Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Спеціальність 09.00.05 - історія філософії

АРІСТОТЕЛІЗМ У КИЄВО - МОГИЛЯНСЬКІЙ АКАДЕМІЇ

ЧЕРНИК Лілія Зенонівна

Львів -2000

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена насамперед потребою прослідкувати витоки й процес формування української філософської думки як самобутнього й оригінального світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння, показати його вкоріненість у поганській міфології, що спричинила можливість засвоєння не так християнського світогляду, як античної філософської спадщини. Двоякий характер цієї спадщини, зумовлений авторитетом Платона й Аристотеля, спричинився до формування двох напрямків не лише у європейській, а й в українській філософській думці. Потреба прослідкувати функціонування одного з цих двох напрямків в українській філософії, а саме арістотелізму випливає з необхідності уточнення характеру української філософії, до чого привернув увагу Д.Чижевський, намагаючись охарактеризувати специфіку української національної філософії та українського менталітету.

Слушним є твердження, що в українській філософії переважає релігійно-містична чи релігійно - ідеалістична філософська антропологія. Але це виглядає свідомим спрощенням, оскільки у таку традицію не вписуються насамперед філософські курси професорів Києво-Могилянської академії, які поза сумнівом, мають у духовній культурі України своїх ідейних попередників та послідовників.

Києво-Могилянська академія відіграла помітну роль у становленні української національної філософії, синтезуючи досягнення європейської філософської думки і українську культурну традицію, а курси професорів Академії - це певний спосіб становлення розвинутих форм філософічного світовідтворення, який можна вважати епістемним способом буття філософії. В цьому контексті вельми актуальною є потреба прослідкувати традицію, яка підготувала ґрунт для сприйняття раціоналістичного вчення Аристотеля в українській духовній культурі та висвітлити роль ідей Стагірита у формуванні професійної філософії в Україні.

Зв`язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною планової роботи відділу філософії культури Інституту українознавства НАН України, зокрема теми “ Філософія в навчальних закладах України та її зв`язок з культурно - історичною епохою” ( 1991 - 1993 рр.) та теми “Проблема людини в українській філософії доби феодалізму ” (1994 - 1996 рр.), які виконувались у відділі, коли автор дисертації навчалася в аспірантурі. Матеріали дисертації частково відображені у колективній монографії відділу “ Проблема людини в українській філософії XVI - XVIII ст.” (Львів, 1998 р.)

Стан наукового опрацювання проблеми.

Дослідники історії української філософії, прослідковуючи джерела її становлення і визначальні тенденції та традиції в її розвитку, звертали увагу на вплив ідей Аристотеля на формування філософських поглядів українських мислителів, а також на спрямованість певних тенденцій. Зокрема, в контексті аналізу процесу становлення і функціонування філософських ідей в культурі Київської Русі, роль ідей арістотелізму в цьому процесі частково висвітлив В.Горський. Цей же авторитетний дослідник детально охарактеризував специфіку сприйняття ідей Аристотеля окремими мислителями Київської Русі, зокрема Климом Смолятичем, автором “Моління Данила Заточеника” тощо. Окремі ідеї Аристотеля, наявні в “Ізборнику Святослава”, виділив С.Бондар.

Увага до вчення Аристотеля значно пожвавилася у другій половині ХVст., що відображено в роботах І.Паславського, В.Литвинова, В.Андрушка та ін. Вплив ідей античної філософії, зокрема вчення Аристотеля на осмислення світу українськими діячами культури значно посилився в ХVІ- ХVІІ ст., коли відбулася переорієнтація цієї культури на Західну Європу, коли українська молодь масово навчалася за кордоном, а в Україні виникли перші навчальні заклади, зокрема Києво-Могилянська академія. Це переконливо засвідчують дослідження В.Нічик, Я.Стратій, М.Роговича, І.Паславського, І.Захари, М.Кашуби, В.Кондзьолки, І.Пашука, О.Матковської, О.Старовойта, С.Подокшина, К.Прокошиної та ін. Відомо, що основою філософських курсів у Києво - Могилянській академії стала філософська система Аристотеля, однак її застосування в процесі викладання філософії зазнало певних змін. Хоча маємо декілька праць, які висвітлюють зміст філософських курсів, що викладалися в Академії, насамперед це роботи В.Нічик, М.Кашуби, І.Захари, Я.Стратій, В.Литвинова, М.Роговича та ін., все ж досі немає узагальнюючої праці, яка б проаналізувала особливості засвоєння й переосмислення ідей Аристотеля українськими професорами. Ця обставина й зумовила завдання дисертації.

Мета і завдання дисертації. Мета даного дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб прослідкувати роль вчення Аристотеля у становленні, формуванні й розвитку системи філософського знання в Києво-Могилянській академії на основі раціоналістичної традиції в українській духовній культурі.

Для досягнення вказаної мети поставлено такі завдання:

прослідкувати умови й засоби формування раціоналістичної тенденції в українській духовній культурі і роль у ній вчення Аристотеля;

дослідити форми ознайомлення українських мислителів з ідеями арістотелізму;

осмислити роль вчення Аристотеля у формуванні філософських курсів Києво-Могилянської академії і на цій основі домінування схоластизованого арістотелізму у курсах професорів Академії XVII ст.;

паралельно проаналізувати ідеї арістотелізму, що органічно входять у зміст філософських курсів професорів Академії першої половини XVIII ст.;

на цій основі показати процес зближення української філософії з науковим знанням Нового часу.

Теоретико-методологічні засади та джерельна база дослідження. В процесі дослідження теми використано широке коло різних філософських і загальнонаукових методологічних підходів, зокрема загальні методологічні принципи наукового аналізу історико-філософського процесу, принцип історизму, об`єктивності, загального зв`язку та світоглядного плюралізму, а також порівняльний метод наукового дослідження, синтез гносеологічного, соціологічного, аксіологічного та інших підходів.

Теоретичною та фактологічною базою дисертації є латиномовні записи філософських курсів, складених професорами Києво-Могилянської академії і продиктованих слухачам у XVII - першій половині XVIII ст.: “Підручник логіки” Й.Кононовича - Горбацького, “Нарис всієї філософії” І.Гізеля, розділи “Психології” С.Яворського, “Натурфілософії” Й.Туробойського, опубліковані україномовні переклади філософських курсів Т.Прокоповича та Г.Кониського, розділів “Раціональної філософії” С.Яворського та російськомовні переклади розділів етики. Поряд з цим опрацьовано дослідження різних авторів, як ХІХ, так і ХХ ст., що стосуються змісту філософської спадщини Києво - Могилянської академії, історії української духовної культури від княжих часів до XVIII ст., а також теоретичні роздуми про роль вчення Аристотеля в розвитку європейської філософської думки ( Ю.Боргоша, О.Койре, Т.К.Честертона та ін.)

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в українській історико-філософській науці прослідковано та узагальнено розвиток раціоналістичної традиції в духовній культурі України і простежено роль вчення Аристотеля в утвердженні цієї традиції та у становленні професійної філософської школи - Києво-Могилянської академії. Попри достатньо обгрунтоване твердження про залежність української філософської думки від релігії, що зумовлювала орієнтацію на духовне вдосконалення людини, прослідковується наявність досить стійкої раціоналістичної традиції, орієнтованої на земне життя і світське знання в українській духовній культурі від найдавніших часів. Ця раціоналістична традиція поглиблювалася й посилювалася, в чому вирішальну роль відіграли ідеї Аристотеля, а в філософії Києво-Могилянської академії вчення Стагірита сприяло її орієнтації на досвідне знання

та науку Нового часу. Отримані результати мають певний ступінь новизни:

встановлено, що раціоналістичні філософські ідеї в українській духовній культурі мають тривалу традицію;

обґрунтовано, що утвердження раціоналістичної традиції в духовній культурі України у значній мірі пов`язане з іменем Аристотеля;

доведено, що філософські курси Києво-Могилянської академії мали в своїй основі переважно схоластизований арістотелізм;

розкрито еволюцію поглядів професорів Києво-Могилянської академії в напрямку засвоєння науки Нового часу і вказано на те, що значну роль у цій еволюції відіграв, зокрема, постренесансний арістотелізм;

показано, що засвоєння й використання ідей Аристотеля при викладанні філософії в Києво-Могилянській академії було рисою філософського професіоналізму;

продемонстровано, що процес засвоєння й використання філософської спадщини Аристотеля у стінах Києво-Могилянської академії був не чисто механічний, а мав творчий характер, у багатьох випадках навіть і критичний, коли окремі ідеї, твердження Стагірита заперечувалися, піддавалися переосмисленню або й просто відкидалися.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані у науково - дослідній роботі, при викладанні курсів історії української філософії, історії української культури, спецкурсів з історії взаємодії ідей платонізму та арістотелізму в духовній культурі, з історії розвитку філософських ідей у Києво-Могилянській академії, при дослідженні теми “людина - світ”, “людина - природа”. Дисертація може бути застосована при розгляді питання історичного розвитку філософії України XVII - XVIII ст., при ознайомленні з античною філософією і її впливом на розвиток української філософської думки.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вперше обґрунтовано наявність в українській духовній культурі досить стійкої раціоналістичної тенденції, яка суттєво вплинула на розвиток філософської думки і формування епістемного способу буття філософії в Україні. Витоком цієї тенденції є світогляд культури Київської Русі, який значною мірою зумовив сприйняття вчення Аристотеля. Ідеї Стагірита, засвоєні й творчо переосмислені діячами братських шкіл, Острозького культурно - освітнього центру, вченого гуртка при Києво-Печерській Лаврі та Києво-Могилянської академії, відіграли вирішальну роль у формуванні своєрідного способу філософування в українській духовній культурі, надали системі філософського знання, що вироблялася й викладалася в Академії, риси філософського професіоналізму, дозволили глибше поглянути на проблему людини, переосмислити питання буття і призначення індивіда.

Апробація результатів дослідження. Основні ідеї дисертації оприлюднено автором у доповідях та повідомленнях на Міжнародній науковій конференції “Духовність середньовічної Європи: Схід - Захід” в м.Одесі (26-28 травня 1994р.), на Міжнародній науковій конференції “Традиції античної культури у Центральній та Східній Європі” в м.Львові (3-5 жовтня 1994р.), на засіданні Міжнародного V круглого столу “Історія релігій в Україні” в м.Львові ( 3-5 травня 1995р.), на Міжнародних щорічних читаннях в м.Дрогобичі (3-5 жовтня 1997р.), науково-методологічному семінарі відділу філософії культури Інституту українознавства ім. І.Крип`якевича НАН України, опубліковано у чотирьох статтях без співавторства.

Структура роботи зумовлена специфікою об`єкта аналізу, логікою дослідження, що випливає з його мети та основних завдань. Дисертація складається із вступу, трьох розділів (третій поділений на три параграфи), висновків та списку використаної літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

арістотелізм філософський схоластизований духовний

У вступі визначається актуальність дослідження, аналізується ступінь наукового опрацювання проблеми, обґрунтовується його мета, розкриваються джерельна база, наукова й відповідно теоретична новизна дослідження, практична значимість одержаних результатів, подаються форми апробації роботи.

У першому розділі дисертації “Формування раціоналістичної традиції в українській духовній культурі” окреслюються дві лінії філософського осмислення світу, прослідковуються витоки й передумови формування української філософської думки.

В культурі Київської Русі увага до потойбічного світу загострилася у зв`язку з прийняттям християнства. Людина могла заслужити Божу благодать і сподіватися на вічне життя з Богом двома шляхами. Один з них був шляхом молитви, посту й усамітнення в печері, шляхом відречення від земного світу, а другий полягав у примноженні добрих справ у земному житті.

Увагу до земного життя приковувала й міфологія - у міфологічних уявленнях людина була залишена наодинці з силами природи, вона ще не відокремлювала себе від цих сил, мусила шукати з ними контактів і порозуміння з метою виживання. Саме міфологічний світ змусив людину думати, самотужки шукати виходу зі складних ситуацій. У дисертації зроблена спроба обґрунтувати думку, що міфологічне світобачення може бути тим ґрунтом, на якому проростають паростки раціонального осмислення світу, а в українській філософії таке світобачення сприяло засвоєнню античної мудрості, зокрема вчення Аристотеля.

Щоправда, християнський світогляд спричинився до нового розуміння людини і її призначення. Людина у християнському світі вже не залишена сам-на-сам з силами природи, вона відчуває опіку Бога-Отця і Бога - Сина, вона завжди може розраховувати на Божу любов, ласку, розуміння. Таке відчуття зумовлювало духовну працю над собою, людина відчула себе особистістю, яка повинна духовно зростати, вдосконалювати свій духовний світ і розум як Божий дар, примножувати добрі справи во славу Бога.

У дисертації показано, що становлення раціоналістичної традиції, вкорінене у міфологічному світогляді, значною мірою стимулювалося християнським світовідчуттям, особливо новим становищем людини як особистості, основною турботою якої було заслужити Божу ласку і благодать, сподівання на вічне життя.

Якщо релігія заохочувала людину стати на шлях служіння Богові у чернецтві, тобто йти у монастир, то в інтересах держави була активна громадянська позиція - примноження знань, добрих справ і милосердя. У Київській Русі утвердження людини на землі йде цими двома шляхами. Та особливо важливо те, що людина осмислює своє призначення.

Значно яскравіше раціоналістична традиція в українській філософській думці проявляється в другій половині ХV ст. Вона зафіксована у прагненні знання - сотні молодих людей звертаються до європейських університетів - виїжджають у пошуках знання, а в Києві працює учений гурток, який знайомить свого сучасника зі здобутками арабо-єврейських учених : “Космографією” Яна де Сакробоско, “Логікою Авіасафа” Аль-Газалі та Мойсея Маймоніда, своєрідною енциклопедією з гуманізму “Арістотелевими вратами”, а також зі світськими повістями й романами, де прославляються чесноти лицаря і вірність його дами серця. Такі твори поглиблювали знання людини не тільки про себе саму, а й допомагали збагнути таємниці Всесвіту.

Поряд з орієнтацією на духовне вдосконалення людини, якої дотримувалися сповідники ісихазму й містичного платонізму в XVI - XVII ст. ( Іван Вишенський, Віталій з Дубна та ін.), діячі братського руху займали активну громадянську позицію, утверджували пріоритет знання Всесвіту, поглиблення освіти. У дисертації продемонстровано, що людина мислилася ідеологами братського руху як істота фізично і духовно досконала, як така, що не потребує спасіння від Бога, а здатна врятувати себе сама.

Для діячів братського руху взагалі характерна увага до етичних і політичних аспектів арістотелівського вчення. Адже в центрі уваги філософської системи Аристотеля - проблема людини і її земного життя. Арістотель першим визначив специфіку моралі: моральна діяльність не лише передбачає здійснення необхідних вчинків, а й диктує певне свідомо - вмотивоване ставлення до них, не тільки досягнення очікуваного результату, а й виконання обов`язку. Братчики намагалися переосмислити арістотелівське вчення, використати його відповідно до вимог часу.

Свій повний розвиток раціоналістична традиція, яка склалася в Україні протягом століть, знайшла у Києво - Могилянській колегії. Філософський курс тут започаткували викладати майже з перших років заснування закладу (1632 р.). В основу всіх розділів філософського курсу були покладені праці коментаторів Аристотеля, насамперед ті, котрі вивчалися у західноєвропейських університетах.

Раціоналістична традиція, започаткована в епоху Київської Русі в українській духовній культурі, посилювалася протягом століть і однозначно пов`язувалася з ідеями Аристотеля.

У другому розділі дисертації “Роль арістотелізму в утвердженні раціоналістичної традиції” автор розглядає феномен арістотелізму у його розвитку.

Першу згадку імені Аристотеля в часи Київської Русі знайдемо у “Посланні пресвітеру Хомі” Клима Смолятича, яке засвідчує, що своєрідним поштовхом до сприйняття арістотелізму в Україні було розмірковування над таємницями Святого Письма. Однак, насамперед у доктрині Стагірита намагалися відшукати не стільки теоретичні знання, скільки практичні рекомендації, котрі могли бути використані в економічному та суспільно - політичному житті. Автором дисертації докладно розглядаються причини звернення до вчення Аристотеля, його запровадження в університетах Західної Європи. У працях Стагірита можна було знайти відповіді на різні питання, адже мова йшла перш за все про вироблення нової концепції життя, нової ідеологічної орієнтації людини - громадянина. Дисертант детально розглядає різновиди арістотелізму, зокрема асимільований арістотелізм, пристосований до потреб церковної доктрини. Йдеться про Тому Аквінського і його трактування арістотелізму, яке сприяло виникненню нової течії у філософії - томізму. Саме Тома Аквінський підкреслив в арістотелізмі звернення до розуму людини та її здатностей аналізувати, осмислювати навколишній світ, а також себе у цьому світі, мотиви своїх вчинків і їх мету. Хоча українська філософська думка не знала етапу схоластики - в Україні ще не було ні вчених, ні учбових закладів типу європейських університетів, - все ж перекладені ученими Київського гуртка пам`ятки другої половини ХV ст. засвідчують, що утвердження раціоналістичної традиції тут пов`язане із засвоєнням схоластизованого арістотелізму і насамперед томізму. Красномовно стверджують цей факт логічні трактати арабо-єврейського походження під загальною назвою “Логіка Авіасафа”. Якщо у період Київської Русі вивчали логіку за книгою Йоана Дамаскина “Джерело знання”, де викладалося тільки вчення Аристотеля про поняття, то у ХV ст. перекладачі знайомлять читача майже з повним викладом змісту “Органону” Аристотеля, зокрема теорією силогізмів. Вперше українському читачеві пропонується теорія пошуку істини, шляхів її доведення

Утвердженню раціоналістичної традиції служили й “Арістотелеві врата”, де античне вчення Аристотеля утверджується в доступній для кожної людини розповідній формі, де людина утверджується у своєму праві аналізувати свої вчинки, засвоювати правила поведінки у світі, у стосунках з іншими людьми. У дисертації наголошується, що поява вказаних пам`яток, а також перекладу “Космографії” і своєрідних астрономічних таблиць “Шестокрила”, пов`язана з наявністю в українському суспільстві сил, зацікавлених у розвитку природничих знань, у відході від візантійської традиції та прихильних до європейського раціоналізму.

У розділі з`ясовуються як причини утвердження арістотелізму в Україні, так і причини, чому це вчення часто було інтерпретоване, пристосоване до вимог церкви.

Етичне вчення Аристотеля, засвоюване українськими мислителями- гуманістами в європейських університетах, спричинило в українській філософській думці спалах інтересу до людини, - особистості, її заслуг перед батьківщиною, її знань і розуму, можливостей їх застосування в земному житті на благо суспільству. Ці мотиви помітні в діяльності братських громад, у творчості полемістів - вихідців із Острозького та Лаврського центрів, мислителів - вільнодумців. Адже в арістотелізмі було приховано чимало матеріалістичних тенденцій, які своїм корінням сягали життєрадісного вільнодумства, що прийшло від арабів, а сприятливим ґрунтом для себе мало нововідкриту грецьку філософію і підготувало матеріалізм XVIII ст.

Ідеї Аристотеля мали вирішальний вплив на орієнтацію філософських курсів професорів Києво-Могилянської академії, зразком для складання яких послужили курси професорів західноєвропейських університетів.

У третьому розділі “Вчення Аристотеля у філософії Києво - Могилянської академії” автор прослідковує засвоєння арістотелізму, його розвиток і значення для філософських курсів у Києво-Могилянській академії. Певні етапи розвитку арістотелізму зумовлюють структурованість розділу за окремими підрозділами. Відповідно спершу дисертант з`ясовує питання засвоєння арістотелізму схоластизованого, як такого, що був пристосований до церковних догм, до вимог того часу (підрозділ 3.1.) Однією з основних проблем, що висвітлювалася у філософських курсах Києво-Могилянської академії, була проблема співвідношення Бога і природи. Робилися спроби дати матерії - природі універсальне визначення онтологічним шляхом, без урахування її відношення до свідомості, чи до створення її Богом. У цьому параграфі аналізується розділ раціональної філософії, за найдавнішим зразком його викладання - “Підручником логіки” Й.Кононовича - Горбацького. Найбільша увага приділена природі загальних понять, що засвідчує, що професори дотримувались схоластичної схеми викладу формальної логіки Аристотеля. Важливо, що вже стверджується існування речей незалежно від розуму, їх пізнаваність людським розумом.

Наприкінці XVII ст. схоластизований арістотелізм у Києво-Могилянській академії досягає своєї вершини особливо в системах Йоасафа Кроковського та Стефана Яворського.

На початку XVIIІ ст. чітко виділяється деїстична позиція професорів філософії. Божественним світом і Богом займається теологія, а завдання філософії - зрозуміти і пояснити земний світ і місце людини в ньому, зробити людину щасливою, наскільки це можливо в земному світі.

Значно розширюється розділ натурфілософії, який вміщує здобутки всіх відомих на той час природознавчих і точних наук (підрозділ 3.2.)

У XVIIІ ст. в українській філософській думці започатковується цілком нове розуміння натурфілософії як філософії природи, що використовує природний, “натуральний” підхід до пізнання законів світобудови, всупереч книжному знанню схоластики і теологічним догмам. Це розуміння передбачає тлумачення натурфілософії не лише як філософії природи, поясненої з неї самої, але й як провідної тенденції філософської думки цілого періоду, що ознаменувала відрив філософії від теології, забезпечила розвиток філософії в тісному зв`язку з природознавчими науками. Вкоріненню деїстичної системи сприяла також віра в могутність науки, що була однією з основ світосприймання у XVIIІ ст. У той час космологічні й фізичні концепції Аристотеля, як правило, викликають у розділах натурфілософії київських професорів різко критичні відгуки.

Не можна заперечувати, що обґрунтування православного богослов`я було одним із центральних завдань Києво-Могилянської академії і її філософія виконувала функцію, властиву схоластиці. Разом з тим, ця філософія не зводиться до схоластики, в ній наявні елементи й інших етапів розвитку філософського мислення. Однією з підстав для розгляду філософських курсів, що читалися в Києво-Могилянській академії, як схоластичних було те, що вони великою мірою базувалися на вченні Аристотеля. Київські вчені дуже часто звертались до Аристотеля, навіть свої курси називали курсами перипатетичної філософії. Однак філософія в Києво-Могилянській академії у XVIIІ ст. вже підійшла до раціонального і природного пояснення явищ, звертаючись до відчуттів, досліду, широко спираючись не лише на античну спадщину, а й на класичну науку. Це ще не була нова філософія, оперта на експериментальну науку, але це вже не тільки схоластика. Швидше це був перехід від схоластики до нової філософії, зародження нового змісту, який ще не розірвав старої форми. Курси натурфілософії, прочитані професорами Києво-Могилянської академії у першій половині XVIIІ ст. відображають основні тенденції стилю мислення свого часу, а саме: відхід від схоластизованого арістотелізму, пов`язаного з християнським містицизмом і звернення до цінностей науки. Вчені наслідують істину, а не Аристотеля.

Від схоластичних суперечок, які здебільшого не мали жодного відношення до пізнання світу, академічна філософія перейшла вже на рубежі XVIIІ ст. до дослідження причин природних явищ, до визнання матеріальності світу. Із незбагненного Божого творіння світ став доступним людському пізнанню, більше того - об`єктом такого пізнання стала вершина цього світу - сама людина.

Твердження філософських курсів, які стосуються визнання незнищенності й непороджуваності матерії, її сталої кількості, однорідності матерії землі й небес, універсальності руху, невіддільності простору й часу від рухомої природи-матерії були яскравим свідченням того, що вже у першій половині XVIII ст. поступово долається той розрив, який досі існував між рівнем розвитку української та західноєвропейської філософії. У академічних філософських курсах відображається зацікавлення наукою, що веде до прогресу і розквіту філософської думки.

Для морально - етичних творів, проповідей і настанов другої половини XVII - XVIIІ ст. в Україні характерний тісний зв`язок з практикою тогочасного суспільного життя ( підрозділ 3.3.) Виходячи з потреб цієї практики, діячі Києво-Могилянської академії відверто стали на шлях заперечення містичної християнської моралі як такої, що засуджує фізіологічну основу життя, пропагує занедбаність тіла і кличе дбати лише про душу. Керуючись ідеями етики Аристотеля, вони спрямовують свої настанови на те, щоб зробити людину здоровішою, кращою, добрішою, гуманнішою, вселити в неї віру у свої сили, а це, на їх думку, сприятиме вдосконаленню всього суспільства. Висока оцінка людського тіла - дуже важливий момент у виправданні людини, який свідчить про рішучий розрив із середньовічною традицією. У моральних настановах того часу все виразніше віддається пріоритет активному, громадянському життю, звучить чіткий мотив, що лише активне, діяльне життя може принести людині щастя.

Найважливішою гуманістичною ідеєю, яка червоною ниткою проходить через усю морально-дидактичну літературу того періоду, є ідея про свободу волі або “самовладдя” людини. Згідно ідеї самовладдя, людина сама є творцем своєї долі, від її волі й розуму залежить її життєвий шлях.

Завдяки розумові, вважають київські професори, людина усвідомлює не лише свою свободу, але й впливи, відповідні її бажанням, і в той же час сама може активно впливати на поведінку інших людей. Роздуми про активність людини, про її можливості завдяки розумові й вільній волі вибирати між добром і злом переконують людину в цінності її земного життя, показують, що саме в цьому житті людина може бути щасливою і повинна шукати це земне щастя. І добро, і щастя, і вища мета людського життя - блаженство - пов`язуються з мудрістю, з інтелектуальною діяльністю, свого роду духовною силою, яка визначає критерії вчинків людини.

Знання розцінюється як джерело морального задоволення, радості, насолоди, успіху, оптимізму. Зростаюча самосвідомість особи, віра в широкі можливості розумної людської активності вносять свої корективи в релігійні уявлення про взаємовідносини людини з Богом.

Автором показано, що вчення Аристотеля пережило у філософських курсах Києво-Могилянської академії два етапи, а саме: схоластизований арістотелізм, що мав прообразом філософські курси західноєвропейських університетів, укладені представниками другої схоластики, та арістотелізм ренесансний, збагачений інтересом до земного життя людини, що спонукав прагнення до знання, до зближення з наукою Нового часу. Завдяки вченню Аристотеля філософські курси професорів Києво-Могилянської академії набули рис філософського професіоналізму і піднялися до засвоєння надбань раціоналістичної філософії та природничих наук.

ВИСНОВКИ

У процесі дослідження теми дисертаційної роботи автор дійшов таких висновків:

Коріння раціоналістичної тенденції в українській духовній культурі сягає міфологічного світорозуміння. В епоху Київської Русі ця тенденція помітна насамперед у трактуванні особи філософа як мудреця, що здатний розуміти слово Боже і міркуванням дошукуватися істини. Високо цінує розум людини й “Моління Данила Заточеника”, вшановуючи розумну, розсудливу людину значно вище, ніж багату чи сильну.

Раціоналістична тенденція від часу Київської Русі в українській духовній культурі пов`язувалася з іменем Аристотеля, вчення якого запозичувалося разом з візантійською літературою.

Арістотелізм поширювався у середньовічній Європі як раціональне знання і адресувався людям, котрі прагнули знань. Його розповсюдженням Європа завдячує Томі Аквінському, котрий уміло поєднав розум і віру, ствердивши, що розуміння допомагає утвердитися в вірі. Схоластична наука європейських університетів була насамперед розвитком арістотелівської логіки.

У XV ст. ідеї Аристотеля проникають в Україну із Західної Європи в арабсько-єврейській інтерпретації. У Києві з`являються переклади логічних трактатів Мойсея Маймоніда та Аль - Газалі, що ознайомили з теорією силогізмів античного енциклопедиста, а також переклади природничонаукових праць - “Космографії” та “Арістотелевих врат”, різних збірників афоризмів, що доносили тогочасне знання про людину і Всесвіт.

Інтерес до арістотелізму, особливо до вчення Стагірита про силогізми, тобто шляхи доведення істини, що проявився у другій половині XV ст. в Україні, засвідчив появу в українському суспільстві інтелектуальних сил, які були зацікавлені у набутті знань.

Інтелектуальні сили українського суспільства в XVІ ст. об`єднуються в братські громади, що заявляють про свою активну громадянську позицію, беруть на себе відповідальність за збереження й розвиток традицій української культури, мови, набуття знань про Всесвіт і людину. Поряд з братськими громадами функціонували ряд культурно-освітніх центрів ( Острозький, Лаврський у Києві), які працювали на ниві українського культурно-національного відродження.

Сприйняття арістотелізму в умовах панування релігійної ідеології в Україні сприяло утвердженню раціоналістичної традиції. Без її вкорінення неможливим було б культурно-національне відродження кінця XVI - початку XVII ст., яке називають українським Ренесансом. Саме в цей період сформувалось в українській духовній культурі нове розуміння людини і її призначення на Землі - людини активної, творчої, людини-громадянина, свідомого свого обов`язку перед рідною землею і своїм народом. Такими були діячі братств і письменники-полемісти, активні подвижники Лаврського гуртка і прихильники Петра Могили.

Арістотелізм як наукове знання сприймався у стінах Києво-Могилянської академії. Активна, діяльна людина прагнула знань про світ і про себе, тому арістотелізм став тим ґрунтом, на якому професори Академії засівали знання, здобуті наукою Нового часу. Із філософських курсів професорів Академії відчувається, що тогочасна людина прагне знань про природу, прагне панувати над природою, тоді як зусилля античної чи середньовічної людини були зосереджені на її спогляданні. У перші десятиліття викладання філософії в Академії професори всеціло орієнтувалися на систему Аристотеля як основу філософського професіоналізму. Зразком для професорів Академії у XVII ст. були твори середньовічних схоластичних інтепретаторів Аристотеля, здебільшого представників другої схоластики, основним завданням яких було погодження думки з досвідом, переконливість теоретичного знання.

Схоластизований арістотелізм домінує у філософських курсах перших професорів Київського колегіума, які вивчали філософію за кордоном: у “Підручнику логіки” Й.Кононовича - Горбацького викладено логічне вчення Аристотеля, а “Нарис всієї філософії” І.Гізеля представляє філософське вчення античного енциклопедиста як цілісну філософську систему в рамках програми західноєвропейських університетів, за винятком моральної філософії. Проблеми етики І.Гізель порушив у окремому творі - “Мир з Богом человіку”.

Філософський курс С.Яворського у кінці XVII ст. можна вважати перехідним етапом від схоластизованого арістотелізму до арістотелізму постренесансного. Автор цього курсу вважається яскравим представником барокової схоластики, що дозволяла поєднувати непоєднуване, тобто поряд із схоластичними коментаторами Аристотеля наводити дані дослідного природознавства, апелювати до здорового глузду чи до самої природи, висуваючи перед українською філософією завдання її дослідження.

У першій половині XVIIІ ст. більшість професорів Києво-Могилянської академії зберігають вірність арістотелізмові як основі філософського професіоналізму. Т.Прокопович, М.Козачинський, Г.Кониський, зберігаючи традиційний поділ свого курсу філософії на логіку, фізику й метафізику, як це було в XVII ст., доповнюють його ще розділом етики. Полеміка з схоластичними авторитетами підсилюється полемікою з ученням самого Аристотеля, оскільки професори апелюють до досвідного природознавства.

Віддаючи данину авторитетові Аристотеля як основі філософського професіоналізму, особливо в галузі логіки й етики, професори Києво-Могилянської академії у першій половині XVIII ст. критично переосмислюють ідеї Стагірита, особливо там, де вони можуть спиратися на досягнення природничих наук - у космографії, біології, тощо.

Етичне вчення Аристотеля, засвоєне й викладене професорами Київської академії, сприяло утвердженню нового розуміння людини в українській філософії - людини активної, дієвої, господаря своєї долі, відповідальної за своє земне життя і досягнення можливого тут щастя.

Філософське вчення Аристотеля, засвоєне професорами Києво-Могилянської академії у західноєвропейських університетах, ними критично переосмислювалось і збагачувалося надбаннями української філософської традиції. Воно служило запорукою філософського професіоналізму, тому з Києво-Могилянською академією пов`язане становлення епістемного способу філософування в українській духовній культурі.

ЛІТЕРАТУРА

Черник Л.З. Вплив арістотелізму на філософську думку в Україні (XV - XVII ст.) // Народознавчі зошити. - Вип.2. - Львів. - 1998. - С.173-178.

Черник Л.З. Роль арістотелізму в становленні української професійної філософії// Серія філософські науки. Вісник Львівського університету. -Львів. - 1999. - С. 32-37.

Черник Л.З. Гуманістичне трактування людини в філософії Києво - Могилянської академії. // Філософські пошуки. - Вип.9. - Львів. - 1999. - С. 177-185.

Черник Л.З. Поганська традиція у давньоруській культурі як основа сприйняття арістотелізму. - Записки Тернопільського педагогічного інституту ім. В.Гнатюка. - Вип. 6 .-Тернопіль.- 2000. - С. 77-81.

Черник Л.З., Кашуба М.В. Арістотелізм як основа раціоналістичної традиції в українській духовній культурі// Філософська і політична думка в Україні: традиції та перспективи розвитку. Вісник Львівського університету. - Вип. 34.- Львів. - 1996. - С. 43 - 50.

Черник Л.З., Кашуба М.В. Християнізований арістотелізм в етиці Києво-Могилянської академії // Тези повідомлень Міжнародного V круглого столу. - Київ - Львів. - 1995. - С.194 - 196.

Размещено на Allbest.ru