Проблема самореалізації особистості в творчості Григорія Сковороди в аспекті синтезу філософсько-релігійних традицій Сходу і Заходу

Размещено на http://www.allbest.ru

Проблема самореалізації особистості в творчості Григорія Сковороди в аспекті синтезу філософсько-релігійних традицій Сходу і Заходу

Матвєєв В. О.

Сучасний світ, починаючи з другої половини ХХ ст. має помітну тенденцію до культурної інтеграції, міжкультурного діалогу. Ця інтеграційна домінанта певною мірою задає тон інтеріорним формам самоусвідомлення, ментальності культур. В інтенсивному обміні культур між Сходом та Заходом, особливо актуальною є проблема самореалізації особистості. Дана тема займала особливе місце і в творчості Г.Сковороди, оскільки науку про людину та її щастя мислитель вважав головною, найважливішою з усіх наук. Він же гостро критикував земні, меркантильні прагнення оточуючих: «Слухай християнине, з твоїм поганським серцем! Чи довго тобі лежати на землі? Чи будеш ти коли-небудь людиною? Не будеш чому? Тому, що на плотську завісу задивився, а на лице істинного Божого чоловіка ніяк твоєму окові не випадає. Не перетворишся ти із земного на небесного доти, доки не побачиш Христа, доти, поки не пізнаєш, що таке істинна людина» [1,132].

Григорій Савич Сковорода (1722-1774) є одним з найвидатніших українських мислителів. Як відомо, до появи Тараса Шевченка на культурній арені, кожна свідома українська сім'я вважала за честь тримати на покутті його портрет. Дослідженням творчості Г.Сковороди на протязі останніх двох століть займалися видатні як українські, так і зарубіжні науковці. В той же час спадщина цього корифея національної української філософії відкриває все нові глибини його думки і нові грані його творчості.

Вивчаючи творчість Григорія Сковороди, широкі філософські погляди котрого явно не вписувалися в рамки тодішнього офіційного тлумачення як християнства, так і філософії взагалі, на наш погляд, можна зробити, можливо, дещо несподіваний висновок, що його творчі здобутки є своєрідним фокусом, де переломлюються як західні, так і східні традиції розвитку людини.

В підручниках з філософії та науковий публікаціях, як правило, вказується, що цей оригінально мислячий філософ спирався не лише на християнське вчення, причому намагаючись його своєрідно переосмислити, але й, в першу чергу, на здобутки європейської філософської думки, зокрема на філософію Сократа.

Зазвичай християнство сприймається як типово західна релігія, духовний репрезент культури європейського типу. Менш традиційною позицією до сьогодні являвся пошук спільних коренів між християнством і східними релігійно-філософськими системами, оскільки вважається, що християнство в своєму розвитку спиралося на грецьку філософію. Але в той же час потрібно прийняти до уваги той загалом відомий, хоча і не досить популярний в європейській дослідницькій літературі факт, що антична греко-римська культура з самого початку своєї історії перебувала під великим впливом більш розвинутих на той час східних культур Єгипту, Вавилону, Індії та ін. Як свідчать історичні джерела, значна кількість грецьких філософів, таких як Фалес, Геракліт, Піфагор, Сократ, Платон та ін. перш ніж стати відомими у себе на батьківщині, багато років навчались саме на Сході і в своїх власних світоглядних концепціях використовували запозичені звідти ідеї [2].

Говорячи про концептуальні запозичення грецької філософії чи не в першу чергу слід згадати видатну постать Піфагора Самоського (бл. 580-500 рр.), який, як відомо, об'їздив багато країн Сходу, був посвячений в таємниці східних релігій і містерій, і навіть був прийнятий до касти єгипетських жерців. Апулей стверджує, що Піфагор також навчався і у індійських мудреців. Після тридцятичотирьохріч- ного навчання Піфагор в місті Кротон засновує свою школу Піфагорійський союз релігійно-філософське братство з ритуалізованим статутом та спільним майном (на що вказував Тімей). Запропонована ним складна система розвитку духовних, психічних, інтелектуальних та фізичних сил майже повністю копіювала систему монастирського життя Сходу. Вчення Піфагора будувалося на принципах майже тотожних ведичній філософії. Це концепція безсмертної душі (псюхе), вчення про перевтілення душ (метемпсихоз), що поєднувалося з «пам'яттю предків». Так сам Піфагор стверджував, що він пам'ятає чотири свої попередні інкарнації. В одній з них він був учасником троянської війни Евфорбом. Відвідавши в свій час храм він «впізнав» щит Евфорба. Відповідно до вчення ведичної філософії Піфагор також вказував на духовну спорідненість всіх живих істот. Однією з вищих етичних цілей він вважав очищення (катарсис), яке на тілесному рівні досягалося через вегетаріанство (як відомо, індійські браміни та йоги вбачають в вегетаріанстві перш за все реалізацію принципу агімси, ненасильства над живими істотами, що дає можливість уникнути створення негативних кармічних реакцій). Засобом очищення душі Піфагор вбачав пізнання музично-числової структури космосу (що певною мірою відповідає практиці мантра- йоги).

Ще один видатний грецький філософ, Сократ, розглядав людину перш за все як моральну істоту, вважаючи, що доброчесність тотожна знанню. Як відомо, Сократу приписують заклик: «Пізнай самого себе». В той же час, наприклад, Смірнов Б.Л. вказує: «Знаменитий вислів на фронтоні Дельфійського храму («Пізнай самого себе і ти пізнаєш богів і всесвіт»), в котрому багато хто бачив формулювання сутності еллінського світосприйняття, в дійсності не грецька формула. Це основа основ всієї індійської філософії» [3]. Звичайно, не треба вважати, що грецькі філософи лише копіювали східні традиції. Так, наприклад, можна сказати, що маючи тенденцію до самозаглиблення, навіть якщо точніше виразитися, володіючи медитативною практикою (саме такий висновок можна зробити з платонівського діалогу «Бенкет», де наводиться розповідь Алківіада про те, що якось під час облоги Потідеї Сократ, заглибившись в свої думки, простояв не сходячи з місця цілу добу), цей філософ, однак, на відміну від представників східних релігійно-філософських систем, займав в житті активну громадянську позицію і це в значній мірі визначало його світоглядні позиції і сам спосіб життя.

Аналізуючи погляди Платона на космогонію, бога, світову душу, метемпсихоз, соціальну структуру суспільства та багато чого іншого неважко зробити висновок, що вони майже тотожні ведичній філософії. Однак самореалізацію індивіда Платон вбачає лише через державу і під керівництвом держави. Це стосується всіх і кожного, в тому числі і видатних людей. У Платона знаходимо ідею розподілу суспільства на класи: 1) філософи, 2) стражі, 3) землеробці і ремісники, що фактично відповідає розподілу ведичного суспільства на чотири варни: брамінів, кшатріїв, вайш'їв і шудр. Найнижча каста шудр відповідає рабам в ідеальному суспільстві Платона.

Інтенсивний розвиток науки в Давній Греції загалом можна пояснити тим фактом, що ця країна знаходилася на перетині морських шляхів та в безпосередній близькості до центрів стародавніх культур, які були для еллінської культури джерелом багатьох ідей. На відміну від Сходу, де філософія та наука практично не існували поза контекстом релігійності, і тому філософські дослідження були переважно прерогативою касти жерців, в Давній Греції філософами, вченими ставали переважно світські люди. Звісно, в Греції також існували езотеричні традиції, але вони стосувалися в першу чергу містерій релігійних святкувань, до участі в яких допускалися лише посвячені, і в значно меншій мірі торкались філософських ідей. Демократичні засади грецького суспільства давали можливість трансформувати езотеричний шлях отримання знань, котрі на Сході передавалися безпосередньо від учителя до учня через складну систему посвячень, в екзотеричний, тобто робили ці знання в принципі доступними для всіх бажаючих їх отримати вільних громадян. При цьому ідеї, що потрапляли на грецький ґрунт, звичайно ж, піддавалися певній трансформації, що, однак, не заважає впізнавати їх джерело.

На сьогодні знаходиться все більше фактів, які свідчать про те, що первісне християнство являло собою по суті компендіум східних езотеричних знань адаптованих для сприйняття широкими масами людей, які не мали достатньо серйозної релігійно-філософської підготовки. Тобто ці ідеї пропонувалися для засвоєння не лише посвяченими (як це характерно для більшості східних релігійно- філософських шкіл), але й давалися всім, хто бажав прилучитися до нового вчення (як вказує євангеліст Марко : « І сказав Він (Христос В.М.) до них: Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте (Марко 16:15)». Коли ж християнство стало офіційною релігією, яка претендувала на свого роду унікальність, виключне право на істину і вірність лише власного розуміння шляху до спасіння, генетичний зв'язок зі Сходом почав замовчуватися, виходячи, очевидно, з певних стратегічних міркувань, а з часом і просто забувався.

Порівнюючи духовну практику первісних християн з практикою сучасного православ'я ми можемо прийти до висновку, що таке порівняння буде в багатьох аспектах не на користь останнього. Зародившись майже дві тисячі років тому, християнство на своєму початку мало фактично універсальну систему виховання і вдосконалення особистості. Заклик Ісуса Христа в Нагірній проповіді «бути такими ж досконалими як Батько наш небесний», без сумніву, можна вважати наріжним каменем християнства, тому ідея «обоження», була центральним пунктом життя релігійного східної Церкви, навколо котрої оберталися всі питання догматики, етики, містики.

Демократичний характер первісного християнства поєднувався з наявністю езотеричної частини його вчення. Вищі знання поступово отримували підготовлені і посвячені учні. Про наявність езотеричного знання промовисто говорять, наприклад, такі рядки Євангелія: «I приступивши учні сказали йому: для чого притчами говориш їм? Він відказав їм у відповідь: для того, що вам дано знати таємниці царства Небесного, а їм не дано... Бо істинно говорю вам, що багато пророків і праведників бажали бачити, що вибачите, і не бачили, і чути, що ви чуєте, і не чули» (Матв.Х111,10-11,17).

Як і в майже всіх східних релігіях вищі езотеричні знання в християнстві передавалися від учителя до учнів поступово, по мірі їхнього духовного зростання. Але поширюючись на теренах Римської імперії, первісне християнство поступово втрачало свою езотеричність, оскільки апелювало до найбідніших шарів населення, які з огляду на свій духовно-інтелектуальний рівень не тільки не могли засвоїти в повному обсязі християнську містику, але навіть наблизитись до цього рівня. Духовну концепцію «обоження» ці верстви населення також не могли зрозуміти і замінювали її в більшості випадків сліпою вірою, що вело до фанатизму, догматизму та іншим негативних наслідків. Ставши ж офіційною римською релігією, християнство підпало в залежність від світської влади, причому особливо це виявилося в східній частині Римської імперії [4]

Результатом перетину специфічної римської раціональності та східної трансцендентності став видатний феномен європейської цивілізації, нерозривно пов'язаної з християнством. Специфіка і оригінальність саме європейської ментальності і саме європейської культури є безсумнівною. Але наведені в даній публікації факти загального істо- рико-культурного тла, на якому починалася історія християнства як європейської релігії, свідчать про те, що абсолютно неподоланої межі між східною і західною культурами ніколи не існувало, а отже не може існувати і в наш час. Їх диференціація і відокремленість на певному етапі історії людства можуть стимулювати поглиблений розвиток багато в чому протилежних (але при цьому однаково перспективних) ідей. Але головний сенс такої диференціації скоріше за все міститься у тих можливостях, які несе в собі наступна історично невідворотна інтеграція культур. Є всі підстави вважати, що ми живемо саме на початку такої епохи чергового перетину різновекторних культур, тому є всі підстави очікувати від цієї міжкультурної інтеграції достатньо позитивних зрушень в долі людства.

В наш же час, коли інтенсивно ведеться як загальнокультурний, так і міжрелігійний діалог Сходу і Заходу, актуальним з'ясування реальних концептуальних паралелей між християнським вченням і східними релігійно-філософськими системами, які за останні десятиліття набули досить значної популярності в країнах Заходу, в тому числі і в Україні.

Можна також зазначити, що на протязі всієї історії розвитку християнства не припинявся пошук відродження його езотеричних коренів та спроб зрозуміти його глибинну сутність. Подібну тенденцію містичного осягнення християнського вчення ми спостерігаємо і в Г.Сковороди, широкі погляди котрого, як уже вказувалося, явно входили в протиріччя з офіційною богословською традицією, тому йому прийшлося не одноразово полишати посади викладача як в Переяславській семінарії, так і в Харківському колегіумі. Значний інтерес в цьому плані викликає автограф твору «Навчальная дверь ко христианскому добронравию», де мислитель виклав свої філософські погляди і піддав гострій критиці церковну ортодоксію. Відомими є також його слова сказані ним в Харківському колегіумі: «Разве вы хотите, чтобы и я умножил число фарисеев? Ежте жирно, пейте сладко, одевайтесь мягко и монашествуйте».

В Бгагавад-гіті, Упанішадах та інших ведичних філософських творах підкреслюється, що людська сутність не зводиться до фізичного тіла, а є чистою свідомістю або душею, атмою. Атма або Атман якісно є тотожним Брахману, але поступається останньому кількісно, тому що знаходиться під владою фізичного тіла. Звільнити душу з- під влади матерії, досягти мокші практично є досягненням богореалі- зації, тому що тоді, як вважає ведична філософія, атма або людська душа може розкрити свої божественні атрибути: сат-чит-ананда (вічність, знання та блаженство).

На наш погляд, в цьому плані можна провести відповідні паралелі між ведичною філософією, філософією платонізму й неоплатонізму та поглядами Г.Сковороди. Так він вказує, що в людині є не тільки «іскра Божия», але й «таится Дух Божий». Ще в діалозі «Наркис» він говорить про те, що емпірична людина є «тінь» і «сон» істинної людини. У кожній людині перебуває «Дух Божий», «божественная сила»: «Истинный человек (к которому мы восходим один во всех нас и в каждом целый». Український філософ вважав, що мета людського життя це «внутрішній світ» (тобто чит знання), «міцність душі» (сат вічність) та «радість серця» (ананда блаженство), якщо задіяти ведичний категоріальний апарат.

Оперуючи ж християнськими категоріями, Сковорода все ж, здається, є більш близьким до східного світосприйняття в плані відношення людина Бог. «Царство Боже» він розглядає не трансцендентним, як це робиться в офіційному богослів'я, а іманентним, як це представлено в індійській релігійно-філософській думці. «Древо жизни находится посреди нашей плоти». «Древо жизни это Гос- подь Иисус Христос; Боговоплощение «истинный человек» «един во всех и целый в каждом», тобто кожна людина за своєю суттю є богоподібною, вважає Сковорода.

Для більшості індійських шкіл зовнішній світ сприймається як ілюзія або майя. пастка, в яку попадають не розвинуті духовно люди, Г.Сковорода також розглядав причину людських страждань у «неправильному розумінні» суті речей. Він вважав, що зовнішній світ це «швидкоплинна річка», тому гонитва за його благами робить з людини раба. «Світ наш, вік наш і людина в нім се тільки тінь тих самих річей вічних. Тінь не є саме діло, а тільки його образ. Наш світ се тільки одежа, а Господень тіло. Наше небо тільки тінь, а Господнє твердь. Наша земля пекло, смерть, а Господня перебуває во віки. Наш вік то різноманітність тіні, рубання піску, зівьялення квітки, а Господень єдність, тотожність, адамант. День наш вечір, ніч, місяць; день Господинь се вічний ранок, світло неприступне, незаходиме сонце», вказує Г.Сковорода в творі «Розмова про давнину».

Уже в ранніх Упанішадах вказується на два способи пізнання: нижчий, що означає логічне мислення й вищий, що означає осягнення суті речей за допомогою пробудження містичної інтуїції, просвітлення. Такий же підхід в гносеології ми зустрічаємо, наприклад, в платонізмі і неоплатонізмі, де вищі знання отримуються шляхом екстазу, прозріння. Головний метод пізнання в Сковороди це серце. «Всяк есть то, каково серце в нем, всему в человеке глава есть серце оно и есть истинный человек. Саме в «духовному серці є «бездна, которая всем объемлет и содержит». Далі він вказує: «Что есть серце, если не душа? Что есть душа, если не бездонная мислей бездна? Что есть мысль, если не корень, семя и зерно всея нашей плоти крови, и прочей наружности?. Тобто, фактично він проводить певну градацію рівнів пізнання, де основним методом є пізнання через серце. На відміну від раціонального пізнання, серце більш повніше розкриває таємниці вищих істин, розкриваючи символи таємних знань. Як відомо, в своїй концепції про три світи, Г.Сковорода окремо виділяв світ символів, під яким розумів Біблію. В творі «Кільце» він вказував: «Древні мудреці мали свою особливу мову і виявляли думку свою образами, наче словами... Образ, що має в собі тайну, іменувався емблєма, тобто вкидка чи вправка, от наче вправка дьяманту в перстень... І от Біблія теж уся сотворена Богом із священно-таємних образів. Небо, місяць, сонце, зірки, вечір, ранок, хмари, дуга , рай, птиці, звірі, люди і т.и. все то образи висоти, небесної премудрості. Але сі образи завжди мають в середині себе щось золоте й дорогоцінне, тоб-то боже».

Сковорода також розглядає два шляхи життя: «світський» згубний та «божий - спасенний, праведний». І в цьому плані особливий інтерес становить його концепція «сродної праці» як один з головних способів самореалізації людини. Сучасні дослідники зазвичай вважають, що Сковорода одним з перших серед філософів Нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу життя в найпершу життєву потребу і найвищу насолоду («життя і дєло єсть то же»). Духовне зростання досягається саме завдяки «сородній праці»: «Багатством забезпечується одне лише тіло, а душу веселить споріднене діяння» вказував Сковорода. В творі «Дружня розмова про душевний спокій» український філософ дає конкретні поради як досягнути щастя за допомогою визначенню і слідуванню сородній праці: «Щасливий той, хто живе по волі благого Духа Господь на всіх путях його. А що нас вводить у пагубу, так се от сі чотири річи:

Братися за те, що тобі не підходить.

Б. Нести обв'язок, противний твоїй природі.

Обучатися, до чого не родився..

Г. Дружити, с ким не рож денний дружити.

Отже бути щасливим се значить пізнати себе чи то свою природу, взятися за свою долю і робити своє діло. Найкраща душа не може бути спокійною, коли вона несе обов'язки, до яких не родилася. Та й як же їй бути спокійною, коли вона втратила радість серця? А як же їй не втратити, коли замість добра обижає і приятелів своїх кревних, і ближніх і дальніх, і земляків і чужосторонніх? А як же їй не обижати, коли вред приносить суспільності? А як же їй не вреди- ти, коли нема невтомної праці? А звідки ж може узятися труд, коли нема охоти до нього? А де візьмеш охоту без природного до того нахилу? Отже природа й єсть первоначальна усьому причина. Вона мати охоти, а охота гірша неволі по приказці. Охота радується труду як синові своєму, робить труд солодким.

А що таке сама природа? Се і єсть блаженний у чоловікові Дух; се той, що говорить: без мене не зможете нічого творити. Дух управляє сліпою видимою твоєю природою і Він не помиляється. Послухай Його і він поведе тебе до того, до чого ти рож денний, і будеш ти і для себе, і для братів твоїх корисний. Отже не хапайся за должность, не взнавши чи ти рожден для неї. Пізнай себе і послухай Господа свого: Він один знає, що тобі єсть сродне й корисне. Він і поведе тебе до того, запалить охоту, заохотить до труду, увінчає кінцем твоє діло і благословенням главу твою»[5].

В той же час між концепцією Сковороди і основними східними вченнями можна провести певні паралелі. В індійському ведичному суспільстві було детально розроблене вчення про про дгарму. В даній концепції вказувалося, що кожна річ, кожне явище, кожна людина і кожний народ мають своє призначення і мету. Слідування особистій дгармі є за ведичною концепцією благом, і навпаки, виконання (навіть дуже якісне) не своєї дгарми веде до дисгармонії і душевних страждань.

Подібно до поняття дгарми основним соціальним принципом конфуціанства є «чжен мін» (виправлення імен), який полягає в тому, щоб кожна людина чітко усвідомила своє місце в соціумі відповідно до свого походження, посади, яку вона займає та функцій, які вона виконує. Це є шляхом досягнення рівня дзюн-цзи ідеальної людини і, відповідно, дає відчуття щастя і гармонії, до чого повинні всі прагнути.

Нарешті, особливу цікавість може становити сам спосіб мандрівного філософа, яким Г.Сковорода жив свої останні роки, а це практично чверть століття. В порівнянні з індійською традицією це нагадує прийняття саньяси, тобто періоду життя у відлюдництві, який приймав індійській брамін, коли вважав, що він виконав всі обов'язки гріхастхи (домогосподаря). Прийнявши саньясу, що являлося неодмінним, четвертим завершальним етапом в житті браміна, останній ставав «парахамсою» «вільно ширяючим лебедем» і подорожуючи від села до села, він проповідував своє вчення всім, хто звертався до нього за порадою. Так само жив і Григорій Савич Сковорода Недарма на могилі українського мислителя було вибито: «Світ ловив мене, але не піймав». Таким чином, спадщина видатного українського філософа ще потребує детального вивчення в аспекті розкриття езотеричних коренів світової релігійно-філософської думки та можливого проведення паралелей між східною і західною парадигмами, особливо в аспекті самореалізації особистості. самореалізація особистість сковорода аскетика

Література

Сковорода Г. Твори: у 2 т. К.: АТ «Обереги» 1994.

Див.: Бернал Дж. Наука в истории обществ. М., 1956; Волков Г.Н. У колыбели науки. М.: «Молодая гвардия», 1971; Шейман-Топшейн С.Я. Платон и ведическая философия. М., 1978; Д.Фидлер. Иисус Христос солнце бога» - М.: «София». 2005; West M. Early greek philosophy and Orient, Oxford, 1971.

Смирнов Б.Л. Введение // Махабхарата. 2-е изд. Ашхабад, 1985. - Вып. ІІІ. - С.33-34.

Матвєєв В. Містичний подих православ'я. // Людина і світ.. N 5. -1999. -С.5-8.

Г.Сковорода «Дружня, розмова про душевний спокій» // Гнат. Хотке- вич. Григорій Савич Сковорода (український філософ). - Видавництво «Союз» Харківського Кредитового Союзу Кооператорів, 1920. - С. 38-39

Размещено на Allbest.ru