Проблема розвитку стосунків між державою та громадянським суспільством у сучасній філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема розвитку стосунків між державою та громадянським суспільством у сучасній філософи

Петрищева О.М.

Ідея громадянського суспільства заснована на необхідності ефективного регулювання взаємовідносин людини з політичною владою та суспільства з державою. Будь-яка політична влада, особливо державна, якими б не були її соціальна природа і мотивація дій, має тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством.

З метою протидіяти цій тенденції і для обмеження державного свавілля людство напрацювало низку теоретичних і практичних засобів, до яких відносяться, зокрема, ідеї правової держави і громадянського суспільства. Сенс ідеї правової держави полягає в тому, щоб зв'язати політичну владу, державу правом, підпорядкувати її дії закону. Сенс ідеї громадянського суспільства підпорядкувати державу суспільству, обмежити свавілля державної влади.

Обидві ці ідеї і позначувані ними суспільні феномени тісно пов'язані між собою правова держава і громадянське суспільство взаємно передбачають одне одного. Однак на відміну від намагань створити правову державу в Україні, формування у ній громадянського суспільства та захист його від зазіхань держави поки що не стало навіть предметом серйозних наукових досліджень. Тому має сенс розглянути проблему розділення функцій держави та громадянського суспільства.

В конституційному сенсі найбільш важливим структурним поділом політичної активності є її розподіл на державну політичну активність та політичну активність громадянського суспільства. Генетичні витоки такого розподілу закладені в ідеї народного суверенітету, який по відношенню до суверенітету державного є первинним. Як стверджував в «Енциклопедії» Дідро, свою владу король отримує від підданих. Власне з цієї ідеї витікає уявлення епохи Просвітництва про народний суверенітет, як про первинну владу, що контролює вторинну державну владу. І хоча, як свідчить Р. Арон, Гоббса довго не відпускав страх перед громадянською війною, спасти від якої може лише абсолютна монархія, вже Спіноза дивився на цю проблему простіше, відстоюючи обмеження урядової влади в інтересах соціального миру та громадянської свободи.

Ідею обмеженого правління пізніше розвив В. фон Гумбольдт, який, зокрема, писав, що при утворенні державного устрою необхідно не тільки визначити «правлячу» та «підлеглу» частини нації, але також визначити об'єкти, на які політична влада буде простирати свою діяльність, і по відношенню до яких вона буде зобов'язана її обмежити [1,25]. Таким чином, політичну сферу він поділив на простори, що обумовлені особливою структурою відношень між ними.

Можна відмітити, що у Токвіля також державна та громадянська сфери чітко розрізненні. Держава у Токвіля - це асамблеї, міністерства, суди, армія, поліція. Громадянську ж сферу утворює недержавна активність, що здійснюється індивідами окрім домашніх та побутових справ [2,143]. І якщо економічні громадські асоціації існують у нього заради приватних інтересів комерції та індустрії, то політичні громадські асоціації займаються розробкою та підтримкою доктрин, які вони мріють здійснити у реальному житті. Отже релігія соціальності вимагає, по Токвілю, державного підпорядкування громаді, а політична релігія вимагає громадської підлеглості державі.

Релігія соціальності, або ідея пріоритету народного суверенітету перед державним, як відомо, лягла в основу американської конституції вже у XVIII ст. В Европу ця ідея проникла під впливом Монтеск'є , що пересадив на континент англійські уявлення про політичну владу асоційованих представників громади. Тому логічно, що у О. Гірке вже і європейський конституціоналізм базується на ідеї конкуренції двох сил у політичному полі: силі держави з її пристрастю до всемогутності і силі індивіда з його прагненням до свободи [3,152,157,165].

Але найбільш глибоко серед політичних філософів, на нашу думку, розрізняв активність держави і громадського суспільства таки Гегель. Він писав: «Дійсна влада розуміється, правда, в якості єдиної і концентрованої в уряді; але їй протиставляється можлива влада, і ця можливість повинна у такій якості мати спроможність по відношенню до даної дійсності. Допускається, що це друге безсиле існування волі повинне мати спроможність судити, чи повинна влада покинути ту першу волю, з якою вона зв'язна, чи відповідає влада поняттю загальної свободі. І цій волі належить взагалі здійснювати контроль над верховною владою і, якщо, в ній приватна воля витисне загальну, лишить її влади; при тому зроблено це повинно бути через публічну заяву, що має абсолютну силу дії, в результаті чого з цього моменту всі дії верховної державної влади не мають ніякого значення. Не треба допускати, щоб влада обособлювалась сама через власне судження; це було б повстанням; бо ця чиста влада складається із приватних воль, які не зможуть конструюватися в загальну волю. Однак друга, загальна воля, об'являє, що ця множина в якості спільності, або чистої влади, об'єднана з ідеєю загальної волі тому, що ця воля більше не є присутньою в бувших владарях» [4, 222].

Пізніше цю думку виразив Хабермас, кажучи, що систему фінансового обороту, а також економічну владу, рівно як і владу громадської адміністрації в структурно складних сучасних суспільствах можна лише стримувати. Однак, в усякому разі, ця влада повинна бути відділена від суспільства, відокремлена від простору суспільної думки та приватного життя, природа яких має спонтанний характер. В протилежному випадку, ворожа спонтанності бюрократична раціональність проникає в повсякденне життя людей. Щоб цього не трапилося, система сучасної комунікації повинна оберігати кордони свого світу [5,90].

Тому, пише Хабермас, «ми повинні розрізняти владу, що народжується в процесі комунікації та адміністративну владу. В діяльності політичної громади зустрічаються і перехрещуються два протилежних процеси: з одного боку, комунікативне формування легітимності влади, котра народжується у вільному від усяких репресій процесі комунікації політичної громади, а з іншого - таке забезпечення легітимності через політичну систему, за допомогою якої, адміністративна влада намагається управляти політичними комунікаціями» [6,49-50].

Б. Рассел розрізняв два види крупно-масштабної політичної активності. З однієї сторони, як він вважав, громадська безпека вимагає централізованого урядового контролю, який може розширюватись до розмірів світового уряду. З другої сторони, громадянське суспільство рухається по путі прогресу, який конкурує з соціальним порядком. [7,67]. За Рейганом, усяка демократія є системою обмеження державної влади, в результаті якого, політика та уряд відіграють лише другорядну роль порівняно з істинними цінностями життя, якими є сім'я та віра [8,7].

Цілі держави хоча й широкі, але обмежені. За традицією це є безпека, щастя, та його збереження для суспільства в цілому, та його окремих частин, писав Гольбах. Наслідувати цьому правилу на практиці виявилося дуже складно. І хоча, суверен, за думкою Руссо, повинен був присвятити себе захисту свободи людини, захисту громадської свободи присвячується лише невелика частина урядових прерогатив.

Поступово центральній державній владі стає зрозуміло, що продовження старих відносин зі суспільством неможливо що уряд має надати своїм підданим свободу у всьому, що не відноситься до його прямих обов'язків, що не зв'язано з внутрішньою та зовнішньою безпекою. Не може бути більш святого для уряду обов'язку, ніж надання громадянам свободи в таких питаннях та їх захист незалежно від міркувань утилітарного характеру, бо ця свобода свята сама по собі, писав Гегель [9,84].

Ясно, що така свобода може мати місце лише в структурних рамках громадянського суспільства, уявлення про яке, однак, дуже різні. Ж.-Ф. Ревель розумів громадянське суспільство як таке, що складається з громадян, які діють у всьому з власної ініціативи, без актів держави та без відповідальності перед державною владою [10, 30].

Міжнародне товариство прав людини (МТПЛ) громадянським називає суспільство, у котрому його члени мають не тільки незалежні від уряду організації та пресу, але й самі є економічно незалежними від держави. Д. Грин називав громадянське суспільство недержавним добровільним «царством загальної активності» людей, що керуються почуттям відповідальності по відношенню друг до друга та до соціальної системи свободи в цілому [11,3].

Це близько до розуміння Д. Істоном суспільства, об'єднаного почуттям спільності по відношенню до відомої кількості ідентичних цінностей [12,184]. За Новаком ефект громадянського суспільства з'являється внаслідок політичної диференціації світу, що поглиблюється, внаслідок якої економічні та морально-культурні системи стають автономними від держави [13,146].

За уявленнями Д. Сарторі, громадянське суспільство - це відкрите суспільство, в якому суспільне начало превалює над державним [14,26]. Для М. Волсера громадянське суспільство це коли люди сперечаються та обговорюють спільні проблеми, думають про спільні цілі та дискутують про прийнятні для усіх ризики [15,300]. За думкою Дарендорфа, громадянське суспільство це поєднання демократії та ефективної ринкової економіки [16,13].

Українські дослідники Свінтицький та Федорченко вважають, що в сучасних розвинутих країнах громадянське суспільство не є простим придатком економіки, і тим паче, придатком держави, воно є ареною діяльності різних об'єднань та організації, кожна з яких захищає класові чи політичні інтереси своєї соціальної групи [17,16]. Тому співіснування та конкурентна боротьба різних соціальних сил підриває устремління держави до монополізації політичного, економічного та інтелектуального впливу. А Селігман вважає, що громадянське суспільство - це арена, де вільна особа може реалізувати свою особисту автономію [18,5].

Таким чином, громадянське суспільство - така форма інтеграції суспільства, яка не заважає реалізації внутрішнього потенціалу кожного індивіда, та протистоїть державній інтеграції. Коли люди не хочуть бути поглинутими державою, вони об'єднуються на основі спільної цінності індивідуальної свободи. Тому громадянське суспільство це спільність, яка знаходиться «за кордонами» держави та практиці державних функціонерів.

Ще у Великій хартії вільностей 1215 року говорилося, що громадянське суспільство - це сфера, в якій люди є вільними від необґрунтованого вторгнення зі сторони уряду. Таким чином, громадянське суспільство гарантує простір свободи проти необґрунтованого вторгнення офіційної влади. Завдяки побудові незалежних структур сили та впливу громадянське суспільство є необхідним засобом гарантування обмеженого правління.

Гегель писав, що індивід є ціллю для себе. Здійснення цієї цілі по необхідності зв'язано з іншими індивідами, тому повинно мати якусь мінімальну форму громадської універсальності. Д.Ролз розвинув з цієї ідеї важливу думку про те, що первинна політична влада може бути представлена лише колективним організмом, суспільною владою, волею вільних та рівноправних громадян [19,136].

По Сперсеру, тільки бажання зберегти свободу інтегрує людей в громадянське суспільство. Суспільство, як унікальне політичне ціле не має корпоративної свідомості [20,397]. Як писав В. Перес-Діас, громадянські асоціації не мають спільної цілі, крім універсальних правил, які повинні виконуватись усіма в ім'я здійснення індивідуальних устремлінь [21,81]. Вже для шотландських моралістів часів А. Фергюсона бути громадянином значило поважати почуття інших.

Еволюція ж цієї якості призвела до того, що захищаючи індивідуальність, громадянське суспільство опиняється в опозиції до держави [22,2]. Наразі, писав Холл, громадянське суспільство є складним політичним комплексом, балансом між згодою та конфліктом, багатоплановості та консенсусу, рівно необхідних для життя сучасної людини [22,6]. За Оксборном, громадянське суспільство є соціальний феномен, заснований на багатоплановості територіальних та функціональних громадських об'єднань, значимість цього феномену визначається мирним співіснуванням громадських об'єднань, при збереженні ними можливості опору тиску держави [23,251-252].

Таким чином, громадянське суспільство є такими неурядовими інституціями, які є достатньо сильні щоб протистояти державі, одночасно незаважаючи їй зберігати мир та виступати арбітром між різними інтересами. Як вважав С. Гринер зріле громадянське суспільство з'являється перед нами у декількох вимірах, найважливішими з яких є індивідуалізм, приватність, ринок, плюралізм та класова структура [24,304]. Його найхарактернішими рисами є верховенство права, організація недержавних груп та інтересів, а також плюралізм, що заважає домінуванню. За Д. Талмоном, свобода знаходиться в безпеці лише там, де політика не є найважливішою справою, і де є багато рівнів неполітичної приватної та колективної активності [25,47]. Зрозуміло, що в останньому випадку успіх громадянського суспільства залежить від людської спроможності будувати відношення на довірі, незалежно від того, незалежно від того, знають індивіди добре друг друга, чи ні.

Громадянське суспільство має структуру, як і держава. Однак структурність громадянського суспільства має не вертикальний, як у держави, а горизонтальний характер. У цьому розумінні, громадянське суспільство, як вважав Соловьев, є «свободна енергія», «анархія в гарному сенсі», порядок, що спонтанно витікає з внутрішньої солідарності людей, які працюють і якими не треба управляти [26,331].

Звідси витікає, що громадянське суспільство має відмінні від держави пріоритети. Якщо справа держави - займатися безпекою, стабільністю, порядком, то для громадянського суспільства пріоритетом є свобода, ініціатива, динамізм та спонтанна активність. Як писав В Амелін, якщо державна влада служить меті підтримки громадського порядку, то розвиток суспільства ініціюється іншими соціальними механізмами.

Тому спроба комуністичного режиму синтезувати владу та механізми розвитку суспільства була не тільки історичною, але й логічною помилкою [27,15]. Читкий розподіл державного та громадянського признає також марксизм, що протиставляє державі свободу та різноплановість приватного життя, які не подавляються державою. Органічні конституції з'явилися в епоху домінування приватної власності, приватної ініціативи та підприємництва, тому конституція і капіталізм зв'язані не стільки хронологічно, скільки структурно.

Як пише Гримм, конституціоналізм є історичним феноменом, який виник водночас з буржуазним переконанням, що справедливості та благополуччя можна досягти лише за допомогою ринку та самоврядуванню [28,143-144].

Таким чином, конституція є громадське, а не державне нове право. Мета останнього - зберегти буржуазно-капіталістичні пріоритети, головним з яких є свобода. Тобто конституція оформлює відділення благополуччя та справедливості від політичної влади, регулюючи відношення між державою та соціумом таким чином, щоб держава, залишаючись гарантом громадянських прав, перестала політично контролювати громаду [28,144]. Закономірно, що при капіталізмі правові системи починають трансформуватися з однополярних у біполярні, де один полюс - нове право (право громадянського суспільства), або конституції, а другий полюс - право держави.

На думку таких дослідників , як Ч. Сандерс та У. Прусс дослідження органічного правління є загальними для усіх конституційних систем [29,69,95], тому конституціоналізм треба інтерпретувати як систему обмежень урядової влади. Конституції не творяться, а виростають, їх поява говорить про зрілість громадянського суспільства. Тому прийняття нефіктивної конституції є актом політичної ініціативи народу. Воно означає, що спільнота не тільки осознала своє принципове верховенство над державною владою, але й почала ототожнювати себе з головним фактором політичного прогресу [30,125 - 134].

Конституція - це гарант свободи громадянського суспільства, показником якої є певна міра хаосу в економіці (ринок), політиці (демократія), приватному житті. Вона є нестільки впорядником громадського життя, скільки гарантом проти його регламентації. Іншими словами, органічні конституції пишуться для того, щоб захищати людей від держави, а ні для того, щоб допомогти державі в захисті громадян один від іншого.

Факт, що органічні конституції захищають пріоритет свободи, включно з ризиком «супердемократії» та хаосу, а не стабільність на основі доктрини порядку, дуже добре ілюструють таки приклади. Вже Велика Хартія турбується про «свободу», «недоторканність прав», «вільностях» церкви; застосовує поняття «вільної людини», яка може бути «затримана, ув'язнена», тільки по «законному вироку рівних цієї людині людей та по закону держави» [31,138].

Англійський Білль про права 1689 року, забороняє судам посягати на «свободу слова, судження та актів у парламенті», каже про принцип вільних виборів, що кожен громадянин повинен захищати принципи Білля, «не щадя ні життя, ні багатства, проти тих осіб, які будуть робити, щось проти Білля» [31,145].

Декларація незалежності США 1776 року каже, що «коли якась форма правління є згубною для забезпечення життя, свободи та щастя людини, то народ може змінити цю владу» [31,164]. Про опозицію свободи та регламентованості громадянського життя йдеться ї в IX поправці до Конституції США (1791р.): «Перелік прав в Конституцій не повинен тлумачитись як відсутності інших прав, які зберігає народ» [32,34]. Французька Декларація прав людини 1789 року також каже, що метою любого правління є збереження та захист прав людини. Крім того, там йде мова про те, що кожна людина має право діяти усе, що не зменшує права іншого [31,179].

Слід зазначити, що забезпечення конституціями режиму свободи, в якому, в першу чергу, зацікавлено громадянське суспільство, не має протиріч з забезпеченням суспільних інтересів, пов'язаних зі стабільністю та порядком. В.Єбейнстайн зазначає, що ідея свободи з метою забезпечення порядку, яка була виказана Локом у 1690 році, була потім багато разів підтверджена.

Таким чином, правління народу та право на спротив тиранічному правлінню уряду, найкращим чином протидіють громадянській війні та нестабільності. Англо-американська конституційна система, яка базується на праві народу на протидію тиранії є найбільш стабільною в світі [33,73].

Але, нажаль, в Україні законодавці не пішли на закріплення глав, присвячених громадянському суспільству. Як писав В. Шаповал, нові конституції посттоталітарних країн є, у своєї основі, конституціями держав, а не громадянського суспільства [34,18].

Соціалістичне минуле України привчило людей бачити в конституції юридичного «генерала», в основі своєї завжди пірамідального, авторитарне самовласного. Зрозуміло, що конституцію можливо, як і будь-який закон, протиставити юридичному та політичному свавіллю. Але більш важливим є те, що вона боронить громадянське суспільство від зарегульованості.

В пошуках базису для реального конституціоналізму ми повинні відійти від думки про конституцію, як правову основу колективізму. Органічно збудовані конституції відкидають утилітарні аргументи на захист вторгнення держави в сферу приватного життя, індивідуальних прав та свобод людини. Конституція повинна слугувати «уздечкою для вождів» [35,286] та возвишення авторитету прав над політичним авторитетом влади [36,117]. Таке возвишення абстрактного авторитету права над персоніфікованою владою було в ще Великій хартії. До такого возвишення авторитету права повинні прямувати ї ми, коли хочемо жити в правовій державі та громадянському суспільстві.

Ми можемо констатувати, що в основі структурного поділення політичної активності на громадянську та державну лежить фундаментальна різниця між суверенітетом народу та суверенітетом держави.

Таким чином, в конституціях посттоталітарних держав повинні бути закріплені гарантії прогресу на базі максимально швидких перетворень, однак не таких, які б дорого коштували простим людям. Вони повинні мати традиційний контроль громадянського суспільства за державною діяльністю зі сторони суспільних об'єднань та правозахисних організацій. Наприклад, зі сторони «Міжнародної амністії», «Зеленого світу», «Міжнародного товариства прав людини», «Меморіалу».

філософський громадянський держава політичний

Література