком відрізняються, адже у Р.Декарта дійсно відбувається щось, виражене висновком, а у Вол.Соловйова це слово «отже» зовсім не виправдане, тому що існування Я уже включене в Я, що соромиться, тобто підмет Я отримує лише своє зміцнення як підмет у зв'язку з особливим характером присудка у відношенні до нього. Тобто, у вислові «я соромлюся» втілюється особливий зв'язок рефлексії присудка на підмет, який дозволяє посилатися на існування підмета. Іншими словами, основна увага приділена не Я як суб'єкту, а Я як «чистому підмету», отже, Я як субстанції. Таким чином, «я соромлюся» робить Я справжнім творцем самого себе.

У висновку: «Я соромлюся своєї тваринності, отже, я ще існую як людина» виражено те, що дає відповідь на запитання про своєрідну структуру присудка «соромлюся» на початку вислову. «Я соромлюся» вказує не лише на внутрішні сумніви, тривоги, протистояння і на предмет сорому (як внутрішню тваринну природу), але й на загальне протиріччя усередині людини, прояв якого лише завершує суб'єктивність Я і дає можливість зрозуміти себе як суб'єкт у повному сенсі слова.

Отже, наріжним каменем онтологічного визначення Я у Вол. Соловйова є внутрішнє протиріччя між тваринністю свого Я і людяністю в загальному. При цьому основна проблема полягає не в тому, щоб подолали тваринність за допомогою людяності, а усвідомити його як одне з найзагальніших протиріч людського існування.

Отже, в результаті аналізу почуття сорому, Вол.Соловйов виводить три висновки: по-перше, здатністю соромитись наділені усі люди; по-друге, ця здатність пов'язана з наявністю системи моральних цінностей і норм, які є необхідними для підтримки цілісності роду; по-третє, імперативне начало, що діє в соромі зводить його до рангу принципу, який гласить: «Тобі повинно бути соромно»! Сором - сходинка, що веде до совісті, свідчить про здатність людини бути відповідальною за свої вчинки і помисли. Загальнолюдське значення цих властивостей не заперечує той факт, що в деяких людей, у силу певних обставин, вони можуть й не сформуватись.

Література