Психологічні витоки естетики російського формалізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Психологічні витоки естетики російського формалізму

Полянська В.І

Щоб повніше реконструювати інтелектуальний контекст формалістичної теорії, необхідно звернутися до одного суттєвого її аспекту психологічного. Генеалогія наукових ідей у цій царині на межі XIX-XX століть дуже важлива і необхідна, оскільки розкриває ті механізми формування формалізму, які в сучасній досліджуваній літературі вельми часто залишаються «за кадром». Безперечно, деякі ідеї, що вплинули на концепції російського формалізму, сягають глибин психології.

Ситуація в науковому й філософському житті того часу, якщо зв'язати її з формалізмом, перетворює міцний психологічний пласт у теоріях формалістів на історичну закономірність. Вирішальним інтелектуальним імпульсом, що підказав формалістам концепцію «осторонення», можна вважати тексти, в яких знайшла відображення асоціаністська традиція. Припущення про подібне походження «осторонення» дає можливість виявити джерело істотного теоретичного впливу на характер формалістичних теорій. Виявивши й довівши існування цих зв'язків та впливів, можемо розглядати формалізм як наукову школу, що працювала у визначену епоху з характерними для неї інтелектуальними перевагами.

Незважаючи на те, що є свідчення відкритої боротьби формалістів із так званим «психологізмом», формалісти все ж таки відчували на собі вплив психологічних аспектів естетики, філософії, мистецтвознавства, що знайшло відображення у статтях апологетів формальної школи в Росії. Б.Ейхенбаум, чий теоретичний спадок є одним із найбільш фундаментальних, писав: «Художня творчість за самою своєю суттю надпсихологічна вона виходить із звичайних душевних явищ і характеризується подоланням душевної емпірики»[1,35].

Ю.Тинянов, чиї погляди багато в чому збігалися з поглядами Ейхенбаума, також стверджував: «Говорити про те, що зміни обумовлені позалітературними причинами, означає змішувати в одне поняття генезису та еволюції. Психологічний генезис явища зовсім не відповідає еволюційному значенню явища»[2,267].

Коли ми читаємо у Шкловського про тих, хто сприймає мистецтво «як товмача, який перекладає якісь думки художника з мови його душі на мову, зрозумілу глядачеві»[3,98], виявляється, що він іронізує з приводу психологізму. Та взявши до уваги той факт, що формалізм був втягнутим у конфлікт між психологізмом і антипсихологізмом, стає зрозумілим, що наслідки цього конфлікту не могли не позначитися на концепціях формального методу.

Незважаючи на те, що психологізм як філософський напрям виник у межах англійської філософії, яка проголосила необхідність наукового психологізму, останній набув розвитку не в Англії, а в Німеччині. Це особливо важливо для нас, оскільки вплив німецької філософії, мистецтвознавства, психології й філології на російський формалізм був особливо помітним. Стан психологізму в природничих науках відрізнявся від ставлення до нього філософії. Здавна існувала дуже сильна опозиція філософському психологізму: «Теорія науки не психологія, тим паче, що остання є ніщо», стверджував Фіхте[4,145]. Тим не менш найвідчутніші наслідки наукового психологізму та розвиток гуманітарних наук, який супроводжував його в XIX столітті, ми спостерігаємо саме в Німеччині, що пов'язано з діяльністю Гербарта і його школи, яка вплинула на мовознавчі концепції Гумбольта.

Сліди гербартіанства, що проглядаються у працях формалістів та особливо в тинянівській «Проблемі віршованої мови», об'єднують їх з однією з найважливіших течій інтелектуальної європейської історії XIX століття. Як приклад наслідків гербартіанства для російської естетики доречно згадати новаторські праці А.Бєлого, опубліковані в «Символізмі» (1910 р.) і передусім статтю «Лірика та експеримент», де Бєлий помічає, що «основи наукових естетик майбутнього, безперечно, будуть залежними, або ж у небагатьох рисах залежними, від методу експериментально-психологічних естетик фехнерівської школи, та при цьому не можна заперечувати й велике визвольне значення фехнерівських ідей від хибної й нестійкої метафізичної естетики минулого, оскільки статистика Фехнера вельми цікава...»[5,615-616]. Тим часом завдання, яке Бєлий ставив перед собою, безпосередньо стосувалося фехнерівських досліджень. У царині психології Фехнер доводив залежність сили відчуття від сили стимулу, що викликав це відчуття. Той же принцип він переніс і на естетику: формаліст шукав спосіб математичного виміру вражень реципієнта від різноманітних мистецьких творів. При цьому Фехнер керувався гербартівською ідеєю, згідно з якою естетичні враження потрібно вивчати шляхом їхнього розкладу на елементарні відчуття, роблячи звідси висновок про те, що, коли ми говоримо про живопис, необхідно вивчати, перш за все, різницю вражень від різних розмірів і форм картин.

Бєлий ставив цілі, які були співзвучними з фехнерівськими: виявити зв'язок між враженнями читачів, поезією та її формою: «Ми лише непевно передчуваємо, що твір справжнього художника слова здатний бентежити наше вухо самим добором звуків і що існує невловима поки що паралель між змістом хвилювання та звуковим матеріалом слів, який його оформлює»[5,282]. І далі: «.зміст хвилювання гармонійно поєднаний зі словесною інструментовкою; сила переймання зростає від того, що воно позначається надалі на доборі звуків»[5,284].

Таким чином, прагнення пояснити відчуття читачів особливостями поетичної форми (згодом її замінила теорія залежності значення від традиції, а не від форми як такої) перетворювалося в Бєлого не лише в традиційне бажання знайти природну схильність до того чи іншого розміру, а й до постановки проблеми математичної психології Фехнера: визначити залежність сили відчуття від стимулу, що його викликав.

Наслідки того імпульсу, який Гербарт дав психології та суміжним з нею дисциплінам, простежуються безпосередньо і в російському формалізмі. Науковий психологізм вимагав від вченого знайомства з психологією, що вело до поширення психологічних моделей опису за межами самої психології. У свою чергу, переконаність у нерозривному зв'язку мови й мислення перетворювала мову на один із найбільш актуальних та захоплюючих предметів вивчення, оскільки психологічні настрої націлювали саме на вивчення законів мислення. Про зростання інтересу до питань мовознавства засвідчив і той факт, що їх почали вивчати професіонали з різних царин науки, філософії в тому числі.

Мовознавство відчуло сильний поштовх від визнання факту, що мова це не оболонка, а зброя думки. Мова стала тим ключем, з допомогою якого належало відкрити закони розумової діяльності. Аналогічне ставлення до предмета дослідження поширилося й на мистецтвознавство та літературознавство. Вивчення мистецтва і літератури почали розглядати як один із шляхів до розуміння законів, що визначають розвиток духу. Саме гербартіанство й надало мистецтвознавцям та літературознавцям суворий психологічний інструментарій. Про те, яке місце відводилося психологізму в інтелектуальній діяльності Росії наприкінці XIX початку XX століть, свідчить хоча б той факт, що кілька солідних філософських журналів Європи й Росії були засновані психологами. Російський журнал «Вопросы философии и психологии» був органом Московської психологічної громади, організованої М.Троїцьким. Але ту вагому роль, яку відігравав психологізм на межі XIX-XX ст., знецінили звинувачення, висунуті йому на хвилі загальноєвропейської боротьби з психологізмом, зокрема, російськими формалістами.

Формалістська боротьба з біографічним методом була лише одним із багатьох наслідків втягнення формалізму до цього серйозного для науки й філософії конфлікту. Якщо основне завдання дослідити літературний ряд як автономний і такий, що зводиться до інших, формувалося формалістами паралельно Гуссерлю (почасти, як відомо, й під його впливом), то інструментарій, використаний ними для розв'язання цього завдання, певні логічні ходи й методи надзвичайно часто так чи інакше перетиналися з психологією.

Проте найміцнішим ланцюжком, що забезпечує зв'язок психологізму з формалізмом, є «біографічні» факти, які свідчать про зв'язок фундаторів російського формалізму з діяльністю психологічних товариств у Європі та Росії. Серед членів уже згаданого психологічного товариства, заснованого Троїцьким, були О.Веселовський, В.Виноградов, Ф.Крош, Ф.Фортунатов, Г.Челпанов. Крош був одним із небагатьох дослідників вірша, кого формалісти сприймали серйозно. Фортунатов заснував московську лінгвістичну школу, у семінар до його учнів приходили члени Московського лінгвістичного гуртка. У Петербурзі працював не менш переконаний, ніж Троїцький, психологіст Бодуен де Куртене, у якого навчалися формалісти Якубинський та Поліванов.

Цікавий той факт, що в російському виданні «Избранные работы» Р.Якобсона автор планував помістити замість епіграфа такі слова: «Московська лінгвістична школа, вірна заповітам свого засновника Філіпа Федоровича Фортунатова, була й залишається покликаною усвідомити, обґрунтувати та розвинути його вчення про те, що мова не сама лишень «зовнішня оболонка по відношенню до явищ думки» і не тільки «засіб для передачі готових думок», а передусім «знаряддя для мислення», тобто, як відважно уточнює Ф.Фортунатов, «явища мови з відомого боку самі належать до явищ думки», і сама мова, «коли ми говоримо, виражаючи наші думки, існує тому, що вона існує в нашому мисленні»[6,6].

Факти свідчать про те, що формалісти належали до покоління, вихованого на працях, які були написані в психологічну епоху, на принципах, вироблених саме в рамках психологізму, і тією чи іншою мірою вони продовжували наслідувати саме їх. Потебня, наприклад, стверджував, що поетичне мислення є мислення образами, а це і є підтвердженням його причетності до психологізму.

Початок теорії образного мислення в тому її розумінні, що було характерним для XIX століття, прийнято пов'язувати з англійською емпіричною психологією, насамперед з ім'ям Юма. У своєму «Трактаті про природу людини» він увів поняття двох видів сприйняття: «вражень» та «ідей». Цей розподіл зберігся і в наступному, більш популярному його творі «Дослідження про людське пізнання». «Враження», за Юмом, є результатом нашої безпосередньої реакції на зовнішні подразники, самі ж «ідеї» пам'ять про ці реакції чи, як називав їх Юм, «слабкі враження», «копії вражень». Мислення, на думку філософа, оперує винятково такого роду «копіями»: «.хоча наша думка, як видно, наділена безмежною свободою, при дещо ближчому розгляді ми виявимо, що вона насправді обмежена дуже тісними рамками і що вся творча сила розуму зводиться лише до здатності з'єднувати, переміщувати, збільшувати чи зменшувати матеріал, доставлений нам відчуттями й досвідом»[7,21].

Уявлення про те, що мислення працює лише «копіями вражень», почало домінувати не тільки в англійській, а й у європейській психології та протрималося в такому вигляді до початку XX століття. Саме ці копії й називалися «образами» та «ідеями». Принципової різниці між цими термінами психологи не вбачали. Наведемо цитату Троїцького: «Ідея те саме, що образ., але образ, засвоєний загальним вживанням предметів зору, не зручно додавати до інших речей, не вносячи плутаності: звідси вчені використали грецьке слово ідея, що означає образ чи вид, якому, за його особливістю, можна було повідомити дещо ширше значення»[8,228].

Ще один вислів, який належить не менш відомому на той час у Росії психологу Іполиту Тену, чия книга «Про розум та фантазію» була дуже популярною і слугувала одним із каналів передачі англійських психологічних концепцій: «спостереження в царині психології розкриває в мислячій істоті, окрім відчуттів, різного роду первинні чи послідовні образи. Як живе тіло є не що інше, як потік взаємозалежних клітинок, так і діяльний дух є не що інше, як потік взаємозалежних образів...»[9,65].

З вищесказаного випливає, що всередині досліджуваної нами психологічної традиції образам надавалося настільки суттєве значення, що поняття особистості фактично зводилося до певного поєднання образів. Саме в цьому контексті необхідно сприймати вчення Потебні про образ. Потебня вживає слово «образ» і в значенні психологічного терміна, і у зв'язку зі своєю концепцією художнього образу. Останній, незважаючи на свою назву, є аналогічним не чуттєвому образу, а тій його внутрішній формі слова, в якій чуттєвий образ знаходить найближче вираження: «внутрішня форма, або уявлення, так відноситься до чуттєвого образу, як внутрішня форма художнього твору (образ, ідеал) до думки, що в ній об'єктивувалася...»[10,183].

Отже, в психології XIX століття образ розглядався як першоелемент свідомості, і це вплинуло на розвиток літератури та мистецтва, зокрема живопису.

Російські формалісти, обурившись пануючим переконанням про образний характер творчого мислення, виступили не тільки проти вчення Потебні, а й цілої інтелектуальної парадигми. Сумніви в тому, що образ дійсно відіграє домінуючу роль у поетичній творчості, означали найрадикальніший розрив з попередньою традицією, оскільки в результаті мова йшла про подолання не стільки літературознавчих чи естетичних стереотипів, скільки психологічних і, звісно, значущих для всіх гуманітарних наук. Формалісти могли цього чітко й не усвідомлювати, проте їхні концепції опинилися в контексті саме цієї тенденції.

Звернувшись до статей В.Шкловського, ми помічаємо, що його теоретичні роздуми спиралися на знання психології. Наприклад, у «Мистецтві як прийомі» Шкловський пише: «Поезія є особливим способом мислення, а саме способом мислення образами: цей спосіб дає відому економію розумових сил, «відчуття відносної легкості процесу», і рефлексом цієї економії є естетичне відчуття[11,59]. І далі: «Закон економії творчих сил також належить до групи визнаних всіма законів. Спенсер писав: «В основі всіх правил, що визначають вибір та вживання слів, ми знаходимо ту ж саму головну вимогу: збереження уваги. Довести розум найлегшим шляхом до бажаного поняття є в багатьох випадках єдиною та в усіх випадках головною метою»[11,60]. Далі йдуть цитата з Авенаріуса, посилання на Петражицького та Джеймса, що зайвий раз доводить про зв'язок формалістів з психологією.

Наприкінці XIX століття традиційно вважали, що мислення відбувається за допомогою образів. Але в 1890-х роках проводилися наукові лабораторні дослідження мислення. Школа «психології думки», заснована Освальдом Кюльпе, здійснила революцію: за допомогою експериментів він довів, що мислення містить безобразні елементи. Це було приголомшливим відкриттям, про яке не могли не знати формалісти. Полеміка навколо проблеми образного мислення посідала одне з центральних місць в інтелектуальному житті початку XX століття. Невід'ємною частиною концептуальної мови епохи стали пошуки аргументів «за» і «проти» образного мислення. Теза формалістів про безобразність поетичного мислення знаходить свій історичний зміст, як тільки ми починаємо враховувати особливості цієї мови та брати до уваги наведені нижче матеріали.

Вільям Джеймс у своїй «Психології» писав: «ми маємо визнати, що деякі образи традиційної психології є лише частиною нашого душевного життя. Традиційні психологи розмірковують на зразок тих, хто почав би стверджувати, що річка складається з діжок, відер, кварт, ложок та інших певних мірок води. Якби діжки й відра справді заповнили річку, то між ними все-таки протікала б маса вільної води. Саме цю вільну, не замкнену в посудини воду психологи й ігнорують вперто при аналізі нашої свідомості. Будь-який певний образ у нашій свідомості занурений у масу вільної «води», що протікає навколо нього, і завмирає в ній., віддзеркалюючи завмираючий відгомін тих мотивів, з приводу яких виник даний образ, та виникаюче усвідомлення тих результатів, до яких він приведе. Значення, цінність образу цілком полягає в цьому доповненні, у цій напівтіні елементів думки, що оточують і супроводжують його»[12,137]. Схожі думки висловлювали Альфред Біне, Георгій Челпанов, Густав Ланц.

Христіансен у своїй «Філософії мистецтва», що вийшла в Росії російською мовою в 1911 р., висловився абсолютно чітко з приводу безобразного мислення: «Дуже стрімке мислення проходить як без предметних, так і без словесних образів. Бувають, отже, уявлення об'єктів абсолютно безобразні»[13,88].

Освальд Кюльпе також докладно аналізував проблему безобразного мислення у своїй статті «Сучасна психологія мислення»: «Вплив словом досягається лише завдяки образові: чим сильніше намагалися, згідно з гаслом Горація, прирівняти поезію до живопису, зобразити її, так би мовити, пензлем унаочнення, тим легше здавалася нездійсненною її місія»[13,49]. Далі Кюльпе наводить аргументи про те, що унаочнення не можна вважати незмінною складовою мови: він наводить слова Гегеля: «лаврами чистої волі є сухе листя, яке ніколи не зеленіє», і далі коментує: «Хто переживає тут уявлення і для кого такі уявлення, слугують єдиною підставою, найнеобхіднішою умовою для розуміння цих фраз?»[13,52].

Кюльпе робить такі висновки: «.ці випадки доводять існування такого змісту свідомості, який не залежить від унаочнення...»[13,52]. Отже, за даною логікою, можна стверджувати, що психологія мислення відкривала нові перспективи не тільки для психології, а й для інших наук. Формалісти зуміли помітити й творчо скористатися новими даними психології.

Праця Б.Ейхенбаума «Як зроблена «Шинель» Гоголя» будується на ідеї: мислення письменника працює не образами, гоголівський текст народжується з гри слів та каламбуру, а не з розвитку сюжету чи ідеї. Ейхенбаум зазначає, що твори Гоголя важко ілюструвати. Порівнюючи початковий та остаточний варіанти опису, Ейхенбаум пише, що в останньому перед нами «не стільки опис зовнішності, скільки мімічно-артикуляційне її відтворення: слова дібрані й поставлені у відомому порядку не за принципом звукової семантики. Внутрішній зір залишається незайнятим (немає нічого складнішого, я вважаю, як малювати гоголівських героїв) від усієї фрази в пам'яті, скоріш за все, залишається уявлення якогось звукового ряду, що закінчується розгонистим і практично логічно безглуздим, проте незвичайно сильним за своєю артикуляційною виразністю словом «гемороїдальним»[14,156]. Перед нами один з варіантів твердження, що мистецтво не мислення образами («внутрішній зір залишається незайнятим»). Полемізуючи з концепцією образного мислення, психологи посилалися на неї як на додаткове підтвердження нових психологічних ідей (Л.Виготський, наприклад).

У поле зору формалістів потрапляє здатність поетичного слова набувати видимості значення при відсутності такого. Саме ця невизначеність значення слова починає цікавити формалістів. Так, Шкловський пише про «замкнутість», що «криється під личиною певного змісту, часто обманливого, удаваного, який примушує самих поетів визнати, що вони самі не розуміють змісту своїх віршів»[15,10].

Що могло сприяти формуванню інтересу формалістів до невизначених, «невиразних» значень? Звернемося до знаменитої ідеї «потоку свідомості», що викристалізувалася в образній моделі мислення на межі XIX-XX століть і була запропонована Вільямом Джеймсом. Спираючись на спостереження відомих психологів, зокрема, на дослідження Френсіса Гальтона, який виявив, що чітким образам належить надто скромне місце у свідомості людини, Джеймс предметом своїх досліджень зробив саме їхню невиразність і розпливчастість: «. я прагну головним чином до того, щоб психологи звертали особливу увагу на невиразні й нечіткі явища свідомості та оцінювали по достоїнству їхню роль у душевному житті людини. Будь-який певний образ у нашій свідомості занурений у масу «води», що вільно протікає повз нього, і завмирає в ній. З ним зв'язані усвідомлення всіх довколишніх стосунків, як наближених, так і віддалених, завмираюча луна тих мотивів, з приводу яких виник даний образ, і виникаюче усвідомлення тих результатів, до яких він приведе. Значення, цінність образу цілком полягає в цьому доповненні, у цій напівтіні оточуючих і супроводжуючих його елементів думки...»[12,136-137].

Як позначився такий поворот у психології на творчості формалістів? Перше, що є очевидним, це зміна в уявленні про творчий процес. Замість образів, якими належало думати поетові, на думку Потебні, виникають «звукові плями», невиразні формоутворення, які не мають конкретного значення. У статті «Про поезію і заумну мову» Шкловський наводить уривок із «Дитинства» Горького, в якому описується викривлення в пам'яті хлопчика. Нечіткі, приблизні картини дитинства коментуються Шкловським так: «.у пам'яті хлопчика вірш існував одразу у двох станах, у вигляді слів та у вигляді того, що я б назвав звуковими плямами»[15,10].

«Невиразні видіння свідомості», що є класичним предметом дослідження психологів, цікавили і формалістів, які будували свою теорію на таких концептуальних поняттях, як «осторонення», «оголення прийому», «дисоціація». Вивчення «невиразних видінь свідомості» спонукали формалістів до розробки таких прийомів у творчості, як асоціації, «семантичний ореол», аналогії тощо. Отже, ми впевнено можемо стверджувати, що ті процеси, які відбувалися в психології на межі XIX-XX століть, безпосередньо позначилися на теорії формального методу в мистецтві та літературі.

Література

формалізм психологізм філософський поетичний

1. Эйхенбаум Б. О литературе: работы разных лет. М., Сов. писатель, 1987.

2. Тынянов Ю. Поэтика. История литературы. Кино. М.: «Наука», 1987.

3. Шкловский В.Б. Гамбургский счет: Статьи воспоминания эссе (19141933). М.: 1990.

4. Дессуар М. Очерки по истории психологии. М.: Минск: АКТ. Харвит, 2002.

5. Белый А. Символизм. Книга статей. М.. Мусагет, 1910.

6. Иванов Вяч. Лингвистический путь Романа Якобсона. М.: «Прогресс», 1985.

7. Юм Д. Сочинения. М.: «Мысль», 1966. Т.2

8. Троицкий М. Немецкая психология в текущем столетии. М.: 1983.

9. Тэн И. Об уме и познании. СПб, 1984.

10. Потебня А. Эстетика и поэтика. М.: Искусство. 1976.

11. Шкловский В. Искусство как прием. М.: 1990.

12. Джеймс У. Психология. СПб.: Изд-во Риннера, 1911.

13. Христиансен Б. Философия искусства. СПб.: «Шиповник», 1911.

14. Эйхенбаум Б. Литература. Теория. Критика. Полемика. Л.: 1927.

15. Шкловский В. О поэзии и заумном языке. Сборники по теории поэтического языка. Вып.2. Пг.1917.

Размещено на Allbest.ru