Часовий аспект соціальних змін

Размещено на http://www.allbest.ru/

Часовий аспект соціальних змін

Ілляхова М. В.

Ідея темпоральності завжди залишається актуальною як з теоретичної, так і з практичної точки зору, оскільки темпоральність може розглядатися як структура або в якості умови, принципів, або правил в якості становлення будь-яких форм людської життєдіяльності. Зрештою, всі соціальні явища, процеси відбуваються в певний момент часу та мають свою протяжність. Так, суспільство постає перед нами зовсім не як цілісна сутність, але як багаторівневий внутрішньо зв'язаний потік процесів. За словами Едварда Шилза, суспільство - трансчасовий феномен. Воно не утворюється буттям на даний момент. Воно існує лише через час. Воно функціонує завдяки часу [7,57].

Незаперечним також є те, що час тісно пов'язаний із соціальними змінами. Адже сама ідея часу походить зі зміни природи реальності. Неможливо сприймати або уявляти час без посилань на якісь зміни та навпаки, ідея зміни, що відокремлена від часу є просто незрозумілою. Питирим Сорокін чітко підкреслив, що «будь-яке Становлення, Зміна, Процес, Зсув, Рух, Динамічний Стан, в протилежність існуванню, передбачає час» [5,157]. Саме на проблемі часу як аспекті соціальних змін буде сконцентрована увага в даній статті.

Нещодавно наукова думка поставила під сумнів надійність класичної моделі суспільства, а саме дихотомію соціальної статики та динаміки. На даний момент все більшого значення набувають дві обставини: по-перше, бажання досліджувати динамічні якості соціальної реальності (сприйняття суспільства у русі); по-друге, прагнення розглядати в якості об'єкта не суспільство, а його становлення (Георг Зіммель), його диференціацію (Нікдас Луман). Думка про те, що дихотомія статики та динаміки може стимулювати пізнання, а досліджувати незмінні об'єкти, протяжності, структури або цілосноті не має сенсу, прийшла з природничих наук. Альфред Н. Уайтхед сформулював цю думку наступним чином: «Зміна належить до самої природи речей» [6,559]. Така суто динамічна або процесуальна настанова досліджувати події, але не речі, процеси, але не стани, згодом стала домінуючою тенденцією сучасної соціальної думки. Відповідно, суспільство стало розглядатися не як статичний, стабільний стан, але як процес, не як квазіоб'єкт, але як невпинний потік подій. Суспільство (групи, організації, спільності) може існувати лише остільки, оскільки всередині нього щось відбувається, щось змінюється, тобто онтологічно суспільство не існує і не може існувати у незмінному стані. Вся соціальна реальність є динамічним потоком змін різної швидкості, інтенсивності, ритму, темпу. За словами Петера Штомпки «.життя - ні що інше, як рух, прагнення та зміна. Коли зміна відсутня, то й життя немає, настає смерть» [7,35].

Таким чином, кожний соціальний феномен або подія пов'язані з іншими, тобто абсолютно окремих, унікальних або ізольованих феноменів, подій не існує. Дане відношення пов'язаних між собою подій є процесом. Класичне визначення соціального процесу сформулював Питирим Сорокін: «Під процесом розуміють будь-який вид руху, модифікації, трансформації, чередування або «еволюції», тобто будь-яка зміна об'єкта, що досліджується, на протязі певного часу, чи то зміна його місця у просторі, чи то модифікація його кількісних або якісних характеристик» [5,155].

Так, можна сказати, що соціальна зміна - це соціальний процес, який поєднує послідовність соціальних подій. Оскільки сам час заданий перш за все у соціальних змінах, то він може бути зворотним або незворотним. За словами Нікласа Лумана «... незворотність часу є в свою чергу є лише абстракцією просторово-часового континууму, який охоплює зворотність та незворотність; але в якості абстракції він є не лише поняттям, але і фактом макроскопічного порядку природи. Однак початково сам час заданий нечітко та залишає простір для переходу незворотнього до зворотнього більш високого порядку, та навпаки» [2,77].

Дійсно, уявлення про час майже завжди супроводжується метафорою незворотності. Адже неможливо помислити щось «назад», відчути щось «навпаки». Кожна дія має свій початок та постійно наближається до певної визначеної мети, або до кінцевого стану. Так, кожна наступна стадія відрізняється від попередньої та охоплює її результат, тоді як кожна попередня - створює необхідність для наступної. Але «чим би то не був час, він не примушує до незворотності» [2,76]. В даному виразі Ніклас Луман підводить до того, що така незворотність часу в якості послідовного розділення теперішнього на минуле та майбутнє має силу не для всіх систем.

Комплексна система необов'язково повинна спиратися на таку послідовність у часі, навіть більше, вона повинна відмовитись від синхронізації, оскільки має бути здатною передбачати та перехоплювати ризик, що виникає в результаті її часової невідповідності навколишньому світу. Відповідно, даний процес пристосування потребує часу. Таким чином, по відношенню до системи та навколишнього світу повинні існувати вбудовані зсуви у часі, що взаємодоповнюють, виправляють себе, та вони не обов'язково мають бути одночасними й неперервно слідувати один за одним. Ніклас Луман вказує на те, що «системи можуть підготовлювати реакції, можуть тримати їх напоготові на будь-який випадок; вони можуть реагувати на миттєві можливості або перешкоди тривалими процесами, або припиняти реакцію, при цьому не руйнуючись» [2,78].

Для здійснення такої рефлексії система має дві різні форми: структура та процес. Звісно, вони передбачають один одного, оскільки структурування є процесом, процес має структуру. Але різняться вони саме відношенням до часу. Структури утримують зворотність часу, оскільки вони завжди залишаються відкритими для можливостей вибору. Навпаки, як вже зазначалося, процеси позначають незворотність часу, передусім, вони складаються з незворотних подій. Структури створюють можливості поєднувати елементи між собою в більш конкретних діючих, повторюваних, очікуваних зв'язках. Завдяки такому відбору, вони здатні спрямовувати подальші акти відбору, при цьому кожен раз редукуючи нові можливості. Процеси здійснюються завдяки тому, що конкретні події відбору вибудовуються у часі відносно один одного в якості передумов. Відповідно, структура має справу з попереднім відбором та є діючою, коли процес є вже послідовністю конкретних подій. Ніклас Луман констатує, що завдяки наявності у системі даних форм рефлективного відбору, вона може «регулювати власний аутопоезис» [2,80].

Завдяки тому, що система здатна контролювати тривалість власних елементів, зменшувати або зовсім редукувати їх до неіснуючих подій, вона може брати участь у побудові незворотності часу. Сама по собі система не здатна до таких дій, але вона може копіювати незворотність та створювати структури, що здатні пов'язувати нові та зниклі елементи. Тобто система має прилаштовуватись до незворотності часу. Така процедура є темпоралізацією.

Темпоралізація комплексності має здатність вибірково поєднувати елементи у часовій послідовності. В такому випадку це потребує і темпоралізації самих елементів системи, а саме: елементи повинні ідентифікуватися у часі в якості подій, інформації або дій, тим самим віддаватися незворотності часу. Для забезпечення такої ідентифікації темпоралізація вимагає постійної зміни елементів. Дія не залишається просто актом, подія не залишається просто подією. Також темпоралізовані елементи неможливо посилити шляхом повторення, вони початково орієнтовані на приєднання чогось іншого. Вони можуть актуалізувати лише миттєві зв'язки і тому в кожний момент створюють нові ситуації, що орієнтовані на зміни. Таким чином, темпоралізація комплексності здійснюється завдяки темпоралізації елементів системи.

Система створюється з нестабільних елементів, які існують лише короткочасно, а у випадку дії взагалі не мають власної тривалості, оскільки зникають разом із виникненням дії. Звісно, кожний елемент має свою тривалість у часі, але тривалість, в якій він розглядається як цілісність, визначається самою системою. Ніклас Луман зазначає, що: «стабільна система складається із нестабільних елементів; її стабільність криється в ній самій, але не в її елементах; вона створюється на взагалі не «існуючій» основі і саме в цьому сенсі є аутопоетичною системою»[2,83]. Але незважаючи на це, система складається із власних елементів, тобто подій. Вона не має основи для тривалості поза подіями. Саме тому ми переживаємо теперішнє як миттєве. Тому не можна відокремлювати події від системи, «подія не відокремлюється від цілого, але виявляється в цілому» [2,83].

Висновки, що виведені із концепції події та структури Нікласа Лумана домінують і в науковій теорії. Сам дослідник посилається на теорію Альфреда Н. Уайтхеда, який виходить з того, що просторово-часові відношення не є зовнішніми. «Концепція внутрішніх відносин потребує ідеї субстанції як синтезуючої діяльності події, що виникла» [6,487]. Даний процес здійснення є узгодженням синтетичних активностей, завдяки яким різні події стають існуючими. Це, передусім, узгодженість основних діючих субстанцій, завдяки чому дані субстанції стають індивідуалізаціями. Як зазначає Ніклас Луман, «не суб'єкт, а час, що розкладений на події, надає дії її індивідуалізацію» [2,379].

Альфред Н. Уайтхед засвідчує, що його вчення виходить із концепції подій та природи стійких об'єктів. «Завдяки внутрішній стійкості подія здійснює значний вплив на зміну навколишнього середовища. Подія у процесі самоздійснення виявляє структуру, що внутрішньо належить події, та дана структура потребує певної тривалості, яка визначається деяким значенням одночасності. Кожне таке значення одночасності пов'язує структуру з певною просторово-часовою системою» [6,407]. Таким чином, дійсність просторово-часових систем конституюється у процесі реалізації структури.

Так, подія інтерпретується як просторово-часова зміна. Подія починається як наслідок, що звернений до минулого, а закінчується як причина, що звернена до майбутнього. «Об'єкти суть ті елементи в природі, які можуть бути знову» [6,435]. Альфред Н. Уайтхед вважає, що темпоральність виникає як наслідок більш фундаментального природного фактору. Основою є становлення та тлінність епізодичних подій або дискретних епізодів досвіду, які є «актуальними речами». Кожна подія є актуальною, оскільки виникає. Вона конституює себе в якості суб'єкта із елементів, що виведені із власного минулого. Таку первинну активність Альфред Н. Уайтхед описує як зрощення, формування особливого існування. Зрощення рухається у напрямку своєї причини, що є її суб'єктивною метою.

Другий вид становлення - перехід від одного існуючого до іншого. Зупинка процесу у випадку формування окремо існуючого конституює дане існуюче як первинний елемент конституювання інших окремо існуючих елементів, що проявляються у випадку повторення процесу. Перехід є механізмом діючої причини, що є вічним минулим. Коли ж подія стає повністю визначеною, вона наповнюється «тлінністю», втрачає активність. Але така визначена подія залишається актуальною в іншому, не менш важливому, сенсі - як ефективна. Кожна річ, що визначила себе, в свою чергу є елементом для побудови послідуючих активних випадків. Даний процес становлення актуальних речей та послідуючого наповнення їх тлінністю, тобто перехід із стану активності до фіксованих, пасивних, незмінних об'єктивних визначеностей є потоком становлення. «Даний перехід - зазначає Альфред Н. Уайтхед - із суб'єктивності теперішнього до об'єктивності минулого визначає, таким чином, векторну асиметрію часу» [6,501].

Завдяки тому, що об'єктивовані минулі події є у буквальному сенсі матеріальною причиною активності у теперішньому між «актуальними речами» можна прослідкувати аналогію з В-рядами Мак-Тагрта (раніше-пізніше). Ніклас Луман вказує, «без даного часового зв'язку, який неможливо замінити ані предметним, ані соціальним визначенням смислу система і навіть дія взагалі зникли б разом із останньою подією, що відбулася б» [2,379].

Даний причинний зв'язок від минулого до теперішнього більш асиметричний: зв'язки речей теперішнього з їх попередниками завжди внутрішні, тоді як речі минулого завжди пов'язані з перебуваючим у теперішньому зовнішнім образом. Майбутнє, згідно з Альфредом Н. Уайтхедом, це центр нереалізованих можливостей, які можуть стати дійсністю або ні. Момент теперішнього «настільки далекий у часі, наскільки це можливо, оскільки для належної активної самопобудови або зрощення актуальних можливостей нічого більш віддаленого не існує» [6,509]. Таким чином, часовий потік постає не як образ прокрутки готової кіноплівки, але як неперервно діюче виробництво постійно змінюючих один одного кадрів незавершеного фільму. Тут стає доречним вислів Штомпка: «... суспільство перебуває у постійному русі від минулого до майбутнього. Його теперішнє - просто фаза між тим, що відбулося, і тим, що відбудеться. У теперішньому існують відгомони, сліди минулого та потенційні ростки майбутнього. Природа суспільства така, що її попередні стадії причинно пов'язані з поточною, теперішньою фазою, а вона, в свою чергу, формує грунт для послідуючої» [7,68].

У теперішньому об'єктивно існує лише необхідність появи майбутніх реальних подій та необхідність того, що такі майбутні події відповідатимуть умовам, що є сутністю теперішньої події. Майбутнє належить до сутності факту теперішнього та не має іншої реальності, окрім реальності факту теперішнього. «Природі буття властиве те, що вона має в собі потенцію для кожного випадку становлення» [6,578].

«Актуальні речі», реальні існування, атомізують континуум і те, що до цього було потенційним стає реальним. Атомізація протяжного континууму є також її темпоралізацією. Атомізація - необхідна умова реальності часу. Темпоралізція є реалізацією цілісного організму. Це не є непервним процесом. Темпоралізація є атомарною послідовністю. Таким чином, час атомарний, хоча те, що темпоралізується, ділиме. Можна сказати, що час - це те, що відбувається, змінюється. «Здійснення є становленням часу у полі протяжності» [6,609].

Таким чином, можна сказати, що система Альфреда Н. Уайтхеда повністю конкретизована лише на рівні своїх елементів. Лише так вона час від часу набуває реального існування. Але темпоралізовані елементи (події, дії) завжди мають в собі момент несподіваності, завжди є новими комбінаціями визначеності та невизначеності. Ніклас Луман зазначає, що такий підхід виключає можливість наукової програми, яка спрямована на пояснення конкретного, оскільки тут ми маємо справу лише з обмеженим приблизним розумінням конкретного. Насправді ж, проблема полягає не тільки у неосяжній комплексності конкретного, але в її часовій перервності.

З однієї сторони подія, виводить наслідки з того факту, що жоден об'єкт не може змінити своє відношення до часового потоку. З іншого боку, будь-яка подія змінює минуле, майбутнє та теперішнє, оскільки передає статус теперішнього наступній події та стає для неї минулим. Разом із таким мінімальним зсувом у той самий час може змінюватися і релевантна точка зору, що структурує та обмежує горизонти минулого та майбутнього. Ніклас Луман зазначає, що: «.в даному сенсі будь-яка подія призводить до загальної модифікації часу. Пунктуалізація елементів в якості подій у часі можлива лише у часі і лише завдяки йому; але за рахунок зникнення та загальної модифікації вона реалізує максимум свободи по відношенню до часу. За додаток свободи доводиться сплачувати створенням структури; звідси виникає необхідність регулювати відтворення подій подіями» [2,378].

Саме тому самореферентні системи повинні розвивати структури, що здатні пов'язувати події та дії. Такий зв'язок має форму «раніше-пізніше». Без даного часового зв'язку, як вже зазначалося вище, система просто зникла б. Але завжди існує певний мінімум несподіваності, а саме зняття того, що було раніше, оскільки новизна конституйована у новій дії, яка ще не є елементом системи. В даному відношенні така ненадійсть також є структурною умовою. У випадку знищення будь-якої ненадійності структура також знищила б саму себе, оскільки її основною функцією є саме забезпечення аутопоетичної репродукції. В даному відношенні разом із виникненням структури завжди виникає й необхідна міра ненадійності.

Також подібне можна розглядати і навпаки - без будь-якого компоненту несподіваності, без відхилення від предметно стійкої дії неможливо було б темпоралізувати, тобто закріпити дію за певним моментом часу. Так без факту несподіваності не виникло б жодної структури. Але нове не залишається таким, оскільки одразу повертається у часовий континуум за рахунок того, що конституює власні часові горизонти минулого та майбутнього. Таким чином, нове знову поєднується та розглядається як таке, що можна знову переживати. Це також справедливо й для особистісних дій.

З цього приводу Райнгарт Козеллек зазначає: «Саме той часовий мінімум, який народжується в проміжку між тим, що було досі, і що буде потім, переповнює нас здивуванням. Відбувається розрив безперервності, що пролягає між попереднім досвідом та очікуваним прийдешнього. Досвід формується по-новому. Саме цей часовий мінімум між «досі» і «потім», що не мають вороття, є рушійною силою несподіванок, які ми переживаємо»[1,38].

В даному випадку очікування також є структурами, аутопоетичною потребою для відтворення дій. (Тут необхідно зазначити: Ніклас Луман абстрагується в напрямку загальної значимості для особистісних та соціальних систем, тобто такі поняття як очікування, переживання, інтенція, дія є елементами структури, якими можуть бути як психічні, так і соціальні системи). Отже, структури очікування є перш за все абсолютно простою умовою можливості дій, що здатні до приєднання, і в цьому ж відношенні умовою можливості саморепродукції елементів завдяки їх власній організації. Оскільки елементи пов'язані часом, вони повинні постійно оновлюватись, інакше система зупинила б своє існування. Теперішнє зникло б у минулому і нічого іншого не настало б. Ніклас Луман зазначає: «Цього можливо уникнути завдяки тому, що смисл дії конституюється у горизонті очікування подальшої дії - чи то очікування продовження ряду дій концентрованого смислу, наприклад набір чергової цифри телефонного номеру; чи то очікування комплементарної поведінки іншого, коли відкриваються двері за дзвінком» [2,380]. Роберт Мертон назвав подібну структуру «соціально очікуваною тривалістю». Він вважає, що «існують соціальні норми, які складають первинний часовий компонент соціальних структур та міжособистісних відносин»[4,63]. Оскільки вони вбудовані у соціальну структуру, то регулюють тривалість певних актів: існування груп, організацій тощо. Таким чином, стабільність очікувань базується на постійному припинені та відновлені дій. Флуктуація матеріалу подій є передумовою того, що очікування, на відміну від всіх змін, можливо формувати та утримувати. Відповідно, це забезпечує темпоральну комплексність системи.

Отже самореференція системи досягається наступним чином:

• вибіркове поєднання елементів;

• поєднання вільної енергії інших рівнів реальності шляхом взаємопроникнення;

• постійного миттєвого нового розриву відношень, що поєднуються;

• репродукція елементів на основі вибірковості всіх відношень, що поєднуються;

• здатність до еволюції, що відкриває можливості для нового відбору. Така система не є стабільною у часі, вона завжди має прилаштовуватись до змін власних структур. Таким чином, система забезпечує своє самооновлення у навколишньому світі, який постійно висуває нові вимоги.

Так, можна констатувати, що час є не лише універсальним вимірюванням соціальних змін, але й їх основою, констатуючим фактом. Суспільство може існувати лише остільки, оскільки всередині нього щось відбувається, щось змінюється, тобто онтологічно суспільство не існує і не може існувати у незмінному стані. Йдеться не просто про зміну подій у часі, а саме про час у подіях, тобто темпоралізацію самих елементів системи. Відповідно, для того щоб зміни елементів системи не суперечили незворотності часу навколишнього світу, система має забезпечити власну темпоральну комплексніть. Таке досягнення є смислом будь-якої системи.

Література

соціальний реальність зміна час

Козеллек Р. Часові пласти. Дослідження з теорії історії. - К.: Дух і літера, 2005. - 436 с.

Луман Н. Социальные системы. Очерк общей теории. - С.-Петербург: Наука, 2007. - 648 с.

Луман Н. Эволюция. - М.: Логос. 2005. - 256 с.

Мертон Роберт. Социальная теория и социальная структура. -- К.: Абрис, 1996. -- 109 с.

Сорокин П.А. Социальная и культурная динамика. - М.: Астрель, 2006. - 1175 с.

Уайтхед А.Н. Процесс и реальность//Избранные работы по философии. Философская мысль Запада. - М.: Прогресс, 1990. - 717 с.

Штомпка П. Социология социальных изменений. - М.: Аспект- пресс, - 416 с.

Pitirim A. Sorokin, Merton K. Robert Social time: A methodological and functional analysis, American Journal of Sociology, Volume 42, Issue 5 (Mar., 1937), 615-629.

Размещено на Allbest.ru