Духовне виховання особистості в контексті реалій сучасного життя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Духовне виховання особистості в контексті реалій сучасного життя

Загарницька І.І.

Проблема духовного розвитку особистості завжди була однією з центральних у світоглядній культурі людства. Не втратила вона своєї актуальності й в ХХІ ст., яке, завдяки поступовій руйнації духовних засад існування людської цивілізації внаслідок інформаційної революції та глобалізації, отримало назву століття прагматичних цінностей і створених власноруч катастроф. Причому, особливу небезпеку, на думку Ю.М. Кулюткіна, становить так звана антропологічна катастрофа, що характеризується дегуманізацією людини, її відчуженням від життя суспільства, від праці й від самої себе [9, 8-11].

Вкрай загрозливого стану названа проблема набула й в Україні. Це обумовлено низкою причин, серед яких найголовнішою є глибока депресія, що охопила суспільство. Численні соціологічні дослідження констатують масове зубожіння народу, скорочення кількості населення, зростання злочинності, духовно-моральну кризу, вплив якої відчувається у функціонуванні всіх соціальних інститутів. Трансформація соціально-економічних відносин виявила цілий спектр проблем, що до цього часу вважалися або зовсім неіснуючими, або нетиповими для нашого способу життя. Відчуження людини від справжніх духовних цінностей стало причиною стрімкого зростання жорстокого індивідуалізму, прагматизму, зверхнього ставлення до оточуючих, приниження людської гідності, зневаги до рідної культури та історико-культурних традицій. На тлі корінних змін цінностей і моральних підвалин суспільства в особистості руйнується звична впевненість у майбутньому, втрачається колишня переконаність у власній причетності до великих соціальних спільнот і груп, переосмислюється уявлення про належне їй місце в системі суспільних зв'язків.

Сторінки українських газет і літературно-публіцистичних журналів переповнені «сенсаційними» статтями про серйозні проблеми в духовному вихованні особистості. В той же час щоденно ми є свідками агресивного насаджування з телевізійних екранів цинізму та культу грошей. Те, що зараз пропагують ЗМІ, можна вважати справжнім вбивством людської душі. Бурхливий потік критично-негативної інформації, що несеться із сторінок газет і журналів, екранів телевізорів та радіоприймачів, жорстокі реалії навколишнього життя, які смакуються у найкривавіших подробицях, серйозно впливають на свідомість пересічної людини. Щодня в її пам'яті осідають десятки сцен убивств й насилля, сексуальної розпусти та пограбувань. Так звана «масова культура», що знецінює людське життя, звеличує цинізм й «оспівує» плотські насолоди, духовно знищує особистість, принижує її до рівня тварини. Її натуралізм, що грає на примітивній чуттєвості, її утилітарно-розважальна спрямованість та ставка на зорові ефекти стимулює моральну нерозбірливість. Оскільки вона є дійсно масовою, завдяки доступу до широкої аудиторії, й добре технічно оснащеною, її вплив стає надзвичайно небезпечним для суспільства. Сприймаючи та підтримуючи культ вседозволеності, людина впадає у рабство бажань. Все це сприяє розмиванню життєвих ідеалів особистості, прискорює процес девальвації загальнолюдських духовних цінностей -- гідності, порядності, здатності до співпереживання.

Користуючись невимогливістю інтелектуальних та естетичних запитів споживача, «масова культура» непомітно підміняє щирі духовні цінності культури на фальшиві. Саме в такій підміні моральних норм, принципів, ідеалів, понять добра, зла, справедливості й т.п., які людина може засвоїти в ході соціалізації, і які є основою буття, й полягає негативний вплив «масової культури». Закріплюючи пасивне, некритичне сприйняття людиною оточуючої дійсності, спрощуючи загальнолюдські цінності до банальностей, вона відтворює усереднену особистість, що досить легко піддається маніпулюванню [12, 254].

В даній ситуації порятунок від саморуйнування й самознищення людини в накопиченому людством духовному багатстві, в гуманізації освіти й виховання, які за своєю суттю мають збагачувати духовно-творчий потенціал окремого індивіда, працюючи таким чином на суспільний прогрес. Цю думку підтримують й провідні науковці, які саме з духовним розвитком пов'язують можливість збереження як особистості, так і всього людства. Адже людина, вихована на найкращих цінностях, легко відрізнить прекрасне від потворного, піднесене від низького не лише у творах мистецтва, але й у побуті, в праці та в поведінці людей. Ця здатність стане для особистості дієвим орієнтиром у житті, потужним захистом її духовного здоров'я. Враховуючи реалії оточуючого життя це перетворюється в стратегічний чинник суспільного розвитку, тому що «тільки через розвиток духовності... ми зможемо побудувати цивілізоване гармонійне суспільство, в якому дійсними регуляторами поведінки будуть мораль та право» [6, 73-74.]. Крім того, давно відомо, що однією з ознак цивілізованості будь-якої країни, свідченням її залучення до світової спільноти є рівень розвитку духовності її громадян, моральні цінності та ідеали, котрі сповідує більшість населення.

Названі негативні процеси, складність завдань, що постали перед сучасним суспільством, загострення глобальних проблем людства змушують професійних філософів, соціологів, істориків і психологів знову звертатися до питання духовного виховання, розглядати зміст, структуру й різні аспекти формування духовної культури особистості. Сучасний цивілізований світ все більше переконується, що без вирішення проблеми духовного виховання подальший суспільний розвиток є неможливим.

Теоретичне осмислення сутнісного змісту феномену духовності досить складне і неоднозначне. Ця проблема протягом всієї людської історії привертала увагу наукового співтовариства і була віднесена до «вічних» питань буття людини у світі. Ще давні філософи стверджували, що вирішення багатьох, життєво важливих для особистості питань мети і сенсу життя, відповідальності, не можливе без осмислення духовності.

Наприклад, у розумінні Сходу духовність орієнтує людину на зміну самої себе та збереження гармонії навколишнього світу. Філософи античності (Платон, Демокрит, Аристотель), німецька класична філософія (Г. Гегель), російська релігійна філософія (B. Соловйов, М. Бердяєв та ін.), екзистенціальна філософія (М. Бубер, К. Ясперс та ін.) вважають її гармонійним поєднанням пізнавального, морального та естетичного, вираженого через істину, добро і красу. У вченні Платона духовність уособлює прагнення до ідеалу, рух сходами еволюції. Подальший розвиток людства приведе, на думку філософа, до пізнання душі, до розуміння істинного значення гармонії, краси, доброчинності, досконалості. Платон стверджував, що не залучена до духовності особистість не знайде своєї сутності, не виконає свого призначення, а отже, втратить право називатися людиною.

Здатність душі виявлятися в багатьох формах і охоплювати все поле людської життєдіяльності підкреслював свого часу Кант. Саме він вивів поняття душі за межі досвіду, започаткувавши використання терміну «душа» для позначення внутрішнього світу людини.

Деякі мислителі співвідносили поняття духовність насамперед з релігійною вірою, що, на їхню думку, спрямовує людину до моральності та краси. В їх роботах духовність пов'язувалася, насамперед, із самопожертвуванням сенсом життя, творчістю, любов'ю, турботою про інших. Проблема духовності є ключовим моментом філософії «всеєдності» B. Соловйова, М. Бердяєва, реалістичної філософії С. Франка. У це поняття вони вкладають внутрішню енергетичну силу людини, а розвиток духовності співвідносять із Божественним початком.

В українській філософії дослідження проблеми духовності починається з філософсько-теософського кордоцентризму Г. Сковороди і філософсько-наукового кордоцентризму П. Юркевича, які були провісниками релігійно-філософського ренесансу в Росії початку ХХ ст. Г. Сковорода писав, що людина народжується двічі фізично й духовно, і саме духовне народження є істинним. Зародки духовності людини, на думку філософа, існують в її серці від народження («філософія серця»).

У філософських системах ХХ ст. проблема духовності людини була однією з основних. Це, насамперед, концепції екзистенціалізму, персоналізму, філософської антропології, низки інших напрямів і вчень. У контексті їхніх міркувань духовне виступає як сутність людського буття. Перебороти свою відчуженість, забезпечити власне духовне зростання людина може через пізнання себе, через осмислення сенсу свого існування.

Мислителі В. Франкл та М. Хайдеггер описують духовну людину як таку, духовна сутність якої виходить за межі тілесного. В. Вернадський ще на початку XX ст., ввівши поняття ноосфери, створив духовно-інтелектуальну теорію «ноосферної людини». Він розумів її як глобальне інтелектуальне та моральне вдосконалення людства на тлі демократизації державної влади; через соціальне та духовне єднання із збереженням «єдиної людської особистості: через союз праці, розуму, наукової думки на рівні: особистість суспільство людство» [3, 72]. Саме духовний світ людини, на думку філософа, є способом включення її в ноосферу на основі колективної енергії, яка перебуває поза окремим людським тілом і робить найбільш безпосередній вплив на долю історії суспільства, поведінку окремих особистостей і розвиток планети загалом. За В. Вернадським людство має розвиватися від людини розумної до людини духовної, тому що істинною є лише така стратегія збереження й плекання в людині Людини.

В сучасній науковій літературі проблема духовності розглядається з позицій філософії, педагогіки, психології, медицини, соціології та інших наук. Дослідники, що працюють в цьому напрямі, серед яких В. Андрущенко, І. Зязюн, О. Сухомлинська, І. Бех, В. Барановський, П. Симонов, П. Єршов,А. Комарова, О. Олексюк, І. Нікітіна, Н. Хомутиннікова, Ж. Юзвак та інші наголошують, що феномен духовності невід'ємно пов'язаний з сутнісним самовизначенням індивідуальності. І цей шлях інтерпретується ними як рух до знаходження істини, добра, краси та інших вищих цінностей.

Л. Буєва зазначає: «Проблема духовності -- це не лише визначення вищого рівня засвоєння людиною свого світу, ставлення до нього -- природи, суспільства, інших людей, до самої себе. Це проблема виходу людини за рамки вузько-емпіричного буття, подолання себе «учорашньої» у процесі відновлення та удосконалювання, досягнення особистістю своїх ідеалів, цінностей. Отже, це проблема життєтворчості» [2, 4-12]. Іншими словами «духовність» розуміють як щось безумовно позитивне, як першість духовних цінностей, а «бездуховність» -- як відсутність вищих цілей, як панування плотських інтересів та прагнень.

На думку ж С. Кримського, «духовність... виступає як спосіб самобудівництва особистості. Вона... пов'язана з вибором свого власного образу та долі... Це... зустріч із самим собою» [8, 15-23]. Шлях духовного зростання вимагає від людини подолання власних слабкостей й недосконалості, розвитку здібності любити й співчувати, постійної роботи над якостями власної душі.

У призмі психології феномен духовності розглядає Ж. Юзвак. Розкриваючи поняття «духовність», вона характеризує його як «здатність людини до психічної самореалізації та вдосконалення, яка зумовлюється такими особливостями когнітивно-інтелектуальної, чуттєво-емоційної та вольової сфер, що сприяють успішному формуванню та реалізації потреби в цілеспрямованому пізнанні та ствердженні її життєдіяльнісної істини, загальнолюдських етичних та естетичних цінностей, усвідомленню єдності себе та Всесвіту» [13, 139-150]. Серед складових духовності Ж. Юзвак називає: духовні ціннісні орієнтації, духовний тип поведінки, духовний саморозвиток; когнітивно-інтелектуальні, вольові, естетичні характеристики особистості. духовний культура емоція особистість

Системою інтелектуального, морального, художньо-естетичного, емоційно-чуттєвого розвитку особистості вважає духовність П. Щербань. В його працях знаходимо думку про те, що складовими духовної культури є ціла низка культур, а саме: інтелектуальна (знання, мислення); моральна (честь, гідність); культура спілкування (комунікативні здібності, культура мови); національна культура та національна самосвідомість; художньо-естетична (культура почуттів); морально-етична (релігійні традиції); родинно-побутова; політична, правова, екологічна культура особистості [10, 14-17]

Підсумовуючи наявні погляди, можна зазначити, що духовність - специфічна людська якість, яка формується в процесі сприйняття певних суспільних норм та цінностей, які спільно утворюють духовний світ людини і забезпечують її соціально-психологічне здоров'я, культурні, естетичні та духовні потреби. З огляду на це духовний розвиток уявляється як шлях від знання до розуміння, від емоцій до співчуття, від сприймання до творчості, від егоцентризму до гуманізму. Тож духовна культура особистості це вихід до ціннісних засад формування особистості, це спосіб людського існування, заснованого на спрямованості до вищих людських цінностей, на потребі удосконалення себе і навколишнього світу відповідно до ідеалів істини, добра і краси.

В основі духовного життя людини лежить її духовний світ, багатогранний феномен, що має цілісний характер. Це своєрідний життєвий стрижень, навколо якого гармонійно об'єднуються всі людські якості. Поєднання його складових розуму, почуттів та волі є настільки органічним, що будь-яка спроба їх розмежування викличе загрозливі наслідки для розвитку особистості. Причому, на нашу думку, для забезпечення духовного виховання індивіда чуттєво-емоційна складова потребує найбільшої уваги, тому що саме в почуттях закладена вся повнота його існування. Які б зовнішні (середовищні) чинники не визначали життєвий поступ людини -- внутрішньо, психологічно дієвими вони стають лише у випадку проникнення в сферу її емоційно-почуттєвих відношень, переломлення та закріплення в ній.

В своїх роботах К. Ушинський висловив подібну точку зору: «Думка, що почування в людині дорожчі над усе, цілком справедлива в тому відношенні, що ні в чому так не виявляється справжня, непідробна людина, як у своїх почуваннях: виявляється сама для себе й для інших, наскільки її почування доступні іншим. Ніщо ні слова, ні думки, ні навіть вчинки наші не виражають так ясно і правильно нас самих й нашого ставлення до світу, як наші почування: в них чути характер не окремої думки, не окремого рішення, а всього змісту душі нашої та її ладу» [11, 126].

На противагу вікторіанській установці про необхідність стримування емоцій та почуттів сучасна культура, включаючи наукову психологію, підкреслює цінність саморозкриття та користь емоційної чуттєвості. Адже людські емоції та почуття -- це наші тривоги і радості, наш розпач і насолода. Вони забезпечують нам здатність до переживання і співпереживання, підтримують інтерес до життя, до навколишнього світу. Почуття складають частину нашої психологічної діяльності, частину нашого «Я».

Через емоції людини найкоротший шлях до глибинних психологічних зрушень, духовного очищення, мотивованих ідеалів, життєвих цілей. У почутті в нерозривній єдності зосереджуються всі структури людської психології, тому позитивне почуття, назване в естетиці прекрасним, стає моральною нормою людської поведінки. Можливо, саме тому Достоєвський проголосив: «Краса врятує світ».

В умовах сьогодення виховання культури почуттів, яка є відбиттям духовної культури суспільства, і, в той же час, одухотвореності кожної індивідуальності, актуальна соціальна, педагогічна і психологічна проблема. Без осмислення культури людської чуттєвості неможливо вірно зрозуміти значення і сенс функціонування різноманітних форм суспільної свідомості -- науки, моралі, мистецтва, політики. Кількість учених, що займаються дослідженням почуттів, з року в рік зростає. В їх працях культура почуттів виступає в якості ціннісно-духовної властивості особистості, завдяки якій проявляється її світосприймання, світовідношення, творча діяльність та соціокультурна поведінка. Культура почуттів це безперечно прояв найвищих цінностей та ідеалів людини, її потреби удосконалювати себе, що веде до самовиховання й духовного зростання.

«Виховання почуттів» у сьогоднішньому розумінні вміння не лише контролювати та підкорювати почуття розуму, а й висловлювати власні почуття, прислухатись до голосу серця. До культури почуттів сучасні дослідники відносять уміння керувати собою, активність, стрессостійкість, спрямованість на переборення життєвих проблем, оптимізм, позитивне світовідчуття.

Вітчизняний психолог В. Семиченко виділяє такі характеристики культури почуттів та емоцій як: доцільність їх прояву, тобто певне функціональне призначення; доречність, тобто відповідність емоції ситуації в цілому, враховуючи соціальне оточення; помірність; природність та відповідність прийнятим нормам [5, 26].

До основних складових почуттєвої культури В. Сухомлинський відносив: культуру відчуттів і сприйняття; культуру слова та емоційних станів; емоційну сприйнятливість світоглядних і моральних ідей, принципів, істин. «Чим тонкіше відчуття і сприйняття, чим більше бачить і чує людина в оточуючому світі відтінків, тим повніше вона зможе відчувати багатство світу, точніше розпізнавати за зовнішніми ознаками внутрішнє емоційне життя оточуючих, і тим глибшою буде її емоційна оцінка фактів, предметів і явищ, тим ширшим стане емоційний діапазон, що характеризує чуттєву культуру людини» [7, 98].

Враховуючи, що почуттєвий досвід людини змінюється і збагачується в процесі розвитку особистості в результаті співпереживань, які виникають у спілкуванні з іншими людьми, при сприйнятті творів мистецтва, під впливом засобів масової інформації, В. Сухомлинський наполягає на необхідності виховання чуттєвої культури з раннього дитинства. На жаль, саме почуттєвій стороні людської духовності в сучасних закладах освіти приділяється чи не найменша увага. Крім того, враховуючи сьогоднішні соціально-економічні умови, проблема виховання культури почуттів постає вже не лише як одне з найважливіших завдань навчально-виховного процесу, а й як актуальна соціальна проблема.

Не дивлячись на всі суспільно-економічні негаразди почуттєве життя людини, що відображає духовний вимір внутрішнього «Я», залишається її невід'ємною потребою. І якщо внутрішній світ індивіда не збагачувати за допомогою нових естетичних вражень та емоцій, ми втратимо цілісну особистість. Тому що переживання людиною чуттєвого зв'язку, своєї єдності зі всім людством і власним народом, причетності до світової та національної культури, до її ціннісних ідеалів, це те, що можна визначити як найбільш широке розуміння духовності.

Формування духовності особистості відбувається в процесі навчання, розвитку пізнавальної активності, задоволення певних естетичних та культурних потреб. Крім того, потрібно враховувати вплив таких достатньо дієвих чинників як культура, релігія, наука, мораль, мистецтво, освіта і виховання. Сьогодні популярною є думка, що духовна культура особистості формується насамперед завдяки релігійному вихованню. Дійсно, релігія, як освоєння світу крізь призму загальнолюдських цінностей, головною з них називає людину, її творчість, свободу, гідність, віру, надію, любов. В якості специфічного соціального інституту релігія за тисячоліття свого існування виробила безліч форм раціоналізації внутрішнього, духовного життя людини. Саме їй вдалося розробити і запровадити у масовому масштабі низку ефективних соціальних технологій, що розвивають моральність і духовність особистості.

Свого часу, назвавши релігію «опіумом для народу», знищивши більшість церков і священнослужителів, радянська влада практично усунула релігію від виховання підростаючого покоління. Нині ж доводиться спостерігати протилежне: українська держава майже самоусунулася від процесу духовно-морального формування особистості. Більше того, складається враження, ніби вона намагається перекласти свій обов'язок перед народом щодо відродження духовності і культури на плечі Церкви, вплив якої постійно посилюється. І пов'язано це, насамперед, з тим, що в країні зруйновано майже всі традиційні інститути виховання, наслідком чого стало утворення духовного, ідеологічного вакууму. На противагу державі Церква не просто зберегла, але й інтенсивно нарощує свою інфраструктуру: храми, недільні школи, православні гімназії, духовні семінарії, єпархії.

Те, що держава передала функцію управління духовним життям суспільства Церкві -- вже готовому ідеологічному соціальному інститутові, можливо, й краще, ніж приректи процес на самоплив. Та виникає запитання: чому з однієї крайності -- боротьби з релігією, ми кидаємося в іншу -- цілком віддаємо Церкві справу розвитку духовності підростаючих поколінь.

Тим більше виховання духовності людини лише релігійними засобами не може бути визнане універсальним. На думку В. Андрущенка це пояснюється, насамперед, тим, що «по-перше, духовність людини не вичерпується релігійною складовою, вона -- більш об'ємне утворення, що включає в себе народну мораль (мудрість), естетичні цінності, атеїстичні переконання, наукові знання тощо; по-друге, в релігійній духовності особистість, яка б мала бути визнана в якості основного суб'єкту власної духовності (і життєдіяльності загалом), залишається на задньому плані; по-третє, релігійна духовність базується переважно на ірраціональному знанні, в той час, як духовність загалом базується на дискурсі наукового і позанаукового знання» [1, 384].

Щодо впливу на духовний розвиток особистості мистецтва, то воно здавна вважається одним з найдієвіших засобів виховання, оскільки в ньому естетичними засобами виражається духовний та етичний досвід людства. Не просто сприйняття, а активне сприйняття і споглядання мистецьких творів є початком духовної практики [4, 125]. Освоюючи світ мистецтва, індивід формує «партитуру почуттів» (В. Зінченко), задовільняє потребу свободи і творчості, забезпечує самореалізацію своєї індивідуальності, самовиховання душі і самовдосконалення.

Не менш важливою для духовного виховання особистості є наука, як духовно-практичне освоєння нею власного буття крізь призму істинного і помилкового, випадкового і закономірного. Це своєрідна раціональна реконструкція світу за допомогою пізнання його стійких, повторюваних зв'язків і створення на їх основі моделей об'єктивного і суб'єктивного світу. Опановуючи науку, індивід формує певні способи і методи пізнання, розвиває формально-логічне мислення. Але тут є й певна загроза. Придушуючи інші форми пізнання істини, наука здатна обмежувати можливості духовного розвитку особистості. Занадто раціоналізуючи й побічно контролюючи систему людських цілей і цінностей, вона призводить до формування «сірої посередності», одномірної людини, подібної до робота. А так як ідеали об'єктивності і раціональності в сучасній культурі набувають все більшого значення, поступово витісняються цінності суб'єктивності, головні компоненти культури, без яких розвиток особистості неможливий. На протязі всієї історії людства наука, діючи як цивілізуюча сила, змагається з культурою, яка, в свою чергу, має величезну силу одухотворення. Раціональність не завжди вкладається у вимоги моральності, і протиріччя між раціональністю і моральністю не розв'яжеться, допоки людина буде засобом, а не метою історичного руху.

Тож, як бачимо, фундаментальна роль у відродженні духовності, як цілісної системи інтелектуального, морального, художньо-естетичного, емоційно-чуттєвого розвитку особистості, залишається за освітою й вихованням. Вони, залучаючи людину до культурного, духовного простору суспільства, підтримують єдність й цілісність соціального досвіду, виступають своєрідним каналом передачі знань та духовних цінностей, накопичених і збережених у культурі народу. Саме освіта й виховання мають забезпечити гармонійне поєднання в духовному світі людини почуттів, розуму і волі. Враховуючи реалії сьогодення, на освіту й виховання покладається дуже складне завдання забезпечення національного і духовного відродження суспільства, поступу вітчизняної науки і техніки в напрямку світових стандартів та вимог, гідного виховання молодого покоління, здатного примножувати духовні цінності національної культури.

Література

1. Андрущенко В.П. Роздуми про освіту. Статті. Нариси. Інтерв'ю. -- К., 2004.

2. Буева Л.П. Проблема творчества. //Вопросы философии. -- 1996.№ 2.

3. Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. М., 1988.

4. Зинченко В.П. Размышления о душе и ее воспитании // Вопросы философии. 2001. №2.

5. Семиченко В.А. Психология эмоций. Луганск: НПФ «Осирис», 1996.

6. Сипченко В.І. Гуманістична спрямованість навчально-виховного процесу у вищій школі //Теоретичні питання освіти та виховання: Збірник наукових праць / За заг. ред. М.Б. Євтуха. -- Вип. 8. -- К.: Видавничий центр КДЛУ, 2000.

7. Сухомлинський В.О. «Виховання почуттів» Твори: У 5-ти тт. К., 1980. - Т. 5.

8. Крымский С.Б. Контуры духовности: новые контексты идентификации. //Вопросы философии. -- 1992. № 2.

9. Кулюткин Ю.Н. Технократия и гуманизм // Информационный бюллетень: Проблемы непрерывного образования: педагогические кадры. -- СПб, Новгород, Псков, 1995.

10. Щербань П. Формування духовної культури особистості //Рідна школа.-1999. - № 7.

11. Ушинський К.Д. Вибр. пед. тв. Т.І.К., 1983.

12. Энциклопедический словарь по культурологии / Под. ред. проф. А.А. Радугина. -- М.: Центр, 1997.

13. Юзвак Ж.М. Духовність як психологічний феномен: структура та чинники розвитку//Філософська думка. -- 1999. № 5.

Размещено на Allbest.ru