Феномен військової організації держави: основні засади філософської концептуалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Феномен військової організації держави: основні засади філософської концептуалізації

Чорний В.С.

організація філософія функціоналізм

Проблема організації належить до числа найскладніших та найважливіших міждисциплінарних проблем. Крім соціальної філософії, вона вивчається багатьма науками (соціологічними, психологічними, економічними, технічними тощо), а також прикладними або спеціалізованими науковими дисциплінами, серед яких особливо вирізняються ті, що орієнтовані на управлінські аспекти. Інакше кажучи, організація репрезентує об'єкти багатьох наук, внаслідок чого створюється загальне поле наукового інтересу, міждисциплінарна інтеграція, складаються умови для конвергенції, наукового синтезу, з'являються нові напрями та підходи. Але разом з інтеграційними тенденціями загострюється проблема диференціації й координації наукових досліджень. Вони починають дублювати одні й ті ж самі теми, поширюється запозичення, внаслідок чого ставиться під сумнів їхня самостійність та визначеність.

Хоча проблема організації здавна розглядалася в науковому знанні, проте тільки на початку ХХ ст. було доведено, що об'єкти, які істотно відрізняються за складом, можуть демонструвати схожі властивості завдяки спільності у способах організації. Надзвичайно велике різноманіття процесів та форм організації стимулювало спроби побудувати її загальну теорію. Однією з перших концепцій такого роду стала тектологія (загальна організаційна наука), розроблена у 1913-1917 роках російським філософом О. Богдановим [1], який описав процеси виникнення, розвитку та занепаду організацій [3,448]. Згодом дослідження проблем теорії організації знайшло своє продовження в теоретичних концепціях П. Сорокіна [3,295-424], М. Вебера, Т. Парсонса, Р. Мертона, Ч. Барнарда, А. Файоля та інших. Серед сучасних українських дослідників, відзначимо А. Беха, В. Кухара, Н. Петрук, які внесли значний вклад у розвиток теорії організації.

На сьогодні теорія організації є однією з міжгалузевих дисциплін, яка найбільш динамічно розвивається, про що свідчить безліч публікацій у провідних зарубіжних та вітчизняних виданнях, присвячених поточному стану і тенденціям розвитку теорії організації. У них висвітлюється теорія організації, аналізуються основні етапи її становлення та генезису, еволюція поглядів на сутність і структуру організації, розглядаються існуючі підходи до її визначення, характеризується внутрішня будова організації, її мета, характер групових процесів у ній, роль та місце людського чинника в організаційних процесах тощо. Загальним для більшості зазначених досліджень є твердження, що організація репрезентує собою цілісний комплекс взаємопов'язаних елементів та особливу єдність із соціальним середовищем, яке активно впливає на її генезис. Головною ознакою організації виступає цілеспрямованість функціонування та діяльності. Більшість дослідників сходяться на думці, що організація - це соціальне утворення, яке свідомо координується та функціонує на відносно стабільних засадах для досягнення загальної мети, і складається з елементів, що взаємодіють між собою. Усі компоненти сучасної організації (мета, структура, технології, форми) розглядаються тільки з урахуванням поведінки членів організації. Елемент системи в організації досліджується, головним чином, під кутом зору його функціонування. Визнається також некоректним ототожнення понять «організація» і «система». У сучасній науці великого значення набуло поняття «рівень організації системи», який є показником ступеня її розвитку. Тому пошуки об'єктивного критерію рівня організації системи є актуальним завданням науки.

Методологічне значення для дослідження сутності та функціональних можливостей організації мають праці Г. Лейбніца, Е. Кассірера, Т. Парсонса, Н. Лумана та інших. Як відомо, поняття функції до наукового обігу запровадив Г. Лейбніц. Надалі у філософії інтерес до функції, як однієї з засадничих категорій, зростав у міру поширення в різних галузях науки функціональних методів дослідження. У найбільш розгорнутій формі функціональний підхід до теорії пізнання був реалізований Е. Кассірером, який вважав, що рух пізнання спрямований не на вивчення субстанції ізольованих об'єктів, а на вивчення відносин між об'єктами, тобто на встановлення залежностей (функцій), котрі дозволяють здійснювати закономірний перехід у низці об'єктів від одного до іншого [2,719].

Особливого значення проблема функцій набула в структурному функціоналізмі. Його представники розглядають суспільне життя як безкінечну множину та плетиво взаємодій людей. Для їхнього аналізу недостатньо визначити систему, у якій вони відбуваються. Необхідно віднайти стійкі елементи в самій системі. Тобто аспекти відносно стійкого у абсолютно рухомому. Це і є структура. Системи, таким чином, складаються не з людей. У системах люди беруть участь. Структури не пов'язані однозначно з конкретними індивідами, проте є позиціями участі індивідів у системі. Функції є те, що виконується структурними елементами. Відповідно до цього сам поділ на структури і функції стає досить умовним: те, що з одного боку виступає як структура, з іншого - як функція, і навпаки. Перерахування вимог, виконання яких необхідне для виживання системи, призводить до їхньої калькуляції в поняттях функціональної (і структурної) необхідності, у більш узагальненій формі - функціональних імперативів, серед яких, зазвичай, називають пристосування системи до навколишнього середовища, організацію міжособистісного спілкування між її членами (учасниками), забезпечення контролю й керівництва конфліктами та напругою в системі. Заповнення тих чи тих структурних позицій означає для індивідів, які беруть участь у функціонуванні системи, набуття певного соціального статусу та виконання певної соціальної ролі. У свою чергу розмаїття статусів-ролей вже само по собі може розглядатися як момент, який має мотиваційне значення для індивіда, або ж передбачається, що посідання більш відповідальних позицій, котрі вимагають значної затрати сили, винагороджується соціальним престижем тощо. Так чи інакше система повинна забезпечувати розподіл індивідів по структурних позиціях, де їхня діяльність відповідно до рольових завдань буде служити задоволенню індивідуальних потреб та виконанню функціональних імперативів. Оскільки ролі, передусім, можуть тлумачитися як нормативне очікування рольової поведінки, у якості структури системи виступають стійкі зразки поведінки в ній, нормативні очікування відносно дій (і очікувань) один одного, що мають загальновизнану значимість, так що навіть відхилення від них розглядається як своєрідний модус орієнтації на ці норми.

Засадничі розробки в цьому напрямі здійснив американський вчений Т. Парсонс. На його думку, будь-яка система має дві вісі орієнтації. Перша вісь: внутрішнє/зовнішнє - система орієнтується або на події навколишнього середовища, або на власні проблеми; друга вісь: інструментальне/ консуматорне - орієнтація пов'язана або з поточними актуальними «засобами», або з довготривалими потребами та метою. З хрестоподібного накладення цих осей виникає набір з чотирьох головних функціональних категорій: у зовнішній орієнтації системи виникають категорії адаптації та досягнення мети, у внутрішній - інтеграції та підтримання (прихованого) зразка взаємодій у системі. Ці категорії, як вважав Т. Парсонс, придатні для описування будь-яких систем на будь-яких рівнях, до того ж більш загальні системи диференціюються, виділяючи підсистеми, що зосереджуються на виконанні одного з чотирьох зазначених функціональних імперативів. Проте окремі системи повинні виконувати й свої власні функціональні імперативи. До складу середовища, яке їх оточує, входять й інші системи, з якими вони перебувають у стані взаємного обміну. Виконання функціональних імперативів призводить до їхньої диференціації. Ця схема повторюється аж до сім'ї з її розподілом ролей. Отже, як бачимо, Т. Парсонс побудував складну концептуальну схему, у якій враховувалися і особливості особистої мотивації (органічні потреби, афекти, емоції, пізнавальна діяльність тощо), і функціональні імперативи систем. Посилення уваги до мотивованої дії привело його до ідеї дещо нового рівня аналізу, на якому парними категоріями виступають вже не структура і функція, а структура і процес. Проте поняття функції при цьому не зникає. Воно перетворюється на початок відліку для формулювання проблем, який виявляється загальним для обох підходів і який їх пов'язує за допомогою того, що встановлює їхнє значення для головного поняття - системи [4,381-382].

Особливий різновид функціоналізму, репрезентований Н. Луманом [5], склався у Німеччині. У своїй творчості він зазнав впливу та асимілював істотні аспекти концепцій Т. Парсонса, феноменології та філософської антропології. На думку Н. Лумана, предметом дослідження суспільства є соціальні системи, які визначаються не як вид об'єктів, а як форма розрізнення системи і середовища. Самореференція, на відміну від інореференції встановлює тотожність системи через відносини між її елементами, тільки всередині системи може бути встановлено, що до неї належить, а що - ні. Для Н. Лумана немає ні самодостатнього буття, ні самоцінного сенсу.

Усе може бути інакше («контингентно»). Тобто він уникає традиційного розшифрування функціональності як «корисності», «доцільності» тощо. Функція виявляється «регулятивною смисловою схемою» порівняння контингентного і пошуку функціональних еквівалентів. Область зіставлення при цьому визначає системна теорія [4,165]. Важливе місце в організаційній проблематиці відводиться Н. Луманом аналізу природи та соціальних функцій формальної організації як частини більш загального організаційного цілого [6]. На думку Н. Лумана, формальна організація є основною умовою організованості, свідченням раціоналізованості й ефективності людських дій у межах суспільства. Проте, незважаючи на це, повністю формалізована система є майже недієздатною. За переконанням вченого, суспільні потреби, які не можуть бути задоволені в межах формальної організації, мусять компенсуватися діяльністю неформальної організації [6].

Таким чином, у розглянутому філософському напрямі, репрезентованому працями Г. Лейбніца, Е. Кассірера, Т. Парсонса та Н. Лумана, дослідження функціональних (а також структурних, генетичних тощо) відносин пов'язане зі значно ширшим, ніж у класичній філософській традиції, тлумаченням детермінізму. Це створює додаткові можливості при аналізі проблем обґрунтованості, прийнятності та доказовості функціональних висловлювань і пояснень, які широко використовуються у соціальній філософії та соціології, особливо у зв'язку з дослідженням цілеспрямованих систем, до яких належать держава, право, військова організація тощо.

Світ, у якому живуть люди, надзвичайно складний та суперечливий, тому дослідження будь-якого соціального явища імпліцитно або екс- пліцитно в своєму підґрунті містить певне загальне бачення історичного процесу, суспільства, чинників змін та стабільності і, врешті-решт, загальне розуміння світу та місця людини в світі [7]. Одним із соціальних явищ, до якого постійно прикута увага людей і яке завжди було і, вочевидь, буде, так би мовити, «актуальним» є війна та підготовка до війни. Військова організація посідала й посідає важливе місце в структурі людського буття. І тому такі ключові поняття як «війна», «військова організація» й усе, що з ними пов'язане, не могли залишитися поза увагою наукових та філософських роздумів мислителів усіх часів і народів. У різні історичні періоди до проблем війни та походження її головного знаряддя - військової організації зверталися Сунь-У, Геракліт, Платон, Аристотель, Н. Макіавеллі, С. Оріховський-Роксолан, Г. Сковорода, Т. Шевченко, Г. Гегель, К^Клаузевіц, Л.Г. Морган, М. Грушевський, П. Сорокін, Р. Арон, А. Тойнбі, Й. Гейзінга, Ч. Москос, С. Хантінгтон та інші.

Зокрема, як вважав Платон, будь-яка війна є наслідком зростання потреб держави, які намагаються вирватися за межі природного необхідного. Проте ведення війни - таке ж ремесло або мистецтво, і для нього, на підставі принципу розподілу праці, потрібна спеціальна підготовка. Воно повинно стати особливим заняттям певного суспільного прошарку. Цією незначною на перший погляд тезою Платон висловив дуже важливу думку, якою він на багато століть випередив грецький світ з притаманними йому консервативними умовами, що зберігалися навіть в епоху його блискучого розквіту. Ще під час пелопоннеської війни ніхто й гадки не мав про особливий військовий стан. У кожній державі всі повноправні громадяни були зобов'язані нести військову службу, а в державному механізмі утворення військової організації відігравало істотну роль. Проте з часів корінфської війни (394-387 р. до Р.Х.), особливо завдяки афінському полководцю Іфікрату, почали з'являтися наймані війська. Цьому немало завдячувала та обставина, що заможні громадяни, на яких відображався загальний занепад державної самосвідомості та патріотичного складу думок, почали посилати замість себе на військову службу найманих громадян. Такі діячі як Іфікрат та великі фіванські полководці Пелопід і Епамінонд, створили з подібних найманців постійні війська, які стосовно тактики виявилися кращими за колишню міліцію, але зате мали такий недолік, що поступали на службу до тих, хто платив більше за інших. Це нове суспільне явище Платон намагався узгодити зі старими засадами держави. Він також вимагав особливої військової професії та особливого військового стану, який, на його думку, повинен був складатися з кращих громадян, що не мають жодних інших обов'язків, крім охорони міста-держави від будь-якої небезпеки, яка загрожує його цілісності. Саме тому обрані повинні бути достатньо озброєні та вишколені для боротьби не тільки проти зовнішніх ворогів, вони зобов'язані також охороняти державу і від внутрішніх потрясінь, підтримувати в ній порядок та дотримання законів і тому їх слід називати вартою. Цей стан держава повинна плекати зі свого середовища. Той, кому належить поповнити його ряди, повинен у вищій мірі володіти тілесними та душевними властивостями. З усіма якостями вишколеного воїна він повинен поєднувати в собі розуміння мети, яку ставить перед собою держава та розуміння внутрішніх відносин суспільного життя. Крім того, воїн повинен бути хоробрим та освіченим. Виходячи з цього, Платон вибудовує свою систему гімнастичного та музичного виховання, яку повинні отримувати члени «варти». І у тій, і у тій сфері, на його думку, повинні панувати сувора дисципліна, аскетичне життя та важкі вправи. Постійні заняття повинні зміцнити тіло, зробити його слухняним та оберігати від надмірностей. З міфів та релігійних переказів воїнів необхідно знайомити тільки з тим, що зможе розвинути їхню моральність. З музики й співу повинні бути виключені усі нововведення, якими мистецтво впливає на чуттєвість та викликає сентиментальність. Як виховний засіб Платон допускав тільки серйозний хоровий спів, який збуджує патріотичні та релігійні почуття [8,142-144].

Традиції, закладені Платоном щодо взаємодії держави та військової організації, мали надзвичайно великий вплив на подальший розвиток соціально-філософської думки в цьому напрямі. Приміром, С. Оріховський-Роксолан виділяє в суспільстві ідеальної держави, на відміну від Платона, шість станів, серед яких військовому стану відводиться одне з провідних місць. Важливого значення проблемам війни та військової організації надавав Г. Гегель [9], який вважав, що, оскільки держави перебувають у «природному стані», то суперечки між ними неминуче призводять до силового розв'язання. Тому війна, як один із засобів вирішення міждержавних проблем, вимагає наявності в будь-якому суспільстві особливого соціального стану - «стану хоробрості». На початку ХХ ст. зазначену тему продовжували розвивати Д. Донцов та В. Липинський. Зокрема, Д. Донцов [10] вважав, що суспільство може існувати лише як спільнота, поділена на верстви з чітко визначеними функціями, які розташовуються в певній послідовності - від вищого до нижчого. На його думку, на вищому соціальному щаблі повинна перебувати «каста войов- ників», яка згуртує націю і поведе її на боротьбу за незалежність, а потім стане гарантом її суверенітету. Проте, на відміну від Платона, який заклав основні напрями виховання військового стану, Д. Донцов не дає чіткої відповіді, яким чином буде формуватися «провідна верства» або верства «луччих людей». Натомість В. Липинський [11] стоїть ближче до Платона, вважаючи, що без держави не має нації, а є лише народ в етнічному значенні. Тому він приписував державі особливу роль під час творення нації. У суспільстві В. Липинський, як і Платон, виділяв три соціальні верстви, між якими можливі певні комбінації: сила матеріальна, або «войовники», економічна - «продуценти» та інтелектуальна, або «інтелігенти». На його думку, державотворчий інстинкт притаманний войовникам-продуцентам, інтелігенція ж виконує допоміжну роль. Майбутнє української держави В. Липинський вбачав у конституційній монархії, яка має спадковий характер на зразок британської. Важливого значення в життєдіяльності суспільства надавав війні та військовій організації П. Сорокін [3,393]. Він зазначав, що цей соціальний інститут відіграє особливо важливу роль у військовий час, тобто під час міждержавних та громадянських воєн. «Усім відомо, - писав П. Сорокін, - наскільки доля суспільства залежить від успіху у війні. Хочемо ми того чи ні, стратегічний талант, мужність солдатів незалежно від їхнього соціального становища особливо високо цінуються у такі періоди. Крім того, війна випробовує і талант простого солдата, і здібності привілейованих класів. Небезпека, яка загрожує армії та державі, наполегливо змушує останніх ставити солдата у таке становище, яке б відповідало його дійсним здібностям» [3]. військовий держава філософія функціоналізм

Таким чином, П. Сорокін науково обґрунтував гіпотезу, висунуту ще Н. Макіавеллі, про те, що військова організація є одним із головних каналів соціальної циркуляції в суспільстві й фактично цим дав вичерпну відповідь на питання, яким чином формується «варта» Платона, військовий стан С. Оріховського-Роксолана, верства «луччих людей» Д. Донцова та «войовників» В. Липинського. За його підрахунками з 92 римських імператорів 36 досягли цього високого суспільного становища, почавши з нижчих соціальних прошарків, за допомогою військової кар'єри. З 65 візантійських імператорів 12 «несподівано» висунулися завдяки причетності до військової організації. Те ж саме стосується й наступних історичних періодів (наприклад, засновники династії Меровінгів та Каролінгів, Ричард Левове Серце, О. Кромвель, Наполеон, Дж. Вашингтон, Кемаль Ататюрк та багато інших) [3,393]. Серед українських діячів до такої категорії беззаперечно належав Б. Хмельницький [12].

З проблемою військової організації та її ролі у суспільному житті тісно пов'язана проблема духовного стану суспільства. На це, як зазначалося вище, особливу увагу звертав Платон. В епоху Відродження цю тему розвивав Н. Макіавеллі [13], який, на відміну від своїх сучасників, намагався відродити старовинний римський військовий дух, розраховував розбудити пам'ять, яка дрімала в італійцях, про величний характер стародавніх римлян. В Україні аналогічні завдання ставили перед собою Г. Сковорода [14], Т. Шевченко [15] та Д. Донцов [10]. Доречно відзначити, що праця останнього носить і відповідну назву - «Дух нашої давнини». На сьогодні означену проблему продовжують розвивати сучасні українські філософи

В. Абрамов [16], В. Баранівський [17], Г. Темко [18] та інші. Ґрунтуючись на прикладі наполеонівських воєн, К. Клаузевіц [19] описав взаємозв'язок моральних сил суспільства, які «наскрізь пронизують усю військову стихію» та наслідків збройної боротьби. А французький мислитель А. Моруа [20] взагалі вважав, що від духовної складової буття суспільства залежить доля держави. Дослідженню духовних засад суспільства присвячена праця російського філософа С. Франка [21].

Література

1. Богданов А.А. Всеобщая организационная наука: В 2-х т. - М.: Книга, 1925. - 300 с.

2. Философский энциклопедический словарь /Редкол.: С.С.Аверинцев,

3. Э.А. Араб-Оглы, Л.Ф. Ильичев и др. - 2-е изд.- М.: Сов. энциклопедия, - 815 с.

4. Сорокин П.А. Социальная стратификация и мобильность // Человек. Цивилизация. Общество / Общ. ред., сост. и предисл. А.Ю. Согомонов: Пер. с англ. - М.: Политиздат, 1992. - С.295-424.

5. Современная западная социология: Словарь - М.: Политиздат, 1991. - 432 с.

6. Luhmann N. Soziale Systeme: Grundriss einer allgemeine Theorie. - Frankfurt a. M., 1984. - 675 s.

7. Luhmann N. Funktionen und Folgen formaler Organisationen. - Berlin, 1976. - 427 s.

8. Філософія і методологічні проблеми воєнної теорії та практики / Під заг. ред. С.П. Мосова. - К.: НАОУ, 2006. - 308 с.

9. Виндельбанд В. Платон - К.: Зовнішторгвидав України, 1993. - 176 с.

10. Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем.: Ред. и сост. Д.А. Керимова и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. - М.: Мысль, - 524 с.

11. Донцов Д. Дух нашої давнини - Друге видання. - Дрогобич: Відродження, - 341 с.

12. Липинський В. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. - Київ, Філадельфія, 1994. - 284 с.

13. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет) - 2-ге вид., доп., перероб. - К.: Либідь, 1995. - 624 с.

14. Макиавелли Н. О военном искусстве / Пер. с итал. Вступ. ст. и примеч. Р. Светлова. - СПб.: Амфора, 1999. - 254 с.

15. Сковорода Г. Тлумачення із Плутарха про тишу серця // Федів Ю.О., Мозкова Н.Г. Історія української філософії: Навчальний посібник. - К.: Україна, - С.188-200.

16. Шевченко Т.Г. Кобзар: [Вибр. поетичні твори]. - К.: МАУП, - 472 с.

17. Абрамов В.І. духовність суспільства: методологія системного вивчення: Монографія. - К.: КНЕУ, 2004. - 236 с.

18. Баранівський В.Ф. Збірник наукових праць. Філософія. Політологія. Освіта і культура. Військова справа / Передм. В.С. Муляви; Упоряд., переклад на англ. Л.І. Баранівської. - К.: НАоУ, нДц ГП ЗСУ, Міленіум, 2005. - 538 с.

19. Темко Г.Д. Основи формування системи виховання воїна в Україні у період утвердження державності (світоглядно-філософський аналіз). Монографія. - К.: Варта, 1997. - 288 с.

20. Клаузевиц К. О войне. - М.: Эксмо; СПб.: Terra Fantastica, 2003. - 864 с.

21. МоруаА. Трагедия Франции. Пер. В.А. Мильчиной // Моруа А. Надежды и воспоминания: Худож. публицистика. Пер. с фр. / Предисл. Ф.С. Наркирьера и А.Ф. Строева. - М.: Прогресс, 1983. - 392 с.

22. Франк С.Л. Духовные основы общества. - М.: Республика, 1992. - 511 с.

Размещено на Allbest.ru