Соціально-філософський аналіз інституційної та посадової еліт як елементів системи управління

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціально-філософський аналіз інституційної та посадової еліт як елементів системи управління

Бойченко М. І.

соціальний пізнання посадовий еліта

Системний підхід у соціальному пізнанні останнім часом зазнав певної теоретичної кризи, яка зумовлена, на наш погляд, не стільки неадекватністю самого цього підходу щодо досліджуваних проблем, скільки черговою зміною парадигм всередині самого системного підходу. Виявити контури нової парадигми, на наш погляд, можна звернувшись, зокрема, до проблематики функціонування сучасних еліт як важливої ланки системи управління соціальними процесами. Для цього спочатку слід визначити особливості управління як різновиду комунікації, а вже на цій основі звернутися до розгляду специфіки завдань інституційної та посадової еліти. Специфікою нашого статті буде спроба розглянути ці проблеми з позицій системного підходу.

Ще у радянські часи були створені класичні праці, присвячені проблемі системного пізнання. Це і загальнометодологічні дослідження, як, наприклад, монографія А.Н. Аверьянова [1], так і колективні монографії, такі як «Філософсько-методологічні засади системних досліджень» [2]. Зустрічалися праці, які присвячені були системним аспектам функціонування організацій [3], однак вони переважно мали соціологічний, а не філософський характер, а крім того, проблемі еліт вони торкалися лише побіжно. Певний виняток являла лише праця В.Г.Афанасьєва [4], але вона мала занадто виражений ідеологічний характер, що дещо послабляло її наукове значення.

Функціонування сучасних соціальних систем, і особливо з точки зору завдань управління соціальними процесами важко уявити без врахування все більшої їх залежності від новітніх засобів масової та інформаційної комунікації. Так, коли мова заходить про проблеми управління в контексті теорії систем останнім часом, передусім, згадують системи, пов'язані з програмуванням та інформаційними технологіями. Показовими є праці А.А.Давидова [5], який з позицій соціології досліджує можливості максимальної формалізації, а отже і можливості програмування різних соціальних систем, що фактично редукує завдання їх управління до різних версій алгоритмізації управлінського процесу.

Такі ідеї цілком відповідають, зокрема, загальному спрямуванню сучасного управління до втілення в життя ідей електронного уряду, який змінить нарешті недосконалу традиційну бюрократичну «машину», яка своїми елементами має не програми, а людей з усіма їх слабостями, серед яких повільність виконання операцій не є найбільшою бідою. Однак, звернення до так званого «комп'ютаційного», а по суті того ж кібернетичного підходу, на наш погляд, не знімає проблеми людського чинника в управлінні, оскільки, по-перше, програми також створюються людьми, а по-друге, динаміка соціального розвитку визначається не комп'ютерними програмами, а діями людей, які реалізують свій вибір (який за цього може бути формалізований програмно). Таким чином, варто говорити не про зменшення ролі управлінської еліти, але про розширення і ускладнення її структури, до якої залучаються фахівці з програмування, які не є суто технічними працівниками-виконавцями рішень еліти «традиційної», але мають можливості впливати на спосіб реалізації управлінських рішень не лише формально, але і змістовно.

Приклад з інформаційними технологіями, які максимально чітко ставлять проблему функціональної досконалості комунікації, на нашу думку, дозволяє також унаочнити проблему співвідношення цілей і засобів. Адже якими не би були досконалими засоби комунікації, їх вимоги щодо формалізації цілей не повинні торкатися змістового наповнення цілей, в усякому разі тої складової цілей, завдяки якій вони розглядаються як цілі учасниками комунікації. З точки зору комунікації, яку нібито представляють інформаційні технології, достатньо формальних, зовнішніх ознак інформації, з одного боку, та так само формальних, зовнішніх ознак адресата/отримувача інформації, для того, щоб відбулася комунікація. Сама інформація може бути, по-перше, непотрібною споживачу, по-друге, незрозумілою для споживача в силу своєї спеціалізованості (наприклад, біржова інформація для гуманітарія), по-третє, недоступною для споживача (передана мовною, якою не володіє споживач, закодованою тощо). Врешті-решт, самі ролі адресата або споживача, або навіть обидві ці ролі можуть виконувати не справжні актори люди, наділені здатністю створювати та творчо розвивати комунікацію , а в широкому сенсі слова автомати створені людьми пристрої, які діють лише згідно запрограмованого алгоритму.

Таким чином, з точки зору комунікації можуть нібито бути наявні і виконані усі формальні вимоги до здійснення комунікації, однак все ж вона не відбудеться: адже не можна вважати ситуацію, коли відбувається небажане переривання комунікації, тотожною із ситуацією, коли комунікацію закінчують свідомо і за згодою її учасників. У випадку ж невалідності інформації або учасника комунікації вона переривається не почавшись. Це нагадує ситуацію з «річчю-в-собі» Канта, про яку можна сказати напевно лише те, що вона існує і подає сигнали, однак за адекватність їх інтерпретації ніхто не може поручитися, а точніше, можна поручитися за гарантовано неадекватну їх інтерпретацію. Таким чином, жодне удосконалення засобів комунікації не знімає проблеми їх підпорядкування цілям комунікації і узгодження з ними.

На роль цілей комунікації, на наш погляд, однозначно можуть претендувати цінності. Цінності є тим, заради чого людина (і саме людина) діє. Цінності водночас є тим, що забезпечує порозуміння між людьми. Це дозволяє припустити, що цінності є не просто метою, але і конститутивною умовою комунікації, а у цьому сенсі єдиними справжніми цілями комунікації, які стоять за усім нескінченним розмаїттям емпіричних, ситуативних цілей. Схожу думку відстоювали ще представники неокантіанства В.Віндельбанд та Г.Ріккерт, коли стверджували, що цінності є апріорними умовами пізнання суспільства, які уможливлюють і упорядковують увесь наш соціальний досвід. До визнання цінностей у якості конститутивних умов можливості комунікації близькі також теоретичні позиції М.Вебера та Ю.Габермаса, а М.Шелер вважав цінності конститутивними щодо людського існування і пізнання взагалі. Втім, якщо Віндельбанд та Рікерт [6] все ж розуміли цінності з позицій суб'єкта (нехай навіть і трансцендентального), то вже у Вебера [7] і ще більшою мірою у Габермаса [8] на перший план виходить комунікативна природа цінностей. А для Шелера, очевидно, самі цінності уможливлювали як суб'єкта, так і комунікацію. Втім, для цілей нашої розвідки достатньо визнати пріоритетність цінностей для забезпечення функціонування соціальних систем, які забезпечують комунікації між людьми. Дослідження проблеми цінностей займало значне місце у світовій філософській літературі ХХ століття. Огляд концепцій цінностей класиків цієї проблематики викладено, зокрема, у сучасній праці Ганса Йоаса «Виникнення цінностей» [9]. Втім, філософське дослідження природи цінностей досі доволі абстрактно торкалося проблеми механізму їх соціального відтворення та впливу. На наш погляд, звернення до проблематики управління дозволить значною мірою заповнити це проблемне місце теорії цінностей, а з іншого боку, надасть нового ракурсу осмисленню самої управлінської проблематики.

Коли звертаємося до проблеми місця цінностей в управлінській діяльності, слід зауважити, що цінності різною мірою і у різних функціях використовуються учасниками управлінської комунікації. Ті, ким управляють, погоджуються підпорядковуватись заради отримання певних цінностей, тому вони прагнуть бути ангажованими цими цінностями якомога більше. Тоді як для тих, хто управляє, ці ж цінності стають інструментом, а не метою участі в управлінській комунікації, адже саме завдяки цим цінностям вони здобувають можливість залучати до управлінської комунікації інших. Тому щонайменше вони мають бути дистанційованими від тих цінностей, до яких прагнуть їхні підлеглі, а отже, крім цих цінностей, вони мають бути орієнтовані на інші цінності, адже зовнішньою щодо ціннісної позиції може бути лише інша ціннісна позиція. Отже, якщо підлеглі переважно вмотивовані до участі в управлінській комунікації власними суб'єктивними інтересами, а відповідно цінності набувають для них особистісне навантаження, то управлінці, виконуючи свою функцію, можуть ці ж самі цінності розглядати лише з системної, комунікаційної точки зору. Ця точка зору передбачає, передусім, не стільки визнання, скільки знання цінностей та вміння на них адекватно посилатися а для цього, очевидно, необхідні не будь-які відмінні цінності, а ті, які можуть стати ієрархічно вищими, так би мовити цінності другого порядку. Взагалі функція еліти полягає у такому разі в умінні ієрархізувати цінності, а специфіка кожної конкретної еліти полягає в тому, які саме цінності і яким саме цінностям підпорядковуються. Конкуруючими тоді постають еліти, які підпорядковують ті ж самі цінності (точніше тими ж самими вони є для підлеглих) різним вищим цінностям (коли цінності першого порядку функціонально по-різному підпорядковуються відповідно різним же цінностям другого порядку).

В свою чергу, не можна виключати, що встановлювані елітою відносно вищі цінності мають підпорядковуватись іншим, ще більш значимим. Але чи будуть вищі цінності щоразу відсилати нас до вищих щаблів ієрархії соціальної? Чи можна говорити про еліту еліт? На нашу думку, хоча останнє твердження має мало евристичності, втім, воно наштовхує на роздуми щодо відмінності між елітами різного типу не лише тією мірою, якою вони представляють різні способи ієрархізації цінностей, але й відмінності між елітами щодо різних способів функціональних зв'язків у комунікації, а відповідно і різних типів системності, які вони представляють.

Йдучи за думкою лауреата нобелівської премії Д.Норта [10], який розрізняє інституції та організації, варто, на наш погляд, розрізняти відповідно інституційну та посадову еліти, оскільки у будь-якій організації є посади, а серед них і посади керівні. Дійсно, якщо організації є практичним втіленням соціальних інституцій, що зумовлює конкретизацію і уточнення завдань соціальних інституцій у соціально визначених умовах їх функціонування з неминучим при цьому спрощенням і підчас навіть звуженням повного соціального значення цих інституцій, тоді відповідно повинні відрізнятися і завдання, а відповідно і кадровий склад, тих соціальних груп, які відповідають за ефективне функціонування, відтворення та розвиток інституцій та організацій. За цього не слід забувати, що організації існують не замість інституцій, але як їх зовнішній прояв, тобто логіка функціонування, відтворення і розвитку організацій має підпорядковуватись логіці функціонування, відтворення і розвитку інституцій. Аналогічним має бути і співвідношення інституційної та посадової еліти. Чи є так насправді і яким є механізм приведення у відповідність субординаційних зв'язків між організаціями та інституціями, а також посадовою та інституційною елітами це питання може бути, на наш погляд, прояснене передусім завдяки зверненню до ролі цінностей у виникненні, структуруванні, функціонуванні та розвитку інституцій та організацій.

Соціальні інституції виникають як відповідь суспільства на нові умови реалізації соціальних потреб його членів. При цьому реалізація цих потреб розглядається як та цінність, яку покликані захищати ці соціальні інституції. У загальному вигляді цю цінність можна назвати слідом за Арнольдом Геленом розвантаженням, тобто звільненням конкретних представників суспільства від витрат часу, зусиль та інших особистих ресурсів для вирішення типових соціальних проблем, з якими вони стикаються. Натомість суспільство пропонує готові рецепти розв'язання цих проблем у вигляді алгоритмів поведінки, які не лише мінімізують витрати ресурсів, але й звільняють ці ресурси для їх витрати на інші потреби як передбачається менш типові чи взагалі нові. За цього людина жертвує задоволенням своїх автентичних індивідуальних бажань, які типізуються під стандарти наявних соціальних інституцій. Тим самим, однак, індивід соціалізується, оскільки приймає разом з інституційними стандартами як правило власної поведінки наявні досвід не лише своїх сучасників, але й попередніх поколінь, результати успішної поведінки яких і сконцентровані у інституційних стандартах мислення, норм і цінностей.

Важливим аспектом не лише функціонування, але й самого існування соціальних інститутів є наявність соціальних організацій, які забезпечують значну частину взаємних узгоджень поведінки людей, які розвантажуються від повсякденних соціальних завдань у інституційний спосіб. Саме цей аспект і зацікавив найбільше Д.Норта, хоча він і не прояснив достатньо роль цінностей у функціонуванні організацій. Візьмемо для прикладу велику корпорацію. Її ніша на ринку гарантоване і гарантовано якісне задоволення певних потреб своїх клієнтів. Кожна сучасна корпорація за цього чітко визначає для себе так звані корпоративні цінності, які за ближчого розгляду складаються з цінностей, які забезпечують внутрішню ефективну взаємодію всіх її членів, та цінностей, які пов'язані з задоволенням потреб її клієнтів. Очевидно, що при всій важливості перших, вищими є останні зі згаданих цінностей. Втім, у ході функціонування корпорації нерідко виникають конфлікти між обома групами цінностей. Для їх успішного розв'язання в межах керівних органів самої корпорації нерідко віддиференційовуються окремі управлінські ланки. На наш погляд, ідеальною є така диференціація, де поточні завдання, які переважно полягають у організації ефективного функціонування особистого складу організації, мають відстежуватися топ-менеджментом самої корпорації, а завдання стратегічного характеру, які випливають з необхідності дотримання відповідності діяльності корпорації потребам членів суспільства, мають розв'язуватись представниками наглядової ради цієї корпорації або іншої структурної одиниці з аналогічною функцією.

Звернемо увагу, що і у першому і у другому випадку мова ведеться про захист цінностей, хоча й різних цінностей. Інша справа спосіб підпорядкування цих цінностей. Нерідко менеджмент прагне перебрати на себе функції визначення стратегії розвитку корпорації, що за визнанням самих «ідеологів» стратегічного менеджменту означає на практиці не вироблення стратегії на тривалий період, а лише здобуття однією з ланок здійснення менеджменту «стратегічних» позицій у корпорації тобто прагнення захопити право приймати найважливіші рішення. Таким чином, замість того, щоб орієнтуватися на стратегічні рішення як на найважливіші для корпорації, менеджери намагаються надати видимість «стратегічних» тим рішенням, які їм видаються найважливішими у певній констеляції обставин. Від цього страждають не лише дійсні стратегічні рішення, стратегія розвитку корпорації та ті, хто її формує і обстоює, але й повсякденні справи корпорації. Замість займатися роботою, співробітники починають займатися «стратегією», конкретні справи підміняють діяльністю, яка в межах їх компетенції призводить до творення шаржу на стратегію і її дискредитації. Тим самим знецінюються обидві групи цінностей.

Висновки з цього прикладу очевидні. Будь-яка управлінська діяльність має спиратися на ціннісну позицію. Ціннісна позиція можлива лише за умови наявності ієрархії цінностей, досягнення якої можливе вже в межах окремого інституту. Втрата ціннісного характеру управлінської позиції зумовлена намаганням надати цінностям невластивих їм функцій наприклад, змусити повсякденні цінності «працювати» як стратегічні або навпаки.

Якщо перенести досвід функціонування окремої корпорації на окрему державу, отримаємо, крім збігів по суті, низку відмінностей. По-перше, як і у корпорації, маємо справу з поділом на державу як соціальний інститут і конкретне його втілення у вигляді державної організації. На відміну від корпорації, клієнтами держави є всі представники суспільства як у якості громадян, так і у якості не громадян (одна з прибалтійських республік зафіксувала цей статус у вигляді паспорта не громадянина, хоча насправді не громадянами даної держави є громадяни інших держав). Це зумовлює, зокрема, вищу обов'язковість взаємин між інститутом держави і тими, хто до нього звертається. По-друге, на відміну від більшості інших соціальних інститутів, інститут держави намагається регулювати практично всі сторони соціального життя людини. Навіть сфера приватності виявляється підконтрольною державі щонайменше у питаннях межі приватності. Це дозволило свого часу Г.Гегелю стверджувати про те, що держава «знімає» у собі громадянське суспільство, тобто по суті, усе соціально значиме у громадянах.

Таким чином, цінності, які захищає держава як організація мають вищу примусовість індивіду поміняти державу на іншу державу складніше, ніж поміняти місце роботи в одній корпорації на місце в іншій. Крім того, важко знайти точку опертя для ціннісної позиції, аналогічної наглядовій раді у корпорації: якщо у корпорації легше уявити людей, які стоять «над» нею, тобто над безпосереднім процесом її функціонування, то вихід за межі держави розцінюється як зрада її засадам. Претензія на такий вихід за межі прагматичного державного інтересу завжди належала філософам, які ще з часів Анаксагора відчували себе завжди більше громадянами світу, а вже потім більшою або меншою мірою громадянами якоїсь конкретної держави. Філософ завжди має на думці, як Платон, певну «ідеальну державу», з якою потім порівнює державу наявну, тобто конкретну державну організацію. Для будь-якої людини держава є не стільки організацією, скільки батьківщиною тобто її ціннісний характер представлений її близьким оточенням, мовою Гегеля загальне представлене у особливому. Тому «філософ» захований у кожному громадянині, який, звичайно, не може професійно керувати державними структурами без набуття відповідної освіти (тобто не може належати навіть гіпотетично до посадової еліти), але цілком спроможний і має повне право виносити певні ціннісні судження щодо перспектив розвитку держави (тобто ті судження, висока якість яких і є критерієм входження до інституційної еліти, коли мова йде про державу).

Таким чином, маємо у ціннісному вимірі також ще й іншу відмінність, коли мова заходить про таку організацію, як держава. Як було видно з прикладу з корпорацією, цінності представників посадової еліти завжди є частиною, нехай навіть дуже важливою, порівняно з цінностями корпорації в цілому. Цінності посадової еліти ніколи не збігаються повністю з цінностями самої організації, до якої, між іншим, належить ще більша за кількістю частина її співробітників. Досить згадати, який бум серед теоретиків менеджменту на Заході здійснили теорії, у яких стверджувалась необхідність врахування думки виконавців не лише про своє робоче місце і вузький сегмент виробничого процесу, до якого вони безпосередньо задіяні, але й необхідність залучення рядових представників корпорації до осмислення її завдань як цілого. Коли ж мова заходить про державу, цінностями, які формують інституційне ціле, є цінності країни. Звичайно, як держава не може охопити усі без винятку процеси у суспільстві, так вона не може претендувати на захист усіх без винятку цінностей. Наприклад, важко уявити, як у сучасному мультикультурному суспільстві задовольнити потреби усіх спільнот наприклад, релігійні. Водночас держава претендує в усякому разі на захист тих цінностей, які вона позиціонує як загальносуспільні передусім ті, які отримали вираз у так званих національних інтересах країни.

Отже, якщо інституційні цінності лише гіпотетично повинні поділятися всіма представниками організації, яка є виразом цього соціального інституту, то у випадку з державою участь в інституційних цінностях є не лише обов'язковою, але і всезагальною. Не соромно не бути патріотом своєї корпорації (головне якісно виконувати свою роботу), однак справжнім громадянином можна бути, лише будучи патріотом. Якщо патріотичність у корпораціях чим більш формалізована і уніфікована, то тим краще для корпорації, то у державі більшим і більш щирим виявом патріотизму є його особливий особистісний вияв, а не наслідування якомусь взірцю. Саме тому сучасні політичні теорії захищають демократію з її атрибутивними опозиційними групами порівняно з державою-корпорацією, яка неминуче тяжіє до тоталітаризації і фашизації. Власне жоден політичний режим не може розглядатись як обов'язковий, оскільки такі режими є лише організаційними виявами держави як інституту, але одні режими припускають більшу свободу для вираження різних патріотичних цінностей, ніж інші, а тому можуть розглядатись як більш вдале вираження сутності держави як інституту.

Чим більш загальною і обов'язковою є участь у цінностях держави як інституту для всіх громадян, тим більш атрибутивною властивістю вона є для представників владної управлінської еліти. Тим більш жорстко вона для них повинна підпорядковувати собі цінності держави як організації, як конкретного державного апарату. У правовому вираженні така позиція відображена у вимозі підпорядкування усіх законів, рішень та указів різних органів влади Конституції країни.

В цій статті лише здійснено постановку деяких проблем застосування системного підходу до осмислення засад функціонування різних типів еліти у суспільстві. Дальший їх розгляд потребує ширшого обґрунтування ціннісних і функціональних аспектів системної організації суспільного життя.

Література

1. Аверьянов А.А. Системное познание мира. М.: Политиздат, 1985. 263 с.

2. Философско-методологические основания системных исследований. М.: Наука, 1983. 326 с.

3. Пригожин А.И. Организации: системы и люди. Эффективность трудовых организаций в социалистическом обществе. М.: Политиздат, 1983. 176 с.

4. Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание и управление. М.: Политиздат, 1981. 432 c.

5. Давыдов А.А. Модульный анализ и конструирование социума. М.: ИСАН, 1994; Давыдов А.А. Системный подход в социологии: законы социальных систем. М.: УРСС, 2004. 256 с.; Давыдов А.А. Системная социология: Введение в анализ динамики социума. М.: Издательство ЛКИ, 2007. 248 с.

6. Риккерт. Г. О понятии философии // Риккерт Г. Философия жизни. К.: Ника-Центр, 1998. С.448-483.

7. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. К.: Основи, 1994. 261 с.

8. Габермас Ю. Мораль і моральність. Чи стосуються гегелівські заперечення Канта також і дискурсивної етики? // Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. К.: Лібра, 1999. С.325-345.

9. Joas H. Die Entstehung der Werte. Frankfurt am Mein: Suhrkamp, 1999. 321 s.

10. Норт. Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки. К.: Основи, 2000. 198 с.

Размещено на Allbest.ru