Гуманізм епохи Відродження та гуманістична філософія сучасності

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ ПРАВА ТА ЮРИДИЧНОЇ ЛОГІКИ

РЕФЕРАТ

для складання кандидатського іспиту з філософії

на тему:

«Гуманізм епохи Відродження та гуманістична філософія сучасності»

Виконав: здобувач кафедри цивільного права і процесу

Панченко Михайло Анатолійович

Київ - 2013

ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття та передумови виникнення гуманізму епохи Відродження

2. Гуманізм епохи Відродження в Україні

2.1 Становлення гуманізму

2.2 Ренесансно-гуманістичні та реформаційні ідеї в Україні другої половини ХV - початку ХVІІ століття

3. Сучасний стан розвитку гуманізму

Висновки

Список використаних джерел

реформація гуманізм ренесанс відродження

ВСТУП

Відродження - це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів. Усі ці фактори визначали її духовний зміст [1, с.81].

Актуальність теми дослідження. Філософська думка епохи Відродження є однією з найцікавіших і малодосліджених тем в історії духовного розвитку України. Саме у цей період було закладено підвалини для становлення вітчизняної філософсько-гуманістичної думки, а саме формування ренесансно-гуманістичні й реформаційні ідеї.

Розширення і поглиблення знань про епоху ренесансного гуманізму дозволить осмислити суть подальших духовно-культурних і релігійних процесів в Україні. Дослідження теми Ренесансного гуманізму та гуманістичної філософії сучасності дозволить заповнити прогалини у вітчизняному культурному, філософському та релігійному розвитку, сприятиме кращому усвідомленню джерел виникнення у нас культури бароко, а також дозволить стверджувати, що нові гуманістичні напрями, на відміну від традиційної гуманістики, у колі досліджуваних проблем головним питанням виділяють майбутнє й перспективи людини та суспільства. Отже, об'єктом дослідження є філософсько-гуманістична думка України ХV - першої половини ХVІІ століття, а предметом дослідження - ідеї, концепції, вчення, нові напрями у духовній культурі, які репрезентують ренесансний гуманізм та гуманістичну філософію сучасності.

Метою дослідження є характеристика поняття та передумови виникнення гуманізму епохи Відродження, дослідження ренесансної філософсько-гуманістичної думки України, аналізу сучасного стану розвитку гуманізму та розгляд основних тенденцій сучасної гуманістики для визначення інтегруючої ідеї. Досягнення зазначеної мети потребує здійснення таких завдань:

а) визначення поняття та передумови виникнення гуманізму епохи Відродження;

б) характеристика гуманізму епохи Відродження в Україні, що включає в себе дослідження становлення гуманізму та вивчення ренесансно-гуманістичної та реформаційної ідеї в Україні другої половини ХV - початку ХVІІ століття;

в) характеристика сучасного стану розвитку гуманізму та проаналізувати такі гуманістичні напрями, як трансгуманізм, постгуманізм, неогуманізм та гуманологія.

Розробленість теми. Дослідженню гуманізму епохи Відродження та гуманістичної філософії сучасності приділяли увагу такі відомі вітчизняні та іноземні учені-філософи, як Л.М. Баткін, Л. М. Брагина, Й. Хёйзинга, В.П. Лега, Ф. Фукуяма, В.В. Косарев, О.В. Летов, М.Н. Эпштейн, А.П. Назаретян, А.В. Соловьев, О.В. Трубнікова, Г.Л. Тульчинський, Б.Г. Юдин та інші.

Також, при дослідження проблеми Ренесансного гуманізму були опрацьовані навчальні посібники з філософії під редакцією Причепія Є. М., Русина М. Ю., Огородника І. В., Волинки Г.І., Губерського Л.

Практичне застосування дослідження полягає в тому, що його матеріали можуть бути використані для подальшого вивчення і поглиблення знань з історії української філософської думки. Даний матеріал можна використовувати для розгляду тем під час викладання філософських дисциплін у загальноосвітніх школах, під час викладання студентам предметів «Історія філософії», «Філософія» чи спецкурсів з філософських дисциплін.

Методологічною основою дослідження є універсальні наукові принципи об'єктивності та системності. Під час наукових досліджень застосовувалися загальнонаукові та спеціально-наукові методи, у першу чергу, порівняльний, типологічний, що відносяться до спеціально-наукових методів; системний, історичний, що відносяться до загальнонаукових методів наукового пізнання. Матеріал даної роботи, а також зроблені висновки сприятимуть подальшому поглибленому та вивченню тематики ренесансного гуманізму та гуманістичної філософії сучасності.

Реферат складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел.

1. Поняття та передумови виникнення гуманізму епохи Відродження

Гуманізм у загальному розумінні означає прагнення до людяності, до створення гідних людини умов життя. Первісна латинська форма цього поняття - studia humanitatis. У такому вигляді цей термін був власне запроваджений ренесансними гуманістами, що перефразували Цицерона, який свого часу наполягав на тому, щоб поняття «людяність» як найважливіший результат культури, виробленої в давньогрецьких полісах, мусить прищепитись і на римському ґрунті. Проте гуманізм є цілком конкретне історичне явище, що виникає саме в епоху Ренесансу. У такому більш вузькому значенні воно виступає як поширення певного кола гуманітарних знань: граматики, риторики, поезії, історії, моральної філософії, основою яких виступала класична греко-латинська освіченість. У прямому та "вузькому" значенні цього слова гуманізм якраз і означає світську науку та освіченість на противагу вченому богослов'ю.Значення терміну «гуманізм» в епоху Відродження (на відміну від сьогоднішнього значення слова) полягало в: «ревному вивченні всього, що складає цілісність людського духу», оскільки humanitas означало «повноту та розділеність природи людини» [2, с.48].

Також це поняття протиставлялося «схоластичному» вивченню «божественного» (studia divina). Таке розуміння studia humanitatis вперше отримало своє обґрунтування у вигляді ідейної програми нового інтелектуального руху в творах Петрарки.

Ренесансний «гуманізм» - це не захист прав людини, а дослідження людини такою, як вона є. Гуманізм, з погляду Петрарки та інших філософів, означав перенесення людини в центр світу, першочергове вивчення саме людини. Термін «гуманізм» «в цьому плані є частково синонімом слова „антропоцентризм“ та протистоїть терміну „теоцентризм“. На противагу релігійній філософії Західної Європи гуманістична філософія ставила перед собою завдання вивчення людини з усіма його земними та неземними потребами. Замість онтологічних питань на перший план висуваються питання етичні» [3, с.67].

Слово «гуманіст» з'явилося в кінці XV століття. Власне термін «гуманізм» у сьогоднішньому вигляді, за даними російського дослідника гуманізму Л.М. Баткіна, вперше застосував у 1808 року педагог Ф. Нітгаммер; після праці Ґеорґа Фоґта «Відродження класичної давнини та перше століття гуманізму» (1859 р.) в науці почалося обговорення історичного змісту та меж цього поняття.

Самі гуманісти XV століття називали себе зазвичай «ораторами», рідше «риторами», таким чином підкреслюючи свою відмінність від університетських вчених, а також демонструючи зв'язок з давніми традиціями античних ораторів [4, с.70].

На головне джерело гуманістичних ідей постійно вказували самі гуманісти - це культурна спадщина греко-римської античності. Проте питання виникнення гуманістичного руху саме Флоренції середини XIV століття є не таким однозначним.

Однією з головних причин появи гуманізму науковці називають зміну соціально-економічного становища в Італії: зростання ролі ремісничих цехів, поява пополанства (зокрема у Флоренції) [5, с.9], розвиток банківської системи, зокрема громадських банків та кредиту в XII столітті (Флоренція, Венеція).Проте, це лише одна складова, не менш важливим був, наприклад, інтелектуальний вплив з боку грецьких науковців, які після Падіння Константинополя 1453 року масово емігрували до Італії. Грецькі вчені були не лише вчителями грецької мови для більшості італійських гуманістів, але й популяризаторами ідей грецької античної демократії та філософії.

Ще одним джерелом поширення ідей античної культури була арабська Іспанія й арабська цивілізація загалом. Й хоча сам гуманізм в Іспанії розвинувся значно меншою мірою, ніж в Італії, саме завдяки арабським перекладачам було збережено величезну кількість давньогрецьких і римських текстів, які пізніше зіграли велику роль у формуванні світогляду гуманістів. Престиж арабських мислителів був доволі високим особливо в університетському середовищі Італії. Популярне в Італії вчення арабського мислителя Ібн Рушда спиралося на концепції Арістотеля та інших грецьких вчених.

Нідерландський історик Йоган Гейзинга у своїй праці «Осінь Середньовіччя» звертає увагу на поступовість переходу від Середньовіччя до Відродження. Гуманісти представляли свою концепцію як різкий розрив з попередньою середньовічною культурою, проте багато ідей Ренесансу визрівали саме в середньовічному середовищі. Так Гейзинга пише, що «бажання прекрасного життя вважають ознакою, особливо властивою Ренесансу… Та межу між Середньовіччям і Ренесансом… проводять, як правило, надто різко. Пристрасне бажання увібрати життя в прекрасні форми, витончене мистецтво життя, мальовнича розробка життєвого ідеалу -- все це набагато старше за італійське кватроченто» [6, с.160].

За Гейзингою, багато ідеалів гуманізму розвинулися зокрема й завдяки культурі та світогляду середньовічного лицарства. Про те, що духовні традицій середньовічного лицарства пережили середньовіччя й у трансформованому вигляді досягли нашого часу, згадує також українська письменниця і філософ Оксана Забужко, коли аналізує першооснови світогляду Лесі Українки у праці «Notre Dame d'Ukraine» [7, с.291].

2. Гуманізм епохи Відродження в Україні

2.1 Становлення гуманізму

Філософія Відродження розвивалася на основі ідеології гуманізму, яка відображала нові різнобічні запити людської особистості. У гуманізмі епохи Відродження розрізняють такі етапи розвитку:

а) ранній (етико-філологічний, громадянський) гуманізм, що виник в Італії наприкінці XIV -- в середині XV ст. у звґязку з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії, моральної філософії на основі класичної античної освіти;

б) пізній гуманізм, що постав в останній третині XV ст. унаслідок зміщення гуманістичних інтересів у теологію, натурфілософію, природознавство.Через специфічні соціально-економічні умови в Україні впродовж XVI ст. поширювалися й розвивалися переважно ідеї раннього гуманізму. Із другої половини XVI ст. у зв'язку з посиленням національного, соціального і релігійного гніту з боку польської шляхти і католицької церкви українські мислителі, полемісти все частіше почали звертатися до проблем, які хвилювали представників пізнього Відродження, реформаторів. Якісно новий рівень розроблення цих проблем почався з організації науково-культурного центру в Острозі, Києво-Печерській лаврі, а особливо з відкриттям Києво-Могилянської академії.

Розвиток ренесансного гуманізму в Україні також відбувався поетапно:

1) до середини XVI ст. За основними типологічними ознаками він подібний до раннього італійського. Його представників цікавили суспільно-політична проблематика, питання етики й естетики;

2) друга половина XVI - початок XVII ст. Відбувалося інтенсивне розроблення ранньогуманістичних ідей, поєднаних з реформаційними та ідеями візантійського Відродження, активно формувалася історична самосвідомість українського народу, розвивався ідеал гуманістичного патріотизму;

3) друга третина XVII - початок XVIII ст. Гуманістичні ідеї все більше відокремлювалися від реформаційних, навіть офіційно відкидали їх.

Поширення ідей гуманізму в Україні в першій половині XVI ст. було спричинене соціально-економічним прогресом, що розпочався на українських землях наприкінці XV ст. і був зумовлений переходом феодалізму у фазу розвитку простого товарного виробництва. Піднесенню культури й освіти в Україні сприяв розвиток міст, їх економічної незалежності у зв'язку із запровадженням магдебурзького права.

У цей час посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови; пробуджується національна свідомість народу; активнішого розвитку набувають освіта і наука, передусім мережа шкіл. Оскільки вищих і середніх навчальних закладів в Україні тоді не існувало, багато українських юнаків по закінченні місцевих шкіл їхало до польських і західноєвропейських університетів. Там вони не лише здобували вищу освіту, а й переймалися передовими, передусім гуманістичними, ідеями. З часом ці ідеї вони переносили на рідний ґрунт, на якому вже сформувалися необхідні для їх сприйняття, функціонування і розвитку передумови. Розвиток цих процесів і в Білорусі засвідчує їх регіональний характер, актуальність проблематики раннього гуманізму в східноєвропейській філософській думці загалом.

Упродовж XVI ст. розвиток суспільно-політичних і релігійних процесів зумовив, за спостереженнями українського вченого з Канади О. Зелінського, виокремлення трьох напрямів «орієнтацій»: традиціоналістичного (Іван Вишенський), уніоністичного (Іпатій Потій) та поступово-утраквістичного (львівська «Пересторога»). На основі новітніх досліджень, переважно латиномовних першоджерел, учені виокремлюють ще ренесансно-гуманістичний напрям, репрезентований угрупованням українських мислителів католицького віросповідання (так звана католицька Русь). Його представники: Григорій Саноцький (Гжегош із Санока) (1406-1477), Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Кросненський (Русин із Кросна) (прибл. 1470-1517), Лукаш із Нового Міста (?- прибл. 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), Йосип Верещинський (1532-1598), Севастян Кленович Фабіан (прибл. 1545 - прибл. 1602), Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558-1629), Симон Пекалід (Пенкальський), Іван Домбровський (кінець XVI -початок XVII ст.). Вони були зачинателями гуманістичної культури в Україні і найвизначнішими гуманістами XV-XVI ст. Майже всі після здобуття вищої освіти в західноєвропейських навчальних закладах діяли на українській території, у так званому Руському воєводстві Польщі, куди, крім багатьох західноукраїнських міст, входили також Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Кросно, Ряшів, Санок. До початку XVIII ст. навіть в офіційних документах ці міста польськими не вважалися.

Українськими гуманістами XV-XVI ст. можна вважати лише тих мислителів, діячів, які усвідомлювали себе українцями («русинами»); конфесійні мовні ознаки при цьому не мають значення. Однак це не означає, що вони не можуть бути зараховані до діячів польської культури.

Політичне становище на західноукраїнських землях, попри соціальний і національний гніт, було набагато стабільнішим, ніж на решті території України, знекровленої постійними набігами татарських і турецьких нападників. Тому саме в західноукраїнських містах зосереджувалося науково-культурне життя. Розвиток ремесел, товарно-грошових відносин, міст зумовив появу в тогочасному суспільстві передбуржуазного прошарку. Серед населення третього стану з'являється контингент, безпосередньо не прикріплений до землі (міщани, козацтво, частина селян), підвищується його роль у суспільних рухах, визначенні політичної орієнтації, формуванні нових ідей. Виховані у цьому середовищі представники інтелігентних професій (учителі, проповідники, друкарі, письменники, службовці магістрату, військової козацької канцелярії) формулювали нові ідеї, концепції, учення, які консолідувалися в ідеологію людей третього стану. Ці ідеї засвідчили тенденції відходу від провідного і панівного церковно-теологічного світогляду, критику його положень, догматичних тверджень, але ще не були запереченням цього світогляду загалом.Ренесансну культуру в її західноєвропейському варіанті розвивали ранні українські гуманісти останніх десятиліть XV ст. у межах елітарної течії з характерною для неї витонченою інтелектуалізованістю, переважно наднаціональним і позавіросповідним характером, вона виражала спрямовану на секуляризацію (звільнення від релігійного впливу) суспільну свідомість світської феодальної верхівки. Наприкінці XVI - у першій третині XVII ст. її розвиток був продовжений на значно ширшому соціальному ґрунті новим поколінням гуманістів, що, як і попередники, орієнтуючись на смаки і запити світської інтелігенції, конфесійно належачи до різних віросповідань, осмислювали актуальні проблеми українського суспільства. Їх надбання однаковою мірою належать як українській, так і польській культурі. Завдяки їм ренесансний гуманізм в Україні набув найзрілішої форми [8, с.141].

2.2. Ренесансно-гуманістичні та реформаційні ідеї в Україні другої половини ХV - початку ХVІІ століття

Саме цей період, як зазначають сучасні вітчизняні дослідники, можна вважати українським Відродженням, результатом якого було утвердження світського начала в духовній культурі, становлення і формування національної самосвідомості українського народу.

Щодо історичних умов цієї доби, то варто зазначити, що із загостренням соціального і національного гноблення посилюється духовно-релігійний гніт, викликаний наступом польської контрреформації та діяльністю єзуїтів. Проте слід визнати й те, що унія і католицизм на противагу православній церкві вводили більш досконалі організаційні структури і гнучкішу політику Відкривались нові школи, гімназії, вводились нові програми, зокрема з філософії, навчання велося рідною мовою, безкоштовно. Але все спрямовувалось на звеличення католицизму і виховання відданих католиків. Ополячення та насадження унії призводили до втрати державної самостійності, занепаду своєї культури, релігії тощо. Це викликало масовий протест і становлення національно-визвольного руху в Україні. У свою чергу, останнє вимагало ідеологічного обґрунтування цього процесу, виявом чого стали реформаційні та ренесансно-гуманістичні вчення.

Грунт для поширення реформаційних ідей в Україні певною мірою був підготовлений ще у другій половині XV ст. уже згаданою раціоналістичною сектою "ожидовілих", а на наступних етапах історії, розгортаючись, реформаційний рух досяг успіхів у підготовці українського культурно-національного відродження, сприяв пробудженню національної суспільної думки.

Теоретичне осмислення реформаційних і ренесансно-гуманістичних процесів здійснювалось українськими книжниками, що об'єднувались навколо великих культурно освітніх осередків, завданням яких було збереження і розвиток вітчизняної духовної культури, поширення освіти, захист національних, релігійних і політичних інтересів.

Одним із таких культурно-освітніх осередків став Острозький центр, який був створений Костянтином Острозьким.

Костянтин Острозький (1526 - 1608 р.р.) - волинський магнат - князь, палкий прихильник освіти, він вважав, що саме вона дасть можливість українському народу успішно боротись за свої національні інтереси, проти національного гноблення, проти полонізації, католицизму та уніатства. К. Острозький відкрив школи й в інших містах - Турові, Володимирі-Волинському, Луцьку, організував друкарні, у яких друкувались навчальні посібники, перекладна література тощо.

Навколо Острозького центру згуртувався ряд освічених і талановитих діячів української культури: Герасим Смотрицький, Христофор Філалет, Василь Суразький, Христофор Бронський, Дем'ян (Даміян) Наливайко, Клірик Острозький, Йов Княгиницький, Іван Вишенський, Гаврило та Данило Дорофієвичі. З цієї школи вийшов і знаменитий Мелетій Смотрицький (син Г. Смотрицького). До вивчення мов (а це вважалось головним) та інших наук запрошувалися вчені з інших країн. Тут викладали Кирило Лукаріс, Никифор Парасхес, Іоан Лятош, Кіпріан та ін.

В Острозькому центрі ставились і вирішувались найрізноманітніші проблеми як ренесансно-гуманістичного, так і реформаційного напрямків, тобто здійснювалась орієнтація на запити різних суспільних станів і прошарків тієї епохи. Проте основна увага приділялась розвитку реформаційних ідей, оновленню православної релігії, підготовці творів з антикатолицькою спрямованістю.

Герасим Данилович Смотрицький (рік народження невідомий - 1594 р.) - перший ректор Острозької школи, український письменник-полеміст, культурно-освітній діяч. У 1576 р. князь Острозький запросив його для роботи з метою видання Біблії, а у 1578 р. Смотрицький стає ректором Острозької школи, а згодом очолює науково-літературний гурток Острозького культурно-освітнього гуртка.

Герасим Смотрицький є автором кількох віршованих і прозаїчних творів. Найвідоміші його твори: полемічний трактат "Ключ царства небесного", "Календар римський новий". У 1578 р. ним був підготовлений "Буквар", а 1581 р. за його участю вперше видана слов'янською мовою Біблія, до якої він написав передмову.

Г. Смотрицький різко виступав проти прагнення римського папи та єзуїтів католизувати український народ, засуджував політику колонізації, спрямованої на соціальне і національне гноблення українського народу. В дусі реформаційних ідей критикував католицьку церкву, тодішні порядки й устрій. Реформаційні ідеї Г. Смотрицького були пронизані ідеями гуманізму, такими, як почуття патріотизму, турбота про розвиток освіти, культури свого народу, виховання таких доброчесностей, як мужність, талант, слава, активна діяльність тощо. Саме активна діяльність, на думку Г. Смотрицького, понад усе веде до вдосконалення людини. Людина має активно боротись за збереження православної віри, розвиток рідної мови й культури.

Христофор Філалет (роки його життя точно не встановлені) - один із найталановитіших книжників Острозького культурно-освітнього осередку, автор "Апокрисису" - одного з найвидатніших творів української літератури кінця XVI ст. Це полемічний трактат, написаний у відповідь на книгу польського єзуїта Петра Скарги "Брестський собор". У руслі реформаційних ідей X. Філалет ідеологічно обґрунтовує права українського народу, викриває антинародну, загарбницьку суть католицизму та уніатства, показує земне походження інституту римських пап.

Філалет рішуче виступав за рівні права всіх людей у розв'язанні питань церковно-суспільного життя, за обмеження влади монарха законом. Свободу совісті він розглядав як найвищу духовну цінність, вказуючи, що кожна людина має право на свою віру і завдяки своєму розуму здатна розібратися у Святому Письмі й висловлювати щодо цього свої міркування. X. Філалет засуджував утиски, які чинились унією людям православного населення України, вимагав від держави гарантій свободи совісті, вільного сповідання. У його творчості на православному грунті синтезувались реформаційні ідеї самого православ'я із свідомо переосмисленими, зовні запозиченими окремими положеннями протестантизму.

Клірик Острозький - учений - книжник Острозького науково-літературного гуртка, полеміст, який відіграв важливу роль у розвитку реформаційних ідей та в їх поширенні в Україні. Клірик Острозький - це псевдонім ще й досі не розкритого автора творів "Отписъ на листь отца Ипатіа..." та "Исторія о листрикійськомъ, т.е. раз- бойническомъ Ферарскомъ або Флоренскомъ синоді..." Припускається, що під цим псевдонімом приховується острозький протопіп Ігнатій Наливайко, інші вважають, що це молодий Мелетій Смотрицький або Гаврило Дорофієвич, Йов Борецький.

Головний зміст творів Клірика Острозького - боротьба з католицизмом і унією. Він рішуче засуджує знущання і насильства, які чиняться поляками над українським народом на його батьківщині. Наруга над вірою і культурою українського народу з боку Речі Посполитої, насильницька політика полонізації, впровадження унії ("згоди") вели до підкорення православної церкви папі римському. К. Острозький виступав проти унії, називаючи її отрутою, оскільки вона загрожує незалежному існуванню українського народу, і закликав до боротьби проти цієї підступної згоди.

Дем'ян (Даміав) Наливайко (рік народження невідомий - 1627 р.) - брат народного героя Северина Наливайка, запальний проповідник - полеміст, вчителював в Острозькій колегії, виступав у дусі реформаційної ідеології, але в напрямку гуманістичних ідей. Він різко висловлювався проти насильницької полонізації і покатоличення українського народу, вирішував проблему сенсу людського буття і призначення людини, яке полягає не у відході від дійсності, а в активній діяльності, спрямованій на захист свого народу, відродження і розвиток його мови та культури. З повагою ставився Д. Наливайко до філософії, захищаючи філософсько-філологічну концепцію, направлену на відродження, переосмислення і розвиток духовної культури українського народу. В Острозькому культурно-освітньому центрі формувались реформаційні вчення на засадах візантійсько-східнослов'янського православ'я, які обстоювали максимальну замкнутість української культури у візантійсько-давньоруських межах, несприйняття жодних іноземних впливів Саме так вони обґрунтовували право боротьби українського народу за свою незалежність, збереження національної культури.

Найбільш яскравим представником такого вчення був Іван Вишенський. Цього напрямку дотримувалися Василь Суразький і Йов Княгиницький. Близькі до цього вчення погляди має український поет Віталій з Дубна, автор поетичного твору "Діоптра".

Іван Вишенський (між 1545 і 1550 - 1620 р.р.) - найвизначніший український письменник - полеміст даної епохи. У містечку Судова Вишня на Львівщині він отримує початкову освіту, живе у Луцьку, Острозі, а в 70 - 80-х роках XVI ст. переселяється на Афон (Греція), що був тоді найбільшим духовним центром православ'я. У 1604 р. повертається в Україну, але 1606 р. знову переїздить до Афону, де пробув до кінця свого життя. У монастирях Афону Вишенський був послушником, ченцем, а під кінець життя аскетом - пустельником.

До нас дійшло 16 творів І. Вишенського, серед яких "Книжка", у яку ввійшли: частина творів, підготовлених до друку в Острозькій друкарні, а також "Обліченіе діавола-миродержца...", "Посланіе до всех обще в Лядской земли живущих", "Посланіе к утекшим от православное веры епископом", "О еретиках", "Краткословный отвіт Феодула... Петру Скарге", "Зачапка мудрого латынника з глупым русином", "Позорище мысленное" та ін.

Незважаючи на деякі крайності, яких допускався І.Вишенський в оцінці різних подій, варто зазначити його послідовність й однозначність у боротьбі з католицизмом та уніатством, його прагнення захистити від них учення православної церкви. Заслуговує на увагу його концепція соціальної справедливості, рівності та свободи народу й особи. Він піддає гострій критиці всіх експлуататорів - чи то польських, чи литовських, чи своїх, українських.

У "Краткословному отвіті Феодула..." І. Вишенський змальовує картину гноблення українського та білоруського народів, засуджує феодальну експлуатацію і зневагу до простого люду. Видатний український поет і мислитель І. Я. Франко підкреслював, що І. Вишенський перший у нашому краї виступив на захист бідного люду, показуючи, що цей люд хоче жити і має право на це, як і кожна людина.

Філософське світосприйняття І. Вишенського грунтується на текстах Святого Письма, творах І. Дамаскіна, Гр. Нисського, Василія Великого, Єфрема Сірина, І. Златоуста, Псєвдо-Діонісія Ареопагіта та інших представників східної патристики. Він дотримується традиції "отців" церкви поділяти філософію на "внутрішню" (нашу, християнську, священну) і "зовнішню" (світську, переважно язичницьку). І. Вишенський визнає "внутрішню" філософію, саме вона вчить про Бога, його правду, вічне блаженство і дає добро, справедливість. Щодо світської, "зовнішньої" філософії, то він вважав, що вона може бути корисною, але здатна призвести і до зла. Духовною основою буття людини на Землі має бути мудрість Божа - Софія.

Ідея протиставлення Бога і світу є однією з основних у творчості І. Вишенського. Бога він розуміє як надприродне і нематеріальне начало, єдину, вічну й об'єктивну, існуючу саму в собі, незалежну, непізнанну істину. Бог - це вища воля, творча сила, основа буття, якій підпорядковане все існуюче у світі. Цьому божественному світові істини й добра протистоїть створений Богом з нічого тимчасовий, "гріховний", земний світ зла з жорстокістю, несправедливістю, зрадою, насильством. Говорячи про світ зла, І. Вишенський підсумовує, що найбільше його (зла) саме серед нашого народу, на нашій землі, через це і доля народу така, і більше всього гніву Божого дістається йому. Як зазначають В. Нічик, В. Литвинов і Я. Стратій, така "характеристика І. Вишенським рідної землі, як втілення земного зла, була своєрідною реакцією письменника - полеміста на суспільно-політичну та ідеологічну ситуацію в Україні наприкінці XVI - на початку XVII ст., коли під тиском світської і духовної влади нищилися права українського народу, його віра і культура, ставилося під загрозу саме його існування". Якщо проаналізувати сьогоднішню нашу ситуацію, то напрошується думка: може, справді правий Вишенський у тому, що у нас багато зла, гріха, що ми нездатні "витравити з себе диявола", через те і маємо таку "божу кару"?

Осмислюючи проблему співвідношення Бога та світу, І. Вишенський прагне розкрити інші філософські проблеми: онтологічні, гносеологічні, етичні, соціально-політичні. Всі ці проблеми він розглядає у контексті осмислення людини, її щастя, свободи, надій та звершень.

Інтерпретація людини І. Вишенським значною мірою збігається з розумінням її Августином як двосубстанціальної єдності, як єдності двох антагоністичних протилежностей - тіла й душі, духу. Справжнє життя людини залежить від того, чому вона надає перевагу - тілесному чи духовному. Якщо людина на землі живе за покликанням духу, то такою вона залишається по смерті, за що її чекає вічне блаженство. Коли ж людина віддає себе лише земному, тілесному, минучому життю, то вона прирікає себе на часовість, на смерть разом зі своїм тілом.

Справжня сутність людини в її духовності, досягти яку можна, з одного боку, ретельним вивченням священних текстів і творів східної патристики, а з другого - в процесі самопізнання, заглибленням суб'єкта пізнання у свою "внутрішню" природу. Саме з поєднанням цих двох процесів наступає містичне осяяння духовного розуму істиною. Проте, на думку І. Вишенського, людина сама обирає свій шлях, свій спосіб життя, і навіть Бог нікого не змушує йти дорогою досягнення вищої духовності та пізнання істини. "Волно ест и самовластие человеку кой хощет спастися или погибнути, умрети или живъ быти, сыном божиим или сыном дияволским быти -- сие на произволении человеком лежит".

Ідеальним шляхом удосконалення людини, її самоочищення і сходження до Бога, на погляд І. Вишенського, є "чернецтво, відречення і втеча від світу і відлучення від людей: гора, печера, подвиг із пістництвом, щоб позбутися старого чоловіка і втілитися у нового (після зцілення пристрастей) чоловіка, яким є Христос". Тут, як бачимо, помітний вплив на Вишенського справила ісихастська ідеологія. Абсолютну досконалість, найвищу істину і найвище благо І. Вишенський ототожнював з Богом.

Ідейно-філософські засади Вишенського визначили і його ставлення до деяких морально-етичних проблем, таких, як праця, вибір позиції щодо суспільно-політичного життя тощо. Аскетизм, чернецтво, самовідлучення від людей не варто розглядати як форму примирення з існуючим порядком. Саме на Афонській горі він пише твори, в яких піддає критиці феодалів - кріпосників. Ось як він звертається до польської шляхти: "Не думайте, що я так сміло до вас говорю і правдою в очі вас колю, бо сиджу ось тут на Афоні в далекім куті. Надіюся, що прийду до вас і сам і радо прийму навіть смерть за правду, коли на те буде Божа воля". Заслуговує на увагу боротьба І. Вишенського за слов'янську мову. Річ у тім, що католики прагнули довести зверхність латинської мови над слов'янською, вважаючи останню мовою другорядних народів. Єзуїт Петро Скарга вважав, що є тільки дві мови - грецька і латинська, які поширили віру в усьому світі, а слов'янська мова навіть непридатна для вивчення наук. І. Вишенський піддає різкій критиці таку позицію і вказує на її повну необґрунтованість.

Реформаційною спрямованістю відзначається його концепція церкви. Щодо католицької церкви, то Вишенський ставився до неї непримиренно. Водночас він заперечував авторитет вищих ієрархів, як православних, так і католицьких, але не заперечував авторитету самої церкви. Церква, церковна верхівка не повинні ставати власниками і феодалами, а тих єпископів, які рвались до влади, до багатства через унію, він різко засуджував, називав їх зрадниками свого народу, самими великими грішниками.

Завершуючи короткий аналіз творчості талановитого українського полеміста кінця XVI - початку XVII ст„ варто додати, що І. Вишенський був сином свого часу, і його творчість з різними суперечливими ідеями, поглядами відображає разючі контрасти духовного життя, які були характерні для того періоду. Творчість мислителя, завдячуючи вираженим у ній загальнолюдським ідеалам, не втратила актуальності й в наші дні. Проте його реформаційні ідеї та ідеї мислителів Острозького культурно-освітнього центру були неоднорідними. Реальне життя вимагало більш високого рівня реформаційних та гуманістичних вчень з орієнтацією на широке коло учасників національно-визвольного руху, що й класично виразилось у діяльності братств в Україні [9, с.81].

До того ж Острозька школа, досягнувши свого розквіту у 80-х роках XVI ст., уже на початку XVII ст., після смерті її мецената князя Костянтина Острозького, поступово занепадає. Нащадки князя перейшли в католицтво і не були зацікавлені в діяльності школи з антикатолицькою направленістю. Згодом в Острозі влаштувалися єзуїти, відкрили тут свій колегіум (1624 р.), що стало однією з причин припинення діяльності Острозької школи.

3. Сучасний стан розвитку гуманізму

У перехідні етапи людської історії підвищується актуальність і необхідність звернення до аксіологічних і гуманістичних засад розвитку суспільства. Беззаперечно, сучасний період характеризується формуванням нового етапу, який хоча і називається дослідниками по-різному (постіндустріальне суспільство - Д. Белл, Р. Дарендорф, А. Турен; постекономічне - Г. Кан, В. Іноземцев; інформаційне - О. Тоффлер, Й. Масуда, Дж. Нейсбіт, Дж. Бенігер; суспільство знань - П. Дракер, Ф. Вебстер), але підкреслюється провідна роль інформації, техніки та технологій, приголомшуючі перспективи розвитку суспільства і людини зокрема. Сучасний гіперінтерес до концепції постлюдини та сподівання, які покладаються на «потомків» людини, супроводжуються трансформацією та переосмислення гуманізму, адже якщо традиційне тлумачення гуманізму полягає в тому, що це сукупність поглядів, які виражають гідність і цінність людини, її право на вільний розвиток, який стверджує людяність у відносинах між людьми, то новий гуманізм базується на певному розумінні майбутнього людини і людства. Про це свідчать концепції трансгуманізму, неогуманізму, постгуманізму, гуманології та інші.

Одночасно в сучасному суспільстві, що трансформується, найяскравіше і контрастно виявляються ті явища нашої дійсності, що суперечать один одному, як добро і зло, висока етичність і аморальність, духовність і бездуховність, звеличення людини як вищої цінності і зведення уявлень про неї як про нікчемну істоту, турбота та увага, і одночасна байдужість і забуття людини. Йдеться про те, що наша соціальна дійсність дуже часто представляється вельми негуманною або далекою від гуманного ставлення до людини. Тому багато науковців розглядають проблему трансформації гуманізму в сучасному суспільстві, зокрема українські філософи Ю. В. Кам'янска, В.Г. Табачковський, В.І. Шинкарук, О. І. Яценко, а також російські А. П. Дубнов, В.О. Лекторський, А. П. Назаретян та інші. Не залишають її без уваги й іноземні дослідники Е. Тофлер, Е. Фромм, Ф. Фукуяма, С. Хантингтон, К. Ясперс та ін. Таким чином, надзвичайно важливим стає розгляд аксіологічної та гуманістичної еволюції людини в умовах техногенної цивілізації.

У сучасному світі, де одночасно сплітаються процеси глобалізації та ідентифікації, інформатизації та технологізації, постала гостра необхідність переосмислення і формування нового тлумачення гуманізму. Ці спроби отримали життя в концепціях трансгуманізму, постгуманізму, гуманології та ін. Проте витоки зазначених напрямів сучасної гуманітаристики знаходимо в ідеях надлюдини Ф. Ніцше, «кінця людини» М. Фуко, які з прогресом і досягненнями нанонаук, мікроелектроніки, генної інженерії, біотехнологій у XXI столітті набули чіткіших контурів і поступово починають втілюватися в життя. Якщо до цього часу еволюція ідей гуманізму йшла на рівні свідомості за незмінною природою нашого виду Homo Sapiens, який виник близько 200 тис. років назад в умовах, істотно відмінних від нинішніх. Сьогодні, завдяки успіхам в галузі біотехнології; нейромереж і суперінтелекту; нанотехнологій; контактів мікрочип/нейрон; методів сканування мозку, продовження життя і т.д., зміни нашого виду вже стають більш, ніж вірогідними. Внаслідок чого може виникнути новий біологічний або навіть надбіологічний вид - Homo Sapientissimus або Homo Sapiens plus (Людина розумніша або вдосконалена) [10].Зазначена перспектива є центральною в усіх сучасних гуманістичних концепціях, зокрема трансгуманізмі, постгуманізмі, неогуманізмі, гуманології та ін. Провести чітку та однозначну диференціацію між цими поняттями складно, адже, власне, усі вони виражають певний аспект сучасного трансформованого гуманізму. Стосовно XXI століття (при оптимальному сценарії) напрошуються терміни «постгуманізм» або «трансгуманізм», що вже давно використовуються в англомовній літературі. Або «неогуманізм» - якщо буде глибоко переосмислено базове поняття «людина». Уникаючи словесних ігор і сенсаційних формулювань, треба підкреслити головне. Згідно з ознаками, що сформувалися на початок століття, на нього припаде епоха завершення власне людської історії - тієї фази універсальної еволюції, де провідну роль грає вид Homo sapiens. Основне питання в тому, чи завершиться разом з нею еволюційний цикл на Землі або наслідком біфуркації стане переростання в нову, «постлюдську» фазу еволюції [11]. Спробуємо все ж визначити дані категорії.

У США ще в 1990-х рр. виник рух трансгуманізму, який намагається поєднати прориви в галузі комп'ютерних і генетичних технологій з філософією подолання природних обмежень, властивих людині як смертній істоті. Ознаками трансгуманості можуть виступати такі фактори, як вдосконалення людського тіла за допомогою імплантантів, генетичне вдосконалення психічних якостей, безстатева репродукція. Іншими словами, постлюдина - це нащадок людини, удосконалений технологічно до такої міри, що вже не є людиною як такою [12, с.22].

Завершується повільний етап еволюції розуму у формі людини як біологічного вигляду і починається новий етап прискореної еволюції розуму у вигляді інформаційно-кібернетичних систем, що швидко змінюють одна одну на основі безперервно зростаючих обчислювальних і продуктивних потужностей. Трансгуманізм націлений на виникнення так званої сингулярності, вибухової точки розвитку, яка сучасними футурологами, такими, як Рей Курцвайл, прогнозується на середину ХХІ ст. Тоді створені людським інтелектом механізми і комп'ютерні системи вийдуть на передній план еволюції розуму і поведуть за собою людей, які все більш відстають (а інколи ще й опираються) [13, с.91]. З точки зору синергетики, трансгуманізм є закономірним етапом розвитку гуманізму, але стосовно вже до більш просунутого в розвитку дітища людства - постлюдському або постгуманістичному суспільству, його права на самостійне життя і творчість. Питання про те, як може виглядати саме постлюдське суспільство вимагає окремого обговорення. Сучасна людина в тому вигляді, що вона є зараз стає дуже небезпечною для тієї технократичної цивілізації, яку вона сама ж і створила. Схоже, що суспільство видозмінених людей повинне стати «глобальным человейником», де так само, як і у мурашок або бджіл зберігається індивідуальність, але виключається асоціальна поведінка. Усі вони будуть пов'язані в одну систему глобальною мережею, керованою штучним суперінтелектом, де кожен буде відносно вільний, але при цьому він він буде на досить короткому повідці [10].

Звичайно, окреслені перспективи не можуть не викликати занепокоювання, адже з модифікацією людської тілесності існує вірогідність змін не лише гуманістичних і аксіологічних орієнтирів людства, а й зникнення людяності й гуманності як таких: «страх перед тим, що кінець кінцем біотехнологія принесе нам втрату нашої людської суті - тобто важливої якості, на якій тримається наше відчуття того, хто ми такі та куди йдемо, які б не відбувалися зміни з людиною за всю її історію» [14, с.147]. Деякі дослідники розділяють думку Ф. Фукуями. Своє побоювання щодо потенційних можливостей генної інженерії висловив, зокрема, А. П. Назаретян: «...хто візьметься передбачити, до якого часу розумний суб'єкт, що цілеспрямовано формує власне тіло, збереже сукупність властивостей, які складають людську якість?» [15, с.78].

Таким чином, трансгуманізм підводить межу всьому попередньому етапу людської історії. І хоча ще зарано говорити про скору появу надлюдини та координально нового постсуспільства, представників і прибічників трансгуманізму стає все більше. Проте хотілося б вірити, що навіть вдосконаливши свої фізичні й розумові можливості, людина все одно залишиться собою, з властивими лише їй цінностями, гуманністю та духовністю. Адже треба брати до уваги, що людина - продукт тривалого еволюційного процесу, ціле якого не зводиться до суми частин, що його складають. Важко не погодитися з Б. Г. Юдиним, що «поки важко судити, чи є трансгуманізм розвитком, сучасною фазою гуманізму, або ж з його позицій гуманізм повинен бути взагалі відкинутий як щось архаїчне» [16, с.54].

У характеристиці гуманізму XXI століття можна зустріти терміни постгуманізм і неогуманізм. Спробуємо визначити і розмежувати ці поняття. О. В. Соловйов розглядає їх у мережі «гуманізм-постгуманізм-неогуманізм». Саме період гуманістичної модерності приховував у собі перехід до постгуманізму, котрий ідеологи-технопесимісти називають ідеаційною основою інформаційної епохи. Період модерності породив суспільство споживання та консюмериську культуру, яка, по своїй суті, є антигуманістичною (тобто постгуманістичною) [17, с.205]. У постгуманістичному періоді розвитку суспільства людина набуває цінність як продуктивний і споживчий компонент економічної системи, її духовна, особистісна цінність відходить на другий план. Але, як стверджує автор, у постгуманістичному суспільстві споживання та відчуження на фоні швидкісного розвитку телекомунікаційних технологій формується неогуманістична культура опору постгуманізму. Аналізуючи роботу Дж. П. Барлоу «Декларація незалежності кіберпростору», О. В. Соловйов формулює такі неогуманістичні цінності соціуму інформаційного суспільства, що зароджується: свобода й незалежне самоуправління; віра у природність і саморегулювання інформаційного суспільства; віра в рівність і повну відсутність будь-яких обмежень цивільних прав і свобод; нематеріалістичний погляд на людську особистість і повне заперечення фізичного насилля; холізм; відмова від споживацького ставлення до ідей [17, с.208].

Таким чином, поняття «постгуманізм» і «неогуманізм» вживаються паралельно для позначення сучасного трансформованого гуманізму. «Вихід з», «вихід за рамки», «подолання», «трансценденція» - мабуть, це і є загальна семантика префіксів «пост-», «нео-» й інших подібних префіксів. У контексті проблеми, що розглядається в межах даної статті, мова йде про збереження гуманістичних і ціннісних засад існування суспільства в умовах інформатизації й технологізації, можливого виходу людини за межі своїх фізичних чи розумових можливостей.

М. Н. Епштейн пропонує розширити вчення про людину до вчення про живі й штучні форми розуму. Науковець стверджує, що через зміну самої природи людини, внаслідок того, що природ людини багато, людина усе більше виходить за межі своєї біосоматики, тому необхідно говорити про нову «гуманологію», яка на відміну від антропології вбирає різні види і способи людського буття. Ці пропозиції, зазначає М. Н. Епштейн, лежать в руслі вже існуючої течії трансгуманізму, або posthuman studies в англомовній літературі. Гуманологія пропонується тут як синтез теорії та практики трансформації людської природи в процесі створення людиною різних штучних форм власного життя і розуму [18, с.146].

Якщо антропологія вивчає людину як частину біосфери, вищу і останню форму її еволюції, то гуманологія вивчає людину вже як гуманоїда, точніше його нові форми, як частину техносфери, у якій звичні людські форми життя зникають. У техносфері людина інтегрується в різні технічні й штучні форми існування. Людина ніби вростає в техніку, яку сама ж і створила. Гуманологія має справу з якимось кентавром - людино- машинними створіннями, у яких людина технізується, а техніка олюднюється. Гуманологія - це екологія людини, і водночас антропологія машини, тобто наука про взаємний перерозподіл їх функцій, про технізацію людини і гуманізацію техніки [18, с.146-147].

Г. Л. Тульчинський теж фіксує кризу антропологічної ідентичності, зрушення, ситуацію переходу до «постлюдської персонології». Він при цьому пояснює, що йдеться не стільки про дегуманізацію і розлюднювання, скільки про перспективи нового гуманізму. Класичний період людини закінчився й очікується постлюдський проект, у якому більший наголос робиться на тематиці особи, персони, технологіях особистісного зростання і самовизначення [19, 629]. Автор стверджує, що необхідно говорити про «постлюдську персонологію», якщо все людське, антропологічне пішло, перестало бути сутністю людини.Говорячи про сучасний гуманізм, М. Н. Епштейн стверджує, що «трансгуманізм» представляється більш виправданим поняттям, ніж «постгуманізм», оскільки «транс» вказує на рух через і за область людського. При цьому між гуманізмом і трансгуманізмом, по суті, немає ніякого протиріччя. Адже саме людині властиво бути більше або менше себе, заходити за власну межу (у обидві сторони). Терміни «гуманізм» і «трансгуманізм» описують одне й те ж ставлення людини до самої себе, у якому вона виступає і як суб'єкт, і як об'єкт. «Трансгуманна» істота або, звичніше виражаючись, надлюдина - це суб'єкт того ставлення, об'єктом якого виступає людина [20, с.95].

Отже, той факт, що концепт «гуманізм» знаходиться у стані трансформації на сучасному етапі розвитку суспільства, не викликає сумнівів. Нові гуманістичні напрями, на відміну від традиційної гуманістики, у колі досліджуваних проблем головним питанням виділяють майбутнє й перспективи людини та суспільства. Проте очевидною є необхідність подолання дегуманізаційних процесів саме сьогоднішнього суспільства та людини. Тому мова повинна іти про збереження та примноження гуманістичних і аксіологічних традицій людства незважаючи на очікувані чи, навпаки, небажані трансформації людської природи [21, с.95].

Висновки

В епоху Відродження відбувається переорієнтація від богопізнання до пізнання природи і людини, від теоцентризму до антропоцентризму, визнання самоцінності людини, звеличення її гідності і творчих можливостей. Повернення людині її відчужених і пересаджених на небо сутнісних сил було одночасно рухом від переважання релігійних елементів у культурі до розквіту світських.Спираючись на етичні ідеї Платона, Аристотеля і переосмислюючи їх у дусі епохи Відродження, українські мислителі приходять до висновку, що щастя людина знаходить передусім у розумному і справедливо влаштованому земному житті, яке, на їхню думку, є прекрасним.

Основним смислом свого життя гуманісти вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. У суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси - проповідування гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури [22, с.52].

Гуманісти не просто вірили в оновлене щасливе інтелектуальне суспільство - вони хотіли і намагалися побудувати це товариство своїми руками, використовуючи такі сфери як мистецтво, виховання і політика. На підставі усього вищезазначеного ми можемо зробити висновок, що гуманізм не є виключно системою філософських знань, він набагато складніше. Гуманізм вбирає в себе ідеї багатьох філософських традицій, але сам не є тільки філософією. Він спрямований на розвиток суспільних відносин на підставі філософських понять, тому визначити гуманізм як тільки філософію або тільки світогляд не можна. Це сукупність цих форм думки. Спроба побудувати на основі відповіді на питання про сутності людини ідеальне суспільство - ось як можна охарактеризувати ренесансний гуманізм. На жаль, як і інші ідеології гуманізм, далеко недосконалий.

У сучасному світі, де одночасно сплітаються процеси глобалізації та ідентифікації, інформатизації та технологізації, постала гостра необхідність переосмислення і формування нового тлумачення гуманізму.

Нові гуманістичні напрями, як трансгуманізм, постгуманізм, неогуманізм та гуманологія, на відміну від традиційного тлумачення гуманізму, що полягає в сукупності поглядів, які виражають гідність і цінність людини, її право на вільний розвиток, який стверджує людяність у відносинах між людьми, у колі досліджуваних проблем, базуються на розумінні майбутнього й перспективах людини і суспільства.

Список використаних джерел

1. Причепій Є. М. Філософія : підручник / Є. М. Причепій, А. М. Черній, Л. А. Чекаль. - 3-тє вид., стереотип. - К. : Академвидав, 2009. - 592 с. - (Серія «Альма-матер»);