Соціально-політична концепція М.П. Драгоманова: дороговкази сучасного розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

драгоманов особистість суспільство концепція

Соціально-політична концепція М.П. Драгоманова: дороговкази сучасного розвитку

Бутченко Т.І.

Актуальність дослідження соціально-політичної концепції М.П. Драгоманова у контексті соціально-практичних реалій України зумовлюється не лише її історичним значенням для становлення і розвитку української та світової суспільствознавчої науки. Ідеї мислителя, генетично вплинувши на характер і напрямок розвідок провідних теоретиків української державності (І. Франко, Б. Кістяківький, М. Грушевський, В. Вінніченко та ін.), й по сей день присутні в знятому вигляді (можливо не завжди явно) в ідеології та практиці вітчизняного державотворення. Між тим остання деколи демонструє певну історичну обмеженість і неадекватність змісту ідей і цінностей, що обертаються в соціально-політичному дискурсі України, викликам сучасності. Зняття цієї обмеженості є невідкладною справою нашого часу та обов'язково передбачає ретельний розгляд ідейних витоків модерних державотворчих процесів, а, отже, в тому числі, й аналіз теоретичних досягнень М.П. Драгоманова на предмет визначення можливостей і меж їх актуалізації в конкретно-історичних умовах українського сьогодення.

Драгоманівська спадщина залишається предметом численних наукових монографій і статей протягом тривалого часу. Ще на початку XX ст. виокремлюється низка різноманітних підходів до розгляду її принципових ідей і положень, від вельми критичного погляду І.Я. Франка до схвальної позиції М.І. Павлика. На сучасному етапі зусиллями багатьох учених у цілому відтворена об'єктивна, виважена, глибока і всебічна історична картина еволюції М.П. Драгоманова як дослідника соціально-політичних процесів та автора проектів якнайкращого облаштування суспільства. В цьому зв'язку особливо хочеться відзначити монографічні дослідження А.М. Круглашова та П.М. Федченка [5;7].

У величезному масиві напрацьованих підходів до аналізу змісту драгоманівських ідей більшою мірою проводиться ретроспективна точка зору, передусім, зорієнтована на реконструювання та опис історичного процесу розвитку поглядів і концепції М.П. Драгоманова. Водночас потенціал актуалізуючого аспекту розвідок його теоретичних досягнень реалізується не в повному обсязі. В багато чому це пов'язано з обмеженістю знань щодо закономірностей, яким підпорядкована еволюція соціально-політичної концепції М.П. Драгоманова. Без чітких відповідей на це питання дуже важко встановити можливості і межі розвитку драгоманівської концепції в сучасній Україні. Власне, все сказане, окреслює проблемну ситуацію цієї статті, метою якої є визначити дороговкази збереження та розвитку ідейного багатства видатного вченого в новітніх політичних, соціальних і культурних координатах українського суспільства.

Найбільш важливим методологічним завданням, від вирішення якого залежить можливість досягнення поставленої мети, виступає необхідність обрання провідної точки зору на проблему закономірного розвитку соціально-політичних концепцій взагалі.

Існує багато постпозитивістських варіацій розгляду цієї проблематики, що, як правило, зупиняються на виявленні та описі відношення наступності між різними етапами розвитку соціальних концепцій та ідей, не розкриваючи питання глибинних законів, що скеровують характер і напрямок цього процесу. Аргументація прихильників цієї точки зору базується на визнанні плинності та відносності знань про людину та суспільство, визначенні того, що на відміну від природничих концепцій і теорій, які мають номотетичний характер, соціально-гуманітарні ідеї мають описову, ідеографічну спрямованість і нездатні розкрити сукупність об'єктивних закономірностей розвитку тих чи інших соціальних, політичних та культурних явищ. У певній частині не можемо не погодитися з цієї позицією, що справедливо підкреслює надзвичайну складність соціально-гуманітарного пізнання.

Між тим для нас прийнятною є більш оптимістична точка зору, яка не заперечує принципової можливості встановлення конкретних умов прояву та дії законів соціального розвитку та визнає, таким чином, єдність наукового знання про природу, з одного боку, та про людину і суспільство, з іншого. В цьому ми солідарні із світоглядними засадами концепції, яка досліджується в цій статті. «Вся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру, закон і послужитись тим рухом», - твердить М.П. Драгоманов [4,558].

Постійна динаміка конкретно-історичної практики зумовлює, так би мовити, «вічний» характер процесу розв'язання завдання із розкриття соціогуманітарних закономірностей, але, це не означає, що воно не вирішується. Так, дійсно, для людини та суспільства, що перманентно змінюються та розвиваються, є характерним вихід на все нові і нові конкретні умови дії законів соціального розвитку, а, отже, і на нові горизонти абсолютності та відносності теоретичних досягнень соціогуманітарної думки минулого. Проте, так чи інакше, єдність абсолютного та відносного в пізнанні суспільних закономірностей відновлюється, що забезпечує здійснення наступності між відмінними епохами розвитку соціальної думки та між різноманітними формами пізнання людини та суспільства.

Прийняття вищевказаного природнім чином виводить на необхідність застосування принципу відповідності для аналізу меж і можливостей сучасного розвитку змісту соціально-політичної концепції М.П. Драгоманова. Цей принцип був сформульований Н. Бором. Згідно до нього зміна однією природознавчою теорією іншою (в рамках зорієнтованості на розкриття сутності певного спільного об'єкту) виявляє не лише відмінність, але і зв'язок, наступність між ними. Нова теорія, заступаючи місце старої, не просто заперечує останню, а в певній формі утримує її. Завдяки цьому можливі зворотній перехід від наступної теорії до попередньої, їх збіг у деякій граничній області, де відмінності між ними виявляються неістотними [6,438].

Себто принцип відповідності, виражаючи діалектичний характер розвитку теоретичного знання, по суті, виступає окремим випадком процедури зняття. Тут варто нагадати, що у філософії Г.В.Ф. Гегеля термін «зняття» означав процеси знищення та збереження будь-чого, які відбуваються водночас. Зняття (aufheben) має «двоякий сенс: воно означає зберегти, утримати і в той же час припинити, покласти край» [1,168]. Г. В. Ф. Гегель за допомогою цього поняття аналізував структуру процесу розвитку, зокрема, вважаючи, що принципи попередніх філософських вчень не відкидаються, а зберігаються в більш розвиненій системі, але не в самостійному вигляді, а як сторона чи момент більш розвинутого цілого. «Принципи збереглися, новітня філософія є результат всіх попередніх принципів; таким чином, жодна система філософії не спростована. Спростований не принцип цієї філософії, а спростоване лише припущення, що такий принцип є остаточне абсолютне визначення» [2,98].

Відзначимо, що принцип відповідності, на наш погляд, може і повинний бути застосований у дослідженні внутрішніх зв'язків еволюції ідей, концепцій і теорій, незалежно від того до якої сфери пізнання вони відносяться (природознавчої, соціогуманітарної тощо), оскільки саме цей висновок випливає з визнання цілісності знань про природу, людину та суспільство.

Ґрунтуючись на цьому, найперше, визначимо напрямок та провідну ідею соціально-політичної концепції М.П. Драгоманова.

На думку дослідників, він «тяжів до пошуків синтетичної моделі політичного та суспільного розвитку, для створення якої творчо використовував і поєднував елементи, принципи, ідеологеми та міфи ліберальної, демократичної, націоналістичної та соціалістичної ідеологій» [5,465]. У межах цього генерального напрямку філософ, відстоюючи пріоритет конкретної особистості, формулює ідею інтеграції суспільства «знизу до гори» через поступове зміцнення мережі інститутів громадянської самоорганізації населення та відповідну децентралізацію державної влади. Саме ця громадянсько-інтеграційна ідея іманентно пронизує та підпорядковує концептуальну розробку М.П. Драгомановим принципів федералізму (до ідеалу «всесвітньої конфедерації»), народного самоврядування та контролю над державною владою (до ідеалу «безначального суспільства»), людсько-освітнього універсалізму (до ідеалу всепланетарної єдності в національно-культурному розмаїтті) та ін.

Розкриваючи своє бачення шляхів оптимізації соціально-політичного розвитку, вчений спирається на принцип єдності одиничного, особливого та всезагального. З цих позицій зміст суспільного прогресу для нього полягає у зростанні індивідуалізму та, водночас, у розвитку варіацій поєднання індивіда і колективності, яка все більше розширюється від роду до людськості. Концепція М.П. Драгоманова визначає болісність і суперечливість цього процесу, окреслюючи численні ризики абсолютизації однієї із сторін діалектичної єдності індивіда, окремої громади, народу в цілому та пов'язані з цим можливості суспільного розбрату. Зокрема, пояснюючи небажаність реформування суспільства «згори до низу», тобто від народу та його волі, мислитель справедливо наголошував на небезпеці виникнення самодержавства більшості, що може йти в розріз з інтересами значної частини населення країни. Крім того, він чітко показував, що державна політика, яка абсолютизує завдання з відтворення релігійної або національної єдності, не досягає своєї мети - забезпечити інтеграцію суспільства, а, навпаки, роз'єднує його, трансформуючись у засіб уніфікації населення та дискримінації соціокультурних прав представників соціальних меншин. Ці висновки були підтверджені історією Радянського союзу, де пануюча бюрократична верхівка часто була схильна надавати одиничному та особливому якості всезагального, абсолютизувати інтереси певних соціальних груп, класів і нехтувати в той же час інтересами інших соціальних суб'єктів, унаслідок чого розвиток суспільного організму сповільнювався, відбувалася руйнація його цілісності.

Вищенаведене дає можливість твердити, що розв'язуючи поточні соціально-політичні завдання своєї конкретно-історичної епохи та визначаючи стратегічні дороговкази соціального майбуття, М.П. Драгоманов відкривав різноманітні прояви взаємозв'язку особистості та суспільства як інтегральної закономірності поступального розвитку. Цей взаємозв'язок, інтегруючи дію всіх соціальних відношень, є рушієм суспільного розвитку в єдності його прогресивних і регресивних спрямувань. Указаний взаємозв'язок є водночас і абсолютним і відносним. Абсолютним в якісному аспекті, тобто з точки зору взаємозумовленості між інтересами особистості та суспільства, й відносним у кількісному - в плані рівноваги між ними.

Так чи інакше, еволюція драгоманівських соціально-політичних ідей від абстрактних ідеалів «бездержавних, безначальних громад» («Переднє слово до «Громади») до більш поміркованих і конкретних принципів розбудови федеративної державності («Вільна спілка») виступала суперечливим процесом наближення думки до відображення взаємозв'язку між особистими та суспільними інтересами. Наше завдання - встановити які аспекти пізнання цієї закономірності в концепції М.П. Драгоманова мають суто історичний характер і були пов'язані, насамперед, із поточними потребами епохи бездержавності українського народу, а які - мають значення для сучасності та можуть бути актуалізовані з врахуванням особливостей нашого часу.

Серед дослідників драгоманівської творчості з цього питання немає єдності. Дехто пробував довести (наприклад, представники концепції інтегрального націоналізму), що вона не відповідала потребам близьких історичних епох, не кажучи про майбутні часи. Представники цієї позицій вказували на те, що надмірне захоплення М.П. Драгоманова критикою державності логічно вело, врештірешт, до заперечення проекту створення української національної держави. Поширення цих ідей серед української інтелігенції, буцімто, навіть, стало причиною поразки національних державницьких сил у часи боротьби за створення української незалежної держави (1917 - 1922 рр.) [3].

Дійсно, в багатій спадщині драгоманівських ідей можна знайти певне підтвердження «бездержавності» їх автора. Зокрема, уважне вивчення відносно поміркованого проекту федеративної держави, викладеного у «Вільній спілці», дає можливість побачити, що послідовне проведення ідеї децентралізації державної влади у вигляді звуження найбільш істотних повноважень центрального уряду (політичних, фінансових, військових) та відповідного розширення компетенції суб'єктів федерації безпосередньо пов'язано з ризиками руйнації такої важливої складової державного суверенітету як єдність влади (тим більше в умовах зовнішньота внутрішньополітичних криз XX ст.).

Проте в працях М.П. Драгоманова можна знайти низку ідей і положень, що виходять із протилежного - визнання важливості держави як особливого механізму дотримання прав і свобод людини і водночас обмеження індивідуального та групового егоїзму через конституювання та вираження всезагальних (народних, національних інтересів).

Це та врахування суспільно-історичного контексту епохи, в якій жив і творив український вчений, дає підстави деяким авторам справедливо, як нам здається, оцінювати дещо перебільшений децентралізм його концепції як такий, що мав, передусім, тактичний характер і був спрямований на забезпечення реальних можливостей розвитку українського народу кінця XIX ст. [5,431]. Адже в цей час українці жили в імперіях, відносна стабільність яких лишала мало сподівань на реальність розбудови самостійної української держави в короткота середнєстроковій перспективі. «... трудно добитись політичної вольності в Росії. Правда. Але ж відірвати від неї увесь край від Збруча до Кубані ще трудніше. Діло так стоїть, що треба або одне або друге. Третього не пригадаєш!»[4,548]. У випадку же реформування російської імперії згідно федералістської програми «Вільної спілки» (де, як нам видається, передбачалося створення більшою мірою конфедерації, ніж федерації) український народ отримував реальну нагоду перетворитися в політичну націю та здобути державну самостійність в найближчому майбутньому.

У будь-якому разі некритичне перенесення децентралістського проекту М.П. Драгоманова на ґрунт конкретно-історичних реалій сучасної України може бути пов'язано з низкою обмежень, що випливають, як мінімум, із трьох обставин.

Перше - це те, що послідовна реалізація принципу народного самоврядування та контролю над державною владою може суперечити принципу оперативності та ефективності державного управління. Дотримання останнього в надзвичайних та екстремальних ситуаціях є нагальною соціально-значимою потребою, від задоволення якої може залежати виживання суспільства в цілому. (Згадаймо чудовий приклад наведений ще Платоном про мізерні шанси корабля випливти з бурі, якщо на ньому діє демократична модель управління).

Друге стосується того, що зміцнення самоврядування територіальних громад розширює можливості якнайповнішого задоволення потреб місцевого населення і водночас породжує новітні небезпеки різноманітних проявів «місцевого егоїзму», зануреності в проблеми локального значення та обмеженого бачення загальнодержавних потреб, виникнення конкуренції та боротьби між суб'єктами федеративних утворень (наприклад, щодо розподілу надходжень із національного бюджету), що може загрожувати територіальній цілісності держави.

Третє - практична складність забезпечити безпосереднє здійснення територіальною громадою належних їй владних повноважень та дотримання принципу народного контролю вже за діяльністю апарату управління органів місцевого самоврядування, навіть, за умови територіальної близькості влади до населення.

Все зазначене драгоманівська соціально-політична концепція більшою чи меншою мірою прагне врахувати. Український мислитель постійно шукав і відкривав шляхи запровадження виваженої та ефективної системи регулювання відцентрових тенденцій функціонування взаємозв'язку особистісних і суспільних інтересів у децентралізованій моделі демократичної соціально-орієнтованої держави.

Провідним чинником, з яким він пов'язував зняття ризиків децентралізації, був принцип реформування суспільства «знизу до гори»: від тривалих поступових якісних зрушень у структурі особистості, в її світогляді, цінностях, від становлення та зміцнення соціокультурних інститутів і традицій громадянської самоорганізації та самодисципліни населення до відповідного довершення цього процесу в державно-правових формах самоврядування та децентралізації державного управління. Себто до зростання міри своєї зовнішньої свободи особистість і суспільство повинні бути внутрішньо підготовлені, інакше вони не зможуть нею скористатися, а, навпаки, опиняться в тенетах ще більшої несвободи або, навіть, рабства.

Цей «внутрішньогромадський» аспект соціально-політичної концепції М.П. Драгоманова має характер стратегічного дороговказу прогресивного соціального розвитку, певним чином, випереджає свій час і є надзвичайно актуальним для сучасної України, де соціально-політичні реформи у 80-90-ті роки XX ст., що відбувалися у протилежному напрямку «згори до низу», мали результатом глибоку системну кризу. Рівень внутрішньогромадської підготовленості, зрілості українського народу (організаційної, матеріальної, інтелектуальної та духовної) не відповідав політиці децентралізації і лібералізації соціального-економічного, політичного та культурного життя. Як наслідок - у вітчизняному суспільстві не знайшлося громадських сил, які змогли ефективно протистояти загостренню економічної хвороби, успадкованої від радянських часів, криміналізації політики та економіки, відчуженню національного багатства від широких мас населення в процесі його приватизації на користь незначних за своєю чисельністю соціальних прошарків та іншим кризовим явищам.

В якості магістрального шляху формування зрілої інтеграційно-громадянської культури особистості та суспільства, за М.П. Драгомановим, виступає поширення в масовій свідомості цінностей і настанов духовного універсалізму, що виходить із визнання та дотримання вселюдської єдності в національно-культурному розмаїтті, оскільки - це обов'язкова умова піднесення індивідуальності на якісно новий громадський рівень колективної взаємодії. Цей вектор драгоманівської соціально-політичної думки, що охоплює сукупність питань сумісності націоналізму та демократії, збереження національних мови, традицій і цінностей за умов нівелюючого впливу домінуючих у світі культур, є вельми нагальним і злободенним для сучасної України.

Відповідно до універсалістської позиції український вчений підкреслює, що національні вимоги та рух будуть мати співчуття світу в тому випадку, якщо питання національності будуть одночасно і питанням культури та прав людини відповідно до потреб загальнолюдського поступу. Національна культура і мова будуть мати майбутнє в разі, якщо вони зможуть перетворитися в засіб інтелектуального та духовного прориву, створення та вираження передових культурних досягнень. Застосування політичних засобів для насаджування національної культури недопустимо, оскільки є проявом централізації, що, кінець кінцем, дезінтегрує суспільство, та порушує права особистості і національно-культурних меншин.

Загальний поступовський характер цих положень в цілому імпонує. Проте певні суперечності залишаються не розв'язаними. Найперше, це питання культурної конкуренції між великими та малими народами, в якій загалом не може бути переможців. Національнокультурний потенціал невеликих народів може бути набагато меншим, але від цього він не втрачає своєї цінності, в тому числі, і для представників домінуючих націй. Адже, навіть, не будучи реалізованим повною мірою, він є можливістю відкриття унікальної відповіді на всезагальні проблеми людства в цілому. Отже, випливає потреба в політичному регулюванні та відповідному обмеженні конкурентних взаємин між національними культурами. Якщо приймаємо цю тезу, то постає друге питання щодо необхідності погодження змісту державної політики збереження та розвитку національної культури зі змістом права особистості на індивідуальні культурні вподобання та настанови. Нині це особливо актуально для України, зокрема, в мовній сфері.

На всі ці питання М.П. Драгоманов шукав відповіді.

Проте існування багатомільйонної маси українських селян, які в драгоманівські часи міцно зберігали власну мову та традиції, навіть, за умови слабкості національної свідомості частини української інтелігенції, дозволяло йому оптимістично дивитися на перспективу відродження українців як повномасштабної нації і деколи відмовлятися від політичних гарантій здійснення цього процесу згідно до децентралістського пафосу своєї концепції.

Особливість сучасної ситуації створення незалежної української держави полягає в утраті цього «селянського фактору» та в низькому рівні національної самосвідомості чималої частини українців, унаслідок, як природних процесів інтернаціоналізації всіх сфер життя, так і багаторічної тривалої державної політики, спрямованої на нівелювання української національної своєрідності. Тому, виконуючи універсалістські настанови українського мислителя, які, дійсно, є стратегічними дороговказами соціально-політичного поступу, повинні брати до уваги конкретно-історичні умови сучасної епохи та шукати відповідні їй засоби збереження єдності в національно-культурному розмаїтті.

Підсумовуючи нашу статтю, відзначимо, що збереження драгоманівської думки, забезпечення її якісного поступу у нинішніх вітчизняних умовах пов'язано з науковим довершенням громадянсько-інтеграційної ідеї як загальної форми пошуку конкретних шляхів і засобів відновлення взаємозв'язку між особистістю та суспільством у сучасну добу.

Здійснення цього дороговказу, як нам здається, передбачає вирішення двох пов'язаних між собою завдань:

по-перше, визначити новітні конкретні умови відновлення синтетичної єдності в громадянському, соціально-економічному, національно-культурному розмаїтті сучасності;

по-друге, встановити та забезпечити дотримання тієї конкретної межі, за якою ця багатоманітність порушує власну єдність та трансформується у власну протилежність.

У розв'язанні цих питань убачаємо перспективу наукового пошуку, в тому числі, і в сфері дослідження соціальнополітичної концепції М.П. Драгоманова.

Література

1. Гегель Г.В.Ф. Лекции по истории философии. Книга первая. - СПб.: Наука, 1993. - 349 с.

2. Гегель Г.В.Ф. Наука логики. В 3 т. - М.: Мысль, 1970. - Т. 1. - 501 с.

3. Донцов Д. Націоналізм // Д. Донцов. Твори. - Т.1. Геополітичні та ідеологічні праці. - Львів: Кальварія, 2001. - С. 243 - 425.

4. Драгоманов М.П. Чудернацькі думки про українську національну справу // М.П. Драгоманов. Вибране. - К.: Либідь, 1991. - С. 461 - 558.

5. Круглашов А.М. Драма інтелектуала. Політичні ідеї Михайла Драгоманова. - Чернівці: Прут, 2001. - 488с.

6. Соответствия принцип // Философский словарь. - М.: Политиздат, 1986. - С. 438.

7. Федченко П.М. Михайло Драгоманов. Життя і творчість. - К.: Дніпро, 1991. - 361с.

Размещено на Allbest.ru